Підстави застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб: деякі проблемні питання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підстави застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб: деякі проблемні питання

Онокієнко O.A.,

студентка юридичного факультету

Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

У статті розглядаються підстави застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, закріплені статтею 96-3 Кримінального кодексу України. Проаналізовано міжнародні договори України, у яких вказані підстави відповідальності юридичних осіб за певні кримінальні правопорушення. Виокремлено низку проблемних питань, пов'язаних із неточністю та неповнотою законодавчого регулювання у цій сфері.

Ключові слова: міжнародні договори України, юридична особа, юридична відповідальність, заходи кримінально-правового характеру, уповноважена особа юридичної особи.

В статье рассматриваются основания применения уголовно-правовых мер к юридическим лицам, зафиксированные в статье 96-3 Уголовного кодекса Украины. Проанализированы международные договора Украины, в которых изложены основания ответственности юридических лиц за определенные уголовные правонарушения. Выделен ряд проблемных вопросов, связанных с неточностью и неполнотой законодательного регулирования в этой сфере.

Ключевые слова: международные договора Украины, юридическое лицо, юридическая ответственность, меры уголовно-правового характера, уполномоченное лицо юридического лица.

The article examines the grounds for the application of criminal measures against legal entities determined in Article 96-3 of the Criminal Code of Ukraine. Author analyzes the international treaties of Ukraine, which set out the grounds for liability of legal entities for certain criminal offenses. A number of problematic issues are associated with the inaccuracy and incompleteness of legislative regulation in this area.

Key words: international treaties of Ukraine, legal entity, legal liab

Постановка проблеми. 23 травня 2013 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб», згідно з яким Кримінальний кодекс України (далі - КК) було доповнено новим розділом XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб». З того часу пройшло вже чотири роки, однак практика застосування таких заходів досі обмежена (на момент написання цієї статті в Єдиному державному реєстрі судових рішень зареєстровано всього два вироки, які містять приписи про застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру). Однією з перешкод ефективної реалізації цього нового для України кримінально-правового інституту, на нашу думку, є недосконалість законодавчого закріплення підстав його застосування.

Стан опрацювання. Серед вітчизняних науковців, які досліджували проблему заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, можна відзначити П.П. Андрушка, Т.С. Батраченко, Т.О. Гончар, В.К. Грищу ка, К.П. Задою, С.Я. Лихову, І.І. Митрофанова, 0.0. Михайлова, А.С. Нерсесяна, Н.А. Орловську, М.І. Пайова, О.Ф. Пасєки, В.В. Топчія, П.Л. Фріса, М.І. Хавронюка, Г.З. Яремко, А.М. Ященка та інших.

Метою статті є аналіз положень, що регулюють підстави застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру.

Виклад основного матеріалу. Запровадження інституту заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб має на меті, серед іншого, «реалізацію низки міжнародних договорів України в частині встановлення відповідальності юридичних осіб» (див. Пояснювальну записку до законопроекту № 2990 від 14 березня 2013 року), тому для визначення підстав застосування таких заходів доречно насамперед звернутися до міжнародних актів. Пояснювальна записка не перераховує всі міжнародні договори України, які вказують на необхідність запровадження відповідальності юридичних осіб, називаючи лише Кримінальну конвенцію про боротьбу з корупцією, Конвенцію Ради Європи про запобігання тероризму та Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму, однак коло таких договорів цими трьома документами не вичерпується. Розглянемо детальніше, які ж підстави застосування заходів кримінально-правового характеру містяться в обов'язкових для України міжнародних договорах.

Міжнародна конвенція ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму від 9 грудня 1999 року у статті 5 підставою притягнення юридичної особи до відповідальності називає «вчинення фізичною особою, відповідальною за управління цією юридичною особою або контроль за нею, яка виступає в своєму офіційному статусі, злочину, зазначеного в статті 2» цієї Конвенції.

