Еволюція та сучасний стан правового регулювання використання відновлюваних джерел енергії в Європейському Союзі

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Еволюція та сучасний стан правового регулювання використання відновлюваних джерел енергії в Європейському Союзі

Бенедик Я.С., кандидат юридичних наук,

асистент кафедри міжнародного права

Анотація

Стаття присвячена визначенню цілей та місця співпраці держав-членів Європейського Союзу у сфері відновлюваної енергетики в контексті сучасної діяльності ЄС. Виявлено основні етапи розвитку політики Союзу щодо відновлюваної енергетики. Визначається специфіка правового регулювання використання відновлюваних джерел енергії на рівні первинного та вторинного права ЄС.

Ключові слова: відновлювані джерела енергії, відновлювана енергетика, сталий розвиток, енергетична політика Європейського Союзу, охорона навколишнього середовища.

Аннотация

Статья посвящена определению целей и места сотрудничества государств-членов Европейского Союза в сфере возобновляемой энергетики в контексте современной деятельности ЕС. Определены основные этапы развития политики Союза в сфере возобновляемой энергетики, специфика правового регулирования использования возобновляемых источников энергии на уровне первичного и вторичного права ЕС.

Ключевые слова: возобновляемые источники энергии, возобновляемая энергетика, устойчивое развитие, энергетическая политика Европейского Союза, охрана окружающей среды.

європейський союз відновлюваний енергетика

Annotation

Evolution and modern state of the european unionrenewable energylegal regulation

The article is devoted to the definition of the goals and the place of EU member states modern renewable energy cooperation in the context of general European Union activities. The article covers the main stages in the development of the Union's policy in the field of renewable energy, the specifics of the legal regulation of the use of renewable energy sources in the primary and secondary EU law.

Key words: renewable energy sources, renewable energy, sustainable development, energy policy of the European Union, environmental protection.

Постановка проблеми. Правові та політичні акти Європейського Союзу (ЄС) у сфері відновлюваної енергетики є прикладом найбільш довершених інструментів масштабного впровадження енергетичних ініціатив, які в праві ЄС отримали назву «зелених», що вказує на їх екологічну спрямованість. Це стало можливим тільки завдяки глибокому усвідомленню тісного зв'язку проблем охорони навколишнього середовища, економічного розвитку та власне енергетичної складової частини для функціонування інтеграційного утворення. Те, що переважно розпочиналось як пошук сприятливих децентралізованих невикопних технологій задля досягнення енергетичної безпеки, далі отримало свій розвиток в якості ключового елемента сприятливої для навколишнього середовища енергетичної політики ЄС. Крім того, ефективність правового регулювання в цій сфері зумовлена як специфікою права ЄС, так і загалом правової природи Союзу, яка поєднує міжурядові та наднаціональні способи урядування в межах утворення. Саме наявність наднаціонального елементу й впливає на поступове формування комунітарної політики в енергетичній сфері, а також розширення компетенції ЄС на відносини, що стосуються відновлюваних джерел енергії.

Стан опрацювання. У вітчизняній та зарубіжній міжнародно-правовій доктрині ті чи інші аспекти правового регулювання використання відновлюваних джерел енергії в Європейському Союзі досліджувалися С.Д. Білоцьким, М.В. Башун, Т.М. Анакіною, О.Я. Трагнюк, А.О. Кориневичем, Р.А. Курбановим, М.М. Микієвичем, Р.Л. Оттінгером, К. Реджвелл, К. Талусом, А. Тоніні, К. Хеєм.

Мета визначення цілей та місця співпраці державчленів Європейського Союзу у сфері відновлюваної енергетики в контексті сучасної діяльності ЄС.

Виклад основного матеріалу. Видається можливим виокремити декілька стадій, що опосередкували процес включення проблематики відновлюваної енергетики в перелік наскрізних та найбільш актуальних завдань сучасної діяльності ЄС, спрямованої на забезпечення найбільш ефективної інтеграції заходів стосовно охорони навколишнього середовища до сфери енергетичної політики як у межах кордонів держав-учасниць, так і стосовно загальних аспектів функціонування єдиного енергетичного простору. Так, перший етап (1951-1973 рр.) пов'язаний зі створенням та початком функціонування перших європейських інтеграційних утворень; другий етап (1973-1992 рр.) охоплює проміжок між нафтовою кризою 1973 р., впровадженням першої Програми з навколишнього середовища та реформами, запровадженими Єдиним європейським актом 1987 р.; третій етап (1992-2009 рр.) починає свій відлік від прийняття Маастрихтського договору 1992 року та охоплює схвалення в 2001 та 2003 рр. Директиви 2001/77/ЄС та Директиви 2003/30/ЄС щодо відновлюваних джерел енергії; четвертий етап (2009 р. теперішній час) позначений прийняттям у 2009 р. Пакету «Клімат-Енергетика» та відповідно Директиви 2009/28/ЄС стосовно заохочення до використання енергії, виробленої з відновлюваних джерел, впровадженням Енергетичного Союзу в2015р.

