Ефективність реалізації кримінально-правової політики: вплив окремих факторів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Питанню боротьби (протидії) зі злочинністю завжди приділялася і приділяється значна увага. Елементами таких досліджень завжди є питання ефективності такої протидії. Коли мова йде про кримінально-правову політику, як інструмент, що визначає стратегію і тактику боротьби зі злочинністю, то існують погляди що взагалі заперечують її існування, або принаймні які вказують, що стан її реалізації, а відповідно і ефективності бажає бути кращим.

Питання ефективності кримінального закону постало, напевне, разом з виникненням самих кримінальних заборон, з визначенням їх ролі у суспільстві. Суспільство з історичним розвитком прагнуло винайти ще більш ефективні механізми протидії антисуспільним проявам, які ми називаємо злочином.

Якщо оцінювати Кримінальний кодекс 2001 року і його попередників, то зрозуміло, що його якість є досить високою, проте існують недоліки, які негативно впливають на реалізацію кримінально-правової політики в формі правозастосування.

Як відзначає Н.А. Лопашенко, ефективність кримінального закону напряму пов'язана з тими завданнями, які перед ними стоять. Якщо ці завдання виконуються, ефективність кримінального закону можна констатувати і навпаки. Кримінальна політика повинна ж опиратися на завдання кримінального права. Останні ж в певній його частині але ніколи повністю адаптуються до проведення в суспільстві кримінальної політики [5, с. 472-473].

Зрозуміло, що ефективність кримінально-правової політики залежить від ефективності кримінального закону, який впливає через його якість на правотворчість як форму реалізації політики і через практичне застосування та таку її форму, як правозастосування.

Питання ефективності кримінально-правової політики в тій чи іншій мірі досліджувалося в працях таких науковців, як: Костенко О.М., Лопашенко Н.А., Стахов Я.Г., Туляков В.О. та ін.

В питанні ефективності кримінально-правової політики потрібно виходити з передумов застосування кримінального закону, організаційних аспектів її реалізації, ефективності застосування кримінального закону та ін.

В передумові застосування кримінального закону мова в першу чергу має йти про його якість, яка безпосередньо пов'язана з розумінням законодавчої (юридичної техніки).

Н.А. Лопашенко вказує на найбільш очевидні недоліки законодавчої техніки кримінального закону, до яких відносить: 1) термінологічна невитриманість і надлишковість, 2) велика кількість невиправданих оціночних ознак, 3) використання надмірно складних конструкцій і таких що не викликані необхідністю законодавчих конструкцій, 4) порушення логіки в викладенні окремих кримінально-правових норм і положень закону, 5) неузгодженість між собою окремих положень закону і кримінального законодавства з іншими законодавчими актами [5, с. 55-56].

Ці недоліки настільки очевидні, що не викликають жодних труднощів щодо наведення прикладів. Так, зокрема, прикладом термінологічної невитриманості може бути використання в межах КК поняття неоподатковуваний мінімум доходів громадян з різним смисловим наповненням, в розвиток цього можна стверджувати і про існування значної кількості оціночних понять, які мають різне розуміння в тексті норм КК значна шкода, істотна шкода, інші тяжкі наслідки і т.ін., складні законодавчі конструкції характерні для «комп'ютерних злочинів», стосовно порушення логіки в викладенні окремих норм найбільш новим є введення до КК статті 258-5 «Фінансування тероризму», неузгодженість між нормами КК та нормами інших законодавчих актів найбільш яскраво проявляється щодо інституту кримінального проступку, що містить неузгодженість норм КК і КПК.

Питання виходу з ситуації усунення недоліків КК може бути темою, і не одного, окремого дослідження, зокрема щодо встановлення компонентів ефективності законодавства, умов його формування, математичного обрахунку оцінки ефективності та ін.

