Кость Левицький - творець національного жандармерії Західноукраїнської Народної Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 340.1

Франківський університет права імені Короля Данила Галицького

КОСТЬ ЛЕВИЦЬКИЙ - ТВОРЕЦЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖАНДАРМЕРІЇ ЗУНР

Стечишин А.В.

Постановка проблеми. Актуальність теми дослідження визначається тим, що на сучасному етапі українського державотворення відбувається подальше реформування інституту поліції та територіально-адміністративного устрою на основі розширення прав і свобод місцевих територіальних сільських і міських громад. Посилює актуальність й боротьба з корупцією - досить поширеним явищем у вітчизняній міліції. Отже, без належного вивчення передового досвіду європейських держав у формуванні поліції та набутого практичного досвіду формування української національної жандармерії ЗУНР неможливо розробити правові засади та практично реалізувати назрілі реформи інституту поліції. Важливо висвітлити державотворчу діяльність Костя Левицького - доктора права, політика, громадського і державного діяча, голови уряду ЗУНР, який прагнув розбудувати українську національну державу на засадах європейської ліберальної демократії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У вітчизняній науковій думці вказану проблематику досліджували О.Вівчаренко [12], П.Гай-Нижник [3], Ю.Даниленко [4], М.Мацькевич [7], В.Ортинський [8], С.Сворак [9], В.Сідак [10], Б.Тищик [12; 13], Д.Футулуйчук [14] та ін. Найбільш характерним для наукових праць вказаних дослідників є, по-перше, феноменологічний підхід, тобто жандармерія ЗУНР досліджується як нове явище в його конкретиці, фактажі і деталізації; по-друге, не акцентована увага на державно- правових поглядах авторів розробки правових засад організації інституту жандармерії ЗУНР.

Постановка завдання. Метою нашої наукової розвідки є розкрити правові погляди К.Левицького на формування національних державних інститутів ЗУНР та практичний досвід творення і функціонування інституту жандармерії.

Виклад основного матеріалу дослідження. Слід зазначити, що К.Левицький у своїй державотворчій діяльності неухильно дотримувався концептуального розуміння правових засад відновлення української національної державності, які б унеможливлювали монополізацію тими чи іншими політичними партіями владних структур. Сказане безпосередньо стосується й інституту жандармерії. К.Левицький схвально ставився до інституту жандармерії Австрії, який був поза діяльністю політичних партій і виконував свої функції охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю і попередження правопорушень відповідно до чинного законодавства.

К.Левицький 9 листопада 1918 р. був призначений Українською Національною радою головою Ради державних секретарів, тобто головою уряду ЗУНР, і наступного дня склав присягу на вірність українському народові і державі [15, с. 16-17]. Незважаючи на те, що він був одним із лідерів Національно-демократичної партії, у своїй діяльності на посаді голови уряду ЗУНР К.Левицький віддавав пріоритет не політичним партіям, а громадянському суспільству у розбудові національної держави республіканського типу і дотримувався концептуального розуміння державного устрою на засадах ліберально- демократичного конституціоналізму, спертого на ефективне функціонування громадянського суспільства.

13 листопада Українська Національна Рада визначила конституційні засади новоствореної держави, прийнявши Тимчасовий Основний Закон «Про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». Закон мав позитивне значення для формування правової системи ЗУНР. В Артикулі І закону закріплювалася назва держави - Західно-Українська Народна Республіка [3]. Акцентуємо увагу на тому, що сама назва новопосталої держави відображала дві концептуальні філософсько-правові засади: по-перше, чітко окреслена державна територія; по-друге, державний устрій, в якому народ визнається суб'єктом державотворення і джерелом влади.

В ЗУНР були прийняті законодавчі акти, що стали правовою основою діяльності державного апарату: «Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки» [5], «Про доповнення УНРади підпоручниками українських повітових і міських організацій міст», розпорядження «Про державну адміністрацію ЗУНР» [1].