На початкових сходинах європейської інтеграції оригінальне «сузір'я» держав (Німеччина, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург) переважно не виявляло занепокоєнь стосовно навколишнього середовища [1, с. 39]. У той же час питання власне енергетичного регулювання були переважно пов'язані зі сферами діяльності та завданнями перших співтовариств -- Європейського об'єднання з вугілля та сталі (ЄОВС), Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). Варто зазначити, що в цей період переважно всі потреби в енергії задовольнялися за рахунок вугілля, і така тенденція зберігалася до середини 60-х років [2, с. 14].

Як зазначає А. Тоніні, з 1957 по 1972 рр. енергетика взагалі не розглядалася як фактор, що зумовлював би значну занепокоєність держав. Три договори, що лежали в основі перших європейських співтовариств, не містили жодних посилань на єдину енергетичну політику, тим більше строки її запровадження [3,с. 14].

У подальшому нафтова криза 1973 р. виявила проблему катастрофічної залежності західноєвропейських держав від імпортних енергоносіїв. Як зазначає С. Ю. Кашкін, паливно-енергетичний комплекс завжди був найбільш уразливою ланкою економіки держав Західної Європи, а тому часткова інтеграція в цій сфері здійснювалась у межах ЄСВС та Євратому. Енергетична ж криза початку 1970х ще раз підтвердила необхідність реалізації спільних координованих зусиль держав-членів у цій сфері [4, с. 236].

Ситуацію радикальним чином не змінила завчасно прийнята 20.12.1968 року Директива 68/414/ЄЕС, яка зобов'язувала держав-членів ЄЕС підтримувати національні резерви нафтопродуктів на рівні, достатньому для забезпечення внутрішнього споживання протягом щонайменше 65 днів у кількостях, не менших за середні обсяги даного споживання за попередній календарний рік (ст. 1) [5]. Вказані обставини обумовили необхідність пошуку нових технологій та підкреслили нагальність впровадження спеціальних науково-дослідних програм задля досягнення цієї мети. Зокрема, 18.06.1973 р. Рішенням Ради ЄЕС [6] було затверджено програму щодо дослідження нових технологій для ЄЕС стосовно використання сонячної енергії та переробки сировини.

Цей же період був позначений започаткуванням спільної екологічної політики Співтовариств з амбітною програмою, яка містила в собі значну кількість положень, що сьогодні розглядаються в якості елементів концепції «сталого розвитку». Після першої Конференції ООН із навколишнього середовища, що відбулася в 1972 р. у Стокгольмі, та занепокоєння суспільства і науковців стосовно подальших меж зростання [7] Європейська Комісія набула значення активного ініціатора оригінальної політики Співтовариства в цій галузі [8, с. 18]. Рада голів урядів держав-членів у 1972 р. прийняла рішення стосовно розширення компетенції Співтовариства в нових сферах, у тому числі щодо екологічних проблем, однак до первинного права Співтовариства компетенція з охорони навколишнього середовища включена не була. Усі рішення в новій сфері діяльності приймалися ґрунтуючись на статтях Римської угоди 1957 р., які дозволяли ЄЕС для досягнення цілей Співтовариства реалізовувати дії у сферах, не вказаних в установчому договорі [9, с. 94].

Таким чином, у 1973 р. ЄЕС затвердило першу Програму дій із навколишнього середовища на період 1973-- 1976 рр., чому передував Паризький саміт 1972 р., на якому Рада Європейських співтовариств прийняла рішення щодо заходів поліпшення рівня, умов та якості життя в Європі. Помітним успіхом першої Програми стало включення «принципу обережності», що віддає пріоритет запобіганню забруднення над подоланням його наслідків [10]. Вказаний акт можна вважати першим офіційним документом, в якому були сформульовані основні принципи європейської політики у сфері навколишнього середовища. Із цього моменту всі пріоритетні дії Співтовариства у сфері охорони довкілля визначалися так званими програмами дій, які, хоча і не мають обов'язкової юридичної сили, є важливим інструментом регулювання питань, що стосуються охорони довкілля [11, с. 11]. Більш того, закріплені в першій та наступних програмах принципи набули свого безпосереднього втілення в установчих договорах й значною мірою вплинули на розвиток сталої енергетики в межах ЄС.

