Трудове законодавство України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929-1939 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трудове законодавство України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929-1939 рр.)

Харасик H.O.

Стаття присвячена аналізу трудового законодавства України в період тоталітарно-репресивного режиму. Наголошено на тому, що перевагу над республіканськими мали загальносоюзні законодавчі акти. Досліджені законодавчі акти, що регулювали порядок працевлаштування та були спрямовані на боротьбу із плинністю кадрів. Особлива увага приділена законодавчим актам, спрямованим на зміцнення трудової дисципліни, боротьбу з прогулами, соціальне забезпечення, впорядкування заробітної плати. трудове законодавство україна акт

Ключові слова: тоталітарно-репресивний режим, кодекс законів про працю, плинність кадрів, трудова дисципліна, оплата праці, соціальне страхування.

Статья посвящена анализу трудового законодательства Украины в период тоталитарно-репрессивного режима. Акцентировано внимание на том, что преимущество над республиканскими имели общесоюзные законодательные акты. Исследованы законодательные акты, регулирующие трудоустройство и направленные на борьбу с текучестью кадров. Особое внимание уделено законодательным актам, направленным на укрепление трудовой дисциплины, борьбу с прогулами, социальное обеспечение, упорядочение зароботной платы.

Ключевые слова: тоталитарно-репрессивный режим, кодекс законов о труде, текучесть кадров, трудовая дисципліна, оплата труда, социальное страхование.

The article is devoted to the labor legislation of Ukraine in the period of the totalitarian-repressive regime. Attention is focused on the fact that the all-Union legislative acts overthe republican laws had the advantage. The legislative acts regulation employment were investigated and aimed at combating the turnover of personnel. Particular attention is paid to legislative acts aimed as strengthening labor discipline, combating absenteeism, social security, regulation ofwages.

Key words: totalitarian-repressive regime, labor code, staffturnover, work discipline, salary, social insurance.

Постановка проблеми. Нині в Україні триває обговорення проектів нового кодексу законів про працю. Безумовно, трудове законодавство України потребує змін. Вивчення історичного досвіду у сфері регулювання трудових відносин є актуальним не лише для сучасного ефективного реформування трудового законодавства, а й для недопущення помилок, які мали місце у зазначений період.

Стан опрацювання. Розгляду законодавства України в період тоталітарно-репресивного режиму, зокрема і трудового законодавства, присвячені дослідження таких вчених, як В.О. Румянцев, М.М. Страхов. 3.3. Гришин, Г.С. Рихтер, Б.В. Віденський, В.І. Миронов займалися дослідженням історії трудового права в межах всього Радянського Союзу. В.І. Бірюкова досліджувала історію трудового права України.

Метою статті є аналіз українського законодавства періоду тоталітарно-репресивного режиму, спрямованого на регулювання трудових відносин.

Виклад основного матеріалу. Більшість законодавчих актів тогочасної української радянської держави була ухвалена у період непу для забезпечення нової економічної політики. Були створені кодекси законів про працю, земельний, цивільний, кримінальний тощо.

Кодекс законів про працю (далі - КЗпП) УСРР був затверджений й набув чинності 15 листопада 1922 р. та продовжував діяти у період, що розглядається. Протягом 1929-1939 рр. до нього були внесені значні зміни та доповнення.

Особливістю джерел права в Україні до прийняття Конституції УРСР 1937 р. було те, що приймати закони могли Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (далі - ВУЦВК), Президія ВУЦВК та Рада народних комісарів ( далі - РНК) УСРР. Основна робота в галузі законодавства зосереджувалась у Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, що значна маса законодавчих актів цього періоду поданау формі постанов Президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР. Посилення керівної ролі Комуністичної партії відбито у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Зрозуміло, що ця практика поширювалась і на Україну. Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 30-х рр. стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканським. Ця тенденція виявилася у двох напрямах: по-перше, поширювалася пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, здебільшого вони будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні [1,с. 299-300].

З прийняттям Конституції УРСР 1937 р. законодавчу діяльність могла здійснювати лише Верховна Рада УРСР. Президія Верховної Ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати укази, які за своєю юридичною природою були підзаконними актами. РНК УРСР видавав постанови та розпорядження [2, с. 331].

Найважливішим соціальним досягнення розвитку країни на соціалістичних засадах була повна ліквідація безробіття в УСРР, яке в 20-х рр. мало великі масштаби.

