Формування на початку ХХ ст. антидемократичних ідеологем розуміння суспільства, держави та права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 340.15(477)

Формування на початку ХХ ст. антидемократичних ідеологем розуміння суспільства, держави та права

В. О. Доценко,

доктор історичних наук, доцент, професор кафедри теорії права та держави Університету державної фіскальної служби України

Анотація

правовий антидемократичний тоталітарний політичний

Ключові слова: ідеологеми, тоталітаризм, євразійство, суспільство, державно-правова модель.

Аннотация

В статье на основе анализа монографической и периодической литературы делается попытка проследить процесс эволюции антидемократических государственно-правовых идей конца ХІХ - начала ХХ века и определить их влияние на дальнейшее развитие тоталитарных идеологем.

Ключевые слова: идеологемы, тоталитаризм, евразийство, общество, государственно-правовая модель.

Annotation

The attempts of antidemocratic state and legal ideas evolutional process observation and their influence determination on totalitarian ideologies development are represented in the article in the end of ХІХ th - beginning of the ХХ centuries.

Keywords: ideologies, totalitarianism, eurasianism, society, state and legal type.

Переважна більшість розвинених країн світу є державами демократичними. Проте історія існування ідеологем та принципів функціонування держав з протилежними демократії політичними режимами є надзвичайно тривалою. Цим пояснюється зацікавлення істориками, філософами, політологами, соціологами та правниками причинами появи недемократичних концепцій розуміння суспільства, держави та права, їхнім історичним розвитком та використанням політичними партіями і рухами для реалізації власних владних бажань. Історія ХХ ст. сповнена масовими вбивствами населення, расовою нетерпимістю та ксенофобією, а також появою і зникненню тоталітарних держав у Європі і світі. Крах тоталітаризму залишив по собі намагання сучасних політиків та державців використати «досягнення» попередників для власного звеличення і появи антидемократичних держав. Тому питання виникнення тоталітарних ідеологем на сучасному етапі розвитку правової науки є актуальним. Питаннями теоретичного осмислення тоталітарних державно-правових моделей розвитку суспільства займалися К. Гаджиєв, В. С. Нерсесянц, Р. Шпорлюк, М. Попович, А. В. Пехник та ін. Кожен із дослідників висунув власну модель розуміння тоталітаризму і появи атидемократичних ідеологем. Метою нашої статті є спроба простежити процес еволюції антидемократичних державно-правових ідей кінця ХІХ - початку ХХ ст. та визначити їхній вплив на подальший розвиток тоталітарних ідеологем.

Початок ХХ ст. ознаменувався пошуком нових поглядів, нових, спрямованих у майбутнє утопій. Відбувся світоглядний перетворюючий крок, що увібрав у себе утопічні ідеї античності, відродження та нового часу. З'явились нові підходи до пізнання людини, її місця в суспільстві та державі. Антидемократичні ідеї початку ХХ ст. поряд з наукою, мистецтвом, публіцистикою стали результатом соціальної філософії ХІХ ст. На початку ХХ ст. на перший план у побудові нових теоретичних моделей організації держави, влади, права і суспільства вийшла модифікована теорія тоталітаризму. Щодо зародження антидемократичних, тоталітарних ідей, то вони сягають стародавніх часів. Тоталітарними вважаються ідеї давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства. Антидемократичні ідеї мав Платон. Він розкрив їх у власній моделі ідеальної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в державно-правових доктринах Г Бабефа, А. Сен-Сімона, Г Ф. Гегеля, Ж.-Ж Руссо.

Ж.-Ж. Руссо розробив концепцію «громадянської релігії» та політичного ідеалу. Вона лягла в основу громадських релігій тоталітарних ідеологем ХХ ст. Засуджуючи релігії як такі, що суперечать «суспільному договору», Руссо обґрунтував свій ідеал громадянської релігії, вважаючи життєво важливим, щоб у державі «кожний громадянин мав релігію, яка змушувала б його любити свої обов'язки». Така релігія є певним культом Бога, але без обрядів і храмів, а тільки з морального обов'язку, збагаченого громадянським елементом, який полягає в утвердженні святості суспільного договору і його законів, вірі у винагороду справедливим людям і покаранні злих у потойбічному житті. Громадська релігія мусить мати свої догмати - п'ять «позитивних» і один негативний. Останній шостий («негативний») догмат забороняє релігійну нетерпимість; згідно з ним необхідно виселяти з держави тих, хто на подобу християнським священикам проповідує, що «поза церквою немає спасіння» [2, с. 41-42].

