Форми вираження поглядів людини: теоретико-правові аспекти

Key words: freedom of expression, type, method, nonverbal means, right.

Постановка проблеми. Людина, виражаючи свої погляди, обирає оптимальну для неї форму їх прояву. Форми прояву поглядів людини можуть бути дуже різними. Для багатьох осіб важливе значення має не лише зміст поглядів, а й форма, тобто те, яким чином вони передаються. У сфері комунікації суб'єктів зміст поглядів і форма їх вираження нерозривно зв'язані між собою й мають важливе значення. Міжнародно-правові норми, законодавство багатьох держав захищають не лише зміст свободи вираження поглядів людини, а й форму її прояву.

Ступінь розробленості проблеми. У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі окремі правові, психологічні аспекти форм і способів вираження поглядів людини досліджують учені М. Андріанов, О. Балинська, В. Гвоздєв, Дж. ван Б'юрен, М. Коццоліно, М. Маковей, А. Токарська, О. Чефранова й інші. Проте загальнотеоретичні положення щодо форм і способів вираження поглядів людини ще не стали предметом комплексного наукового дослідження в Україні.

Мета статті - здійснити теоретико-правовий аналіз форм і способів вираження поглядів людини, зокрема невербальної їх форми.

Виклад основного матеріалу. Свобода вираження поглядів є важливою складовою частиною комунікації людини. Спілкуючись, люди обмінюються поглядами, ідеями, уявленнями, почуттями, установками тощо, тобто тим, що прийнято називати інформацією.

Одна з визначальних підстав для класифікації комунікації - це поділ її на засоби: вербальні (письмова й усна мова) і невербальні, до яких належить паралінгвістика (жести, міміка, мелодія й інші) і предметно-знакова комунікація (продукти виробництва, образотворчого мистецтва тощо) [1, с. 11].

Наведена класифікація комунікації може використовуватися для виокремлення форм вираження поглядів людини. Однак вважаємо, що серед вербальних засобів необхідно виділяти й друковану форму вираження поглядів. На нашу думку, є також ще одна форма вираження поглядів людини -комбінована.

Отже, залежно від засобів можемо виділити такі форми вираження поглядів людини:

- вербальну (усну, письмову, друковану);

- невербальну (наприклад, мову жестів);

- комбіновану (вербальну та невербальну).

В основних міжнародних документах із

прав людини розкривається зміст свободи вираження поглядів людини й основні форми її прояву. Так, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (далі - МПГПП) проголошено, що «кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати й поширювати будь-яку інформацію й ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір» (ч. 2 ст. 19). Це означає, що МПГПП захищає всі форми вираження й способи поширення поглядів людини, наголошуючи на усній, письмовій, друкованій, художній його формах.

У Загальному коментарі № 34 до ст. 19 МПГПП «Свобода поглядів та їх вираження», прийнятому Комітетом ООН із прав людини (12.09. 2011 р.), форми вираження поглядів людини та способи їх поширення ще більш конкретизовані. До них віднесена усна й письмова мова, мова жестів, а також такі засоби невербальної комунікації, як зображення й предмети мистецтва. Способами вираження поглядів є книги, газети, брошури, афіші, банери, форма одягу й матеріали, не заборонені законом, а також усі види аудіовізуальних, електронних і заснованих на інтернет-технологіях засобів вираження [п. 12, 2].

Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод (Рада Європи, 1950 р.) (далі - Конвенція), проголошуючи право кожного на свободу вираження поглядів, не містить прямої вказівки на конкретні види форм прояву поглядів людини (ч. 1 ст. 10).

Однак положення цієї Конвенції не можна розглядати окремо від її прецедентного права. Рішення Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) пояснюють і інтерпретують її зміст. Європейський суд захищає різні форми вираження поглядів людини - вербальні та невербальні. Із цього приводу дослідники М. Маковей і О. Чефранова зауважують, що термін «вираження» в трактуванні Європейського суду не обмежується лише свободою слова (письмового чи усного), він охоплює також сферу живопису (рішення у справі «Мюллер проти Швейцарії», 1988 р.), образів (рішення у справі «Корхер проти Австрії», 1993 р.) і дій, пов'язаних із вираженням ідей чи передачею інформації [3, с. 14].