З огляду на Закон «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки» від 16 листопада [6], питання чинності правових актів колишньої Австро-Угорської монархії було вирішено в ЗУНР чітко (на відміну від УНР періоду Директорії): вони зберігали чинність до видання правових актів ЗУНР, якщо не суперечили її законодавству. Закон став правовою основою діяльності уряду ЗУНР та нижчестоячих органів управління. Згідно з §1 на території ЗУНР залишилось в силі попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті і цілям Української держави. У законі вказувалось, що всі службовці і «державна служба бувшої австрійської держави, котрі зложать письмове приречення» чесно служити українській державі, залишаються на своїх місцях. Всі адміністративні органи і власті на території ЗУНР «підлягають Державному Секретаріату», який є найвищим органом виконавчої влади держави. На місцях вводилися посади державних повітових комісарів.

Ухвалою Ради державних секретарів від 13 листопада 1918 р. було створено Корпус української державної жандармерії ЗУНР. За основу його організації взято австрійський закон про жандармерію від 25 грудня 1894 р. Жандармерія підпорядковувалася Державному секретаріату військових справ ЗУНР. На місцях створювалися військово- територіальні області, окружні та повітові команди жандармерії, а також сільські та міські станиці. Головна команда Корпусу української державної жандармерії містилася у Львові, згодом її переведено до Тернополя, а потім - до Станіславова (нині м. Івано-Франківськ).

Першим комендантом був майор Лев Індишевський. Присягу вишколу жандармів приймав державний секретар Лонгин Цегельський.

У грудні 1918 р. при Галицькій армії (згодом - Українська Галицька армія) створено Польову жандармерію (сторожу) [2]. Відділи польової жандармерії були органами безпеки воєнного часу, які призначалися для виконання військово-поліцейських функцій у місцях розташування й передислокації армії. Головними їх завданнями були: збереження ладу і спокою в місцях перебування й руху військ, збір і охорона військового майна, особливо зброї та набоїв; попередження диверсійних акцій на залізничних шляхах, мостах та лініях зв'язку; протидія дезертирству; супроводження конвоїв і кур'єрів тощо. Інколи вони виконували також обов'язки Державної жандармерії там, де її підрозділів не було. Першим керівником - комендантом - Польової жандармерії став колишній офіцер австрійської жандармерії підполковник Олександр Красіцький. Правовою базою діяльності органу стали «Організаційні Постанови для Польової Жандармерії Галицької Армії» та службова інструкція для Польової жандармерії, схвалені тодішнім Начальником Генеральної Булави УГА полковником Курмановичем і оголошені наказом НКГА від 12 березня 1919 р. В основу цих нормативних актів лягли аналогічні постанови для польової жандармерії колишньої австро-угорської армії з відповідним пристосуванням до організаційної системи УГА. За командування сотника Матвія Яворського видано новий статут для Польової жандармерії, оголошений наказом 24 червня 1919 р., яким передбачалися певні зміни в організаційному устрої, зокрема назву «Польова жандармерія» змінено на «Польова сторожа».

В основі теоретико-правової конструкції К.Левицького з формування інституту жандармерії були покладені два принципи: по-перше, гарантування права приватного життя громадян і недоторканості приватної власності; по-друге, неухильне дотримання верховенства права представниками жандармерії та принципу гуманізму у їх ставленні до громадян, незалежно від їхньої етнічної і конфесійної приналежності. Саме цим було забезпечене мирне співіснування різних територіальних громад в містах і селах Східної Галичини, які не зазнавали з боку жандармерії утисків їх прав і свобод.

Значним державотворчим кроком Національної Ради ЗУНР стало прийняття Закону «Про Державну жандармерію» від 15 лютого 1919 р. В його основу був покладений аналогічний австрійський закон 1894 р., проте існували й суттєві відмінності. Заслуговує позитивної оцінки те, що основи діяльності жандармерії регламентувалися нормативним актом вищої юридичної сили, що відповідало демократичним політичним і правовим традиціям. Закон від 15 лютого 1919 р. досить чітко і детально регламентував правовий статус Державної жандармерії, її підпорядкованість і територіальну структуру, порядок заміщення посад та проходження служби (відповідно до прийнятого табелю про ранги), порядок підбору і систему підготовки кадрів Державної жандармерії, вимоги до кандидатів на службу. Важливо також, що цим законом передбачався соціальний захист співробітників жандармерії та членів їх сімей (як і для армійських військовослужбовців): забезпечення житлом, призначення пенсій за вислугу років та у зв'язку із втратою працездатності під час служби, пенсій і разових грошових виплат вдовам і дітям жандарма у разі його загибелі при виконанні службових обов'язків тощо [10].

