Механізми ухвалення та впровадження державної політики пам’яті в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Механізми ухвалення та впровадження державної політики пам'яті в Україні

У 2017 році травневі події знову нагадали про те, що Революція гідності і боротьба проти російської агресії не усунули проблеми розколу українського суспільства на історичному Грунті. Дані соціологічних опитувань дають підстави стверджувати, що пам'ять про Другу світову війну з області домінування радянської традиції перемістилась в епіцентр амбівалентності. Так, у 2016 році встановлення нової офіційної традиції - Дня пам'яті і примирення 8 травня підтримували 47% громадян, а визнання низки історичних органів влади та формувань (зокрема ОУН і УПА) борцями за незалежність України - 42% [1]. Політика декомунізації також вкрай неоднозначно сприймається суспільством: у листопаді 2016 року більшість респондентів в цілому негативно ставилась до демонтажу пам'ятників Леніну і перейменування радянських назв міст і вулиць [2].

Ці тривожні дані соціології, а також багатий досвід «війн пам'яті» в українській політиці та активне використання історичних міфів і стереотипів російською пропагандою актуалізують проблему вироблення на державному рівні продуманої, ефективної, комплексної та послідовної політики пам'яті.

Аналізу різних аспектів державної політики пам'яті в Україні присвячені праці О. Волянюк [3], О. Гриценка [4; 5], Ю. Зерній [6], О. Литвиненка [7], Г. Касьянова [8], С. Набок [9], І. Симоненка [10] та інших. Як зазначає О. Волянюк, «держава формує і здійснює політику пам'яті як легітимний представник всього суспільства, однак її роль і покликання у цій галузі досі є предметом гострих наукових суперечок» [3, с. 103]. Ю. Зерній завданням держави вважає «створення сприятливих умов для самоорганізації історичної пам'яті як соціокультурної системи» [6, с. 175]. Дослідниця виокремлює політику пам'яті як сферу державної політики та державного управління, констатує необхідність розробки та затвердження Концепції державної політики пам'яті. О. Гриценко пропонує виокремлювати політику пам'яті (memory policy) саме як напрям публічної політики, «цілеспрямовані заходи держави (публічної інституції, суспільно-політичної сили), що мають на меті формування й утвердження в свідомості суспільства бажаних уявлень про історичне минуле» [4]. Саме такий підхід взято за основу при написанні цієї статті.

Австрійський політолог Г. Колбеч виокремлює три загальні характеристики будь-якої публічної політики: когерентність, ієрархічність та інструментальність [11, с. 16-17]. Когерентність передбачає, що всі окремі дії узгоджуються між собою, що вони утворюють частину організованого цілого, єдину систему. Ієрархічність політики передбачає єдиний центр ухвалення політичних рішень і чіткий розподіл повноважень на їх виконання. Інструментальність характеризує політику як процес досягнення конкретних цілей.

Мета цієї статті - дослідити існуючі в Україні механізми ухвалення та впровадження державної політики пам'яті. Основну увагу приділено інституційній інфраструктурі політики пам'яті, розподілу повноважень між центральними органами влади, наявній нормативно-правовій базі та практикам її створення.

Значення Верховної Ради як однієї з ключових ланок інституційної інфраструктури державної політики пам'яті зумовлене її ексклюзивним статусом законодавчого органу. Законодавча база є обов'язковою підставою для будь-якої політики, що реалізується на державному рівні. Як зазначає Ю. Зерній, відправною точкою в процесі формування правового поля для реалізації державної політики пам'яті є стаття 11 Конституції України, в якій, зокрема, зазначено: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури...» [6, с. 164].

У виключній компетенції Верховної Ради - прийняття «меморіальних» законів - спрямованих на те, щоб регулювати способи і форми використання і репрезентації уявлень про минуле. Г. Касьянов виокремлює два основні типи меморіальних законів: одні просто встановлюють певні коммеморативні практики і ритуали, інші - вводять обмеження і встановлюють санкції за порушення цих обмежень. Перший тип зазвичай передбачає наявність суспільного консенсусу, другий свідчить про проблеми з ідентичністю та громадянською лояльністю [8, с. 64].

До меморіальних Г. Касьянов відносить такі закони України: «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» (№376-V від 28 листопада 2006 р.); «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» (№315-VIII від 09.04.2015); «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборону пропаганди їхньої символіки» (№317-VIII від 09.04.2015); «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті» (№314-19 від 09.04.2015); «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» (№316-19 від 09.04.2015) [8]. Сюди також можна додати внесені доповнення до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо заборони виготовлення та пропаганди георгіївської (гвардійської) стрічки, прийняті Верховною Радою 16 травня 2017 року.