Водночас слід зазначити, що на той час відновлюваним джерелам енергії не приділялася значна увага в політиці

Європейських співтовариств. Така тенденція зберігалася до 1980-х рр., коли деякі країни почали усвідомлювати важливість відновлюваних джерел енергії як альтернативи традиційним вичерпним енергетичним ресурсам. Саме тоді держави-учасниці з метою забезпечення власної енергетичної безпеки, переважно концентруючись на проблемі гарантування безперебійності енергетичних поставок, були вимушені розпочати пошук нових невикопних енергетичних альтернатив.

До середини 1980-х початку 1990 рр. енергетика не входила до сфери компетенції інституцій Співтовариств та не набула значення окремої сфери європейської інтеграції. Головною перешкодою стосовно становлення єдиної енергетичної європейської політики було й лишається прагнення держав-членів повністю контролювати цю сферу, що вважається невід'ємною складовою частиною національного суверенітету [12,с. 10].

Прийнятий у 1986 році Єдиний європейський акт (далі Акт) дозволив, встановивши завдання щодо започаткування внутрішнього ринку до 31.12.1992 р. (ст. 8а) [13], опосередковано створити правове підґрунтя для регулювання тих чи інших енергетичних питань на рівні Співтовариства. Можна погодитися з думкою Кіма Талуса, що вказане положення може розглядатися першим кроком на шляху до становлення більш значущої наднаціональної енергетичної політики [14, с. 287].

Одночасно важливим досягненням у справі формування права Співтовариства у сфері навколишнього середовища вважається включення до тексту Акту ст. 130 г «Довкілля», яка, з одного боку, дозволила імплементувати деякі природоохоронні завдання (збереження, охорона та поліпшення стану довкілля; здоров'я людей; виважене та раціональне використання природних ресурсів) до первинного права Європейського Союзу, а з іншого, містила перелік принципів, які раніше знаходили своє відображення тільки на рівні юридично необов'язкових програм із навколишнього середовища (принцип превентивних дій; відшкодування шкоди завданої навколишньому середовищу, головним чином шляхом усунення джерел такої шкоди, та оплати збитку тими, хто його заподіяв), водночас вказуючи на те, що завдання захисту довкілля є складовою частиною інших напрямів політики Співтовариства.

Визнання одним із ключових завдань Співтовариства необхідності виваженого та раціонального використання природних ресурсів, як зазначається деякими науковцями, в майбутньому продемонструвало свою виняткову значущість для подальшого впровадження законодавства та програм у сфері енергоефективності та інших, пов'язаних з енергетикою, питань [15, с. 228]. У той же час, незважаючи на новели, впроваджені в первинному праві, будь-які спроби нормативного регулювання використання відновлюваних джерел енергії мали переважно непослідовний, фрагментарний характер.

За таких умов саме на позначений період припадає прийняття першого політичного документу на рівні Співтовариств, в якому наголошувалося на необхідності впровадження законодавчих заходів щодо просування відновлюваних джерел енергії, а саме Повідомлення Комісії стосовно орієнтації Співтовариства на розвиток нових та відновлюваних джерел енергії від 29.01.1986 р. Незважаючи на те, що згаданий документ не містив будь-яких вказівок на регулятивні інструменти, які можуть бути реалізовані у вказаному напрямі, його поява стала результатом зростаючого занепокоєння Співтовариства станом навколишнього середовища, в той час як будь-які попередні ініціативи у вказаному напрямі слугували результатом руйнівних наслідків нафтової кризи [16, с. 24] попереднього десятиліття і здебільшого спрямовувались на реалізацію дослідницьких програм щодо впровадження окремих типів сталих енергетичних технологій.

