Мотивованість та обґрунтованість правозастосування як складова частина юридичної визначеності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мотивованість та обґрунтованість правозастосування як складова частина юридичної визначеності

Один із визнаних принципів розв'язання видимих суперечностей у законі полягає в пошуку можливостей узгодження положень, які здаються несумісними [1, с. 59]. Це може досягатися щляхом здійснення локальної правотворчості відповідними владними структурами, які покликані в межах своїх повноважень застосовувати нормативно-правові акти до конкретних ситуацій, відповідно їх оцінюючи та адаптуючи до конкретної ситуації та визначених суб'єктів. Така діяльність органів держави зветься правозастосовною. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини однією з головних ознак належного правозастосування є гарантування особі високого рівня обґрунтованості та мотивованості рішень, які виносяться суб'єктами владних повноважень. Сказане стосується як адміністративних правозастосовних органів, які уповноважені реалізовувати заходи регулювання поведінки конкретних осіб на певній території в окремій сфері шляхом винесення індивідуальних підзаконних рішень, так і органів судової юрисдикції, що здійснюють правосуддя, застосовуючи норми в індивідуальному порядку. Від обґрунтованості правового документу, що виноситься, значною мірою залежить якість актів правової системи як складової частини її юридичної певності. Наявність необхідних елементів мотивування в правозастосовному рішенні значно зменшує навантаження на судові інстанції при подальшому оскарження відповідних актів та, зрештою, потік скарг до європейських судових інституцій. Адже аналізуючи зміст оскаржуваного рішення подібного штибу, судовий орган головним чином досліджує належність обґрунтування та мотивування резолютивної частини. І, виходячи із цього, встановлює результат - законність чи незаконність відповідного документу, бо, насправді, неможливо правильно обґрунтувати помилкове рішення. Відтак визнані неправомірними та скасовані акти, приміром, інстанцій, уповноважених на здійснення перевірок, як правило, є немотивованими та необґрунтованими. Це проявляється в перекручуванні доводів особи, наданих нею під час розгляду справи, ігнорування її аргументів. Часто неналежна вмотивованість рішення пов'язана з підміною питання, яке було предметом правового регулювання, замовчуванням окремих аспектів, що потребували розгляду та вирішення.

Дослідженням питань обґрунтованості та мотивованості як вимоги до правозастосовно - го рішення присвячені роботи таких науковців, як Е. Ратушна, М. Вікут, П. Рабінович, А. Султанов, Ф. Зайцев, Д. Тарабрін, М. Толочко. Разом із цим у доктрині дана проблематика розглядається переважно побіжно. Дослідники пов'язують її виключно зі справедливим правосуддям, тоді як вона стосується не лише судових, а й адміністративних рішень. Мотивованість правозастосовного припису є показником ефективності локального правотворення органів влади шляхом винесеня ненормативних правових актів (актів індивідуальної дії). їхня обґрунтованість та вмотивованість безпосередньо забезпечує можливість оскарження таких приписів. Тож на часі вивчення сутності та призначення належного та необхідного мотивування та обґрунтування правозастосовних актів усіх суб'єктів владних повноважень як запоруки їхньої справедливості і законності.

Метою публікації є аналіз матеріального та процесуального законодавства та судової, в тому числі європейської, практики та з'ясування стану дотримання вимоги обґрунтованості та мотивованості правозастосовних рішень, виявлення проблемних питань у цій царині та на - працювання пропозиції стосовно їхнього вирішення.

Вимога щодо обґрунтованості та мотивованості правозастосовних рішень застосовується до адміністративних актів органів влади та до судових вердиктів. Голова Верховного Суду України Я.М. Романюк так охарактеризував дієвість правозастосування системою судівництва: «Жоден суд не може застосувати правову норму, не витлумачивши її, а тлумачення нормативно-правого акту в конкретній справі не може бути відірване від її фактичних обставин. Отже, так чи інакше, але результат тлумачення судом правової норми завжди виражається в аргументації судового рішення, в тому, як саме суддя, який діє від імені суду, оцінив правовідносини, що випливають із конкретних обставин, яку він обрав правову норму для вирішення окремого спору та як саме він, цей суддя, вважає правильним застосувати певну норму. Відповідно, і зміст судового рішення, і стиль його написання та вживані в рішенні граматичні конструкції переважно матимуть певні «індивідуальні», якщо можна так висловитися, риси та ознаки, характерні для окремого судді».