Факультативний протокол до Конвенції ООН про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії від 1 січня 2000 року у статті 3 визначає відповідальність юридичних осіб за злочини, передбачені у пункті 1 статті 3 цього Протоколу.

Конвенція ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 року у статті 26 зазначає, що підставою відповідальності юридичних осіб є «участь у злочинах, що визначені цією Конвенцією».

Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року у статті 10 встановлює відповідальність юридичних осіб за «участь у серйозних злочинах, до яких причетна організована злочинна група, і злочини, визнані такими відповідно до статей 5, 6, 8 і 23 цієї Конвенції».

Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму від 16 травня 2005 року у статті 10 підставою відповідальності юридичних осіб називає участь у вчиненні злочинів, викладених у статтях 5-7 та 9 цієї Конвенції.

Зі статті 18 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 року випливають такі підстави відповідальності юридичних осіб:

1) передбачені цією Конвенцією кримінальні злочини (дача хабара, зловживання впливом та відмивання доходів), вчинені на користь юридичних осіб будь-якою фізичноюособою, яка діяла незалежно або як представник того чи іншого органу юридичної особи та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі, із використанням:

- представницьких повноважень юридичної особи;

- повноважень приймати рішення від імені юридичної особи;

- повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи;

2) залучення такої фізичної особи до вищезазначених злочинів як співучасника чи підбурювача;

3) ситуації, коли неналежний контроль з боку такої фізичної особи призвів до вчинення в інтересах цієї юридичної особи вищезазначених злочинів фізичною особою, що їй підпорядковується.

Аналогічні статті 18 положення, хоча й щодо інших злочинів, містяться також в актах Ради Європи: Конвенції про кіберзлочинність від 23 листопада 2001 року, Конвенції про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 року, Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму від 16 травня 2005 року, Конвенції про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства від 25 жовтня 2007 року, Конвенції про підроблення медичної продукції та подібні злочини, що загрожують охороні здоров'я, від 28 жовтня 2011 року, Конвенції проти маніпулювання спортивними змаганнями від 18 вересня 2014 року.

Таким чином, якщо узагальнити вищенаведені положення, можна побачити, що у міжнародних документах підставами відповідальності юридичних осіб визнаються:

- участь юридичної особи у певних злочинах;

- вчинення фізичною особою, яка має представницькі, управлінські чи контрольні повноваження, певного злочину на користь юридичної особи;

- вчинення підлеглою фізичною особою певного злочину в інтересах юридичної особи внаслідок недостатнього контролю з боку фізичної особи, яка має представницькі, управлінські чи контрольні повноваження.

Повертаючись до національного законодавства та інституту заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, слід відзначити, що перелік підстав для їх застосування наведений у статті 96-3 КК України. До них належать:

вчинення уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого із злочинів, передбачених у статтях 209 і 306, частинах першій і другій статті 368, частинах першій і другій статті 368-4, статтях 369 і 369 КК України;

незабезпечення виконання покладених на уповноважену особу законом або установчими документами юридичної особи обов'язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції, що призвело до вчинення будь-якого зі злочинів, передбачених у статтях 209 і 306, частинах першій і другій статті 368-3, частинах першій і другій статті 368-4, статтях 369 і 369-2 КК України;

вчинення уповноваженою особою від імені юридичної особи будь-якого зі злочинів, передбачених у статтях 258-258-5 КК України;

вчинення уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого зі злочинів, передбачених статтями 109, 110, 113, 146, 147, частинами другою - четвертою статті 159-1, статтями 160, 260, 262, 436, 437, 438, 442, 444,447 КК України.

На перший погляд видається, що формулювання підстав застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб загалом відповідає міжнародним актам, однак із деякими зауваженнями.