Також Верховна Рада законодавчо регулює діяльність інших інститутів політики пам'яті (Закон «Про освіту» (№1060-ХІІ від 23.05.1991), Закон «Про музеї та музейну справу» (№249/95-ВР від 29.06.1995 тощо). Кодекс законів про працю визначає перелік державних свят, що теж є елементом офіційної політики пам'яті. Крім того, у 2008-2009 та 2015-2017 роках Парламент приймав щорічні постанови про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв. Окрім переліку самих дат та ювілеїв, цей документ традиційно включає рекомендації щодо вжиття певних комеморативних заходів Кабінету Міністрів, Міністерству освіти і науки, Міністерству культури, Міністерству закордонних справ, Державному комітету телебачення і радіомовлення, органам місцевого самоврядування; пропозиції - Національному банку та «Укрпошті».

Існує практика ухвалення Парламентом окремих меморіальних постанов (наприклад, «Про відзначення 90-річчя створення комсомолу України», №1221-VI від 01.04.2009); вона сформувалась в умовах протистояння парламентської більшості і Президента, полем для якого стала зокрема і політика пам'яті [10].

Історично Президент України відіграє не менш важливу і, як правило, значно активнішу роль у державній політиці пам'яті, ніж Парламент. Не дарма серед дослідників політики пам'яті в Україні вже традиційною стала періодизація її етапів саме за президентськими каденціями (В. Бабка, В. Гриневич, Я. Грицак, Г. Касьянов, А. Киридон, С. Набок, А. Портнов та ін.).

Як першій особі держави, Президенту належить центральне місце у різноманітних протокольних урочистостях і церемоніях, зокрема й комеморативних. І всі українські президенти охоче користалися нагодами приміряти на себе амплуа «батька нації». Президентських меморіальних указів налічується на прядок більше, ніж меморіальних законів і постанов, ухвалених Верховною Радою. Так, за підрахунками О. Гриценка, Л. Кучма підписав 79 меморіальних указів, В. Ющенко - 159, В. Янукович - 17 [5].

Президентські меморіальні укази містять вказівки системі виконавчої влади - Кабінету Міністрів, окремим міністерствам та відомствам, місцевим державним адміністраціям тощо (аналогічно до меморіальних постанов Верховної Ради). Характерно, що майже всі вони мають «одноразовий» характер, тобто видані під конкретну дату/річницю.

За оцінкою С. Набок, саме прийняття окремих нормативних документів щодо відзначення на державному рівні тієї чи іншої події або вшанування окремої особи залишалось найбільш вживаним в Україні способом формування політики пам'яті протягом усіх років незалежності [9, с. 253]. На думку дослідниці, ухвалення «одноразових» документів під конкретну дату (і політичну кон'юнктуру) є основною причиною тієї еклектичності, що характерна для політики пам'яті в Україні.

Винятком на цьому тлі виглядає президентський Указ «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років» (№17 від 22.01.2016), що передбачає здійснення комеморативних заходів органами державної влади за єдиним планом на 2017-2021 роки. Документом передбачена підготовка (на базі УІНП, із залученням НАНУ та громадськості) «Переліку найважливіших пам'ятних дат і визначних діячів Української революції 1917-1921 років», розробка та реалізація (зусиллями МІП та УІНП) «медіа-плану на 2017-2021 роки щодо інформування суспільства». Такі тенденції дають надію на вироблення системного підходу у сфері державної політики пам'яті, хоча поки що вони стосуються окремої сторінки української історії, а не всього національного наративу.

Кабінет Міністрів своїми розпорядженнями затверджує план конкретних заходів із вказівками про залучення тих чи інших органів виконавчої влади. Проаналізувавши урядові розпорядження у сфері політики пам'яті 2014-2017 років, ми визначили таку їх особливість: у своїх розпорядженнях Уряд не посилається на конкретні постанови Верховної Ради чи укази Президента, а немов би проявляє власну ініціативу (хоча його розпорядження відповідають виданим раніше президентським указам; так, Розпорядження Кабінету Міністрів №775-р та №777-р від 26.10.2016 де-факто є виконанням вже згадуваного Указу Президента «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років», а Розпорядження №747-р від 29.04.2015, №348-р від 05.05.2016 і №295-р від 11.05.2017 - президентського Указу «Про День боротьби за права кримськотатарського народу» №472 від 16.05.2014).

Серед органів виконавчої влади, що залучаються до виконання розпоряджень Кабінету Міністрів у сфері політики пам'яті, фігурують: УІНП, Мінкультури, МОН, МЗС, МІП, Держкомтелерадіо, Держкіно, НТКУ, Національний банк, Міноборони, місцеві державні адміністрації тощо. Також передбачене залучення за згодою Національної академії наук, представників конфесій, громадських організацій тощо. Таким чином, саме Уряд є органом влади, що координує впровадження офіційної політики пам'яті на загальнонаціональному рівні.

Міністерство Культури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, формування державної політики у сфері кінематографії тощо (Указ Президента «Про Положення про Міністерство культури України» №388/2011 від 6.04.2011). Згідно з Постановою Кабінету Міністрів №420 від 17.06.2015 серед його численних функцій було закріплено також забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті.