Доктрина тоталітаризму формувалася під впливом ідей Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса - авторів теорії еліт, Ж. Сореля - автора вчення про важливість насильства у розвитку держави та суспільних інституцій. В основі його теорії і практики лежить апофеоз прямої акції, віра у вирішальний чин, а також у значення, що приписується ініціативі провідної еліти [3, с. 52].

Загалом на початку ХХ ст. Європу заполонили антидемократичні, часто консервативні ідеї, в основі яких лежав ірраціоналізм, з його відмовою від ratio і спрощеним розумінням світу.

У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. прихильники консервативних політико-правових течій розробляли ідею ідеократії - концепції системи авторитарного владарювання, яке ґрунтується на консолідації суспільства і держави навколо певного керівного начала-принципу, світогляду або ідеалу. Навколо нього будується життя соціуму і він є певною незмінною константою, яка не змінюється під впливом політичних, ідеологічних етнорелігійних катаклізмів. Ідеали можуть бути різними: релігійними, релігійно-національними, національними, національно-правовими або просто правовими. Принцип (світобачення, ідеал) може ґрунтуватися на культурі, релігії, духу нації і держави. Для одних мислителів ідеалом є держава, для інших - нація, для третіх - монархія чи релігія.

У Російській імперії у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. інтелігенція переважно підтримувала ідеї Л. М. Толстого про «непротивление злу силой». По суті, ця формула була метафоричним визначенням антидержавної ідеології, яка прагнула позбавити державу сил у боротьбі з нездоровою психікою народу [5, с. 545]. Для євразійців початком державного і суспільного життя стала ідея-правительниця, яка здатна була замінити собою державу і вождя. При різноманітних формах держави за фасадом державних установ і їхніх службовців царювала всеохоплююча ідея ідеоправства.

Теоретичним обґрунтуванням ідеократії стала кантіанська система імперативів обов'язків, її пафос моральності і благородства. Моральну філософію Е. Канта доповнювали ідеї А. Шопенгауера та етичний критицизм. Не оминули ідеалісти-інтелектуали і напрацювання Г. В. Гегеля. З'явився новий погляд на історію та еволюцію ідей, причому рушійною силою історії стали визнавати не просто матеріально-економічний фактор, а саморозвиток свідомості, духу або розуму, саморозкриття думки і владу ідей. Усі ці форми ґрунтувались на запереченні в соціальному і політичному житті індивідуального, в наданні переваг солідарності і корпоративизму як оптимальному принципу спільності життя. Теоретична думка початку ХХ ст. прагнула подолати індивідуалізм, замінивши його новим колективізмом, солідаризмом, тотальністю. Послідовне заперечення будь-якої індивідуалізації в історичному процесі забезпечувало у філософсько-релігійній свідомості збереження спадковості давніх форм теократії [5, с. 394-395].

Європа на початку ХХ ст. переживала кризу буржуазних цінностей, які принесла Французька революція. Криза буржуазно-ліберальної доктрини призвела до перегляду суспільних ідеологем та ролі певних соціальних верств в управлінні державою. Томас Манн наголошував на тому, що економічний занепад середнього класу спричинив крах ідей та принципів Французької буржуазної революції. Людство не хотіло більше мати справу з буржуазними поняттями: свободи, справедливості, освіти, оптимізму, віри у прогрес. На зміну цінностям буржуазії прийшли нові ірраціональні цінності. Їх втілювали люди-вулиці - сильні особистості, які вважали перевагу сильного над слабким основною для завоювання й утримання влади. Прикладом нового лідера можна вважати Б. Муссоліні.

Лідер італійських фашистів Б. Муссоліні мав дещо грубі і вульгарні риси обличчя, все в його зовнішності і манерах говорило - «я плювати хотів». Ця фраза дійсно була улюбленою в середовищі його прихильників - «сердитих» молодих людей воєнного покоління. Анжеліка Балабанова пригадує, що її вразила в молодому соціалістові Муссоліні його надзвичайна неохайність - обірваний одяг, нечисті руки, кількаденна щетина. Усе це було позою і демонстрацією того, що хотіло бачити тогочасне італійське суспільство.