Ті ж самі ознаки ефективності, результативності та справедливості мають бути притаманними також і актам несудового правозастосування. У принципі, конструкція побудови відповідних актів усіма уповноваженими суб'єктами практично однакова: аргументовані висновки, до яких прийшов правозастосовний орган, повинні ґрунтуватися на фактах, встановлених при здійсненні діяльності в межах компетенції відповідного органу, посиланнях на вказані факти та їхню оцінку, обґрунтуваннях вибору застосованих норм права та їхньому тлумаченні. Відмінність же між правозастосовними актами органів адміністративної юрисдикції та правосуддя полягає в тому, що останнє є тією уповноваженою особою, котра вправі розглядати скарги на індивідуальні акти органів державної влади. При цьому, поряд із вимогами стосовно обґрунтованості самих судових рішень за такими скаргами, органи судівництва мусять оцінювати також і мотивованість, законність та обґрунтованість оскаржуваних рішень. Відтак правові механізми, запроваджені Европейським судом з прав людини щодо принципів визначеності при застосуванні правових норм шляхом забезпечення їхньої мотивованості та обґрунтованості при здійсненні судочинства, рівною мірою мають використовуватися національними судами, оцінюючи законність правозастосовних актів органів влади.

Європейський суд до недоліків мотивації правозастосування відносить неналежну оцінку чи ігнорування необхідних доводів та аргументів під час^ винесення рішення. Приміром, у рішенні «Нечипорук і Ионкало проти України» ЄСПЛ визнав, що реакція і суду першої інстанції, і Верховного Суду на аргументи заявника є вражаюче недостатньою та неадекватною. Ігноруючи конкретний, доречний і важливий аргумент заявника, національні суди не виконали своїх зобов'язань за п. 1 ст. 6 Конвенції [2, п. 183, 185-196, 277]. При цьому Суд неодноразово вказував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, в рішеннях судів та інших органів із вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. ЄСПЛ не вимагає, щоб у рішенні містився докладний звіт по кожному аргументу сторін. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» [З, п. 29]. Але надмірна лаконічність рішень може вважатися ігноруванням доводів заявника. У виняткових випадках Суд може винести відповідні висновки, якщо національні суди трактували національне законодавство явно дискреційно чи помилково (рішення в справах «Барач та інші проти Чорногорії) [4, п. 32-34], «Анджелковіч проти Сербії) [5, п. 24-27]. При цьому, зазвичай, Суд виносить такі висновки, керуючись не ч. 1 ст., а іншими положеннями Конвенції (рішення у справах «Кушоґлу проти Болгарії» [6, п. 50], «Фабріс проти Франції» [7, п. 60]. Хоча, звісно, прийнятність доказів або спосіб їх оцінки за обставинами справи, в першу чергу, - питання національних судів, чиїм завданням є оцінка доказів у процесі слухання справи (рішення у справі «Гарсіа Руїз проти Іспанії») [8, п. 28].

Отже, попри те, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії») [9, п. 36]. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись справедливість та визначеність правозастосування. До прикладу, в справі «Проніна проти України» [10, п. 25] заявниця зверталась до національних судів із вимогою вирішити її пенсійний спір з органами соціального забезпечення. Вона посилалася, зокрема, на положення статті 46 Конституції України, стверджуючи, що її пенсія не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні суди всіх інстанцій повністю проігнорували посилання заявниці на норми Конституції як на норми прямої дії, попри те, що вона заявляла про це в кожній судовій інстанції. Європейський суд зазначив, що він не може вирішувати, «який шлях міг би бути більш адекватним для національних судів при розгляді цього аргументу». Однак оскільки національні суди проігнорували головний аргумент заявниці, хоча він був специфічним, доречним та важливим, статтю 6§ 1 Конвенції було порушено.