Український законодавець оперує поняттям «вчинення злочину від імені юридичної особи», якого немає в жодному з міжнародних актів. У конвенціях йдеться про вчинення злочину особою, яка має повноваження діяти від імені юридичної особи. Ці формулювання не можна назвати тотожними, у першому йдеться про характеристику діяння, а в другому - про характеристику особи, яка його вчиняє. І якщо про особу можна сказати, що вона має повноваження діяти від імені юридичної особи, це її об'єктивна характеристика, яка випливає із закону, установчих документів юридичної особи, довіреності, трудового чи цивільного договору тощо, то з можливістю вчинення злочину від імені юридичної особи все не так однозначно.

У статті 96-3 КК України законодавець фактично встановив можливість вчинення злочину від чийогось імені, що не узгоджується із самою концепцією «вчинення дій від імені», яка, по-перше, створена винятково для правомірних дій (див., наприклад, ч. 1 ст. 238 Цивільного кодексу України), а по-друге, передбачає, що всі правові наслідки таких дій виникають лише для особи, від імені якої вони вчиняються. Таким чином, дії, вчинені від імені юридичної особи, вважаються вчиненими самою юридичною особою. У ситуації зі злочином такого сказати не можна, адже юридична особа в українській правовій системі не є суб'єктом злочину.

Із загального аналізу інституту заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та наукових публікацій можна дійти висновку, що законодавець не мав на меті «приписати» вчинення злочину юридичній особі, навпаки наголошується, що «передбачена чинним КК відповідальність юридичних осіб має субститутивний характер (являє собою відповідальність за «чуже» діяння)» [1, с. 50]. Однак у такому разі виглядає дещо недоцільним застосування загалом непритаманної кримінальному праву конструкції «від імені», яка, з огляду на її цивільно-правове значення, може призвести до неправильного тлумачення змісту ст. 96-3 КК.

На нашу думку, варто виключити формулювання «від імені» з диспозиції статті 96-3 КК, залишивши його у Примітці як характерну ознаку уповноваженої особи - «наявність права діяти від імені юридичної особи». Для зв'язку юридичної особи зі злочином, який вчиняється її уповноваженою особою, досить характеристики «в інтересах юридичної особи», а для випадків, аналогічних передбаченим п. З ч. 1 ст. 96-3 КК, можна ввести ознаку «вчинення злочинів із використанням юридичної особи».

Формулювання, використане у п. 2 ч. 1 ст. 96-3 КК, з одного боку, відповідає згаданій вище статті 18 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, однак у ньому відсутня важлива деталь - згідно з Конвенцією злочин має бути вчинено в інтересах юридичної особи, тоді як вказана норма КК України цього не вимагає. Таким чином, видається, що законодавець поширив цю норму і на випадки, коли юридична особа фактично жодним чином до злочину не причетна: не отримує неправомірну вигоду, не ухиляється від відповідальності, не використовується зі злочинною метою, а усі дії та їх наслідки стосуються лише фізичної особи, яка безпосередньо вчиняє злочин (наприклад, обіцянку неправомірної вигоди). При цьому виникає питання: чим тоді обґрунтовується необхідність застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру?

Ще одним важливим питанням є перелік злочинів, за вчинення яких уповноваженою особою юридичної особи до останньої застосовуються заходи кримінально-правового характеру відповідно до ст. 96-3 КК України. На його невиправдану обмеженість вже неодноразово звертали увагу різні науковці [2, с. 129; 3, с. 256-257; 4, с. 156; 5, с. 509; 6,с. 153-155; 7, с. 113].

І справді, якщо проаналізувати норми Особливої частини КК України, то можна побачити, що не лише корупційні та інші злочини, зазначені в пунктах Іта 4ч. 1 ст. 96-3, можуть бути вчинені в інтересах юридичної особи, тобто приводити до отримання нею неправомірної вигоди, створювати умови для отримання такої вигоди чи бути спрямованими на ухилення від передбаченої законом відповідальності. Як приклад можна навести порушення прав інтелектуальної власності, передбачені статтями 176, 177 та 231 КК, ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), передбачене статтею 212 КК, шахрайство з фінансовими ресурсами, передбачене статтею 222 КК, введення в обіг на ринку України небезпечної продукції, передбачене статтею 227 КК тощо. Так само юридична особа може використовуватися не лише для вчинення терористичних злочинів, передбачених п. З ч. 1 ст. 96-3 КК, а й, наприклад, для фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України (ст. 110-2 КК), сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності (ст. 256 КК).