За новим законом Державна жандармерія являла собою воєнізовану організацію, покликану захищати й убезпечувати суспільний лад, підтримувати спокій і порядок в країні. В питаннях забезпечення громадської безпеки жандармерія підпорядковувалася державним повітовим комісарам, а у військових, господарсько-адміністративних, підготовки кадрів та контролю служби - своєму безпосередньому керівництву (командантам). Найвищою інстанцією у всіх справах став Державний секретаріат внутрішніх справ, при якому було створено 6-й відділ жандармерії і поліції замість скасованої посади інспектора жандармерії.

При Державному секретаріаті внутрішніх справ з ініціативи І.Макуха була заснована Школа державної жандармерії, метою якої було «виховати добрий провід державної поліції. Ця школа мала бути безсторонньою сторожою внутрішнього державного порядку на підставі права. Треба було виховати відповідних старшин. У цій школі відбувалися також курси для поліційних підстаршин, яких потім І.Макух призначав чотарями». Одним з важливих указів був «Розпорядок Державного секретаріату внутрішніх справ від 22 квітня 1919 р. про поборюване хабарництва» (Про боротьбу з хабарництвом. - Авт.). Відповідно до нього за хабарництво повітова влада карала штрафом до 10 тис. грн. або арештом до трьох місяців, а у випадку, якщо хабарник погрожує або здійснює насильство, або повторює хабарництво, - штрафом у 20 тис. грн. або арештом до шести місяців [9, с. 380]. жандармерія верховенство право конституційний

Повітовим державним комісарам дозволялося з урахуванням динаміки оперативної обстановки в межах свого району маневрувати силами жандармерії. Іншим цивільним і військовим установам, громадським організаціям жандармерія не підлягала. Але вони мали право звертатися до жандармерії з проханнями про допомогу в межах її компетенції. Користуватися послугами жандармерії могли суди і прокуратури. В свою чергу жандармерія мала право вимагати у поліції, цивільної та військової влади сприяння у вирішенні поставлених перед нею завдань, а також запрошувати громадян на бесіди у службових питаннях.

Службовій владі дозволялося залучати жандармерію до участі у справах поліції, але якщо це не шкодило основному призначенню жандармерії. У своїй діяльності Державна жандармерія повинна була дотримуватись чинного законодавства.

Для несення служби безпеки на залізниці рішенням Державного секретаріату військових справ від 24 березня 1919 р. було створено Залізничну жандармерію (командант - Ю.Буцманюк, згодом - М.Яворський). В умовах, коли залізничний транспорт був однією з головних артерій життєзабезпечення ЗУНР, нагальною стала потреба у створенні спеціального органу, який би ефективно протидіяв злочинним намаганням як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів. Залізнична жандармерія користувалася правами Державної жандармерії ЗУНР. Як засвідчують сучасники тих подій, Залізнична жандармерія ЗУНР завдяки національній свідомості й професіоналізму, військовій дисциплінованості та надлюдським зусиллям особового складу також зробила вагомий внесок у справу визвольних змагань та розбудови Української держави [10].

Після ліквідації в червні 1919 р. Державного секретаріату внутрішніх справ жандармерію було перепідпорядковано: спочатку Начальній команді УГА, потім - команді запілля, а згодом - військовій канцелярії диктатора Західної області Української Народної Республіки Є.Петрушевича. Під час воєнних дій на українських землях, що раніше входили до складу Російської імперії, в липні 1919 р. Державну жандармерію було перейменовано на Народну сторожу, щоб у населення назва формування не асоціювалася із жандармерією царського уряду.

