Історія формування міжнародних, європейських та вітчизняних стандартів кримінально-правового забезпечення охорони людини від біологічної експлуатації

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сучасне кримінальне право все більше уваги приділяє проблемам, що актуалізувалися на фоні застосування нових технологій у сфері біології і медицини. При цьому об'єктивним є певне запізнення з опрацюванням криміналістами ідей, основні напрями вирішення яких вже запропоновані біоетикою. Остання по суті є наукою, що розробляє біоетичні принципи. Вона виконує функцію «первинної переробки» інформації про нові етичні проблеми та колізії, що виникають під час розвитку і застосування технологій, призначених для використання у сфері біології та медицини. Ця наука працює у напрямі виявлення та формулювання законів природи у вигляді принципів, які згодом перетворюються у норми, в тому числі й кримінально-правові.

На стику біоетики та кримінального права піднімається проблема біологічної експлуатації людини, яку ми розуміємо як протиправне корисливе використання біологічних властивостей організму людини, її органів, тканин або крові [1, с. 44].

До основних різновидів біологічної експлуатації людини можна віднести: 1) експлуатацію у сфері репродукції та використання репродуктивних матеріалів людини (незаконне використання жінки для виношування та народження дитини; незаконне отримання та використання статевих клітин (гамет) людини; незаконне створення, отримання та використання ембріонів (плодів) людини; незаконне отримання та подальше використання фетальних матеріалів); 2) експлуатацію у сфері вилучення та використання органів, тканин, клітин людини та її крові; 3) експлуатацію у сфері використання людського організму для дослідів.

Стан опрацювання. До кримінально-правових аспектів протидії окремим злочинам, пов'язаним із біологічною експлуатацією людини, у дисертаційних та монографічних дослідженнях зверталися В.О. Глушков, С.В. Грінчак, В.О. Єгорова, І.М. Козяков, Н.Є. Крилова, А.В. Мусієнко, О.В. Сапронов, М.І. Хавронюк, Г.В. Чеботарьова та інші науковці.

Незважаючи на значний інтерес суспільства до біоетичної проблематики, питання саме кримінально-правового забезпечення охорони людини від біологічної експлуатації досліджено недостатньо.

Метою статті є розгляд історії формування міжнародних, європейських та вітчизняних стандартів кримінально-правового забезпечення охорони людини від біологічної експлуатації.

Історично правові норми, пов'язані з питаннями охорони людини від біологічної експлуатації, найчастіше стосувалися проблематики проведення дослідів над людиною, а також трансплантації органів чи тканин людини.

Перший нормативний акт, який регламентував проведення дослідів над людиною, як наголошується у біоетичній літературі, з'явився у 1900 році у Німеччині [2, с. 109; 3, с. 67-68]. Однак він мав суто рекомендаційний характер, як і інші подібні йому документи, що вийшли до Другої світової війни в Німеччині, СРСР та США [4, с. 24-28]. Лише після того, як весь світ дізнався про трагічні результати нелюдських експериментів над людьми, що їх здійснювали під час війни німецькі та японські лікарі, досліди над людиною стали предметом ретельної уваги громадськості. Під час Нюрнберзького процесу винних у вчиненні цих експериментів було публічно засуджено. За ініціативою лікарів та вчених, що брали участь у процесі, в 1947 році було розроблено так званий Нюрнберзький кодекс, у якому вперше на міжнародному рівні було закріплено етико-правові принципи проведення досліджень на людях [5]. Головний із цих принципів визначає як «абсолютно необхідну умову» проведення досліду над людиною її добровільну згоду на участь у ньому. Спеціально пояснювалося, що ця згода надається на основі вільного вибору, на законних підставах, без будь-якого тиску і свідомо. Людина повинна бути проінформованою про характер, мету, тривалість і можливі наслідки цього експерименту. Такі обмеження унеможливлювали використання в дослідах військовополонених, ув'язнених та військовослужбовців навіть за їх власного згодою.

У Нюрнберзькому кодексі було визначено також принцип суспільної користі експерименту над людиною. Йдеться про те, що його можна проводити лише у разі, коли він дасть позитивні результати для суспільства, які неможливо отримати будь-яким іншим шляхом (ст. 2). Експеримент над людиною може бути здійснений лише після проведення аналогічних експериментів над тваринами і має бути організований таким чином, щоб отримані результати виправдовували сам факт проведення експерименту (ст. 3) [5].

