Кримінальне провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України: проблеми та перспективи правового регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

На сучасному етапі розвитку суспільства, в умовах постійно зростаючої глобалізації, відносини між країнами стають все тіснішими, внаслідок чого розширюються і сфери співробітництва між ними. Це, зокрема, стосується і питання здійснення кримінального провадження стосовно громадян України, які проживають чи перебувають за кордоном, що має надзвичайно важливе не лише теоретичне, а і практичне значення. Так, представництво і захист інтересів України та її громадян в іншій державі є одними з основних функцій дипломатичних представництв і консульських установ нашої держави за кордоном, визначених уч. 1 ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961р.,п. а) ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. У цьому знаходить свій безпосередній прояв загальновизнаний у міжнародному праві принцип захисту прав громадян за кордоном, адже громадяни будь-якої держави, перебуваючи за її межами, не втрачають зв'язку зі своєю вітчизною.

Незважаючи на те, що за кордоном громадяни України знаходяться під юрисдикцією держави перебування, на них одночасно поширюється і законодавство України, зокрема кримінальне процесуальне, якщо вони вступають у кримінальні процесуальні правовідносини з компетентними органами України на територіях, на які поширюється юрисдикція України. Відтак проблема чіткого визначення повноважень службових осіб дипломатичних представництв та консульських установ України, а також капітанів суден у сфері кримінального судочинства потребує нагального вирішення, на що і слід звернути увагу вітчизняних правозастосовників.

Змістовному аналізу нормативних положень, що визначають початок кримінальної процесуальної діяльності службових осіб, уповноважених на вчинення процесуальних дій на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні, а також детальному дослідженню наявних відмінностей у понятійно-категоріальному апараті даного інституту присвячено роботи таких відомих правознавців, як В.І. Галаган, О.М. Калачова, В.І. Фрич, О.Б. Комарницька, Ю.А. Іванов і ін.

Водночас не всі аспекти цієї багатогранної проблематики отримали своє однозначне вирішення як серед науковців, так і практичних працівників. У зв'язку із цим метою даної статті є з'ясування доцільності наділення уповноважених службових осіб, а саме керівників дипломатичних представництв чи консульських установ України, капітанів повітряних, морських чи річкових суден повноваженнями щодо здійснення кримінального провадження, або, навпаки, розширення їх компетенції в цій сфері з внесенням відповідних змін і доповнень у законодавство, а також аналіз деяких розбіжностей у понятійно-категоріальному апараті, застосованому в главі 41 КПК України та в чинних міжнародних договорах.

Кримінальне провадження являє собою процесуальну діяльність органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді і суду у зв'язку з вчиненням кримінального правопорушення. У такому розумінні термін «кримінальне провадження» є синонімом терміна «кримінальний процес», що традиційно використовується в науковій літературі і визначається в загальному вигляді як врегульована кримінальним процесуальним законом діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду за участю фізичних та юридичних осіб, спрямована на розслідування кримінальних правопорушень, викриття осіб, які їх вчинили, здійснення правосуддя в кримінальному провадженні, а також вирішення питань, пов'язаних із виконанням ухвалених судових рішень. Безпосередньо п. 10 ч. 1 ст. З Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) визначає кримінальне провадження як «досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність» [5].

Згідно зч. ч. 1, 2 ст. 4 КПК України кримінальне провадження на території України здійснюється з підстав та в порядку, передбачених Кодексом, незалежно від місця вчинення кримінального правопорушення. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується також під час здійснення провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.

Главою 41 КПК України та чинним кримінальним процесуальним законодавством України передбачені особливості проведення окремих процесуальних дій під час здійснення кримінального провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні. Це стосується, в першу чергу, осіб, які беруть у ньому участь, і тих повноважень, якими вони наділені відповідно до вимог КПК України.

Згідно зі статтею 519 КПК України в разі вчинення кримінального правопорушення на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном службовою особою, уповноваженою на вчинення процесуальних дій, є керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України. Водночас у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року [1] вживається термін «глава представництва», а не «керівник». Зокрема, в статті 1 зазначено, що главою представництва є особа, на яку акредитуючою державою покладено обов'язок діяти в такому статусі. Статтею 14 даного міжнародного документу визначено три класи глав представництв, а саме: клас послів та нунціїв, акредитованих при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу; клас посланників та інтернунціїв, акредитованих при главах держав; клас повірених у справах, акредитованих при міністрах закордонних справ. За статтею 19 цієї ж Конвенції якщо пост глави представництва вакантний або якщо глава представництва не може виконувати свої функції, тимчасово виконуючим обов'язки глави представництва є тимчасовий повірений у справах [1].