У прифронтових смугах і під час загального відвороту співробітники Народної сторожі виконували військово-поліцейські функції, а часто і закривали окремі ділянки фронту. Відомо, що ще в боях за Львів відзначилась школа пробних жандармів. Велику допомогу у вирішенні складних організаційних питань надавали співробітники Народної сторожі державним адміністраціям. Повітовими комісарами були переважно люди малокомпетентні, значна їх частина не мала правової підготовки. І, за словами сучасника, саме діяльність «Державної жандармерії уможливила справне функціонування державної машини» [10].

Сфера правового регулювання інституту жандармерії, як і інших інститутів ЗУНР, не звужувалася штучно, а навпаки, враховувала ролі соціальних суб'єктів, які наділені власними інтересами та свідомістю, їх активність, тобто право не відривалося від свого носія - активного суб'єкта, і враховувало «дух епохи». Основним лейтмотивом правового регулювання всіх сфер життєдіяльності ЗУНР було, по-перше, забезпечення подальшої суверенізації державно-правового простору західноукраїнських земель; по-друге, створення сприятливих правових умов для стабільного суспільного виробництва, обміну і споживання; по-третє, забезпечення правових гарантій мирного співіснування всіх соціальних верств, незалежно від їхніх етнокультурних, релігійних, політичних уподобань. Це дало змогу убезпечити від хаосу ЗУНР, яка стала «справжньою оазою», де не було революційних зривів і соціальних заворушень [11, с.181].

К.Левицький, будучи видатним політичним і державним діячем Східної Галичини в складі Австро-Угорщини, високо цінував буттєву вкоріненість українського народу в існуючу конституційно-правову культуру. Тому він об'єктивно оцінив правосуб'єктність українського народу і не мав підстав сумніватися в тому, що чинна конституційно-правова система може забезпечити інволюційний перехід до суто української нової жандармерії, відтак після проголошення ЗУНР зосередив основну увагу на формування нормативно- правової бази, яка б забезпечила синхронне функціонування структурних підрозділів жандармерії і місцевих органів влади. Державна влада ЗУНР вважала австрійське законодавство одним з основ забезпечення стабільності в державі до часу ухвалення власних нормативних актів. Особливістю законодавчої діяльності ЗУНР була її соціальна спрямованість. ЗУНР розвивала своє законодавство у двох напрямах: соціально- економічному та соціально-політичному [13, с. 241-244].

З огляду на те, що щільність соціальних структур у Східній Галичині була нерівномірною як за суб'єктами господарювання, так і концентрацією різноетнічних груп, особливо у містах, потрібно було організаційно забезпечити кадровий потенціал жандармерії у відповідності до особливостей соціальних структур, щоб убезпечити їх майно, життя і здоров'я від посягань різного роду злочинних, кримінальних угруповань. Історична практика засвідчує, що зміна державної влади, як правило, супроводжується спалахом злочинності, проявами анархізму і правового нігілізму. В цьому контексті заслуговує на увагу той факт, що серед єврейських і вірменських громад Східної Галичини були побоювання, що нова українська влада не зможе забезпечити їм охорону і безпеку, тому вони добровільно зголосилися допомагати українській жандармерії, відрядивши в її структури своїх представників.

Слід наголосити, що серед проблем, які довелося терміново вирішувати К.Левицькому в організації жандармерії, були, по-перше, відсутність нормативно-правової бази для узгодженої взаємодії всіх державно-правових інститутів, особливо силових структур; по-друге, відсутність фахових кадрів не лише для управління структурними підрозділами, але й для виконання покладених обов'язків рядовими жандармами. Вирішення цих проблем було обтяжене тим, що в українському соціальному середовищі не було належної чисельності людей, які мали б практичний досвід правоохоронної діяльності. Тому в організації жандармерії залучалися кадрові офіцери австрійської жандармерії, в т.ч. представники інших національностей. Приміром, для контролю за поточною роботою підрозділів Державної жандармерії на запроваджену посаду інспектора жандармерії призначено полковника австрійської жандармерії О.Гаванського. До Державної жандармерії продовжували вступати колишні жандарми, як українці, так і нерідко чехи, німці, євреї і навіть поляки, котрі перед розпадом Австро-Угорської імперії служили в Східній Галичині. Корпус зміцнювався також за рахунок тих жандармів-українців, яких переворот застав на службі в Західній Галичині, Боснії і Герцеговині, окупованих областях та на фронтах і які за звісткою про відновлення української державності повернулися додому. Після перевірки та прийняття присяги вони призначалися на відповідні посади. Комплектування кадрів здійснювалося і шляхом залучення добровольців, що пройшли строкову військову службу, та підготовлених резервістів, котрі відповідали вимогам [10].