Крім того, тогочасну Європу заполонили соціальні неврози та аномалії розвитку капіталістичного суспільства. Французький соціолог Ален Еренберґ написав книгу про характерні для XX ст. масові психічні аномалії. На думку Еренберґа, для Європи 70-х рр. XIX ст. - перших двох третин XX ст. властиві неврози, а для кінця століття - депресії, якими в сучасній Франції хворіють близько 15 % населення. Невроз (у розумінні Фройда) є патологією конфлікту і вини, він утворюється як противага порядку і нормі в суспільстві дисципліни та заборон, розхитуваної класової і сексуальної ієрархії. Невротична психіка стурбована питанням про законність бажання; центральна її опозиція зіставляє дозволене та захищене з бажаним і забороненим. У цих рамках відбувається психічний надрив - драма винуватості [4, с. 301].

Уже в психіці Ф. Ніцше помітна спроба врятуватися від неврозу, описаного Фройдом: невпевненість у собі, втрата індивідуальності, перепона між Я і майбутнім у вигляді психології вини і заборони Ніцше компенсує симуляцією великого внутрішнього здоров'я. Сильна і нещадна «білява бестія», яка плює на все і всіх, так яскраво виписана сумирним і хворим учителем латинської і грецької класики, - це портрет не більше ніж «невротичного оптимізму», за яким криється надрив. Надрив тієї ж природи, що й у Достоєвського в його філософії вини і спокути. Тільки Ніцше неврозу слабкості і розгубленості протиставить нон-конформістський бадьорий волюнтаризм нічим морально не пов'язаної особистості, презирство до слабких і нечутливість до чужого болю, а Достоєвський такому ж неврозу протиставить підвищену чутливість до чужої біди, самовіддану альтруїстичну віру аж до розчинення особистості в загальнонаціональному «над-Я» на ґрунті солідарного конформізму і християнської екзальтації. Мораль, за Ф. Ніцше, - це зброя рабів проти своїх господарів, моральні твердження створені слабкими людьми для підкорення юрбою сильних аристократичних людей.

У Ф. Ніцше громадянин, народ, соціальні групи - це основні носії волі. Вони реалізують її через політику, право, законодавство і державу. Змістом соціально-політичної історії є боротьба волі двох соціальних суб'єктів. З одного боку, це воля сильних духом і незалежних людей. З іншого - сукупна воля рабів, яка сконцентрована у свідомості юрби, мас. Юрба, народні маси - носії рабської свідомості. Саме юрбі притаманні неврози, психічна розгубленість і нездатність до влади. Воля до влади сильних духом сприяє суспільному розвитку, розквіту культури та держави. Сильні духом люди є обов'язковою умовою для виховання нової людини - «духовного аристократа, який стоїть по ту сторону добра і зла». Висока культура розвивається, тільки коли існують вищі аристократи та раби, які мають власною працею створити для привілейованого класу умови для інтелектуальної праці і створення культурних цінностей. Держава, де панує воля юрби, приречена на духовну деградацію. Духовна деградація держави веде за собою до деградації суспільства. Держава і право повинні бути зброєю сильних і вольових людей, яка забезпечить їм можливість панувати над юрбою. Держава створена для забезпечення панування вольових аристократів над темними безвольними масами населення. Демократія з її верховенством народного суверенітету - це загибель держави. Реалізація народом своєї волі через державні інституції веде до соціальних потрясінь і падіння держави.

Право, за Ф. Ніцше, щось вторинне, похідне від волі до влади, її рефлексії. З цих позицій він атакує різні версії історичної прогресивної інтерпретації буржуазної моделі права з її природноправовою доктриною. Він заперечує ідеї свободи і рівності в людських відносинах, обгрунтовує правомірність привілеїв, нерівності і переваг [1, с. 728].

Право - це результат війни і перемоги. Він вихваляє «правовий інстинкт» древніх: «Переможцю належить переможений з його жінкою, дітьми і майном. Сила дає первинне право, і немає права, яке в своїй основі не було б присвоєнням, узурпацією, насильством». Тому буржуазне право для слабких. Тільки сильні здатні створити власне право - це їхнє природне право. Переможені втрачають здатність до правотворчості.