Таким чином, ЄСПЛ наголошує, що національні суди, оцінюючи застосування права владними інституціями, мусять ретельно перевіряти обґрунтованість, мотивованість, а відтак і законність їхніх актів. Хоча законодавство України не надає визначення індивідуального акта, його ознаки вказані в Інформаційному листі ВАС «Щодо застосування окремих норм матеріального права під час розгляду адміністративних справ» №781/11/13-10 від 01.06.2010. Такі акти стосуються конкретних осіб та їхніх відносин. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою індивідуальних справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - певної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

Власне, рішення суб'єктів відповідних повноважень про застосування норми права до конкретної особи (індивідуальні ненормативні акти) досить часто за своєю структурою відповідають вимогам закону та містять мотивувальну частину. Але наявність мотивувальної частини далебі ще не означає, що рішення в справі є мотивованим та обґрунтованим. Бо, насправді, дуже часто спостерігається фактична віддаленість змісту мотивації від обставин справи, встановлених фактів та приписів правових норм. На переконання повноважного органу - видавця акту, рішення, в якому обійдені гострі кути, має більше шансів встояти у суді, ніж таке, в якому детально описані усі обставини і зроблена якась мотивація його винесення. Адже владний суб'єкт на одну шальку терезів кладе особисте судження, а на іншу - ризик скасування акту як незаконного в судовому порядку [11, с. 11].

В юридичній літературі існує усталене правило, згідно з яким юридична техніка стосується не лише нормативних, але і ненормативних актів [12, с. 125]. Стосовно сутності, змісту та порядку винесення актів індивідуальної дії та його складових елементів в наукових працях немає єдності думок. Дослідники, вивчаючи дане питання, постулювали правозастосовний акт як особливий вид індивідуальних правових рішень ненормативного характеру. При цьому вказувалося, що дотримання обґрунтованості та мотивованості правозастосовних актів разом із реалізацією вимог стосовно законності має важливе значення під час здійснення адміністративного правозастосування органами виконавчої влади та іншими суб'єктами публічної адміністрації (їхніми посадовими особами) [13, с. 18; 14, с. 9]. Але щодо значення та місця таких чинників, як обґрунтованість та вмотивованість акту, існують серйозні розбіжності. Одні вчені фактично ототожнюють їх або визначають як складову частину законності [15, с. 27]. За даною тезою законність і обґрунтованість створюють об'єднану вимогу правозастосовної діяльності. При цьому стверджується, що обґрунтованість є застосуванням норм права на основі встановлених і перевірених фактів. Тож законне і обґрунтоване застосування правових норм (правильне застосування) має місце там і тоді, де і коли фактична сторона справи відповідає законній стороні, а остання відповідає фактичному стану речей. Відтак обґрунтоване застосування правових норм одночасно є і законним їх застосуванням, і навпаки [16, с. 205].

Взаємозв'язок основних чинників, що визначають продуктивність та законність правозастосовного акту, досить переконливо описав С.В. Яровой. Він вказує, що мотивованість адміністративної діяльності із застосування права слід розглядати як суб'єктивну сторону обґрунтованості такого діяння, як розумовий процес фактичного і юридичного обґрунтування здійснення певних адміністративних вчинків чи видання актів. Інакше кажучи, обґрунтованість адміністративних дій має бути мотивованою. Мотивація повинна стосуватися як логіки аналізу, оцінки встановлених у справі фактичних обставин, норм права, що підлягають застосуванню, так і підсумкових висновків стосовно фактичних і юридичних підстав прийнятого рішення. Отже, мотивована обґрунтованість є основним підґрунтям вимоги законності правозастосовного акту [17, с. 85].

Таким чином, обґрунтованість правозастосовної діяльності полягає в застосуванні органами управління правових норм для регулювання конкретних правовідносин на основі достовірної інформації, після всебічної перевірки фактів та обставин справи. Разом із тим вимога обґрунтованості тісно пов'язана із законністю. Цей зв'язок проявляється в тому, що повне і всебічне дослідження фактів, на підставі яких виноситься правозастосовне рішення, є неодмінною вимогою законності акту [18, с. 66]. Під обґрунтованістю адміністративної правозастосовної діяльності слід розуміти одну з вимог її законності, що полягає в обов'язковості фактичного та юридичного мотивованого обґрунтування органами адміністративної юрисдикції та їхніми посадовими особами правозастосовних вчинків, що ними здійснюються, при регулюванні конкретних юридико-фактичних ситуацій. При цьому обґрунтованість адміністративної правозастосовної діяльності є необхідною умовою її законності і не повинна від неї відокремлюватися [17, с. 85].

Як правило, Європейський суд оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті тих доказів і доводів, які, на думку ЄСПЛ, є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та, як мінімум, могли вплинути на результат розгляду справи. У цьому, власне, проявляється дискреція повноважень правозастосовного органу. Але така дискреція зобов'язує суд у кожній конкретній справі надзвичайно ретельно підходити до оцінки всіх без винятку доказів і доводів якраз для того, щоб визначити з них ті, що обов'язково потребують особливої уваги та наведення в рішенні відповідних аргументів «за» чи «проти» їх прийняття. Відсутність обґрунтування дискреційного рішення адміністративного органу повинно розцінюватися як порушення законності, належне обґрунтування рішення такого органу вважається і доцільним, і законним [19, с. 165].