Новоствореній національній жандармерії ЗУНР довелося вести безкомпромісну й сувору боротьбу з державними службовцями, які зловживали владою, вдавалися до спекуляцій, хабарництва тощо. Для виявлення такої категорії осіб на місця відряджалися інспектори, які постійно об'їжджали повіти, перевіряли скарги, а в разі їх підтвердження передавали матеріали до прокуратури. Для розслідування справ за фактами спекуляції при Державному секретаріаті внутрішніх справ була створена спеціальна слідча комісія, яка займалася найбільш резонансними випадками правопорушень з боку посадових осіб. Окрім того, було запроваджено люстраційну комісію, перед якою ставилося завдання боротьби з хабарництвом як «однією з найгірших суспільних воєнних недуг».

Слід звернути увагу на те, що К.Левицький та його соратник державний секретар внутрішніх справ ЗУНР І.Макух були переконані, що управлінський кадровий потенціал жандармерії потрібно формувати на основі професійно-ділових якостей, а не партійно- політичних уподобань. Тому вони неухильно дотримувалися принципу невтручання політичних партій у формування управлінських кадрів жандармерії.

К.Левицький у формуванні жандармерії ЗУНР та нормативно-правової бази правоохоронної діяльності цього інституту дотримувався принципу верховенства конституційного права. Він систематично та аргументовано доводив членам уряду, що при розробці нормативно-правової бази будь-яких інститутів ЗУНР, зокрема жандармерії, її юрисдикція має бути підпорядкована юрисдикції конституційного права.

Не дивлячись на те, що на початку 1920 р. Державна жандармерія перестала функціонувати водночас із припиненням існування УГА [2], досвід правового забезпечення та функціонування цього інституту переконує, що його було органічно вмонтовано в систему державних інститутів ЗУНР з дотриманням передових на той час європейських принципів і засад ліберальної демократії.

Висновки

Ґенеза правової концепції К.Левицького в розбудові інституту національної жандармерії ЗУНР полягала в тому, що в народоправній республіці первинні громадянські об'єднання з їх економічними, соціокультурними, релігійними та іншими інтересами і потребами мали пріоритет в державно-правовому просторі, і всі вертикально ієрархізовані інститути влади, в т. ч. і жандармерія, мали забезпечити їх громадянські права і свободи як суб'єктів національного державотворення.

Список використаних джерел

1. Вістник Державних законів і розпорядників Західної Області Української Народної Республіки. - Вип. 1. - 31 січня 1919 р. - С. 2-3.

2. Гавриленко О. А. Жандармерія Західноукраїнської Народної Республіки / О.А. Гавриленко, М.Р. Литвин, О.Н. Ярмиш // Енциклопедія історії України: Т. 3: ЕЙ / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; НАН України. Інститут історії України. - К. : Наукова думка, 2005. - 672 с.

3. Гай-Нижник П. Інститут державних повітових комісарів, повітових Національних рад та жандармерії у ЗУНР / П. Гай-Нижник // Становлення і розвиток української державності. - Вип. 7. Матеріали VI Всеукраїнської науково-практичної конференції «Державне управління та місцеве самоврядування в Україні в контексті європейської інтеграції», м. Київ, МАУП. - К. : ДП Видавничий дім «Персонал», 2012. - С. 17-31.

4. Даниленко Ю. О. Жандармерія та її роль у захисті Західноукраїнської Народної Республіки / Ю. О. Даниленко // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Юридические науки». Том 25 (64). - 2012. - № 1. - С. 225-230.

5. Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених Державним Секретаріятом Західно-Української Народної республіки. - Станіслав, 1918. - С. 5-7.

