Згідно із загальним принципом міжнародного права, порушення міжнародних зобов'язань державами є міжнародно-протиправним діянням, за вчинення якого передбачена міжнародно-правова відповідальність.

Цікавим моментом є те, що держава може бути визнана порушницею укладеного міжнародно-правового договору і в тому випадку, коли вона, будучи зобов'язана угодою, не створила умов, які б унеможливлювали порушення узятих нею зобов'язань із боку окремих осіб, груп, спільнот або державних інституцій. Навіть якщо, з огляду на певну несприятливу ситуацію, держава не має можливості повною мірою виконувати узяті на себе зобов'язання, існує її обов'язок звернутися до міжнародних установ, інших держав за відповідною допомогою.

Наприклад, у разі надзвичайного лиха, техногенної катастрофи, продовольчої небезпеки, держава нестаток власних ресурсів може покрити коштом зовнішніх надходжень. Таку допомогу держава має прийняти, не допустивши суттєвого погіршення з реалізації фундаментальних прав людини, що, у свою чергу, може стати підставою для можливої юридичної відповідальності.

Відповідальність за порушення прав людини може наступати на міжнародному, регіональному та національному рівні. В останньому випадку захист прав людини стає можливим не тільки в межах національної судової системи, але і через міжнародні інституції. Зокрема, у разі порушення прав людини, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., постраждалі особи отримують право звернутися за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Разом із тим створення ЄСПЛ не означає існування наддержавної інституції, яка здійснює нагляд за дотриманням прав людини державами, що ратифікували Конвенцію 1950 р., оскільки ті важелі, якими наділений Суд, мають не тільки правовий, а й політичний та іміджевий характер, а хронічне невиконання рішень ЄСПЛ позбавить державу преференцій на міжнародній арені.

Тому держави загалом намагаються дотримуватися узятих на себе зобов'язань, підтримуючи єдину загальноєвропейську позицію щодо ставлення до прав людини, а закріплені рішеннями ЄСПЛ норми набувають ознак міжнародних правових стандартів, що впливають на формування національного права держав.

Так, наприклад, у ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р., рішення ЄСПЛ визнаються джерелом права, а держава покладає обов'язок на підпорядковані їй органи влади обґрунтовувати свої рішення на підставі тих висновків, які зробив ЄСПЛ, при чому останні несуть відповідальність безпосередньо перед державою, що виконує свої зобов'язання за Конвенцією 1950 р. перед Радою Європи (РЄ) і Комітетом Міністрів РЄ, наділеного контрольними повноваженнями [4].

Цікавим є і те, що держава несе відповідальність за порушення своїх міжнародних зобов'язань тільки в межах Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., яка містить вичерпний для ЄСПЛ перелік прав людини.

Тобто рішення ЄСПЛ може приймати у разі порушень прав людини, які закріплені тільки Конвенцією 1950 р., а не іншими міжнародно-правовими документами, без урахування часу їх прийняття. Це створює певні проблеми в забезпеченні прав людини і встановленні відповідальності держав, оскільки далеко не усі права людини виявляються під захистом.

З іншого боку, є велика різноманітність міжнародно-правових документів, прийнятих у різний час, а перелік прав людини є відкритим і постійно поновлюється. Отримують своє визнання нові види прав людини, зокрема, нині відбувається формування "четвертого покоління" прав людини.

Зобов'язання держав і, як наслідок, відповідальність за порушення зобов'язань щодо їх виконання, позитивно впливають на розвиток системи прав людини, а з іншого боку, мають негативний ефект, оскільки прийняті міжнародно-правові акти мають різну юридичну вагу, визнаються і дотримуються далеко не усіма державами і тільки в межах укладених угод.

Крім того, останнім часом стосовно окремих категорій прав людини спостерігається випередження практики їх застосування державами, за відсутності широкої міжнародно-правової регламентації. По факту, ми маємо низку прав людини, які закріплені міжнародно-правовими документами, проте широке застосування і механізми їх дотримання мають регіональні або національні корені. У деяких випадках національна практика фактично впливає на формування розуміння цих прав і сприяє їх подальшому міжнародно-правовому визнанню.

Прикладом виступає різноманітна практика національних судових установ низки держав Центральної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки, зокрема рішення Верховних Судів цих країн, які, по суті, тлумачать окремі види прав людини і виступають додатковими гарантами їх дотримання в межах національного правового поля. Крім того, деякі країни навіть встановлюють судовий захист окремих видів прав людини, суттєво у цьому випереджаючи світову практику [7, с.13].

Інший приклад - Додатковий протокол до Американської конвенції прав людини в світлі економічних, соціальних та культурних прав "Протокол Сан - Сальвадор" щодо окремих видів прав людини (п.6 ст. 19) передбачає можливість звернення до Міжамериканської комісії з прав людини та Міжамериканського Суду з прав людини [5].

Досить неоднозначним є підхід і щодо відповідальності держав за порушення прав людини залежно від поділу прав людини на відповідні покоління. Нині найбільш опрацьованим є механізм правової відповідальності держав за порушення так званого "першого покоління" прав людини, яким закріплені громадянські і політичні права.