У свою чергу, Маастрихтський договір [17] значним чином розширивши сферу відання Європейського Співтовариства, створив необхідні умови для подальшого поглиблення власне енергетичної співпраці держав-членів, що підкріплювалося віднесенням до його компетенції можливостей реалізовувати ті чи інші дії в сфері енергетики (п. ї ст. 3). Досить прогресивним у напрямі побудови єдиного енергетичного простору вважається включення до тексту Договору наміру щодо створення та розвитку транс'європейських мереж у сферах транспортної, телекомунікаційної та енергетичної інфраструктури (ст. 129Ь). Крім цього, визнавши, що одним із ключових завдань Співтовариства є забезпечення сталого розвитку, враховуючи потреби охорони навколишнього середовища (ст. 2), ст. 130г передбачала додаткове завдання у сфері політики з навколишнього середовища щодо реалізації заходів зі сприяння вирішенню регіональних та глобальних проблем довкілля на міжнародному рівні.

У наступному на рівні первинного права ЄС значним досягненням Амстердамського договору 1997 р. [18, с. 25] року слід вважати включення ст. 6 (Зс) до ч. І «Принципи» Договору про заснування Європейського Співтовариства, відповідно до якої вимоги щодо охорони довкілля повинні бути невід'ємною частиною визначення та реалізації політик та дій Співтовариства, зокрема, з огляду на сприяння сталому розвитку. Таким чином, «принцип інтеграції», який раніше закріплювався в розділі «Довкілля» Договору, в результаті вказаного переміщення набув значення загального принципу права Європейського Союзу.

Визначальним етапом у контексті досліджуваної проблеми стало прийняття двох актів вторинного права ЄС, присвячених просуванню відновлюваних джерел енергії, а саме Директиви 2001/77/ЄС та Директиви 2003/30/ЄС.

Так, Директива 2001/77/ЄС «Про створення сприятливих умов продажу електроенергії, виробленої з відновлюваних джерел, на внутрішньому ринку електричної енергії» від 27.09.2001 р. [19] вкотре наголосила на тому, що потенціал відновлюваних джерел енергії не використовується Співтовариством повністю. Водночас, зважаючи на те, що їхнє використання може сприяти захисту навколишнього середовища, надійності енергопостачання, створенню нових робочих місць, було позначено, що забезпечення сприятливих умов для електрики, виробленої з відновлюваних енергоджерел, має високий пріоритет у Співтоваристві.

З метою досягнення завдання щодо якнайширшого проникнення відновлюваної електроенергії на національні ринки держави-учасниці зобов'язувалися встановити власні індикативні цільові показники споживання вказаної електричної енергії. Повноваження щодо оцінки ефективності просування держав-членів у напрямі досягнення орієнтовних завдань покладалися на Комісію, як і визначення їхньої відповідності встановленому 12% глобальному індикативному цільовому показнику з часткою електрики, виробленої з відновлюваних енергоджерел, в 22,1% від сумарного електроспоживання в Співтоваристві до 2010 р. (ч. 4 ст. 3). При цьому, як зазначає С.Д. Білоцький, головним недоліком вказаної Директиви було те, що досягнення встановлених нею кількісні цілей хоча й було пріоритетним, проте необов'язковим [20, с. 77].

Таким чином, основним завданням Директиви визначалася необхідність стимулювання частки відновлюваних енергоджерел у виробництві електрики на внутрішньому ринку та створення підґрунтя для структури майбутнього Співтовариства щодо цього (ст. 1). При цьому під електрикою, виробленою з відновлюваних джерел енергії, розумілася тільки та, що отримувалася станціями, які використовують лише відновлювані джерела енергії, або тільки пропорційну частку електрики, вироблену з відновлюваних енергоджерел гібридними станціями (п. с ст. 2). Передбачалося, що через кожні 5 років держави мають приймати та публікувати звіти, що встановлювали б майбутні національні індикативні цілі зі вказівкою на заходи, що були та будуть вжиті для досягнення вказаних завдань (ст. 3). Разом із тим кожна держава мала гарантувати, що вироблена електроенергія була отримана за рахунок відновлюваних енергоресурсів із зазначенням безпосереднього джерела, дати та місця виробництва й за необхідності з вказівкою на його потужність (стосовно гідроелектричного устаткування). Такі дії давали змогу виробникам довести, що електрика, яку вони продають, виробляється з відновлюваних енергоджерел (ч.І, 2 ст. 5). Водночас держави-члени або їхні компетентні органи мали докладати зусиль щодо зниження нормативних та ненормативних бар'єрів стосовно вказаної сфери; погодження та прискорення процедур на відповідному адміністративному рівні; забезпечення об'єктивності, прозорості, недискримінаційності та спеціалізованості існуючих правил (ч. 1 ст. 6); а також вживаючи відповідних заходів щодо гарантування потрапляння відновлюваної електроенергії операторами передавальної та розподільної систем на їхній території (визначалася можливість встановлення пріоритетного доступу до системи мереж для електрики, виробленої з відновлюваних енергоджерел) (ч. 1 ст. 7) із одночасним зазначенням вжитих заходів у національних звітах.