Крім того, в змісті зазначеної Конвенції відсутній термін «територія дипломатичного представництва», який вживається в КПК України. Натомість у ст. 1 Віденської конвенції про дипломатичні зносини визначено термін «приміщення дипломатичного представництва», котрий означає будівлі чи частини будівель, які використовуються для цілей представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи земельну ділянку, яка обслуговує зазначену будівлю чи частину будівлі. На думку вчених, застосований у КПК України термін «територія дипломатичного представництва» є взагалі некоректним, оскільки він заснований на хибній теорії екстериторіальності, за якою місце розташування дипломатичного представництва начебто є територією акредитуючої держави. Насправді ділянка, призначена для розміщення іноземного дипломатичного представництва, залишається частиною території держави перебування, однак набуває специфічного правового статусу, котрий характеризується недоторканністю та іншими імунітетами і привілеями, передбаченими нормами дипломатичного права [12, с. 1].

Основним міжнародно-правовим актом, який регламентує порядок організації та функціонування консульських установ, є Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року [2]. За її змістом особа, яка очолює консульську установу, також іменується не «керівник», а «глава». У статті 9 зазначеної Конвенції глав консульських установ поділено на чотири класи, а саме: генеральних консулів; консулів; віце-консулів; консульських агентів. Якщо глава консульської установи не може виконувати свої функції, коли посада глави консульської установи вакантна, функції глави консульської установи можуть тимчасово виконуватись виконувачем обов'язків глави консульської установи (ст. 15 цієї ж Конвенції).

З тих же самих міркувань, що і у вищерозглянутому випадку з дипломатичними представництвами, поняття «територія консульської установи» в актах міжнародно- правового характеру також не застосовується. Натомість використовується термін «консульські приміщення», котрий означає використовувані виключно для цілей консульської установи будівлі чи частини будівель та земельну ділянку, яка обслуговує цю будівлю чи частини будівель, кому б не належало право власності на них [2].

Недоліком чинної редакції глави 41 КПК України є також і те, що регламентуючи порядок здійснення кримінального провадження на території дипломатичних представництв та консульських установ України, вона залишає поза увагою представництва України при міжнародних організаціях, які, однак, мають аналогічний із дипломатичними представництвами статус. Щоб ліквідувати цю прогалину, доцільно буде запровадити в КПК України використану в Законі України «Про дипломатичну службу» [7] юридичну конструкцію «закордонні дипломатичні установи України», яка охоплює дипломатичні представництва, консульські установи України в інших державах та представництва України при міжнародних організаціях [12, с. 1].

Відповідно до Закону України «Про дипломатичну службу» дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном є постійно діючими установами України, основними завданнями яких є представництво України в державі перебування та підтримання офіційних міждержавних відносин, забезпечення національних інтересів України, захист прав та інтересів її громадян і юридичних осіб за кордоном [7].

Відповідно до ст. 20 Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України від 2 квітня 1994 року № 127/94 [9] (далі - Консульський статут України), консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб юридичні особи та громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними звичаями. Згідно зі ст. 39 Консульського статуту України консул зобов'язаний стежити, щоб відносно громадянина України, взятого під варту (заарештованого) чи затриманого за підозрою у вчиненні злочину, чи підданого іншим заходам, які обмежують свободу громадянина України, або відбуваючого покарання у вигляді позбавлення волі, а так само підданого іншим заходам судового або адміністративного впливу, було дотримано законодавства держави перебування і договорів, укладених Україною з цією державою, та міжнародних договорів, учасниками яких є Україна і держава перебування [9].

Крім того, консул зобов'язаний на прохання заінтересованих осіб і за своєю ініціативою відвідувати громадян України, які перебувають під арештом, затримані чи позбавлені волі в іншій формі або відбувають покарання. Консул зобов'язаний стежити, щоб таких громадян тримали в умовах, які відповідають вимогам гігієни і санітарії, і щоб вони не зазнавали жорстокого і принижуючого людську гідність поводження. За всіх обставин консул зобов'язаний домагатися особистої зустрічі з громадянином України, щоб упевнитися, що права і інтереси цього громадянина не ущемлюються. Консул зобов'язаний звертатися до компетентних властей держави перебування за сприянням у розшуку громадян України, які постійно проживають або тимчасово перебували в цій державі і пропали безвісти [9].