Далеко не усіма державами на національному рівні визнається і належним чином закріплюється дотримання права людини інших "поколінь".

Найчастіше це стосується дотримання державами положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., оскільки часто прогрес у досягненні цих прав людини пов'язується з економічною спроможністю країни.

Проте останнім часом ситуація стала змінюватися, разом із поступовим запереченням поділу прав людини на різні "покоління", зокрема, установи ООН неодноразово наголошували, що усі права людини є рівними між собою й обов'язковими до виконання.

Серйозним кроком у підвищенні відповідальності держав за виконанням своїх зобов'язань стало прийняття 10 грудня 2008 р. Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП) 1966 р. Успіх цього міжнародно-правового документу полягає навіть у тому, що він окреслив шляхи розвитку механізмів забезпечення виконання державами своїх зобов'язань щодо прав "другого покоління".

Факультативним протоколом до МПЕСКП 1966 р. передбачено створення Комітету з економічних, соціальних і культурних прав, компетенцію якого отримувати і розглядати повідомлення про порушення прав людини визнають держави учасниці МПЕСКП 1966 р.

Багатообіцяючими, на нашу думку, є повноваження Комітету отримувати індивідуальні та колективні повідомлення від осіб, які вважають себе жертвами порушення відповідних зобов'язань держав, а також повідомлення від інших держав з огляду на ст.10 зазначеного Протоколу.

Приступити до розгляду повідомлення Комітет може тільки після вичерпання усіх внутрішніх засобів правового захисту. Тобто процедура отримання і розгляду повідомлень є дещо схожою на процедури інших загальновизнаних міжнародних установ.

порушення право людина міжнародне право

Факультативний протокол до МПЕСКП 1966 р. ратифікували такі країни, як Фінляндія, Італія, Іспанія, Португалія, Болівія, Еквадор, Аргентина, Франція, Бельгія, Уругвай, підписала, але не ратифікувала Україна. Внесена на офіційному сайті Президента України електронна петиція за № 22/018640-еп була оприлюднена 14 грудня 2015 р., але підтримки не отримала [6].

Треба зазначити, що юридична відповідальність держав випливає з наявної системи зобов'язань, які побудовані за триступінчатою системою і сформовані, як зазначає Г Христова, з обов'язку держав поважати, захищати та, в першу чергу, забезпечувати здійснення прав людини, а також і зобов'язань дії і чотирьох зобов'язань процесу [7, с.27-29].

Така система зобов'язань є виправданою, оскільки являє можливість широкомасштабного впровадження політичних, економічних, правових і інших механізмів. У світовій практиці встановлення відповідальності держави за порушення своїх зобов'язань практикується давно і може бути проілюстроване п.16 Зауважень загального порядку № 31 від 29 березня 2004 р. до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. [8].

Наприклад, у разі порушень своїх зобов'язань щодо дотримання прав людини держави-учасниці мають належним чином відшкодувати завдані збитки, в межах виконання зобов'язань забезпечення ефективного судового захисту, зокрема, шляхом виплати компенсацій, інших видів відшкодування (реституція, реабілітація) та такі міри сатисфакції, як публічні вибачення, публічні церемонії, гарантії неповторення, а також внесення змін до чинних нормативно-правових актів і наявної практики, а також у забезпеченні судового переслідування осіб, які є винними у порушенні прав людини [9, с.7].

Деякі із зазначених вище видів відшкодування ми можемо проілюструвати окремими нормами того ж Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р., а саме в ст. ст.1, 10, 13 визначають:

а) осіб, групи осіб, їх представники, які можуть виступати стягувачами;

б) справедливу сатисфакцію, згідно з рішенням ЄСПЛ, суму грошової виплати за односторонньою декларацією або схваленою внаслідок дружнього врегулювання;

в) виконання рішення, включаючи вжиття додаткових заходів індивідуального та заходів загального характеру [4].

Додаткові заходи можуть включати в себе, зокрема, повторний розгляд справи судом, включно з відновленням провадження (відновленням юридичного становища особи).

У свою чергу, заходи загального характеру спрямовані на усунення системної проблеми і її першопричин, тому вони включають заходи юридичного характеру і можуть стосуватися політичних змін у державі, реформ у правоохоронній сфері тощо. Україна визнає, що такі заходи загального характеру здійснюються під наглядом Комітету Міністрів Ради Європи [3].

Наприклад, заборона катування буде включати не тільки встановлення за це кримінальної відповідальності, але і створення контролюючих органів, зміни у системі підготовки та перепідготовки працівників, висвітлення проблем засобами масової інформації і наявність гарантованих державою механізмів відшкодування завданих збитків. В Україні така система створена, проте є громіздкою і неефективною, вимагає серйозних зусиль від потерпілих із метою отримання відповідного відшкодування.

Гальмуючим фактором є і значні суми, які поки що не відшкодовані потерпілому Україною за рішеннями ЄСПЛ. На думку автора, у цьому разі відшкодування має бути безумовним та із застосуванням максимально спрощених процедур, а також узяттям державою на себе фінансування усіх допоміжних правових процедур.

Висновки