6. Мацькевич М. М. Правоохоронні органи ЗУНР / М. М. Мацькевич // Право України. - 2011. - № 7. - С. 255-261.

7. Ортинський В. Л. Силові структури Західно-Української Народної Республіки / В. Л. Ортинський ; Львівський юридичний інститут МВС України. - Львів, 2004. - 368 с.

8. Сворак С. Іван Макух - державний секретар внутрішніх справ ЗУНР / С. Сворак, Д. Футулуйчук // Дземан М. П. Іван Макух. Повернення із забуття / М. П. Дземан, Р. В. Рибчин. - Івано-Франківськ : Вид-во «Ділова Івано-Франківщина», 2014. - 592 с.

9. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії) / В. С. Сідак ; Ін-т історії України Нац. акад. наук України, Акад. Служби безпеки України. - К. : Видавничий дім «Альтернативи», 1998. - 320 с.

10. Сохоцький І. Будівничі новітньої української державности в Галичині / о. Ізидор Сохоцький // Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст. / Наукове товариство ім. Шевченка. Бібліотека українознавства, Ч. 8. - Нью-Йорк - Париж - Сідней - Торонто, 1961. - 247 с.

11. Тищик Б. Західноукраїнська Народна Республіка: 1918-1923 / Б. Тищик, О. Вівчаренко. - Коломия : Світ, 1993. - 120 с.

12. Тищик Б. Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права / Б. Й. Тищик. - Львів : Тріада плюс, 2005. - 392 с.

13. Футулуйчук Д. Д. Участь жандармерії в державному будівництві та захисті суверенітету ЗУНР : автореф. дис... канд. іст. наук: 20.02.22 / Д. Д. Футулуйчук ; Національний ун-т «Львівська політехніка». - Л., 2004. - 19 с.

14. Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки / М. Чубатий. - Львів : Ставроп. ін-т, 1921. - 40 с.

Анотація

У статті досліджено правові погляди і державотворчу діяльність голови уряду ЗУНР Костя Левицького в інституціоналізації жандармерії. З'ясовано, що при розробці нормативно-правової бази інституту національної жандармерії він неухильно дотримувався принципу верховенства права, забезпечення конституційних прав і свобод громадян, національних меншин тощо. Прослідковано, що під керівництвом К.Левицького уряд ЗУНР вибудував інститут національної жандармерії, який завдяки національній свідомості й професіоналізму, військовій дисциплінованості та надлюдським зусиллям особового складу зробив вагомий внесок у справу визвольних змагань та розбудови Української держави. Ключові поняття: ЗУНР, Кость Левицький, інститут жандармерії, законодавчі акти, національне державотворення.

В статье исследованы правовые взгляды и государственная деятельность главы правительства ЗУНР Костя Левицкого в институционализации жандармерии. Установлено, что при разработке нормативно-правовой базы института национальной жандармерии он неуклонно придерживался принципа верховенства права, обеспечения конституционных прав и свобод граждан и национальных меньшинств. Прослежено, что под руководством К. Левицкого правительство ЗУНР выстроило институт национальной жандармерии, который благодаря национальному сознанию и профессионализму, военной дисциплинированности и сверхчеловеческим усилиям личного состава внес весомый вклад в дело освободительной борьбы и создания Украинского государства. Ключевые понятия: ЗУНР, Кость Левицкий, институт жандармерии, законодательные акты, государственное строительство.

The article examines legal views and state activities of the head of the ZUNR government Kostya Levitsky in the institutionalization of the gendarmerie. It was established that when developing the legal framework for the institution of the National Gendarmerie, he steadfastly adhered to the rule of law, ensuring the constitutional rights andfreedoms of citizens and national minorities. It is traced that under the leadership of K. Levitsky, the ZUNR government built the institute of the national gendarmerie, which, thanks to national consciousness and professionalism, military discipline and superhuman efforts of the personnel, made a significant contribution to the cause of the liberation struggle and the creation of the Ukrainian state. Key concepts: ZUNR, Kost Levitsky, gendarmerie institute, legislative acts, state building.

Размещено на Allbest.ru