Функції та повноваження дипломатичних представництв, консульських установ також відображено в багатьох двосторонніх консульських договорах і договорах про правову допомогу в кримінальних справах. Зокрема, повноваження Договірних Сторін щодо вручення документів і допиту власних громадян через свої дипломатичні представництва або консульські установи передбачені в статтях 8 та 11 договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 липня 1993 р., Республікою Грузія від 9 січня 1995 р., Естонською Республікою від 15 лютого 1995 р., Латвійською Республікою від 23 травня 1995 р., Монголією від 27 червня 1995 року та ін.

У контексті дослідження окресленої тематики даної роботи доцільним буде звернути увагу і на правовий статус дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав в Україні. Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні [8] містить положення про те, що дипломатичному представництву (посольству або місії) іноземної держави в Україні, консульській установі (генеральному консульству, консульству, віце-консульству або консульському агентству) іноземної держави в Україні як органам іноземної держави, співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ для здійснення їх функцій надаються передбачені цим Положенням привілеї та імунітети, що визначаються відповідно до Віденської конвенції від 18 квітня 1961 року про дипломатичні зносини та Віденської конвенції від 24 квітня 1963 року про консульські зносини.

Згідно зп. 19 ч. 1 ст. З КПК України основними учасниками кримінального провадження, які представляють сторону обвинувачення, є слідчий та прокурор. Вони наділені певними повноваженнями, і, зокрема, слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з ЄРДР (ч.1ст.214 КПК України).

Відтак статтею 214 КПК України визначаються окремі положення щодо процедури початку досудового розслідування. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 214 КПК досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, Положення про порядок ведення якого затверджено Наказом Генеральної прокуратури України від 6 квітня 2016 р. № 139. Разом із тим, як вбачається із системного аналізу норм КПК України, чинний кримінальний процесуальний закон не в повній мірі регламентує специфіку процесуальної діяльності окремих службових осіб щодо початку досудового розслідування під час виявлення ознак кримінального правопорушення, що викликає суттєві складнощі в практичній діяльності з їх розслідування. Нерозробленими ці питання залишаються і в науці кримінального процесуального права України.

У главі 41 КПК визначаються особливості кримінального провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні. Однак відповідь на питання, яка саме службова особа і відповідно до якого процесуального порядку починає досудове розслідування, є неконкретною і лише частковою. Так, згідно з ч. 1 ст. 520 КПК України службові особи, зокрема керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України, зобов'язані негайно провести необхідні процесуальні дії після того, як із заяви, повідомлення, самостійного виявлення або з іншого джерела їм стали відомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення на території дипломатичного представництва, консульської установи України. Дане положення суперечить ч. 2 ст. 214 КПК України, за якою розслідування починається з моменту внесення відомостей до ЄРДР. Не вирішується зазначене питання і в ч. З ст. 214 КПК України, де вказується, що в разі виявлення ознак кримінального правопорушення на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України, досудове розслідування розпочинається негайно; відомості про нього вносяться до ЄРДР при першій можливості. Отже, поза увагою законодавця залишилися питання процедури початку досудового розслідування при виявленні ознак кримінального правопорушення на повітряному транспорті, а також на території дипломатичних представництв чи консульських установ України [10, с. 2]. Відтак саме останнє положення потребує більш детального висвітлення, враховуючи наразі відсутність його належного врегулювання у КПК України.

Наприклад, уч. 1 ст. 12 Консульського статуту України зазначається, що консул виконує функції, передбачені цим Статутом і законодавством України. До таких функцій можуть бути віднесені необхідні процесуальні дії, передбачені, зокрема, адміністративним чи кримінальним процесуальним законодавством України. Так, відповідно до частин 1, 2 ст. 115-5 Кодексу адміністративного судочинства України працівниками дипломатичного представництва чи консульської установи України у відповідній державі можуть бути виконані судові доручення про вручення документів громадянину України, який проживає на території іноземної держави; про виконання певних процесуальних дій стосовно такого громадянина України, якщо це передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. У разі вчинення означених дій складається протокол, що підписується особою, стосовно якої вчинено процесуальні дії, та особою, яка вчинила процесуальні дії, і скріплюється печаткою відповідної закордонної дипломатичної установи України. У протоколі зазначаються день, час і місце виконання доручення. Згідно з частиною 3 цієї ж норми вказаного Кодексу під час виконання судового доручення застосовується процесуальний закон України. Для виконання доручення не можуть застосовуватися примусові заходи.