У свою чергу, Директива 2003/30/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 08.05.2003 р. «Про сприяння використанню біопалива або іншого відновлюваного палива для транспорту» [21] зазначала, що транспортний сектор складає більше ніж 30% остаточного споживання енергії в Співтоваристві і вказаний показник буде постійно зростати з пропорційним збільшенням викидів вуглекислого газу. У той же час з метою хоча б часткового подолання залежності зазначеного сектору від нафти передбачалася необхідність переходу до використання такого альтернативного енергетичного джерела, як біопаливо.

Завданням Директиви вбачалося сприяння використанню біопалива (перераховані вч. 2 ст. 2 біоетанол, біодизель, біогаз, біометанол, біоводень і т.д.) або іншого відновлювального палива для заміщення дизеля або бензину державами-членами задля виконання зобов'язань щодо зміни клімату, встановлення екологічно сприятливої безпеки постачання та сприяння відновлюваним джерелам енергії (ст. 1). Держави-члени зобов'язувалися забезпечити розташування біопалива та іншого відновлюваного палива на ринках із встановленням відповідних індикативних цільових показників.

Держави-члени мали звітувати перед Комісією щодо рівня національних індикативних цільових показників; заходів, вжитих для сприяння використанню відновлюваного палива; повідомляти про національні ресурси, призначені для виготовлення біомаси для енергетичних цілей, поза потреб транспортного сектору; показників сукупного продажу транспортного палива та частини чистого чи змішаного відновлюваного пального, розміщеного на ринку за попередній рік (ч. 1 ст. 4). Директивою також вказувалося на необхідність такої адаптації національного законодавства, за якої створювалися б найбільш сприятливі умови для виконання завдань, визначених документом (ст. 7).

У подальшому, підсумовуючи здобутки держав-членів стосовно реалізації національних завдань, передбачених Директивами 2001 та 2003 рр., у Звіті Комісії 2009 р. [22] загалом вказувалося на повільність прогресу у сфері відновлюваної енергетики й, зокрема, на те, що деякими країнами адекватних заходів стосовно визначених індикативних цілей вжито не було взагалі. У цьому зв'язку, починаю з 2004 р., Комісією було ініційовано 61 судовий розгляд проти держав-учасниць у зв'язку з невиконанням положень Директиви 2001 р. (п. 2.2), та відповідно починаючи з 2005 р. 62 процеси у зв'язку з недотриманням вимог Директиви 2003 р. (п. 3.2). Такий стан справ продемонстрував слабкість механізму, передбаченого згаданими актами, щодо просування відновлюваної енергетики як на всесоюзному рівні, так і щодо окремих держав-членів зокрема. Подібна ситуація зумовила необхідність прийняття нового документу, який би являв собою більш ефективний інструмент стосовно розвитку зазначеної сфери.

У результаті запроваджених Лісабонським договором 2007 р. змін уперше повноваження ЄС у сфері енергетики набули чіткої визначеності. Так, відповідно до п. «і» ч. 2 ст. 4 (ст. 2с) енергетика відносилась до сфери спільної компетенції Союзу та держав-членів. Принцип інтеграції у формулюванні, передбаченому Амстердамським договором, знайшов відображення в ст. 11 (ст. 6) ДФЄС. Більш того, Договір уперше передбачив включення розділу XXI «Енергетика» до первинного права ЄС, ст. 194 ДФЄС (ст. 176 А) якого передбачала, що Енергетична політика Союзу, зважаючи на створення та функціонування внутрішнього ринку з огляду на потребу збереження й поліпшення стану довкілля, в дусі солідарності між державами-членами спрямована на забезпечення функціонування енергетичного ринку; безпеки енергопостачання в Союзі; сприяння ефективному використанню енергії та енергозбереження, а також розвитку нових та відновлюваних форм енергії та сприяння взаємопов'язаності енергетичних мереж [23].