Х.Д. Алікперов та К.Ш. Курбанова зазначають, що Кримінальний кодекс повинен бути спрямований перш за все на пріоритетну охорону інтересів законослухняного громадянина, а також що в кримінальному праві за допомогою інституту компромісу можна вирішити і ряд завдань боротьби з злочинністю:

По-перше, економити кримінальну репресію і зменшити питому вагу засуджених в суспільстві;

По-друге, скоротити матеріальні затрати суспільства не утримання органів кримінальної юстиції;

По-третє, розвантажити переповнені слідчі ізолятори і місця позбавлення волі, бо держава не здатна забезпечити їх мешканцям необхідні мінімальні умови;

По-четверте, зменшити кількість кримінальних справ, що направляються до суду з обвинувальним актом і тим самим розгрузити його роботу, а зусилля суду зосередити на розгляді кримінальних справ про злочини, що несуть для суспільства підвищену небезпеку;

По-п'яте, скоротити строки розслідування, затрати сил і засобів органів кримінальної юстиції на виявлення латентних і розкриття зареєстрованих неочевидних злочинів, збирання доказів у справі і забезпечення правильного її вирішення;

По-шосте, знизити рівень рецидивної злочинності шляхом скорочення кола осіб, засуджених судом і направлених в місця позбавлення волі для відбування покарання, так як залучення засуджених до кримінальної субкультури, яка панує в пенітенціарних установах, суттєво змінює їх ціннісні орієнтири і життєві установки, що в кінцевому випадку веде до скоєння багатьма з них нових умисних злочинів після звільнення;

По-сьоме, схилити окремі категорії осіб, що скоїли злочини до самовиявлення і добровільного усунення або пом'якшення негативних наслідків скоєного, попередити з їх сторони скоєння нових умисних злочинів;

По-восьме, зацікавленість винних, в тому числі і окремих учасників злочинних груп, в співпраці з органами кримінальної юстиції;

По-дев'яте, захистити громадян від загрози реального посягання, коли безпека їх життя і здоров'я залежить від розсуду винного;

По-десяте, обмежити втручання кримінальної юстиції в міжособові відносини, які пов'язані з сімейною, господарською, побутовою, інтимною іншими сферами особистого життя людей, втручання в які без прохання до того потерпілого є надлишковим зі сторони держави [1, с. 55].

При практичній реалізації кримінальної політики мова йде про оптимізацію умов застосування законодавства, що направлене на боротьбу зі злочинністю, тобто створення ресурсних, управлінських, інформаційних і кадрових можливостей такої діяльності [7, с. 14].

Оптимізація як правило пов'язується з організаційними аспектами реалізації певного процесу, тобто з визначенням мети, суб'єктів виконання, ресурсів, прогнозованих результатів і т.ін.

В зміст організаційного забезпечення кримінальної політики включається, по перше, достатньо широке коло суб'єктів, а отже організація передбачає взаємодію, координацію і інформаційний обмін між суб'єктами кримінальної політики, націлювання їх на вирішення відповідних завдань кримінальної політики. Особливість тут в направленості різнорівневих учасників, які відносяться до різних правоохоронних галузей, на дію в специфічній сфері розробки і реалізації кримінальної політики держави [7, с. 14].

Як вірно відзначає О.М. Костенко, закон це не більш, чим інструмент (хороший чи поганий) в руках тих людей, які його застосовують (чи повинні застосовувати). В відповідності з цією концепцією можна зробити наступні висновки:

1. Закон працює тільки тоді, коли його застосовують люди.

2. Закон працює так, як його застосовують люди [4, с. 28].

Якщо виходити з цього, то можна прийти до наступних висновків:

1. Те, як працює закон, в т.ч. і Кримінальний кодекс, залежить від правової культури громадян, що його застосовують, тобто від культури його застосування.

2. Культура застосування Кримінального кодексу залежить від ступеня узгодження волі і свідомості людей, що його застосовують, з законами соціальної природи.

3. Виходячи з «інструментальної» концепції закону, в тому числі і КК, культура застосування Кримінального кодексу є основним фактором його ефективності, а властивості самого КК додатковими [4, с. 29].

По друге, організаційні аспекти мають складну структуру і включають фінансове, технічне, методичне, інформаційне і інше направлення такого забезпечення. Одним з завдань кримінальної політики є співвідносити ступінь ефективності покарання і кількості покараних, що в свою чергу, дозволить виявити ефективність реалізації завдань покарання і задоволення потреб демографічного, економічного і інших напрямків внутрішньої політики держави [7, с. 14].

Відомо, що політика держави в галузі укріплення правопорядку і протидії злочинності в усіх її проявах (кримінальна, кримінально-виконавча, судова, профілактична і ін.) формується під впливом системи факторів соціально-економічного, політичного, правового і іншого характеру, а не визначається тільки станом, структурою і динамікою злочинності в країні [2, с. 23].

Хоча як свідчить кількість змін внесених до КК (які вже вимірюються сотнями), законодавець пішов шляхом посилення кримінальної репресії, а не шляхом комплексної протидії.