Ліквідація безробіття спричинила проблему організованого розподілу робочої сили. Постановою ЦВК та РНК СРСР від 4 березня 1927 р. «Про заходи щодо регулювання ринку праці» [3, 1927, № 17], постановою ЦК ВКП(б) «Про ріст кадрів робочого класу, стан безробіття та заходи щодо його послаблення» [4] були сформульовані завдання планового використання трудових ресурсів країни в умовах ліквідації безробіття.

Проте усі підприємства, установи, господарства та поодинокі особи мали наймати працівників лише через органи праці. Відповідно до постанови РНК УСРР «Про регулювання набору робочої сили» [5, 1933, № 48, Арт. 62] при РНК УСРР утворювалась комісія регулювання набору робочої сили, на яку покладались обов'язки з обліку та перевірки заявок господарських органів про потребу в робочій силі, затвердження оперативних планів набору робочої сили, її перерозподілу по окремих областях, а також нагляд за виконанням директив уряду в питанні організованого набору робочої сили.

20 жовтня 1930 г була видана постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо планового забезпечення народного господарства робочою силою та боротьби з плинністю» та видана на підставі цієї директиви постанова ЦВК та РНК СРСР від 15 грудня 1930 р. «Про порядок найму та розподіл робочої сили та боротьбу з плинністю робочої сили». В останній зазначалося, що керівники підприємств, установ та господарств усуспільненого сектору піддавались в установленому порядку дисциплінарним стягненням за такі порушення:

за неправильне використання кваліфікованої робочої сили на підприємстві, установі або господарстві;

за перевищення заявок на робочу силу і за перебір робочих потреб, встановлених професійним планом;

за бездіяльність щодо своєчасного забезпечення робочою силою підприємств, установ або господарств;

за порушення норм оплати праці, встановлених колективними договорами або за державним нормуванням;

за переманювання робочих та адміністративно-технічного персоналу з одних підприємств в інші підприємства або установи;

за затримання робочих та адміністративно-технічного персоналу, які підлягають переводу за розподілом органами праці.

З метою боротьби із плинністю кадрів та закріплення кадрів на виробництві була видана постанова ЦВК та РНК УСРР від 25 лютого 1931 р., яка підвищувала термін укладання трудових договорів до 3 років. Цією ж постановою встановлювалися пільги для робітників, що тривалий час працювали на виробництві - зокрема, забезпечення житлом, освіти дітей, надання путівок до будинків відпочинку та санаторіїв, відрядження для підвищення кваліфікації, надання роботи членам родини, збільшення відпусток тощо [5, 1931, № 6, Арт. 51]. На закріплення на виробництві кадрів кваліфікованих спеціалістів була спрямована постанова ЦВК та РНК СРСР від 15 вересня 1933 р. «Про поліпшення використання молодих спеціалістів» [6]. Ця постанова передбачала обов'язок для усіх молодших спеціалістів, які закінчили вищі навчальні заклади й технікуми та навчалися за державний кошт, пропрацювати протягом 5 років на певному виробництві.

За роз'ясненням пленуму Верховного Суду СРСР будь- яке ухилення молодших спеціалістів від роботи за нарядами відповідного відомства, зокрема, самовільне влаштування на іншу роботу та неприбуття до місця роботи за нарядом варто було розглядати як порушення зобов'язань за договором із державою, та притягати винних у тому осіб за ст. 131 Кримінального кодексу РСФРР та відповідними статтями КК інших союзних республік [7].

Із метою закріплення на виробництві осіб, які закінчили школу фабрично-заводського учнівства, була видана постанова ВЦК та РНК СРСР від 15 вересня 1933 р. «Про школи фабрично-заводського учнівства» [6], в якій зазначалося, що кожен, хто закінчив школу ФЗУ, зобов'язаний пропрацювати не менше 3 років за своєю спеціальністю.

Народному комісаріатові праці СРСР та союзних республік надавалось право переводити кваліфікованих робітників та спеціалістів із менш важливих галузей господарства у більш відповідальні (вугільна, металургійна, транспорт та велике капітальне будівництво) - з району в район. При цьому особи, що переводилися, отримували матеріально- побутові пільги. Так, були повернуті на роботу залізничного транспорту особи, які раніше працювали на транспорті, повертались спеціалісти вугільної промисловості та на виробництво переводились молодші спеціалісти.

В усіх випадках переведення робітників на роботу в інші місцевості (крім переведення за власним проханням) працівникам, що підлягали переведенню, виплачувалися: вартість проїзду до нового місця роботи як власне працівникам, так і членів їх родин; вартість перевезення майна; добові за час перебування в дорозі; заробітна плата за час перебування в дорозі та додатково ще за 6 днів; одноразова допомога на працівників та членів родини.