Вказані зміни слугували каталізатором подальших нормативних напрацювань у сфері енергетики на рівні ЄС. Так, станом на 2014 р. кількість регламентів, директив та рішень, присвячених різноманітним енергетичним питанням досягала 230 [24]. Якщо ж звернутися до підзаконних та програмних актів, які не мають зобов'язального характеру, а також «м'якого права» ЄС (зверненням, повідомленням, стратегіям, планам і т. д.) та правових актів, що опосередковано стосуються енергетичної сфери, то їхня кількість буде становити більш ніж 3000. У зв'язку з нагромадженням такого масиву нормативного матеріалу ЄС у сфері енергетики її правове регулювання набуло комплексного галузевого характеру [25, с. 18].

Рішучим поштовхом до подальших напрацювань стосовно зазначеної проблематики стала Стратегія зі зміни клімату до та після 2020 р., яка базується на таких документах Європейської Комісії: Повідомлення 2005 р. «Перемога в битві проти глобальної зміни клімату» та Повідомлення 2007 р. «Обмеження глобальної зміни клімату двома градусами Цельсія шлях вперед до й після 2020 року» [26, с. 31].

У той час як у Повідомленні Комісії від 2005 р. [27] вказувалося на необхідність невідкладної реалізації дій, спрямованих на 8% зменшення викидів парникових газів з метою виконання зобов'язань за Кіотським протоколом (п. 8), Повідомлення 2007 р. [28] містило ціль щодо досягнення трьох завдань до 2020 р., спрямованих на зменшення викидів парникових газів на 20% порівняно з рівнями 1990 р.; підвищення енергоефективності на 20%; збільшення частки відновлюваних джерел енергії на 20% (пп. 5.1, 5.2). Ці ж завдання в подальшому були відтворені в Повідомленні Європейської Комісії від 23.01.2008 р. «20 20 до 2020 європейські можливості щодо зміни клімату» [29].

Перелічені документи в наступному результували прийняття пакету «Клімат-Енергетика», інтегральною частиною якого стала Директива 2009/28/ЄС «Про заохочення до використання енергії, виробленої з відновлюваних джерел енергії та якою вносяться зміни до, а в подальшому скасовуються Директиви 2001/77/ЄС та 2003/30/ЄС» [30].

Відповідно до Директиви з метою скорочення викидів парникових газів на території Співтовариства, а також зменшення залежності останнього від імпорту енергії належить встановити тісний зв'язок між розвитком відновлюваної енергії та підвищенням енергоефективності (п. 5 Преамбули). Підтверджуючи завдання щодо досягнення 20%-вої частки відновлюваної енергії в загальному енергоспоживанні до 2020 р., а також мінімальної 10%-вої частки біопалива в транспортному секторі, передбачається необхідність визначення обов'язкових національних цілей, які б у загальному доробку могли забезпечити виконання сукупного завдання Співтовариства в цій сфері (ст. 3). Задля досягнення вказаної мети кожна з держав затверджує національні плани дій (ст. 4). Констатується нагальність адаптації адміністративних процедур стосовно видачі дозволів на реалізацію тих чи інших дій у сфері відновлюваної енергетики з тим, щоб оптимізувати діяльність у зазначеній сфері (ч. 1 ст. 13), а також забезпечення гарантованого та пріоритетного доступу відновлюваної електроенергії до мережі з метою забезпечення її проникнення на внутрішні ринки (ч. 1, ст. 16).

Водночас Європейська Комісія наділяється повноваженнями щодо оцінки національних планів, зокрема стосовно відповідності та достатності передбачених у них заходів для досягнення необхідних національних показників впровадження відновлюваної енергетики, й може видавати рекомендації стосовно окремих аспектів їхньої реалізації (ч. 5 ст. 3).

При цьому під зобов'язанням використовувати енергію з відновлюваних джерел розуміється національний режим допомоги, яким від виробників вимагається добути пропорційну частку енергії з відновлюваних джерел, від постачальників реалізувати певну частку цієї енергії, а від споживачів використати визначений її обсяг, підтвердженням чому мали слугувати так звані «зелені сертифікати» (п. 1 ст. 2).

Задля досягнення національних завдань щодо розширення частки відновлюваної енергії директивою передбачені чотири форми співпраці держав-учасниць: статистичні трансферти (ст. 6), спільні проекти між державами-членами (ст. 7), спільні проекти держав-членів та третіх країн (ст. 9), спільні режими надання допомоги (ст. 11).

Підсумовуючи здобутки країн-членів стосовно реалізації зобов'язань, передбачених Директивою, Комісія ЄС у Доповіді 2015 р., присвяченій огляду прогресу у сфері впровадження відновлюваних енергетичних технологій, констатувала, що сумарна частка відновлюваних джерел енергії в структурі загальноєвропейського енерговиробництва досягла 15,3%. При цьому 25 держав-членів виконали свої проміжкові зобов'язання станом на 2013/2014 звітні роки. Більш того, деяким із них вдалося повністю досягти встановлених Директивою національних показників для 2020 р.[31, с. 4].