Обстоюваний ЄСПЛ принцип ефективності права полягає в тому, що сторони мають право надати суду зауваження, які вони вважають важливими у справі. Це право можна вважати ефективним тільки за умови, що зауваження були «заслухані» [20, с. 61], тобто відповідно розглянуті судом. Інакше кажучи, «суд» має проводити належний розгляд поданих документів і доказів, та наведених сторонами аргументів і доказів (рішення у справі «Краска проти Швейцарії» [21, п. 30], «Перез проти Франції» [22, п. 80]. Право бути заслуханим, у свою чергу, породжує право бути почутим правозастосовним органом. А гарантією останнього права є вимога вмотивованості рішення в конкретній справі, що передбачає обов'язок приймати рішення на основі дослідження фактів та обставин, що мають відношення до конкретної ситуації, вказувати мотиви, з яких орган вважає встановленими наявність чи відсутність таких фактів. Як вказує ЄСПЛ, правосуддя має бути не лише здійснене, але також повинно бути видно, що воно здійснене [23].

Таким чином, будь-які правозастосовні рішення мають вважатися законними лише тоді, коли вони в належний спосіб обґрунтовані та мотивовані. Орган, що виносить такий акт, мусить, посилаючись на конкретні факти, довести наявність певних обставин та надати їм юридичну інтерпретацію, застосувавши до опосередковуваних відносин ті чи інші норми права. При цьому в разі оскарження акту про застосування правової норми перевірка її законності здійснюється судом у межах загальної оцінки, враховуючи наявність фактичного і юридичного обґрунтування та мотивованості прийняття акту. При цьому за приписрм ч. 2 ст. 71 КАСУ в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. За ідеєю закону таке доказування має полягати не лише в доведенні факту відповідності оскаржуваного документу законодавчому припису, але також і в наявності підстав для формулювання акту саме такого змісту. Відтак невиконання відповідачем в адміністративному процесі зазначеного обов'язку тягне недоведеність обґрунтованості вчинення оскаржуваного діяння, що, у свою чергу, повинно призводити до судового визнання даного вчинку незаконним.

З проведеного дослідження можемо зробити певні висновки. Індивідуальні правові акти здійснюють регулювання найрізноманітніших суспільних відносин. Оскільки немотивовані та необґрунтовані акти органів владних повноважень у сфері застосування права порушують суб'єктивні права особи, вимоги мотивованості та обґрунтованості як підґрунтя законності винесеного акту мають бути об'єктом ретельного вивчення всіх національних судових інстанцій. При цьому особлива увага повинна звертатися на те, що будь-який правозастосовний акт має бути обґрунтований як із фактичної (доказавої) сторони, так і з юридичної (нормативно-правової), що становить зміст мотивованості конкретних вчинків. У подібний спосіб на нормативному та практичному рівнях забезпечується вимога європейських інституцій щодо необхідності розширеного тлумачення поняття правозастосовного рішення, що включає до його змісту і фактичне, і правове обґрунтування. Необґрунтовані фактично чи юридично правозастосовні вчинки не можуть визнаватися законними. Скажімо, не є законним адміністративний акт у вигляді рішення, наказу тощо, якщо навіть у ньому описані фактично встановлені обставини справи, але не вмотивовано застосування їх до даної справи або не мотивовано застосування до даних обставин відповідних норм права. Отже, винесення немотивованого акту может бути визнано порушенням права людини, гарантованого статтею 6 Європейскої конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод». Тож аби запобігти розгляду подібних справ в Європейському суді проти України, законодавцю слід закріпити вимогу щодо мотивованості та обґрунтованості правозастосовних актів (під загрозою їхньої неправомірності) в нормативному порядку, як то, наприклад, здійснено в ст. 88 Закону України «Про судочинство і статус суддів» щодо скасування немотивованих рішень Вищої кваліфікаційної комісії суддів, винесених під час проведення кваліфікаційного оцінювання. Але й тут виникає питання, чи буде припис цієї норми виконуватися національними судами? Тож поки що більше проблем чи питань, ніж відповідей і перспектив.