Вищенаведений перелік не є вичерпним, однак і зазначених прикладів, напевне, досить для того, щоб стверджувати про необхідність внесення змін до ст. 96-3 КК.

Також неоднозначним видається питання, яким чином здійснюється застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру у разі, якщо злочин було вчинено у співучасті, а уповноважена особа, зазначена у ст. 96-3 КК України, є не виконавцем злочину, а іншим співучасником (організатором, підбурювачем, пособником), але при цьому діє на користь юридичної особи (юридична особа отримує неправомірну вигоду, уникає відповідальності тощо). Варто зазначити, що ця проблема вже підіймалася в літературі [3, с. 259-260], однак чіткого її вирішення досі немає.

Формулювання «підставами для застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру є вчинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого із злочинів...» не дає змоги дати однозначну відповідь на поставлене запитання. Поняття «вчинення» можна трактувати не лише в широкому сенсі як діяльність будь-якого зі співучасників (саме в такому значенні вживається це поняття у ст. 26 КК), а й у вузькому - як діяльність винятково виконавця. Адже відповідно до ст. 27 КК України «вчиняє злочин» лише виконавець (співвиконавець), організатор - «організовує вчинення», підбурювач - «схиляє до вчинення», а пособник - «сприяє у вчиненні».

У Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» та, відповідно, первинній редакції статті 96-3 КК вказівка на можливість вчинення злочину у співучасті була наявна. Зокрема ст. 96-3 КК починалася так: «підставами для застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру є вчинення її уповноваженою особою або за дорученням чи наказом, за змовою та в співучасті, або іншим шляхом...».

Наведене формулювання, очевидно, не позбавлене недоліків, хоча б тому, що доручення, наказ і змова самі по собі свідчать про вчинення злочину у співучасті, крім того, важко зрозуміти, який саме «інший» шлях вчинення злочину мається на увазі, адже доручення, наказ, змова та співучасть не є способами вчинення злочину. Можливо, саме тому Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв'язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» від 13 травня 2014 року до КК України були внесені зміни, внаслідок яких ч. 1 ст. 96-3 КК набула свого теперішнього вигляду.

Однак чи було виправданим виключення згадки про співучасть? Поки що у зв'язку із обмеженістю наявної судової практики щодо застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб важко сказати, чи вплине це на правозастосування, адже невідомо, яким чином суди тлумачитимуть поняття «вчинення» та чи не виникатиме проблем із призначенням таких заходів юридичним особам, чиї уповноважені особи виступатимуть як організатори, підбурювачі та пособники під час вчинення злочинів.

Також слід відзначити ще один проблемний аспект. Із тексту статті 96-3 КК випливає, що підставою застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру є факт вчинення злочину фізичною особою. Цей факт встановлюється винятково обвинувальним вироком суду (див. ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 2 КК України, ч. 1 ст. 17 КПК України), у якому, відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК, зазначається і рішення про застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру. Відповідно можуть виникати певні проблеми, наприклад, у ситуаціях, коли:

- кримінальне провадження закривається у зв'язку зі смертю фізичної особи, яка вчинила злочин (п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК України);

- кримінальне провадження щодо фізичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку, здійснюється у порядку глави 39 і завершується постановленням ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру (п. 2 ч. 1 ст. 503, ст. 513 КПК України).