Норми та порядок компенсації за переводом регулювались постановою ЦВК та РНК СРСР від 23 вересня 1931р. «Про компенсації та гарантії при переведенні та направлення на роботу до іншої місцевості» [3, 1930, № 15]. Постановою ЦВК та РНК СРСР від 3 червня 1931 р. встановлювалось, що у випадках виробничої необхідності (зокрема у разі простою), адміністрація підприємства має право переводити працівника на термін до 1 місяця (а у разі простою - на весь час простою) на іншу роботу в тому самому підприємстві та в тій самій місцевості. У разі, якщо робота, на яку переведений працівник, оплачується нижче попередньої роботи, за переведеним зберігався заробіток за попередньою роботою. Відмова без поважної причини від такого переведення вважалася порушенням трудової дисципліни.

Відповідно до постанови НКП СРСР від 10 квітня 1930 р., переведення працівників у тому самомі підприємстві на іншу постійну роботу, яка не зумовлена у трудовому договорі, допускалось лише за згодою працівника. Звільнення внаслідок відмови від переведення на іншу постійну роботу припускалось, якщо: переведення було викликане частковою ліквідацією підприємства, скороченням штатів або припиненням роботи на термін більше 1 місяця. Звільнення за відмову від такого переведення відбувалось із попередженням або виплатою вихідної допомоги за 12 робочих днів. Також звільнення було можливим, якщо переведення викликане (хоча б і на роботу нижчої кваліфікації) непридатністю працівника до попередньої роботи, переведення викликане неодноразовим (не менше 3 разів) виготовленням браку [3, 1930, № 3].

На збільшення кількості робочих місць була спрямована постанова РНК УСРР «Про сумісництво» [6], в якій передбачалось, що робота за сумісництвом допускалася лише за умови письмового дозволу керівників обох зацікавлених установ або підприємств. Ця ж постанова передбачала порядок та розмір оплати праці за сумісництвом.

Низка законодавчих актів у зазначений період була націлена на зміцнення трудової дисципліни. Так, Інструкція НКП СРСР від 26 листопада 1932 р. встановлювала звільнення за прогул без поважної причини. Розпорядження про звільнення працівника за прогул робилось адміністрацією одразу ж по встановленню неповажності причини прогулу. Питання щодо поважності причин прогулу вирішувалось відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку та табелю стягнень. Працівник, звільнений за прогул у разі неповернення або незаконного використання документів, які потрібно було здати, міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності. Також звільнені за прогул працівники підлягали виселенню з будинків певного підприємства та позбавлялись продовольчих карток. Звільнений працівник міг бути прийнятий на інше підприємство тільки, якщо міг представити довідку про здачу документів, а також спецодягу та інструментів. Адміністрація підприємства під час прийому на роботу зобов'язана була вимагати довідки з попереднього місця роботи зі вказівкою причини звільнення.

Керівництво країни вимагало не тільки точного виконання закону про звільнення за прогул, але й встановлювало відповідальність за порушення режиму робочого дня: запізнення на роботу, передчасне залишення роботи, невиконання своїх обов'язків протягом робочого часу тощо.

Підкреслюючи принцип добровільності влаштування на роботу, держава боролась із тими особами, які самовільно залишали роботу. Так, постанова ЦВК та РНК СРСР від 16 грудня 1930 р. була спрямована проти злісних дезорганізаторів виробництва, які самовільно залишали без поважних причин роботу на підприємстві [6]. Вони підлягали виселенню із житлових приміщень відповідного підприємства. Працівникам, звільненим за дезорганізацію виробництва, не зараховувався стаж роботи на підприємстві, з якого вони були звільнені. Злісні дезорганізатори не могли бути прийняті на роботу в промисловість або на транспорт протягом 6 місяців після звільнення.