Крім того, в статті 28 Консульського статуту України нормативно передбачена можливість виконання консулом доручень слідчих або судових органів України щодо громадян України, якщо це не заборонено законами держави перебування. Зазначені доручення виконуються з додержанням процесуального законодавства України [9].

У вказаних вище правових актах України про повноваження службової особи дипломатичного представництва або консульської установи України щодо початку досудового розслідування взагалі не йдеться. Не вирішує цього питання і положення ст. 17 Консульського статуту України, відповідно до якої консул може звертатися до властей держави перебування в межах свого консульського округу з усіх питань, пов'язаних із діяльністю консульської установи [9]. Адже у випадку вчинення адміністративного чи кримінального правопорушення на території закордонної дипломатичної установи України компетентні органи іноземної держави перебування за Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. не мають повноважень щодо попередження, виявлення і документування таких правопорушень, а також початку конкретного виду провадження. Натомість на державу перебування, згідно з ч. 2 ст. 22 цього міжнародного документа, покладено спеціальний обов'язок приймати всі необхідні заходи для захисту приміщень представництва від будь-якого вторгнення або нанесення шкоди та для попередження всякого порушення спокою представництва чи образи його гідності [1]. Неврегульованість на законодавчому рівні питань, що розглядаються, полягає в тому, що, з одного боку, керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України вправі проводити процесуальні дії як з власної ініціативи, так і за дорученням слідчих або судових органів України, а з іншого - не має повноважень щодо внесення даних до ЄРДР і, відповідно, початку досудового розслідування.

Частиною 1 ст. 520 КПК України передбачені приводи для проведення необхідних процесуальних дій: заява, повідомлення, самостійне виявлення або інше джерело, з яких керівникові дипломатичного представництва чи консульської установи України стали відомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення на території дипломатичного представництва, консульської установи України. Така редакція зазначеної процесуальної норми не повного мірою відповідає визначеним у ч. 1 ст. 214 КПК України приводам до початку кримінального провадження, до яких віднесені заява, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або самостійне виявлення слідчим, прокурором із будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. Остання наведена норма є загальною для всіх випадків щодо початку досудового розслідування, в тому числі на території закордонної дипломатичної установи України [10, с. 10]. Тому є недоцільним перерахування вч. 1 ст. 520 КПК України окремих видів приводів до початку досудового розслідування, а доцільно користуватися при цьому нормою, закріпленою вч. 1 ст. 214 КПК України.

Слід зазначити про те, що в певних випадках, передбачених діючим вітчизняним законодавством, кримінальне провадження може здійснюватися на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.

За Конвенцією ООН про правопорушення та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна (Токіо, 14 вересня 1963 р.) (далі - Конвенція), яка може застосовуватись до: а) кримінальних правопорушень; б) дій, які є або не є правопорушеннями, що можуть поставити під загрозу або загрожують безпеці повітряного судна або осіб, які перебувають на його борту або майна, чи які загрожують підтриманню порядку і дисципліни на борту, важливу роль у здійсненні невідкладних слідчих та інших дій із розслідування обставин вчинених правопорушень традиційно відіграє капітан судна [3].

Згідно з ч. 1 ст. 6 цієї Конвенції, коли командир повітряного судна має достатні підстави вважати, що особа вчинила або готується вчинити на борту судна правопорушення або діяння, передбачене в параграфі 1 ст. 1, він може застосувати до такої особи розумні заходи, включаючи запобіжні заходи [3].