Обидві ці ситуації об'єднує те, що на певному етапі було вчинено суспільно-небезпечне діяння, яке відповідає одному зі складів злочинів, перерахованих у пунктах 1-4 ч. 1 ст. 96-3 КК, але в подальшому виникли обставини, через які притягнення фізичної особи до кримінальної відповідальності стало неможливим, тому обвинувальний вирок у цих ситуаціях не виноситься. Ці обставини стосуються лише фізичної особи і жодним чином не впливають на зв'язок юридичної особи з цим суспільно-небезпечного діянням, внаслідок якого вона вже отримала певну неправомірну вигоду. Однак, виходячи з положень законодавства, у цих ситуаціях застосувати до юридичної особи заходи кримінально-правового характеру не можна.

Можливі й інші варіанти, коли постановлення вироку щодо фізичної особи неможливе, однак вирішення питання щодо застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичної особи необхідне, наприклад, коли уповноважена особа, яка вчинила злочин, переховується від органів досудового розслідування і суду чи неможливо встановити конкретну особу, відповідальну за вчинення злочину, тощо.

В усіх цих ситуаціях застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру виглядає пропорційним - вона одержала неправомірну вигоду, певну перевагу, на яку не мала права, однак формальних підстав для застосування таких заходів немає, що свідчить про прогалини у законодавстві.

Отже, закріплення підстав застосування заходів кримінально-правового характеру у ст. 96-3 КК не повністю відповідає міжнародним договорам України, містить низку прогалин та неоднозначних формулювань, що перешкоджає повноцінному застосуванню цього інституту на практиці. Окрім очевидної неповноти переліку злочинів, передбаченого цією статтею, варто звернути увагу на:

недоречність застосування конструкції «вчинення злочину від імені юридичної особи», яка є нетиповою для кримінального права та створює неоднозначне враження під час тлумачення норми;

неповноту формулювання п. 2ч. 1 ст. 96-3 КК, яка не містить вказівки на те, що злочин має бути вчинено в інтересах юридичної особи, без чого втрачається зв'язок останньої зі злочинним діянням;

неоднозначність питання застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб у разі, якщо злочин було вчинено у співучасті, а уповноважена особа, зазначена у ст. 96-3 КК України, є не виконавцем злочину, а іншим співучасником;- процесуальний аспект призначення юридичній особі заходів кримінально-правового характеру винятково вироком суду, що створює прогалини у разі, коли злочин фактично було вчинено, існує необхідний зв'язок між злочином і юридичною особою, однак вирок судом не виноситься, а тому застосування заходів кримінально-правового характеру не відбувається.

юридичний відповідальність кримінальний правовий

Список використаних джерел

1. Задоя К.П. Правова природа заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб / К.П. Задоя II Право і громадянське суспільство. -№4,- 2014. - С. 42-53.

2. Лихова С.Я. Юридичні особи як суб'єкти кримінальної відповідальності за КК України / С.Я. Лихова II Юридичний вісник. - 2014. - №4(33).-С. 128-132.

3. Пасєка О.Ф. Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб: окремі проблемні питання / О.Ф. Пасєка II Науковий вісникЛьвівського державного університету внутрішніх справ, серія юридична. - 2014. - Вип. 4. -С. 253-263.

4. Пономаренко Ю.А. Правила застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб / Ю.А. Пономаренко II Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди «ПРАВО». - Вип. 22. - 2014. -С. 155-160.

5. Сосніна О.В. Питання відповідальності юридичних осіб за порушення недоторканності приватного життя / О.В. Сосніна II Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки. - 2016. - № 837. - С. 505-510.

6. Фріс П.Л. До питання про кримінальну відповідальність юридичної особи / П.Л. Фріс II Юридичний вісник. - № 2(35). - 2015. - С. 152-156.

7. Цимбалюк В. Зарубіжний досвід кримінальної відповідальності юридичних осіб та перспективи України / В. Цимбалюк// Історико- правовий часопис. -№1 (3)-2014.-С. 112-116.

Размещено на Allbest.ru