Особливою формою вираження поглядів людини є мистецтво. У проекті резолюції Ради ООН із прав людини «Право на свободу самовираження, зокрема у формі мистецтва», розглянутому на 29-й сесії 29.06.2015 р., зазначено, що «мистецтво може відтворювати форми самовираження, котрі мають естетичне та/або символічне значення, використовуючи при цьому різні засоби, зокрема живопис і малювання, музику, пісні й танці, поезію й літературу, театр і цирк, фотографію, кіно й відео...» [4]. У контексті цього питання дослідник М. Андріанов стверджує: «Якщо слово адресоване свідомості людини, її раціонально-логічній сфері, то мистецтво апелює насамперед до емоційно-образної сфери людини, до її підсвідомості» [1, с. 24].

Особлива увага в міжнародних документах приділяється формам і способам вираження поглядів дітьми. Так, у Конвенції про права дитини (ООН, 1989 р.) проголошено, що дитина має право вільно виражати свій погляд у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів - за вибором дитини (ч. 1 ст. 13). В іншому документі ООН наголошено, що підлітки мають право шукати, отримувати й поширювати інформацію й ідеї, використовувати різні форми їх поширення, зокрема всі види мов (усну, письмову, жестів); можуть також задіювати й засоби невербального вираження - зображення та художні предмети [п. 42, 5].

Отже, основні міжнародні документи з прав людини не лише гарантують зміст свободи вираження поглядів, а й передбачають форму її прояву.

Право кожного на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань гарантує також Конституція України (1996 р.) (ч. 1 ст. 34). Зокрема, у ч. 2 ст. 34 акцентована увага на усному, письмовому й інших способах збирання, зберігання, використання та поширення інформації - кожним на свій вибір.

Слушним є формулювання вітчизняного дослідника В. Гвоздєва, згідно з яким свобода слова - це (гарантоване) право індивіда вільно та публічно викладати свої думки (погляди, ідеї), будь-яку інформацію у формі слів - вимовлених, писаних або друкованих [6].

Отже, свобода слова є однією з форм вираження поглядів людини (вербальна форма).

Зарубіжний дослідник М. Муратов, проаналізувавши історичні та сучасні аспекти свободи слова, визначив її поняття в кількох аспектах: філософському, моральному, соціальному та психологічному. Так, учений стверджує, що свобода слова в соціальному аспекті є правом людини на діалог із суспільством, а в психологічному - правом на розпорядження мовною здатністю, тобто можливістю людини на свій розсуд вибирати й використовувати слова для систематизації й вираження [7].

Особливою формою вираження поглядів людини є невербальна форма. За визначенням учених, у процесі соціальної взаємодії 70-80% інформації людина отримує саме через невербальні комунікативні канали [1, с. 14]. Невербальну форму вираження поглядів часто використовують і діти (унаслідок свого фізичного, психологічного розвитку). Зарубіжна дослідниця Дж. ван Б'юрен особливо наголосила на праві дітей обирати засоби вираження своїх поглядів, причому ці засоби не обов'язково повинні бути вербальними [8, с. 176].

Право людини виражати свої погляди невербальними засобами є малодослідженим питанням у юридичній науці. Значна увага в ній, а також в інших науках (мовознавстві, філософії, психології тощо) приділяється аналізу теоретико-правових аспектів невербальних засобів комунікативної діяльності. На нашу думку, комунікативна діяльність є багатогранною, вона передбачає й можливість вираження поглядів людиною, зокрема й невербальними засобами. Саме вони привертають увагу науковців. Так, вітчизняний дослідник А. Токарська визначила поняття невербальних засобів спілкування таким чином: «Це елементи комунікації, які мають немовну (знакову) природу й разом із засобами мовного коду слугують для створення, передавання й сприйняття повідомлень» [9, с. 128]. Дослідник М. Андріанов визначив, що невербальна комунікація - це обмін важливою інформацією, не вираженою словами [1, с. 11]. Зарубіжний дослідник М. Коццоліно доводить, що вербальна й невербальна комунікація - це два боки одного процесу. Учений підтримує такий підхід до розуміння комунікації, який передбачає взаємозалежність між її різними аспектами й нерозривний зв'язок між вербальними й невербальними складниками [10, с. 22-23].