Крім того, Нюрнберзький кодекс вимагає під час здійснення експерименту запобігати стражданням пацієнта та використовувати обладнання, яке може захистити його від інвалідності та смерті. Здійснювати експеримент можуть лише особи, які мають відповідну наукову кваліфікацію і діють під час дослідів уважно та професійно (ст. 4-8) [5].

Слід погодитись із висловленою в літературі думкою про те, що принципи, визначені в Нюрнберзькому кодексі, згодом перетворилися на фундаментальні положення сучасної медичної етики [3, с. 70]. Подальшим розробленням етично-правових норм у галузі проведення експериментів над людиною займалася авторитетна міжнародна організація - Всесвітня медична асоціація. Після тривалих дискусій у 1964 році цією асоціацією було прийнято Декларацію «Етичних принципів медичних досліджень за участю людини як об'єкта дослідження», яка отримала назву Гельсінської декларації [6; 7, с. 17].

У першій частині цього документа було викладено основні принципи проведення експериментів на людях, що базуються на Нюрнберзькому кодексі. Далі в Декларації чітко розмежовуються суто наукові медичні експерименти з використанням людини та терапевтичні досліди, метою яких є лікування хворого. Для обох різновидів досліджень у Декларації наведено основоположні вимоги. У будь-якому разі лікар, відповідно до Декларації, «має право поєднувати випробування з лікуванням для отримання нових даних лише тією мірою, якою це виправдано користю для хворого». У Гельсінській декларації також сформульовано вимогу дотримуватися відкритості та гласності під час проведення дослідів над людьми. Процес експериментів над людиною має обов'язково протоколюватися, а результати цих дослідів - публікуватися в офіційних виданнях.

Оскільки експерименти над людиною в подальші роки не лише продовжувалися, але й значно розширилися, Всесвітня медична асоціація з 1975 року постійно переглядала та доповнювала Гельсінську декларацію. Дослідники питань розвитку правових норм цього періоду насамперед звертають увагу на декілька важливих змін. У 1975 році на Асамблеї в Токіо до Декларації було внесено принцип, згідно з яким «інтереси науки ніколи не повинні переважати над турботою про благополуччя суб'єктів». Щоби цього не сталося, було введено додаткові вимоги до контролю за експериментами над людиною. Зокрема, публікацію результатів досліджень із цього часу дозволялося здійснювати лише після розгляду протоколу експерименту незалежним етичним комітетом, який мав визначити його відповідність принципам Декларації. Також було переглянуто і принцип суспільної користі експерименту. Сама ця користь тепер не могла вважатися його однозначним виправданням. «Між важливістю поставлених завдань і можливим ризиком для досліджуваних» передбачалося встановлення «розумної рівноваги», причому інтереси здоров'я пацієнта завжди мали переважати над науковою та суспільною користю отриманих результатів. Було зроблено й інше застереження: «Лікарі зобов'язані утримуватися від проведення досліджень, що включають досліди на людях, поки вони не переконаються, що пов'язаний із цим ризик можна передбачити». Отже, тут вперше було введено принцип мінімізації ризику під час досліджень, який став базовим в усіх подальших документах цього спрямування [8, с. 40--41].

Гельсінська декларація переглядалася після цього ще кілька разів. Найсуттєвіші зміни до неї було внесено 2000 року [6]. На цьому етапі удосконалення правових норм, як зазначає М.Я. Яровінський, було суттєво розширено сферу застосування принципів декларації - вони розповсюджувалися тепер також на дослідження з використанням біологічних матеріалів і навіть особистих даних людини, які можуть бути ідентифіковані (ст. 1). Особливу увагу було приділено дослідженням за участю представників незахищених груп населення - дітей, розумово відсталих, недієздатних людей тощо (ст. 8). їх дозволено залучати до дослідів лише за згодою особи, що представляє їх інтереси (ст. 25-26). Крім того, було суттєво посилено контроль за протоколюванням та публікацією результатів досліджень [9, с. 335].