Сучасна криміногенна і політична ситуація вимагає радше не криміналізації, а декриміналізації суспільних відносин («випускання пари», зниження порогу чутливості законодавця до менш значних деліктів) і забезпечення за рахунок цього масової толерантності і гармонізації суспільних відносин. Розширення підстав кримінально-правової заборони і подальша деталізація окремих складів Особливої частини, а також конструювання принципово нових складів і розділів Особливої частини КК повинні сприйматися вкрай обережно. Посилання на світову практику тут не завжди доцільні. Досвід європейського законотворення у сфері кримінального права (як романо-германської правової сім'ї, так і сім'ї звичаєвого права) часом принципово не підходить вітчизняному законодавцеві [8, с. 33].

На сьогодні коригування каральної політики достатньо широко здійснюється не тільки на законодавчому рівні, але і в інших напрямках, зокрема, в рамках амністій і помилувань, що регулярно проводяться. При цьому, якщо амністії мають достатньо велику прозорість для населення, то акти помилування до недавнього часу такою прозорістю не володіли, що інколи викликало в громадян багато запитань. Масові помилування і амністії не кращий спосіб коригування такої політики, так як у правоохоронних і судових органів (та й в населення) складається враження безперспективності і непотрібності їх кропіткої роботи з припинення, розкриття даних злочинів і доведення їх до суду. До того ж амністії, як правило, не вирішують тих проблем, в зв'язку з якими вони проводяться [2, с. 30].

З іншої сторони, найбільш актуальний тепер напрямок боротьба з корупцією, також не може похизуватися надто позитивними результатами. Існують протиріччя між створеними органами, які часто дублюють повноваження і не мають волі до ефективної роботи.

Як показує практика, у відношенні до осіб, яким інкримінувалося скоєння злочинів в сфері економіки і підприємництва, найбільш часто застосовувалися норми складів службових злочинів; які на протязі останніх років або взагалі не застосовувалися, або застосовувалися в поодиноких випадках. На жаль, це все не свідчить про відсутність таких діянь. Абсолютна більшість таких діянь стабільно попадає в розряд латентних, а це вже свідчить про наявність недоліків в роботі правоохоронної системи [3, с. 124].

З сказаного випливає необхідність гуманізації кримінально-правової та кримінально-виконавчої політики і більш широке застосування альтернатив позбавленню волі. Гуманізм повинен проявлятися перш за все в відповідному скоєному діянню виду покарання. Сила закону не повинна застосовуватися у відношенню до них надто жорстоко і не інакше як на підставі міжнародно визнаних зобов'язань і закону. Слід звернути увагу на те, що призначення покарання в вигляді штрафу, арешту, виправних робіт і інших не пов'язаних з позбавленням волі заходів кримінального покарання є ефективною формою виправлення засуджених [3, с. 125, 129, 131].

По третє, забезпечення, що розглядається, включає в себе ефективні організаційні структури суб'єктів кримінальної політики. Такі структури повинні володіти певними якостями, наприклад доступністю (визначеною відкритістю) для населення, що виступає в якості середовища існування суб'єктів кримінальної політики. Вони повинні бути здатні виконувати в повному об'ємі поставлені завдання, забезпечувати спільність і узгодженість досягнення цілей кримінальної політики [7, с. 14].

Кримінальна юстиція може бути описана, як функціональна система, тобто система, що не володіє єдиною організаційною основою, але об'єднана особливим видом діяльності, кінцевий результат якої має задовольнити певну суспільну потребу. Організаційні структури, функції яких утворюють систему кримінальної юстиції, мають різну правову природу. Так, органи, що здійснюють кримінальне переслідування, відносяться до виконавчої гілки влади, центральну роль відіграють органи судової влади, а захист у кримінальних справах забезпечується професійним недержавним об'єднанням адвокатурою [6, с. 111].

На сьогодні держава зробила акцент не на усуненні соціальних причин злочинності, а головним чином на суттєвому кількісному збільшенні складу правоохоронних і судових органів, підвищенні їх рівня і технічного оснащення, максимальної інтенсифікації їх роботи і жорстких вимог до підвищення її якості, на удосконалення правової бази. Але це практично не вплинуло на стан, структуру і динаміку злочинності [2, с. 23].