Первинними елементами - засобами невербального спілкування й соціальної взаємодії людей - є знаки, жести й символи. Можна стверджувати, що вони є й засобами вираження поглядів людини. У сучасному розумінні знак - це матеріальний предмет (подія, дія чи явище), який сприймається чуттєво і який виступає в пізнанні як указівка, позначення чи представник іншого предмета, події, суб'єктивного утворення [1, с. 25]. Знак використовується як засіб набуття, зберігання, перетворення й трансляції певної інформації (повідомлення). Загальні принципи, які лежать в основі структури всіх знаків, специфіку різних знакових систем вивчає наука семіотика.

Узявши за основу теорію семіотичного знаку взагалі, вітчизняна дослідниця О.Балинська дала визначення поняття правового знака: «Це чітко означений матеріальний носій інформації, відтвореної в невербальному символі або сформульованої в словесному образі, що є зрозумілим для носія певної правової культури, у межах якої функціонує цей знак» [11, с. 370-371]. О. Балинська також наголосила, що оскільки в семіотиці всі знаки діляться на мовні та позамовні, то й правові знаки можна поділити на такі ж категорії. До позамовних правових знаків дослідниця відносить і знаки-символи (безпосередньо не пов'язані з предметами й відображуваними їхніми властивостями, здебільшого вони мають статус умовного, узагальненого, абстрактного позначення) [11, с. 370-371].

Дослідник М. Андріанов також доводить, що різновидом знака є символ. Учений стверджує, що символ - це самостійне, наділене власною цінністю виявлення реальності, в значенні й силі якої він, на відміну від знака, бере участь [1, с. 36-37].

Дослідник М. Коццоліно доводить, що символ - це сигнал, котрий щось замінює. Його використання - це результат соціальної домовленості. Символ, на відміну від знака, спрямований на мету й має власне комунікативний характер [10, с. 26].

Символи чинять значний вплив на людей, на формування відносин між ними. За допомогою символів людина може виражати й свої погляди. Використання окремих видів символів регламентується законодавством держави. Наприклад, в Україні прийнятий Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 9.04.2015 р. (далі - Закон України від 9.04.2015 р.) [12]. Згідно з ним, комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 рр. в Україні та націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарний режим проголошені злочинними, тобто такими, що характеризуються численними порушеннями прав людини, зокрема свободи вираження поглядів, свободи преси, відсутністю плюралізму. Закон містить перелік символів комуністичного тоталітарного режиму (п. 4. ч. 1 ст. 1) і символів націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму (п. 5. ч. 1 ст. 1). До такої символіки віднесене будь-яке зображення державних прапорів, гербів та інших символів СРСР, УРСР (УСрР), їх гімни; прапори, символи, зображення чи інша атрибутика, в яких відтворюється поєднання серпа та молота, серпа, молота та п'ятикутної зірки тощо. На нашу думку, перелік видів символів комуністичного тоталітарного режиму є доволі об'ємним, але не зовсім чітким, зрозумілим.

Закон України від 9.04.2015 р. містить визначення поняття пропаганди комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів (п. 2 ч. 1 ст. 1), яке охоплює собою й публічне використання продукції із символікою комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів. Тобто законодавство України стверджує, що за допомогою використання самих лише символів може здійснюватися пропагування певних ідей, поглядів.

Згідно із Законом України від 9.04.2015 р. не допускається виготовлення, поширення, а також публічне використання символіки комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, зокрема у вигляді сувенірної продукції, публічне виконання гімнів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних і автономних радянських республік або їх фрагментів (ч. 1 ст. 4).

Законом передбачені випадки, на які така заборона не поширюється. Зазначена символіка може бути задіяна в експозиціях музеїв, у тематичних виставках, а також у бібліотечних фондах на різних носіях інформації; як об'єкт антикварної торгівлі тощо (ч. 3 ст. 4 Закону України від 9.04.2015 р.).

Заборона не поширюється також на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму (за умови, що це не призводить до пропаганди злочинного характеру зазначених режимів):

- у посібниках, підручниках й інших матеріалах наукового, освітнього й навчального характеру, які використовуються в навчальному, навчально-виховному й освітньому процесах;

- у творах мистецтва, створених після набрання чинності цим Законом (ч. 3 ст. 4 Закону України від 9.04.2015 р.).