Останні зміни до Гельсінської декларації, як наголошують експерти, було внесено в 2008 році на конференції ВМА в Сеулі [10]. Найсуттєвіше було змінено вимогу щодо обнародування результатів досліджень над людиною. Інформація про подібні випробування тепер має вноситися до єдиного національного реєстру випробувань, до якого є вільний доступ через Інтернет [6]. Це підвищує ступінь відкритості досліджень, даючи змогу кожній людині самостійно оцінювати їхню шкоду або ефективність для людини.

Поряд із ВМА принципи проведення дослідів за участю людей також активно розроблялися європейськими структурами. 6 лютого 1990 року Комітет Міністрів Ради Європи прийняв Рекомендацію країнам-учасницям щодо медичних досліджень на людині [11]. У цьому документі відзначалося, що правове забезпечення дослідів на людині в європейських країнах або відсутнє, або неузгоджене на міжнародному рівні. Тому всім країнам рекомендувалося прийняти відповідне законодавство на основі принципів, що було визначено в рекомендації. Ці принципи загалом були засновані на вимогах Гельсінської декларації. Головними серед них вважають принцип вільної інформованої згоди піддослідного, принцип мінімізації ризику та пріоритету здоров'я людини над інтересами науки та суспільства [3, с. 320-321]. Крім того, в Рекомендації було зроблено акцент на тому, що будь-яке дослідження на людях має проходити лише в межах плану, заздалегідь розробленого і ухваленого незалежним етичним комітетом. Позапланові досліди суворо заборонялися у будь-яких ситуаціях. Так само заборонялися науково не обґрунтовані досліди. Усі експерименти, що суперечили зазначеним умовам, мали бути скасовані або зупинені [11]. Викладені принципи, на відміну від гельсінських, мали розцінюватися не як етичні рекомендації, а як обов'язкові правові норми для розробки національних законів у країнах Європи.

Одночасно з виданням Рекомендації Комітету міністрів почалося розроблення спільної європейської конвенції з біоетики, яка мала врегулювати проведення досліджень над людьми в країнах-членах Ради Європи. Робота з розроблення конвенції завершилася у 1996 році. Наступного року цей документ було затверджено Парламентською Асамблеєю Ради Європи [12]. Розділ V цієї Конвенції був спеціально присвячений науковим дослідженням. У ньому було зазначено, що дослідження над людиною можуть здійснюватися за умови виконання п'ятьох вимог: 1) відсутності альтернативи, ефективність якої була б аналогічною ефективності досліджень на людях; 2) пропорційності ризику та результатів дослідження; 3) наявності проекту дослідження, що пройшов наукову та етичну експертизу; 4) повної інформованості піддослідного про експеримент; 5) вільної чіткої задокументованої згоди піддослідного. Отже, загалом ці умови були близькі до принципів, які висувалися в Рекомендації Комітету міністрів від 1990 року.

У 2005 році зазначену конвенцію було доповнено спеціальним протоколом про права людини в біомедичних дослідженнях [13]. Принципи проведення досліджень у ньому відповідають визначеним у Конвенції й попередніх міжнародних документах (відсутність альтернативи, мінімізація ризику тощо). Однак конкретні умови їх втілення на практиці висвітлено значно докладніше. Сферою застосування цього протоколу є всі дослідження, які включають втручання в організм людини, в тому числі й нефі- зичні втручання, що несуть загрозу психічному здоров'ю особи (ст. 2). Протокол вимагає також повного наукового обґрунтування дослідів, яке підтверджується компетентним органом. Крім того, необхідною є міждисциплінарна етична оцінка експериментів незалежним комітетом. Вперше чітко прописано, яку саме інформацію мають надати піддослідному організатори експерименту. Ця інформація не обмежується медичними даними - особу мають повідомити навіть про спонсорів дослідження. Докладно розглянуто й правові аспекти дослідів над незахищеними категоріями осіб.

Загалом Додатковий протокол до Конвенції про права людини та біомедицину став, без сумніву, найбільш повним міжнародним документом із правового регулювання біомедичних дослідів. Він увібрав у себе всі розробки минулого в цій галузі й надав їм характеру правових норм. При цьому Додатковий протокол є обов'язковим для виконання в усіх країнах, що приєднуються до нього, навіть якщо вони не є членами Ради Європи.