Для вирішення довгочасних і великомасштабних завдань протидії злочинності і укріплення правопорядку в цілому потрібна система багатопланового впливу соціально-економічного, політичного, суспільного, морально-етичного і правового характеру. Особливо необхідно підкреслити значимість морально-етичних факторів, що діють в суспільстві. Без моральної підтримки, схвалення зі сторони громадянського суспільства правовідносин, що встановлюються в державі, особливо нових підтримувати належний рівень правопорядку неможливо, які б сили і засоби не були б на це кинуті [2, с. 24].

Якщо повернутися до питання ефективності кримінального закону і його співвідношення з ефективністю реалізації кримінально-правової політики, то потрібно визначити, яким має бути кримінальний закон та які фактори впливають на його ефективність.

Проблема ефективності кримінального закону і, перш за все, його позитивний вплив на злочинність відноситься до центральних, головних проблем кримінально-правової політики. В ідеалі кримінальне законодавство повинно: 1) в криміналізації суспільно-небезпечних діянь бути максимально виваженим, витриманим, коректним, визначаючи злочинами і караними тільки ті види поведінки, що відхиляється, які дійсно суспільно небезпечні і не є нормою для суспільства; 2) своєчасно, на випередження, реагувати специфічним примусом на нові форми суспільно небезпечної поведінки, що відхиляється від загальноприйнятої; 3) містити в своєму арсеналі тільки ті міри впливу на злочинців, які в принципі можуть бути дієвими в плані спеціальної і загальної превенції, відповідаючи при цьому принципам справедливості і гуманізму; 4) допускати можливість диференційованого підходу до різних категорій осіб, що скоїли злочини; 5) повністю виключати внутрішні протиріччя і неузгодженості, що посилюють значення криміногенних факторів [5, с. 463-464].

Зрозуміло, що запропоновані критерії це прагнення до якого має йти законодавець, а не реальний стан речей. Кримінальне законодавство України сьогодні стало неузгодженим, суперечливим, змінюється на догоду політичним силам чи навіть окремим їх представникам. Загально відомими є так звані закони «Савченко», «Тимошенко», зміни до КК, що викликані роботою з Венеціанською комісією і т.ін., які порушують встановлену структуру КК.

Яскравим негативним прикладом може бути прийняття 27. 02. 2014 року Закону України Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в'язнів, який викликає значні заперечення та проблеми

правозастосування, оскільки в КК та КПК України достатньо інших механізмів звільнення незаконно засуджених осіб, крім того, сама назва цього закону містить два взаємовиключних поняття «амністія» і «реабілітація», а також цим законом вводиться поняття індивідуальної амністії, що суперечить статті 86 КК України «Амністія», згідно якої амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб.

Зрозуміло, що в реаліях, які склалися виникає обґрунтована недовіра до законодавчої влади, через політичну складову внесення змін до КК, коли принцип рівності перед кримінальним законом тлумачиться вибірково, а також до судів через існування широких можливостей для зловживання через необмеженість суддівського розсуду.

Проте таку ситуацію можна врегулювати законодавчо та шляхом застосування судового прецеденту, а також негативні аспекти законодавчих змін до КК можна усунути шляхом більш широкого використання наукових досягнень при розробці законопроектів, оскільки слід відзначити, що провідні дослідники кримінального права не часто залучаються до розробки змін до КК. Таку ситуацію можна змінити шляхом введення обов'язкової наукової експертизи законопроектів змін до ККУ. Таким органом може бути Науково-консультативна рада при Верховному суді України, або інший орган, що має чи матиме відповідних фахівців.

Практика використання наукових досягнень є притаманною діяльності КСУ та й будь-який суддя чи інший практичний працівник широко використовує в своїй діяльності науково-практичні коментарі, підручники і т.ін. В такому випадку доцільніше залучати науковців і до формування кримінального законодавства, що полегшить в майбутньому і його тлумачення.

Як вже було визначено вище ефективність кримінального законодавства впливає на ефективність реалізації кримінально-правової політики, тому встановлюючи другу, потрібно виходити з першого.

Як вказує Н.А. Лопашенко, ефективність кримінального закону складається з трьох обов'язкових компонентів:

1) кримінологічної і політичної обґрунтованості кримінально-правової норми;

2) якісного формулювання кримінально-правової норми;

3) властивості її застосування реалізації на практиці [5, с. 465].