В Україні передбачена кримінальна відповідальність за виготовлення, поширення та публічне використання символіки комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, зокрема у вигляді сувенірної продукції, публічне виконання гімнів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних і автономних радянських республік або їх фрагментів на всій території України, крім випадків, передбачених ч. 2 і 3 ст. 4 Закону України від 9.04.2015 р. За такі діяння передбачене покарання у вигляді обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк із конфіскацією майна або без такої (ч. 1 ст. 436-1 Кримінального кодексу України (далі - КК України)).

Кваліфікуючими ознаками цього складу злочину є такі: 1) учинення його особою - представником влади; 2) учинені повторно; 3) здійснені організованою групою; 4) учинені з використанням засобів масової інформації (ч. 2 ст. 436-1 КК України).

У 2015 р. Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія), Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ (ОБСЄ/БДІПЛ) дали Спільний проміжний висновок щодо Закону України від 9.04.2015 р. [13]. Згідно з ним Україна має право забороняти чи навіть криміналізувати використання певної символіки та пропаганди тоталітарних режимів. При цьому зроблене застереження, що така криміналізація діянь повинна відповідати вимогам Конвенції й інших міжнародних правових документів у галузі прав людини, а також узгоджуватися з Конституцією України (п. 116). Крім того,

Венеціанська комісія й ОБСЄ/БДІПЛ наголосили, що в тих випадках, коли закони призводять до обмеження свободи вираження поглядів, такі обмеження повинні задовольняти вимоги трискладового тексту, тобто бути встановлені законом, переслідувати законну мету та становити необхідність у демократичному суспільстві (п. 117).

Венеціанська комісія й ОБСЄ/БДІПЛ зазначили, що хоча Закон України від 9.04.2015 р. можна вважати таким, що переслідує законну мету, він не є достатньо точним і чітким для того, щоб особа могла завчасно передбачити законність чи протизаконність своїх дій, запобігти свавільному втручанню органів державної влади (п. 118).

Венеціанська комісія й ОБСЄ/БДІПЛ надали Україні слушні, на нашу думку, рекомендації, спрямовані на вдосконалення Закону України від 9.04.2015 р., що стосуються таких аспектів:

а)символіки (для забезпечення чіткості та конкретності Закон має містити менш розлогий і виключний перелік забороненої символіки);

б)пропаганди (це поняття має бути чітко визначеним, особливо якщо воно застосовується з метою криміналізації певних дій);

в)заперечення злочинів (відповідні положення мають бути пов'язані з конкретними злочинами, а не просто вказувати на «злочинну природу» режиму загалом, що є надто розпливчастим);

г)санкцій (лише ті дії, що становлять дійсну загрозу для суспільства, повинні передбачати кримінальну відповідальність, пропорційну тяжкості вчиненого злочину. Лише демонстрування символіки чи використання назви не повинні каратися позбавленням волі (п. 119)).

Для порівняння розглянемо положення законодавства Російської Федерації щодо використання символіки. Так, Федеральним Законом РФ «Про протидію екстремістській діяльності» від 25.07.2002 р. передбачено, що така діяльність (екстремізм) включає в себе серед інших її визначень також пропаганду й публічну демонстрацію нацистської атрибутики (символіки) або подібних до неї атрибутик (символік), або публічне демонстрування атрибутики чи символіки екстремістських організацій (ч. 1 ст. 1) [14]. За зазначені діяння в РФ настає кримінальна й адміністративна відповідальність. Варто наголосити, що Федеральний Закон РФ «Про протидію екстремістській діяльності» викликав серйозне занепокоєння в правозахисників, міжнародних інституцій [15].

Кодексом РФ про адміністративні правопорушення від 30.12.2001 р. передбачена адміністративна відповідальність за пропаганду або публічну демонстрацію атрибутики чи символіки, забороненої законодавством (нацистської, екстремістських організацій тощо) (ч. 1 ст. 20.3); виготовлення або реалізацію з метою пропаганди чи набуття з метою збуту чи пропаганди нацистської й іншої атрибутики та символіки, забороненої законодавством (ч. 2 ст. 20.3) [16].