Одним із міжнародних документів, що закріплює можливість здійснення кримінального провадження на морському судні, є Конвенція ООН із морського права 1982 р. За статтею 27 даної Конвенції, кримінальна юрисдикція прибережної держави не повинна здійснюватися на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море, для арешту будь-якої особи або здійснення розслідування у зв'язку з будь-яким злочином, вчиненим на борту судна під час його проходу. Викладені вище положення не торкаються права прибережної держави застосовувати будь-які заходи, які передбачені її законами, для арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод [4]. При цьому зміст і форма кримінального провадження на судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні, повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, встановленим ст. 7 КПК України. Згідно зі ст. 519 КПК України та ст. 67 Кодексу торговельного мореплавства України капітан судна України в разі вчинення кримінального правопорушення на судні є службовою особою, уповноваженою на вчинення процесуальних дій у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством України [6].

Визначивши чіткий перелік процесуальних дій, які вправі та/або зобов'язаний провести капітан судна (ст. 520 КПК України), законодавець водночас обмежує його компетенцію порівняно з КПК 1960 р., за нормативними положеннями якого капітан судна мав право проводити дізнання (відповідно до п. 8ч. 1 ст. 101 КПК 1960 р. органами дізнання були капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні) [11, с. 5].

Необхідно звернути увагу і на те, що у випадку, коли особа була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, їй за рахунок коштів державного бюджету повинна бути відшкодована завдана майнова і моральна шкода, що регламентується Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. Це єдиний законодавчий акт, який надає право особі, права якої порушені, на їх поновлення та відшкодування заподіяної майнової та компенсацію моральної шкоди. Проте слід зазначити, що серед суб'єктів, які несуть відповідальність за завдані неправомірні дії або бездіяльність, які призвели до порушення охоронюваних прав та законних інтересів людини, немає такої службової особи, як капітан судна. Відтак існуюча законодавча неузгодженість окремих нормативних положень має наслідком позбавлення особи, права якої було порушено, права на їх відновлення шляхом отримання належного відшкодування та/або компенсації збитків. Така ситуація є і результатом невизначеності правового статусу капітана судна як самостійної процесуальної фігури.

Здійснений ґрунтовний аналіз процесуальної діяльності керівника дипломатичного представництва або консульської установи України щодо початку досудового розслідування дозволяє констатувати, що в низці випадків норми чинного кримінального процесуального законодавства України не регламентують окреслені важливі аспекти, мають внутрішні суперечності або не відповідають іншим нормам КПК України, а відтак потребують найсуттєвішого доопрацювання. Врахування висловлених обґрунтованих пропозицій передбачає внесення запропонованих змін і доповнень до ч. З ст. 214 та частин 1, 2 ст. 520 КПК України.

Що стосується питання проведення процесуальних дій капітаном судна, то законодавець значною мірою зменшив обсяг його повноважень порівняно з тими, якими він був наділений за КПК 1960 р. Слід звернути увагу і на те, що включення капітана судна до переліку суб'єктів, які несуть відповідальність за порушення прав людини, та повернення йому статусу самостійного учасника кримінального провадження збільшить шанси осіб на поновлення своїх прав у сфері кримінального судочинства. У зв'язку із цим існує нагальна потреба в подальшій науковій розробці цього питання, на чому і необхідно зосередити діяльність вітчизняних правозастосовників.

Література

консульський кримінальний процесуальний міжнародний

1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.

2. Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.

3. Конвенції ООН про правопорушення та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна від 14 вересня 1963 р.

4. Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України : Кодекс України, Закон, Кодекс від 13.04.2012 № 4651-УІII Відомості Верховної Ради України. - Кодекс торговельного мореплавства України : Кодекс України, Закон, Кодекс від 23.05.1995 № 176/95-ВРII Відомості Верховної Ради України. -Про дипломатичну службу : Закон України від 20.10. 2001 № 2728II Відомості Верховної Ради України. - Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні: указ Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93.

6. Консульський статут : затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 року № 127/94.

7. Особливості початку досудового розслідування при виявленні ознак кримінального правопорушення на території дипломатичних представництв чи консульських установ України / Галаган В.І., Калачова О. М. II Часопис Національного університету «Острозька академія» - 2013. - № 2(8). - С. 14.

8. Щодо законного затримання особи на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту розташованого в Україні / Фрич В.І., Комарницька О.Б. II Часопис цивільного і кримінального судочинства - 2013. - № 5(14). - С. 120.

9. Міжнародно-правові аспекти здійснення кримінального провадження на території дипломатичних представництв та консульських установ України / Іванов Ю.А. II Науково-практична Інтернет-конференція - 2013. - № 5.

Размещено на Allbest.ru