Український інститут національної пам'яті (УІНП) є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу. Діяльність Інституту спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури. У завдання УІНП входить подання Міністрові культури пропозицій щодо формування державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу та національної свідомості громадян (постанова Кабінету Міністрів №684 від 12.11.2014).

Як зазначає О. Литвиненко, фактичне підпорядкування Міністерству культури можна вважати обмеженням для діяльності УІНП, адже сфера політики пам'яті є значно ширшою за сферу культурної політики. На думку експерта, «для ефективної протидії Росії, зокрема у війні проти імперської концепції історичної пам'яті, УІНП повинен стати координаційним і методичним центром. Навколо нього мають об'єднуватися ресурси органів державної влади, відповідальних за освітню, культурну та інформаційну політику, громадських та академічних науково- дослідних установ, освітніх і культурних закладів, кіно і телебачення, засобів масової інформації. Відповідно до цієї функції доцільно було би підвищити статус УІНП і розширити коло його повноважень» [7]. Пропозиції про розширення сфери діяльності УІНП висловлювалися експертним середовищем і раніше [6, с. 171-172].

Висновки

Держава володіє досить різноманітним інструментарієм політики пам'яті, однак наразі він розпорошений між різними міністерствами і відомствами. їх координація можлива лише на рівні Кабінету Міністрів. Також серед особливостей, що негативно впливають на вироблення національної політики пам'яті варто відзначити: відсутність єдиного комплексного підходу, «одноразовість» нормативно- правових актів у поєднанні з їх ситуативною мінливістю і непослідовністю, дублювання функцій офіційного ініціатора державної політики пам'яті Верховною Радою і Президентом.

Для подолання цих недоліків необхідне ухвалення Верховною Радою єдиної Концепції національної політики пам'яті. Її законодавче затвердження має забезпечити ієрархічність державної політики у даній сфері. Наступним етапом може бути затвердження постановою Кабінету Міністрів Програми національної політики пам'яті, що відповідала б засадам, прописаним у Концепції, і містила доручення конкретним органам виконавчої влади. Координуюча функція у розробці та виконанні Програми має покладатись на Український інститут національної пам'яті. Доцільно підвищити статус УІНП, розширити його повноваження та посилити ресурсне забезпечення.

Перспективою подальших досліджень у цьому напрямі є розробка актуальних концептуальних засад та методичних принципів впровадження державної політики пам'яті.

державний політика пам'ять влада

Список використаних джерел

1. Ідентичність громадян України в нових умовах: стан, тенденції, регіональні особливості // Центр Разумкова. - 07.06.2016 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sector. org.ua/wp-content/uploads/2016/06/Identi-2016.pdf

2. Ставлення до окремих історичних постатей та процесу декомунізації в Україні (листопад 2016) // Соціологічна група «Рейтинг» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// ratinggroup.ua/research/ukraine/otnoshenie_k_otdelnym-_istoricheskim_ lichnostyam_i_processu_dekommunizacii_v_ukraine.html

3. Волянюк О. Суспільна пам'ять і політика: Мистецтво можливого. - К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. - 172 с.

4. Гриценко О. Хроніка боротьби з національною пам'яттю (про статтю Г. Касьянова). Частина 1 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1790- oleksandr-hrytsenko-khronika-borotby-z-natsionalnoiu-pam-iattiu- pro-stattiu-h-kasianova-chastyna-1

5. Гриценко О. Про державу та медійників, ритуали та інновації, про Героя України Шапіро, ширяння Януковича та візії Ющенка [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://historians. in.ua/index.php/en/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/1812-oleksandr- hrytsenko-pro-derzhavu-ta-mediinykiv-rytualy-ta-innovatsii-pro- heroia-ukrainy-shapiro-shyriannia-yanukovycha-ta-vizii-yushchenka

6. Зерній Ю. О. Державна політика пам'яті як чинник утвердження української національної ідентичності: дис.... канд. політ, н. за спеціальністю 23.00.05 - етнополітологія та етноджерелознавство. - Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2009. - 221 с.

7. Литвиненко О. Виклики національній політиці пам'яті в часи «гібридної війни» // НІСД. - 2015 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1818/

8. Касьянов Г. Історична політика і меморіальні закони в Україні: початок XXI ст. // Агора. - Вип.17. - С.63-74.

9. Набок С. Держава і політика пам'яті: досвід чотирьох Президентів України // Культура історичної пам'яті: європейський та український досвід / [Ю. Шаповал, Л. Нагорна, О. Бойко та ін.]; за загальною редакцією Ю. Шаповала. - Київ: ІПІЕНД, 2013. -С.251-273.

10. Симоненко І. Концептуальні засади державної політики пам'яті. Аналітична записка. Національний інститут стратегічних досліджень при Президенті України // НІСД. - 2009 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/269/

11. Колбеч Г. Політика: Основні концепції в суспільних науках / Пер. з англ. О. П. Дем'янчука. - Київ: Вид. дім «КМ Академія», 2004. - 127 с.

Размещено на Allbest.ru