Отже, на міжнародному рівні створено міцну законодавчо-правову базу, яка регламентує проведення дослідів над людиною. Норми, зафіксовані в міжнародних документах, окремі країни вже досить давно почали адаптувати до власного законодавства. Експерти відзначають, що в Бразилії у 1982 році постановою уряду положенням Гельсінської та Токійської декларацій був наданий статус правових норм. Аналогічна постанова вийшла й на Філіппінах [8, с. 15-16].

У деяких країнах адаптація міжнародних норм у галузі правового регулювання експериментів над людиною розпочалася шляхом введення їх у законодавчі акти про тестування ліків. Наукові джерела свідчать, що так було, наприклад, в США, де відповідний закон було видано ще у 1962 році [14, с. 47]. За свідченням інших джерел, на початку 70-х років у Сполучених Штатах стали відомими численні випадки порушення прав піддослідних під час експериментів. Щоб запобігти цьому в майбутньому, Конгрес доручив Міністерству охорони здоров'я внести ясність у проблему використання людини як об'єкта досліджень. На виконання цієї вимоги у 1974 році було видано спеціальний закон «Про наукові дослідження» [15, с. 24-25]. Він втілював вимоги Гельсінської декларації та Нюрнберзького кодексу з урахуванням американської специфіки. Одночасно було створено Комісію із захисту прав осіб, що беруть участь у медичних дослідженнях, яка мала на меті сформулювати корпус правил для проведення експериментів над людиною. Результатом її роботи у 1979 році стала так звана Бельмонтська доповідь, в якій було сформульовано принципи «моральної оцінки» експериментів. Ці принципи вимагали поважати право вільного вибору людини під час згоди на експеримент, мінімізувати ризик під час досліджень і розподіляти блага та ризики експериментів без будь-якої упередженості [16]. Вони стали базовими для подальших медичних досліджень у США.

У 1991 році всі акти з правового регулювання медичних дослідів над людиною було зведено в кодексі федеральних законів США під назвою «Захист людини як об'єкта дослідження» [17]. Це зведення було доповнено новими актами у 2009 році. Сьогодні американське законодавство містить низку заборон (у тому числі й кримінально-правових) та загалом задовольняє вимоги американської громадськості щодо контролю за дослідами над людьми. У своїх основних положеннях воно дуже близьке до європейських та міжнародних рекомендацій.

У 80-90-ті роки закони з правового контролю дослідів над людьми було прийнято й у більшості європейських країн. У їх основу покладено відповідні рекомендації Ради Європи та Конвенцію про права людини та біомедицину. Дослідники цього законодавчого масиву відзначають, що здебільшого такі закони встановлюють як адміністративну, так і кримінальну відповідальність за порушення загальновизнаних принципів проведення дослідів над людиною [3,с. 72-73].

В Україні, незважаючи на те, що серед науковців питання необхідності кримінально-правової охорони людини в цій сфері почали обговорюватися досить давно [18, с. 161-167; 19, с. 69-72; 20, с. 78-83], спеціальна кримінально-правова заборона незаконного проведення дослідів над людиною з'явилася лише у статті 142 КК України 2001 року та без будь-яких змін діє й до сьогодні.

Трансплантологія як галузь медичної діяльності почала активно розвиватися в XX столітті, наприкінці якого з'явилися непоодинокі випадки неправомірного використання напрацьованих нею технологій. Проблема загострилася після появи можливості здійснення видалення та пересадки важливих для людини органів поза межами спеціальних дослідницьких центрів.

Вітчизняні правові норми щодо використання органів і тканин померлої людини в медичних закладах почали з'являтися ще в першій половині XX сторіччя. Дослідники відзначають, що в СРСР ще з 1937 року було регламентовано питання, пов'язані з вилученням рогівки ока з трупа для пересадження живій людині. Вже у 50-х роках з'являються правові норми щодо регламентації питань пересадження шкіри, хрящів та кісток від померлих [21, с. 46-47]. Найпоширенішою формою отримання біологічного матеріалу від живої людини було та залишається донорство крові, правова регламентація здійснення якого, за результатами історичного екскурсу, зробленого в роботі Г.В. Чеботарьової, також бере початок в 30-х роках минулого сторіччя [22, с. 14-17]. Нормативно-правові акти розглядуваного спрямування здебільшого не передбачали санкцій, а лише регламентували етичні, соціальні та медичні питання, що виникали під час цього виду діяльності.