Висновки. Загалом на сьогодні здобутки ЄС у сфері відновлюваної енергетики є результатом широкомасштабного запровадження прогресивних підходів у сфері охорони навколишнього середовища та реалізації сталих енергетичних ініціатив. Більш того, вказана діяльність має стратегічне значення в довгостроковій перспективі, зважаючи на необхідність здійснення численних заходів стосовно відвернення змін клімату та подолання енергетичної залежності країн-членів ЄС. Так, у січні 2016 р. на зустрічі представників урядів під егідою Міжнародного агентства з відновлюваної енергетики Комісар ЄС питань енергетики та клімату Мігель Аріас Каньєте, підкреслюючи свою тверду переконаність у тому потенціалі, який може нести в собі відновлювана енергетика в найближчі 15 років, акцентував увагу на необхідності акумулювання всіх можливих зусиль задля того, щоб відновлювані джерела енергії стали серцем європейської енергетичної системи [32].

Список використаних джерел

1. Klemmensen В. Environmental Policy. Legal and Economic Instruments [Text] / B. Klemmensen, S. Pedersen, K. R. Dirckinck-Holmfeld [et al.]. Uppsala : The Baltic University Press, 2007. -271 p.

2. Energy Vision 2013. Energy transitions: Past and Future [Text] / World Economic Forum. Geneva : [б. в.], 2013. 47 p.

3. Tonini A. The EEC Commission and European Energy Policy: A Historical Appraisal / A. Tonini II European Energy and Climate Security. Public Policies, Energy Sources, and Eastern Partners / Edited by R. Bardazzi, M. G. Pazienza, A. Tonini. New York : Springer, 2016. -297 p. P. 13-36.

4. Право Европейского Союза [Текст]: учебник для бакалавров / под ред. С.Ю. Кашкина. М. : Проспект, 2015. 320 с.

5. Council Directive 68/414/ЕЕС of 20 December 1968 imposing an obligation on Member States of the EEC to maintain minimum stocks of crude oil and/or petroleum products [Text] //Official Journal of the European Communities. No L308. 23.12.1968. P. 586-588.

6. Council Decision of 18 June 1973 adopting a programme of research in new technologies for the European Economic Community (use ofsolarenergy and recycling of raw materials) (73/176/EEC) [Text] II Official Journal of the European Communities. -NoL 189. 11.07.1973. P. 34-35.

7. Meadows, D. H. The Limits to Growth. A Report for the Club of Rome's Project on the Predicament of Mankind [Text] / D. H. Meadows,

8. L. Meadows, J. Randers, W. W. Berens III. New York : Universe Books, 1972. 205 p.

9. Hey, C. EU Environmental Policies: A short history of the policy strategies [Text] / C. Hey II EU Environmental Policy Handbook. A Critical Analysis of EU Environmental Legislation / Edited by S. Scheuer. European Environmental Bureau (EEB). 344 p.

10. Гусев, А. А. Экологическая политика Европейского союза в контексте концепции устойчивого развития [Текст] / А. А. Гусев II Обозреватель-Observer. 2012. №4. С. 88-100.

11. Opinion of the European Economic and Social Committee on the Seventh Environment Action Programme and follow-up to the sixth EAP (exploratory opinion) //Official Journal of the European Union. -С 191,29.06.2012. P. 1-5.

12. Микієвич M.M. Європейське право навколишнього середовища [Текст] : навч. посіб. / М.М. Микієвич, Н.І. Андрусевич, Т.О. Будякова ; Львів, нац. ун-т ім. І. Франка. -Л., 2004. 255 с.

13. Боровский Ю.В. Концептуальные и институциональные аспекты энергетической политики ЕС (1990-2014 гг.) / Ю.В. Боровский, К.В. Ткачук// Вестник МГИМО-Университета. -2015. № 2(41). С. 9.

14. Treaties establishing the European Communities. Treaties amending these Treaties. Single European Act [Text] / European Communities. Vol. 1. Luxembourg : Office forOfficial Publications of the European Communities, 1987. 1118 p.

15. Talus K. EU Energy Law and Policy: A Critical Account [Text] / K. Talus. Oxford : Oxford University Press, 2013. 375 p.