Список використаних джерел

правовий адміністративний акт законність

1. Fuller L. The Morality of Law [Текст] / Lon L. Fuller Yale University Press, 1969 - 262 p.

2. Рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Ионкало проти України», заява №42310/04 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/974_683.

3. Рішення ЄСПЛ від 9 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіхапроти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява №18390/91 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://taxlink.ua/ua/court/sprava-ruis-toriha-proti-ispanii/uk/.

4. Рішення ЄСПЛ від 31 грудня 2011 року у справі «Барач та інші проти Чорногорії» (Barac and Others v. Montenegro), заява №47974/06 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://swarb.co.uk/barac-and-others-v-montenegro-echr-13-dec-2011/.

5. Рішення ЄСПЛ від 9 квітня 2013 року у справі «Анджелковіч проти Сербії» (Andelkovic v. Serbia), заява №1401/08 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zastupnik.gov.rs/uploads/Andjelkovic_1401-08_eng.pdf.

6. Рішення ЄСПЛ від Ютравня 2007 року у справі «Кушоґлу проти Болгарії», (Kushoglu v. Bulgaria), заява №48191/99 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://hrlibrary.umn.edu/research/bulgaria/Kushoglu1_en.pdf.

7. Рішення ЄСПЛ від 7 лютого 2013 року у справі «Фабріс проти Франції» (Fabris v. France), заява №16574/08 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://swarb.co.uk/fabris-v-france-gc-echr-7-feb-2013/.

8. Рішення ЄСПЛ від 21 січня 1999 року у справі «Гарсіа Руїз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.legal-tools.org/doc/e4bae4/pdf/.

9. Рішення ЄСПЛ від 1 липня 2003 року у справі «Суомінен протиФінляндії» (Suominen v. Finland), заява №37801/97 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://freecases.eu/Doc/CourtAct/4543877.

10. Рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява №63566/00 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/974_096.

11. Султанов А.Р О проблеме мотивированности судебных актов через призму постановлений Европейского суда по правам человека [Текст] / А.Р. Султанов II Международное публичное и частное право. - 2008. - №2.-С. 11.

12. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве [Текст] /С.С. Апексеев. - М.: Юридическая литература, 1966. - 187 с.

13. Логинов А.С. Правоприменительная техника [Текст]: автореф. дис… канд. юрид. наук. / А.С. Логинов. - Н. Новгород, 2011. -36 с.

14. Минникес И.А. Техника индивидуальных правовых актов [Текст] / И.А. Минникес II Современные проблемы правотворчества и правоприменения: Сборник научных трудов. - М.; Иркутск, 2009. - Вып. 7. - С. 8.

15. Ткачёв Н.И. Законность и обоснованность судебных постановлений по гражданским делам: моногр. [Текст] / Н.И. Ткачёв. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. - 160 с.

16. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм [Текст] / П.Е. Недбайло. - М.: Госюриздат, I960. -511 с.

17. Яровой С.В. Законность и обоснованность административной правоприменительной деятельности [Текст] / С.В. Яровой II Вестник Омской юридической академии. - 2017. - Том 14. - №1, - С. 82.

18. Коренев А.П. Нормы административного права и их применение. [Текст] / А.П. Коренев. - М.: Юридическая литература, 1978. - 141 с.

19. Соловей Ю.П. Усмотрение в административной деятельности советской милиции [Текст]: дис…. канд. юрид. наук. / Ю.П. Соловей. - М., 1982. - 229 с.

20. Шерстюк В.М. Право быть выслушанным и быть услышанным - принцип гражданского процессуального права [Текст] / В.М. Шерсток // Заметки о современном гражданском и арбитражном процессуальном праве / Под ред. М.К. Треушникова. - М., 2004. - С. 57.

21. Рішення ЄСПЛ від 6 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії», (Kraska v. Switzerland), заява №13942/88 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://echr.ketse.com/doc/13942.88-en-19930419/.

22. Рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2004 року у справі «Перез проти Франції», (Perez v. France), заява №47287/99 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://cambodia.ohchr.org/sites/default/files/echrsource/Perez % 20 v.%20France % 20 [12% 20Feb% 202004]%20 [EN].pdf.

23. Рішення ЄСПЛ від 17 січня 1970 року у справі «Делькур против Бельгии», заява №2689/65 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.legal-tools.org/doc/5e02c9/pdf/.

Размещено на Allbest.ru