У 1933 р. ЦВК та РНК СРСР затвердили «Статут про дисципліну робітників та службовців залізничного транспорту СРСР», який охоплював коло питань, пов'язаних із прийомом на службу та звільненням працівників залізничного транспорту, порушенням трудової дисципліни та дисциплінарними стягненнями, заходами заохочення тощо. Порушення трудової дисципліни розглядалось у Статуті як службовий проступок. Службовий проступок тягнув за собою накладення дисциплінарного стягнення. Ст. 20 Статуту передбачала, що «будь-яке порушення службової дисципліни працівниками залізничного транспорту, які безпосередньо брали участь у русі потягів та могли призвести до пригоди або порушення руху», тягло за собою не дисциплінарну, а кримінальну відповідальність. До тяжких із цих порушень належали: невиконання розпорядження, залишення посту, перебування на службі у нетверезому стані, пошкодження транспортних засобів, халатний догляд за рухомим складом, шляхами, стрілками, сигналізацією та ін. Ст. 21 Статуту передбачала такі дисциплінарні стягнення: зауваження, догана, сувора догана з попередженням про звільнення, арешт на строк до 20 діб із виконанням службових обов'язків, переведення на нижчу посаду терміном до 1 року, звільнення із забороною служби на транспорті взагалі або на певних посадах терміном до 1 року. Постанова ЦВК та РНК СРСР від 7 квітня 1936 р. поширювала дію Статуту про дисципліну робочих та службовців залізничного транспорту СРСР на промисловий залізничний транспорт у всіх галузях важкої промисловості. Такі дисциплінарні статути були прийняті для працівників зв'язку, органів юстиції, комунальних електростанцій та електромереж тощо.

У сфері оплати праці впроваджувався соціалістичний принцип «Кожному за здібностями - кожному за працею». Постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 21 травня 1933 р. «Про заробітну плату робочим та інженерно-технічним силам вугільної промисловості Донбасу» та постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 8 серпня 1933 р. «Про перебудову системи заробітної плати та нормування праці на залізничному транспорті» були кроком на шляху до впровадження відрядної оплати праці, зокрема прогресивної відрядної оплати праці, впорядкування нормування, використання матеріального стимулювання праці. Поряд із відрядною системою оплати праці застосовувались погодинна та преміальна оплата праці. Погодинна оплата праці не набула поширення і застосовувалась, як правило, для оплати праці лише службовців. Преміальна оплата праці стимулювала високу якість та безперервність роботи. Вона застосовувалась із метою економії сировини, палива, збереження механізмів та ін., у тих випадках, коли неможливо було запровадити відрядну оплату праці, а також як додаток до відрядно-прогресивної оплати [8, с. 240-241]. Із метою впорядкування заробітної плати були введені нові тарифні сітки у галузях народного господарства для різних категорій працівників.

27 квітня 1934 р. ВУЦВК та РНК УСРР схвалили постанову про обчислення заробітку залежно від кількості та якості виготовленої продукції. Так, у разі невиконання працівником встановленої для нього норми виробництва з його провини оплата проводилась за кількістю виробленої ним продукції без забезпечення працівникові будь-якого мінімального заробітку. Якщо невиконання норми відбулося не з вини працівника, він мав отримати 2/3 тарифної ставки. У разі систематичного невиконання працівником визначеної норми працівник міг бути звільнений або переведений на іншу роботу [5, 1934, № 18, Арт. 148]. Відповідні зміни були внесені і у КЗпП.

Широкого поширення набули виробничо-товариські суди, робота яких була поновлена у 1928 р. Постановою ЦВК та РНК СРСР від ЗО грудня 1930 р. функції цих судів були розширені. Головним завданням виробничо-товариських судів була боротьба з порушниками трудової дисципліни. Зазначені суди приймали до розгляду й справи про стягнення за дрібну фабрично-заводську крадіжку (до 50 крб). Особлива увага виробничо-товариських судів була спрямована на боротьбу із запізненнями, причинами, що сприяли прогулам та зривам трудової дисципліни (наприклад, погана робота табельників, черги в їдальнях, яслах тощо).

З метою морального стимулювання до праці у 1938 р. встановлювався найвищий ступінь відзнаки - звання Героя Соціалістичної праці, а також запроваджувалося нагородження медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку».

Важливим заходом у галузі регулювання трудових відносин було введення трудових книжок із 15 січня 1939 р. Відповідно до постанови РНК СРСР «Про введення трудових книжок» [9, с. 506-507], до яких заносились відомості щодо віку, освіти, професії, про перехід працівника з одного підприємства до іншого, причини переходу, а також заохочення та винагороди. Прийняття на роботу можливе було тільки за наявності трудової книжки.