Згідно з Кримінальним кодексом РФ від 13.06.1996 р. передбачається кримінальна відповідальність за публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності (ст. 280) [17]. Ідеться також про заклики з використанням забороненої законодавством РФ символіки, атрибутики. Кваліфікуючими ознаками такого складу злочину є вчинення його з використанням ЗМІ чи інформаційно-телекомунікаційних мереж, зокрема мережі Інтернет (ч. 2 ст. 280).

Отже, за використання символіки, атрибутики, забороненої законом, в РФ на законодавчому рівні передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність, на відміну від законодавства України. У право- застосовній практиці державних органів РФ поняття екстремістської діяльності тлумачиться дуже широко, а це впливає на притягнення осіб до кримінальної відповідальності за публічні заклики до її здійснення, зокрема з використанням символіки.

Після набрання чинності Законом України від 9.04.2015 р. у нашій державі почала формуватися судова практика щодо розгляду кримінальних справ за ст. 436-1 КК України. Наприклад, вироком Галицького районного суду м. Львова від 04.05.2017 р. (справа № 461/2949/17) ОСОБУ_1 визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 436-1 КК України [18]. Судом установлено, що ОСОБА_1 у період із травня 2015 по квітень 2016 р., використовуючи власний портативний ПЕОМ (ноутбук), у соціальній мережі «РасеЬоок» свідомо поширювала комуністичну ідеологію, друкуючи публікації, в яких, згідно з висновком лінгвістичної експертизи №56/205 від 27.03.2017 р., містяться елементи пропаганди комуністичної ідеології. ОСОБА_1 викладала тенденційну інформацію, спрямовану на ідеалізацію та популяризацію комуністичної ідеології, публічно використовуючи символіку комуністичного режиму, до якої належать публікації, присвячені особі, яка обіймала керівну посаду у вищих органах влади в СРСР, його філософсько-політична цитата, а також загальновідомі комуністичні гасла.

Європейським судом також розглядалися справи щодо захисту свободи вираження поглядів у невербальній формі. Яскравий приклад - справа Європейського суду «Швидка проти України» від 30.10.2014 р. [19]. Справу було розпочато за заявою громадянки України Г. Швидкої (далі - заявниця), яку вона подала до Європейського суду проти України 21.03.2012 р. Заявниця стверджувала, що було порушено її право на свободу вираження поглядів за ст. 10 Конвенції. Вона також указувала, що їй не було надано можливості скористатися правом на апеляційне оскарження, передбачене ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Зміст цієї справи полягав у такому. 24.08.2011 р. під час святкових урочистостей із нагоди Дня незалежності України за участі Президента України, яким на той час був В. Янукович, відбулася офіційна церемонія покладання вінка до пам'ятника Тарасу Шевченку. Заявниця, член опозиційної партії «Батьківщина», брала участь у публічному зібранні, організованому цією партією. Після церемонії заявниця підійшла до покладеного В. Януковичем вінка та відірвала частину стрічки з написом «Президент України В.Ф. Янукович», не пошкодивши самого вінка. Цим вона хотіла висловити свою позицію, що з низки причин В. Янукович не може називатися Президентом України.

30.08.2011 р. Шевченківський районний суд м. Києва визнав заявницю винною у вчиненні дрібного хуліганства у зв'язку з подією

24.08.2011 р. і наклав на неї стягнення у вигляді адміністративного арешту строком на десять діб. Суд пояснив, що він вирішив застосувати таке покарання з огляду на характер учиненого правопорушення, цинічну поведінку заявниці та невизнання нею своєї провини.

21.09.2011 р. апеляційний суд м. Києва своєю остаточною постановою залишив рішення суду першої інстанції без змін. На той час заявниця вже відбула покарання в повному обсязі.

Розглядаючи цю справу, Європейський суд констатував, що своїм учинком заявниця намагалася поширити серед людей, що стояли навколо неї, певні ідеї щодо Президента. Тому цей учинок можна вважати формою вираження політичних поглядів. Відповідно Європейський суд дійшов висновку, що застосування до заявниці за цей учинок стягнення у вигляді десятиденного адміністративного арешту становило втручання в її право на свободу вираження поглядів (п. 38). За порушення ст. 10 Конвенції Європейський суд присудив заявниці 5 000 євро відшкодування моральної шкоди (п. 59).

Висновки