У 60-ті роки XX ст. медики навчилися проводити успішні трансплантації нирок, дещо пізніше - серця та інших органів. Подібні види трансплантації піднімали складні етичні та юридичні проблеми й актуалізували необхідність більш ретельного правового регулювання. Як відзначається в роботах вітчизняних дослідників, у західних країнах спеціальні закони щодо порядку проведення трансплантації життєво важливих органів, донорства крові та використання органів померлих починають з'являтися вже в 60-ті роки XX ст. Натомість у СРСР в ці часи трансплантацію органів не вважають ефективним засобом лікування, що не сприяє належному розвитку вітчизняного законодавства [21, с. 51]. З 1966 року головною умовою для проведення трансплантації нирки або іншого органу було отримання згоди від Міністерства охорони здоров'я СРСР, а через декілька років подібні трансплантації взагалі заборонили [22, с. 22-23].

Між тим, наприкінці 70-х років проблема трансплантації органів у світі почала виходити за межі медичної етики. У різних країнах почали з'являтися факти насильницького вилучення та продажу нирок та інших органів для трансплантації. Виникла необхідність створення системи ефективних правових заборон у сфері вилучення органів, тканин або крові людини.

Для вирішення цієї ситуації Резолюцією Комітету міністрів Ради Європи № (78) 29 про узгодження законодавства держав-учасниць з питань вилучення, пересадки і трансплантації матеріалів організму людини 1978 року було рекомендовано передбачити відповідні санкції для забезпечення дотримання правил, що прийматимуться на виконання цієї Резолюції. Основні передбачені рекомендацією правила пов'язані з дотриманням процедури отримання добровільної поінформованої згоди донора (ст. ст. 2, 3) та забороною продажу вилученого матеріалу (ст. 9) [23].

У 1987 році було прийнято Декларацію ВМА про трансплантацію органів [24]. Разом з іншими обмеженнями в ній було визначено, що процедури трансплантації мають проводитися лише лікарем, котрий має спеціальні медичні знання й володіє технічними прийомами, та лише в медичних закладах із відповідним обладнанням для трансплантації органів. Декларацією засуджувалися купування та продаж органів людини для трансплантації.

Конвенцією про права людини та біомедицину 1997 року разом із багатьма обмеженнями щодо застосування нових технологій у медицині було прописано обов'язковість отримання добровільної згоди на вилучення органів для трансплантації (ст. ст. 19-20) та передбачено, що людське тіло та його частини не мають самі собою бути джерелом отримання фінансової вигоди (ст. 21) [12].

Додатковим протоколом до Конвенції про права людини та біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини 2002 року було передбачено процедуру отримання добровільної поінформованої згоди донора на вилучення органів для трансплантації (ст. ст. 12-14). У статті 21 цього документу було наголошено на тому, що тіло людини та його частини не повинні використовуватися для отримання фінансової вигоди чи порівняних переваг [25].

Основні стандарти Євросоюзу у сфері трансплантації органів було закріплено у Директиві Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу щодо забезпечення стандартів якості й безпеки органів людини, призначених для трансплантації від 7 липня 2010 року. У Директиві йдеться про те, що країни-учасниці мають гарантувати, що відібрання органів у померлих та живих осіб відбувається на добровільній та неоплачуваній основі. Наголошується на необхідності убезпечення від практик торгівлі органами, а також торгівлі людьми з метою вилучення органів у сфері донорства й трансплантації органів.

Натомість КК України 1960 року на додаток до загальних кримінально-правових норм із відповідальністю за вбивство та заподіяння тілесних ушкоджень не мав жодної спеціальної кримінально-правової норми, що охоплювала би посягання у сфері трансплантації органів та незаконного донорства крові. Такі норми з'явилися лише після набрання чинності КК України 2001 року, в якому було передбачено відповідальність за порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143) та за насильницьке донорство (ст. 144). Ці норми без будь-яких змін залишаються в КК України до сьогодні.