Велика війна 1914-1918 рр. показала життєздатність багатьох положень ніцшеанської концепції. Переможці отримали право пограбувати Німеччину і створити власну модель світового правопорядку. Переможені втратили можливість впливати на державу, панувати. Німецьке суспільство початку 1920-х рр. - це суспільство з поламаною волею і прагненням реваншу. Суспільний невроз на грунті несподіваних труднощів свободи, невміння здобути свої власні перемоги в сірих буднях набувають звичайної після всіх війн особливої форми розгубленості фронтовиків перед цивільним життям. Питання про те, за що вони віддавали свої життя на фронті, поставало і перед тими, хто йшов на війну з якимись очікуваннями і в якійсь екзальтації, і перед тими, хто відчував себе, як тварина на бойні. Після війни глум і зневага щодо фронтових «героїв», які нічого не здобули ні державі, ні собі самому, набули таких масштабів, що офіцерам не рекомендувалося з'являтися на вулицях в уніформі.

Ідеологія фронтового братства переростала в ідеологію насильства і єднання «своїх», «вищих» проти «нижчих», яким недоступні високі пориви героїчного духу. Об'єднані однаковим соціальним неврозом - маленькі люди, що втратили орієнтири, упевненість і гарантії особистого успіху в суспільстві з розхитаними засадами, і переважно молодь, яка не вірила в можливості нормальної швидкої кар'єри. Компенсувати розгубленість та самотність і віднайти силу можна тільки з підвищеною агресивністю. І новим ідеологічним течіям була особливо властива жорстокість - не холодна байдужість фанатика до чужого страждання в ім'я високих ідеалів «світлого майбутнього», а жорстокість як садистський принцип радості буття, як спосіб самоствердження і, зрештою, - самоціль [4, с. 303].

Так, можна зрозуміти соціально-психологічні риси того агресивного масового руху, до якого приєднувалися в повоєнній Європі різношерсті соціальні елементи, зокрема аристократи із старих прізвищ, заслужені бойові генерали, колишні соціалісти, поети-футуристи, безробітні, журналісти й адвокати без твердих заробітків і просто люди з вулиці та авантюристи без визначених занять.

Це був надзвичайно симптоматичний для всієї Європи момент. Буржуазна демократія не мала достатньої опори в суспільстві, щоб застосувати насильство для самозахисту. І вихід був знайдений найпростіший: спробувати віддати владу політичним хуліганам, щоб потім, коли вони з властивою їм вульгарністю зроблять свою справу і достатньо скомпрометують себе, усунути їх із політики [4, с. 304].

Отже, внаслідок ідеологічної кризи кінця ХІХ - початку ХХ ст. Європу заполонили нові підходи до організації суспільства, держави і права. Найбільшого поширення тоталітарної ідеології здобули у країнах Європи, де в 1920-1940 рр. відбувалися свого роду соціальні експерименти на державному рівні. Це стосується Німеччини, Італії та Радянського Союзу. Певні ознаки тоталітарності мали державно-політичні конструкції в Польщі, Угорщині, Румунії, Хорватії та інших країнах Європи. Проголошуючи у тій або іншій формі розрив з традиціями минулого, обіцяючи побудувати на його руїнах новий «блискучий» світ, привести народи до процвітання і достатку, ці режими обрушили на них терор і репресії, втягуючи світ у череду кривавих війн. Крахом тоталітаризму був 1945 рік, коли потерпіла крах така його форма, як фашизм, і 1980-1990 роки, коли тоталітарні режими Східної Європи, а потім СРСР, повалилися остаточно.

Список використаних джерел

1. История политических и правовых учений : учеб. для вузов / под общ. ред. В. С. Нерсесянца. - М. : Норма, 2007. - 944 с.

2. Кирилюк Ф. М. Історія зарубіжних політичних вчень Нової доби / Ф. М. Кирилюк. - К. : Центр учбової літератури, 2008. - 414 с.

3. Манхейм К. Диагноз нашего времени / К. Манхейм; пер. с нем. и англ.; отв. ред. и сост. Я. М. Бергер и др. - М. : Юрист, 1994. - 700 с.

4. Попович М. Червоне століття / М. Попович. - К. : АртЕк, 2005. - 888 с.

5. Тимошенко В. И. Теория государства в политико-правовой мысли Украины и России (конец ХІХ - начало ХХ вв.) : монография / В. И. Тимошенко. - Чернигов : Издатель Лозовой В. М., 2014. - 624 с.

Размещено на Allbest.ru