Деякі зміни відбулись і в регулюванні праці жінок та дітей. Зокрема, у постанові НКП СРСР від 19 травня 1931 р. «Про затвердження списку професій та посад, на яких застосовується жіноча праця» [3, 1931, № 14-15, с. 268] зазначалось, що треба «вжити низку заходів для залучення жінок у народне господарство». До основних заходів щодо охорони праці жінок належали: заборона застосування праці жінок на особливо важких та шкідливих виробництвах та підземних роботах; недопущення жінок до виконання нічних робіт; недопущення понадурочних та нічних робіт для вагітних та тих, хто годує груддю; звільнення жінок, зайнятих фізичною працею, конторською та розумовою працею протягом 56 до та 56 днів після пологів; заборона відряджень для вагітних жінок; встановлення додаткових перерв для годування дитини не рідше, ніж через кожні 3,5 години протягом не менше півгодини.

Щодо праці підлітків, заборонялось приймати на роботу осіб, молодших 16 років. Встановлювався скорочений робочий день для підлітків від 16 до 18 років - 6 годин, надавалися додаткові відпустки, заборонялось залучати підлітків для роботи на важких, шкідливих та підземних роботах, вони не допускались до нічних змін, для них проводився обов'язків щорічний медичний огляд.

Відбулися зміни і у сфері соціального страхування. З 20 вересня 1933 р. соціальне страхування перейшло до відання професійних спілок. Відповідно до постанови РНК УСРРР та ВЦРПС «Про порядок злиття НКП УСРР та ВЦРПС» [5, 1933, № 46, Арт. 581] до ВЦРПС передавалися усі кошти соцстраху - 712 700 тис. крб у 1933 р., санаторії, будинки відпочинку, наукові інститути та кадри соцстраху.

До видів соціального забезпечення належали: забезпечення при тимчасовій непрацездатності, допомога при народженні дитини та матерям під час вагітності, допомога на поховання, пенсійне забезпечення за інвалідністю, у разі втрати годувальника та по старості. Замість 6 груп інвалідності було встановлено 3 групи. Призначення всіх видів пенсій за соцстрахом покладалось на обласні та крайові профспілки. У той же час держава встановлювала контроль над використанням коштів соцстраху. Перевагу надавали чесним трудящим (оплата лікарняних залежно від стажу роботи, відсоткові нарахування за стаж під час призначення пенсії), «літуни» та прогульники позбавлялись права протягом 6 місяців на допомогу за хворобою.

Були встановлені обмеження для отримання путівок у будинки відпочинку та санаторії.

Утвердження засад соціалізму виявилося також у конституційному визнанні соціальних прав трудящих - права на працю, відпочинок, освіту, медичну допомогу, забезпечення по старості й хворобі чи втрати годувальника. Щоправда, панування залишкового принципу в підході до розвитку соціальної сфери при тому рівні суспільного багатства, яким володіла країна у 30-ті рр., робило неможливим повне здійснення проголошених соціальних прав.

Висновки

Зміни, що відбулись у сфері регулювання трудових відносин, сприяли підвищенню ефективності праці, зміцненню трудової дисципліни, впорядкуванню системи оплати праці тощо. Основні принципи регулювання праці знайшли своє закріплення у Конституції УРСР 1937 р. Головними з них були: ліквідація безробіття, право на працю та обов'язок працювати, охорона праці, матеріальне забезпечення у старості та у разі непрацездатності. Соціальна і матеріально-технічна база, створена в 30-ті рр., була вирішальним фактором зміцнення обороноздатності країни. Це виявилося, насамперед, у створенні важкої індустрії, галузей воєнної промисловості, у формуванні умов для забезпечення широких мобілізацій.

Водночас непосильні темпи розгортання промисловості одразу ж відгукнулись порушенням технологічних вимог, різким падінням якості робіт, аваріями на шахтах, електростанціях, будовах, невиконанням планових завдань.

Список використаних джерел

1. Історія держави і права України: Підручник. - У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. - Том 2. - К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. - 580 с.

2. Румянцев В., Страхов Н. Право Украины в период тоталитарно-репрессивного режима / В. Румянцев, Н. Страхов II Право Украины. -2013. -№1.-С. 331-340.

3. Известия НКТ СССР.

4. Правда. - 1929. - 9 грудня.

5. Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України.

6. Собрание постановлений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Союза советских социалистических республик. - 1933. - № 56. - Ст. 356; 1933. - № 59. - Ст. 357; 1931,- № 35. - Арт. 257.

7. Разъяснение 46 пленума Верховного Суда СССР от 20 марта 1934 г. II За социалистическую законность. - 1934. - № 4.

8. История государства и права Украинской ССР / Под ред. Бабия Б.М. - К.: Наукова думка, 1987. - 295 с.

9. Хрестоматія з історіїдержави і права України / За ред. В. Гончаренка. - К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. -800 с.

Размещено на Allbest.ru