Як бачимо, вітчизняні стандарти кримінально-правової охорони людини від біологічної експлуатації різних видів має не надто глибоке історичне підґрунтя. Спеціальні кримінально-правові заборони проведення незаконних дослідів над людьми, незаконного вилучення органів, тканин або крові людини з'явилися лише в 2001 році. Проте ці кримінально-правові заборони спираються на ґрунтовну міжнародну та європейську нормативно-правову базу, створену протягом останніх десятиріч, та є вкрай необхідними з огляду на сучасні можливості застосування та постійного розвитку нових біомедичних технологій. Питання повноти імплементації у вітчизняні правові норми європейських та міжнародних стандартів кримінально-правової охорони людини від біологічної експлуатації потребують подальшого ґрунтовного наукового дослідження.

Література

правовий кримінальний померлий медичний

1. Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія / А.М. Орлеан - Кам'янець- Поділський: ТОВ «Друкарня Рута», 2014. - 456 с.

2. Введение в биоэтику / под ред. Б.Г. Юдина, П.Д. Тищенко. - М.: Прогресс-Традиция, 1998. - 384 с.

3. Rogers А., de Bosiengen D.D. Bioethicsin Europe / А. Rogers, D.D. de Bosiengen. - Strasbourg : Council of Europe Press, 1995. - 336 p.

4. Єгорова B.O. Криміналізація незаконного проведення дослідів над людиною та його кримінально-правові ознаки: дис. ...канд. юрид. наук: 12.00.08/ В.О. Єгорова. - Донецьк, 2010. -226 с.

5. Нюрнбергский кодекс 1947 года.

6. Гельсінська декларація Всесвітньої медичної асоціації «Етичні принципи медичних досліджень за участю людини у якості об'єкта дослідження» 1964 р.

7. Островская И.В. Медицинская этика : сб. документов / И.В. Островская - М.: АМНИ, 2001. - 126 с.

8. Дргонец Я. Современная медицина и право / Я. Дргонец, П. Холлендер. - М. : Юрид. лит, 1991 - 335 с.

9. Яровинский М.Я. Медицинская этика (биоэтика) / М.Я. Яровинский. - М. : Медицина, 2006. -448 с.

10. Руднева Е. Хельсинкская декларация этических принципов: версия 2008 г.

11. Рекомендация Комитета министров государствам-участникам относительно медицинских исследований на человеке № R(90)3 от 6 февраля 1990 г. № R(90)3 от 6 февраля 1990 г.

12. Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку із застосуванням досягнень біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину 1997 р.

13. Дополнительный протокол к Конвенции о правах человека и биомедицине в области биомедицинских исследований 2005 р.

14. Лісовий В.М. Біоетичні принципи випробувань лікарських засобів / В.М. Лісовий, В.В. М'ясоєдов, О.М. Ковальова. - Харків: ХНМУ, 2012.-144С.

15. Стенек Н.Х. Ответственный подход к проведению научных исследований. Вводный курс / Н.Х. Стенек. - М.: Медицина, -102 с.

16. The Belmont Report Ethical Principles and Guidelines for the Protection of Human Subjects of Research.

17. Code of Federal Regulations. Title 45. Public welfare. Department of Health and Human Services. Part 46. Protection of human subjects.

18. Глушков В.А. Ответственность за преступления в области здравоохранения / В.А. Глушков. - К.: Вища школа, 1987. - 200 с.

19. Бердичевский Ф.Ю. Уголовная ответственность медицинского персонала за нарушение профессиональных обязанностей / Ф.Ю. Бердичевский -М.: Юридическая литература, 1970. -128 с.

20. Огарков И.Ф. Врачебные правонарушения и уголовная ответственность за них / И.Ф. Огарков. - Ленинград : Медицина, 1966. - 196 с.

21. Гринчак С.В. Кримінальна відповідальність за незаконну трансплантацію органів або тканин людини.

22. Чеботарьова Г.В. Кримінально-правові проблеми трансплантації органів і тканин людини і донорства в Україні / Г.В. Чеботарьо- ва.-К.: КНЕУ, 2006.-180С.

23. Резолюция о приведении в соответствие законодательств государств-участников по вопросам изъятия, пересадки и трансплантации материалов организма человека№ (78)29 от 11 мая 1978 г.

24. Rihll T.L. Classical Athens / T.L. Rihll II The Cambridge World History of Slavery. - Cambridge: UniversityPress, 2011. - P. 48-73.

25. Додатковий Протокол до Конвенції про права людини та біомедицину, який стосується трансплантації органів і тканин людського походження.

Размещено на Allbest.ru