Іншими словами, ефективність кримінального закону (ЕКЗ) це ефективність криміналізації (в широкому розумінні, разом з пеналізацією) (ЕК), ефективність законотворчості (включаючи диференціацію відповідальності) (ЕЗ) і ефективність правозастосування (включаючи індивідуалізацію кримінальної відповідальності) (ЕП), разом взяті, що може бути виражено в наступній формулі:

ЕКЗ = ЕК+ЕЗ+ЕП.

кримінальний правовий юстиція закон

Найвища ефективність кримінального закону, відповідно, є тоді, коли його норма була дійсно необхідна для кримінально-правового регулювання, сформульована бездоганно (без суперечностей між нею і окремими кримінально-правовими нормами і групами норм, при узгодженості з нормами інших галузей права і законодавства, без дублювання інших норм і ін.), в тому числі, з точки зору законодавчої техніки, і застосовується на практиці без особливих труднощів зрозуміла правозастосовачу і зручна в застосуванні. І навпаки, не можна чекати ніякої ефективності від кримінального закону, якщо поява кримінально-правової норми була обумовлена не об'єктивною необхідністю, а чиїмось приватними інтересами; якщо норма несе в собі конструктивні і редакційні недоліки, не узгоджена з іншими нормами, що породжує неподоланні труднощі на практиці її застосування, при чому труднощі обумовлені і тим, що норма фактично не потрібна і тим, що навіть при бажанні її не можна застосувати через внутрішні дефекти [5, с.466].

Можна погодитися з твердженням О.В. Узунової та П.П. Узунова, що на сьогоднішній день кримінальна політика це результат компромісу діаметрально протилежних позицій всіх гілок влади (виконавчої, законодавчої, судової), політичних партій, інших об'єднань громадян, науковців щодо прийняття певних кримінальних законів, які спрямовані на боротьбу зі злочинністю [9, с.127].

Головне щоб це був дійсно компроміс, а не внутрішні домовленості, вигідні одній з домінуючих на той час сторін, а також не потрібно забувати, що завданням кримінально-правової політики є правове виховання громадян України для розуміння і виконання своїх обов'язків перед суспільством і державою, що буде найбільш дієвим стримуючим фактором свавілля в змінах кримінального законодавства та його застосування.

Відповідно важливими для ефективного застосування кримінального закону, а відповідно і ефективної реалізації кримінально-правової політики, є наступні кроки:

- правове виховання громадян України для виконання своїх обов'язків перед суспільством і державою;

- заходи кримінально-правового примусу повинні застосовуватися поряд з заходами соціально-економічного, політичного, морально-етичного, організаційно-профілактичного характеру;

- прозорість у застосуванні амністії та помилування, уникнення масовості застосування цих інститутів;

- чітке визначення належності та компетенції органів кримінальної юстиції, уникнення дублювання їх повноважень;

- відшукання та більш широке застосування альтернатив позбавленню волі, особливо щодо неповнолітніх;

- гуманізація застосування покарання з одночасною орієнтацією КК на охорону інтересів потерпілого та законослухняного громадянина та ін.

Література

1. Аликперов Х.Д., Курбанова К.Ш. УК РФ и некоторые проблемы освобождения от уголовной ответственности // Государство и право, 2000. №1. С. 54-60.

2. Зубков А.И., Зубкова В.И. Проблемы реформирования уголовной (карательной) политики на современном этапе // Журнал российского права, 2002. №5. С. 2332.

3. Исмаилов Б.И. Проблема применения альтернатив уголовному наказанию за преступления в сфере экономики в Республике Узбекистан // Журнал российского права, 2001. №4. С. 123-132.

4. Костенко А.Н. Новая уголовно-правовая доктрина и политика // Кримінальноправова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2006 року. Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006 С. 28-33.

5. Лопашенко Н.А. Уголовная политика / Н.А. Лопашенко. М.: Волтерс Клувер, 2009. - 608 с.

6. Михайловская И.Б. Социальное назначение уголовной юстиции и цель уголовного процесса // Государство и право, 2005. №5. С. 111-118.

7. Стахов Я.Г. Организационное обеспечение уголовной политики // Российский следователь, 2004. №5. С. 14-15.

8. Туляков В.О. Кримінально-правова політика: від гіпотез до втілення // Кримінальноправова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2006 року. Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006 С. 33-37.

9. Узунова О.В., Узунов П.П. Міжнародні договори України як джерела кримінальноправової політики // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2006 року. Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006 С. 127-131.

Размещено на Allbest.ru