16. Roggenkamp, M. M. Energy Law in Europe: National, EU and International Regulation [Text]/M. M. Roggenkamp, A. Ronne, C. Redgwell,

17. Del Guayo. Oxford : Oxford University Press, 2007. cxxi + 1488 p.

18. D'Amato, A. International Environmental Law Anthology [Text]/A. D'Amato, K. Engel. Anderson Publishing Company, 1997. 482 p.

19. Treaty on European Union [Text] : Maastricht, 7 February 1992 / Council of the European Communities ; Commission of the European Communities. Luxembourg : Office for Official Publications of the European Communities, 1992. 253 p.

20. Treaty of Amsterdam Amending the Treaty on European Union, the Treaties Establishing the European Communities and Certain Related Acts [Електронний ресурс]: 1997. Режим доступу : http://www.europarl.europa.eu/topics/treaty/pdf/amst-en.pdf.

21. Directive 2001/77/EC of the European Parliament and of the Council of 27 September 2001 on the promotion of electricity produced from renewable energy sources in the internal electricity market [Text] II Official Journal of the European Communities. L283. -27.10.2001. P. 33-40.

22. Білоцький С.Д. Роль міжнародного права у розвитку екологічної альтернативи сучасній енергетиці [Текст] / С.Д. Білоцький II Альтернативна енергетика і енергетична безпека в міжнародному і національному праві. Тематичний додаток до Українського щорічника міжнародного права. К. : «Фенікс», 2012. 298 с.

23. Directive 2003/30/ЕС of the European Parliament and of the Council of 8 May 2003 on the promotion of the use of biofuels or other renewable fuels fortransport [Text]// Official Journal of the European Union. -L 123.17.05.2003. P. 42-46.

24. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament The Renewable Energy Progress Report Commission Report in accordance with Article 3 of Directive 2001/77/EC, Article 4(2) of Directive 2003/30/EC and on the implementation of the EU Biomass Action Plan, COM(2005)628, COM(2009) 192 final, 24 April 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://eur-lex.europa. eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2009:0192:FIN:EN:PDF.

25. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community [Text]: signed at Lisbon, 13 December 2007 //Official Journal of the European Union. No C 306. 17.12.2007. P. 1-229.

26. Overview of the secondary EU legislation that falls under the legislative competence of DG ENER and that is currently in force [Електронний ресурс]: 19 December2014. Режим доступу : https://ec.europa.eu/energy/sites/ener/files/documents/2014-12-19-ener-legislation.pdf.

27. Курбанов РА. Энергетическое право и энергетическая политика Европейского Союза [Текст] : монография / РА. Курбанов. М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2013. 167 с.

28. Пискулова Н.А. Климатическая политика основных торговых партнеров России и ее влияние на экспорт ряда российских регионов [Текст] / Н.А. Пискулова, Г.М. Костюнина, А.В. Абрамова. М. : Всемирный фонд дикой природы (WWF), 2013. 223 с.

29. Communication from the Commission to the Council, the European Parliament, the European Economic and Social committee and the Committee of the Regions-Winning the Battle Against Global Climate Change, COM(2005) 35 final, 09 February 2005 [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2005:0035:FIN:EN:PDF.

30. Communication from the Commission to the Council, the European Parliament, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions Limiting global climate change to 2 degrees Celsius The way ahead for 2020 and beyond, COM(2007) 2 final, 10 January 2007 [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2007:0002:FIN:EN:PDF.

31. Communication from the Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions 20 20 by 2020 Europe's climate change opportunity, COM(2008) 30 fina,. 23 January 2008 [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2008:0030:FIN:en:PDF.

32. Directive 2009/28/ЕС of the European Parliament and of the Council of 23 April 2009 on the promotion of the use of energy from renewable sources and amending and subsequently repealing Directives 2001/77/EC and 2003/30/EC [Text] II Official Journal of the European Union. L 140.-05.06.2009. P. 16-62.

33. Report from the Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regionsc Renewable energy progress report, COM(2015) 293 final, 15 June 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу : https:// ec.europa.eu/transparency/regdoc/rep/1/2015/EN/1-2015-293-EN-F1-1.PDF.

34. Speech by Commissioner Miguel Arias Canete at the General Assembly of IRENA (International Renewable Energy Agency): Ministerial Roundtable «Concerted action towards RE deployment», Abu Dhabi, 16 January 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://europa.eu/rapid/press-release_SPEECH-16-89_en.htm?locale=en.

Размещено на Allbest.ru