Розвиток нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях під юрисдикцією Речі Посполитої

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях під юрисдикцією Речі Посполитої

Долинська М.С., доктор юридичних наук,

доцент, завідувач кафедри господарсько-правових дисциплін

Львівського державногоуніверситету внутрішніх справ

Анотація

Дослідження присвячене актуальним питанням еволюції нотаріальної діяльності на українських землях. Розглядаються питання становлення та розвитку нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях у складі Речі Посполитої. Окрему увагу приділено порядку доступу до професії нотаріуса.

Ключові слова: писар, нотаріус, договір, заповіт, актові книги.

Исследование посвящено актуальным вопросам эволюции нотариальной деятельности на украинских землях. Рассматриваются вопросы становления и развития нотариальной деятельности на западноукраинских землях в составе Речи Посполитой. Особое внимание уделено порядку доступа к профессии нотариуса.

Ключевые слова: писарь, нотариус, договор, завещание, актовые книги.

The research is devoted to the actual issues of the evolution of notarial activity on Ukrainian lands. The issues of formation and development of notarial activity in Western Ukrainian lands in the Pospolyta. Particular attention is paid to the order of access to the profession of notary.

Key words: scribe, notary, contract, testament, account books.

Постановка проблеми

Нотаріат на теренах сучасної України розвивався разом зі змінами суспільного устрою та зазнавав постійного впливу з боку держави. Доки Україна входила до складу Речі Посполитої розвиток нотаріальної діяльності останньої визначав відповідні процеси і на українських землях, які знаходилися під її юрисдикцією. Аналіз історико-правових аспектів розвитку нотаріальної діяльності на українських теренах, у тому числі на західноукраїнських землях, за часів Речі Посполитої буде корисним у світлі реформування інституту нотаріату та нотаріального законодавства.

Метою дослідження є аналіз провадження нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях під юрисдикцією Речі Посполитої, у тому числі показати накопичення історико-правових знань щодо порядку доступу до професії нотаріуса.

Методологічною основою даного дослідження стали загальнотеоретичні і спеціальні методи, зокрема порівняльно-правовий та діалектичний.

Стан опрацювання. Питання становлення та розвитку польського, а також українського нотаріату, який знаходився під юрисдикцією Польщі, було об'єктом дослідження багатьох учених, зокрема, Я. Бандкого, А. Гонсьоровського, Л. Коваленко, Д. Малєц, О. Неліна, А. Нємеровського, Б. Петришак, К. Скупєнського, Л. Ясінської та багатьох інших.

Вагомий внесок у дослідження становлення інституту нотаріату здійснили відомі українські науковці: О.І. Нелін та Л.Е. Ясінська, М.Б. Кальницький, а також інші. Однак у працях названих науковців недостатньо приділено уваги аналізу провадження нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях за часів Речі Посполитої.

Виклад основних положень

Очевидним є той факт, що феодальна роздробленість, а також монголо-татарська навала призвели до занепаду та загарбання українських земель сусідніми державами.

Українське Закарпаття ще впродовж ХІ-ХІІІ ст. увійшло до Угорського королівства. Північна Буковина і Дністровське Пониззя стали частиною Молдавського господарства (князівства), а від початку оформлення його протекгоратних відносин із Туреччиною (1514 р.) - підпали під владу Османської імперії. Основна ж частина політично роз'єднаних українських земель на середину XIV ст. опинилась під владою Польського королівства (Галичина, частина Західної Волині, Західне Поділля (від 1430 р.) та особливо Велике князівство Литовське (Середнє Подніпров'я, Поділля, Волинь)) [1,с. 88].

Професор І. Бойко констатує, що у 1349 р. Польщею захоплена і повністю інкорпорована до її складу споконвічно українська Галичина. У той час у Галичині поширено чинність польського права, що призвело до скасування українських державних установ, правових норм та інститутів, створених Галицько-Волинською державою [2, с. 123-127]. Зокрема, з 1434 року на вказаних теренах (Руське воєводство) було остаточно запроваджено польське законодавство, у тому числі змінено порядок складання договорів та заповітів.

Після Люблінської унії 1569 р. до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брандавщина, Київщина. Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина та Стародубщина потрапили під владу Московського царства, а Північною Буковиною оволоділа Угорщина. 1359 р. ця територія опинилася під владою Молдавії, а у середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією потрапили до складу Туреччини.

На думку більшості дослідників, зокрема І. Бойка [З, с. 41], Л. Ясінської [4, с. 67], на українських землях, що входили до складу Польщі з другої половини XIV ст. було запроваджено обов'язкове ведення актових книг судів із записами документів, складених від імені приватних осіб.

Ми підгримуємо позицію І. Бойка, що Порядок ведення актових книг при судах було введено у Галичині у 1434 р. після поширення польського права зі всіма притаманним йому формами і умовами укладення актів, яке, своєю чергою, ґрунтувалося на тих самих принципах, що й в інших країнах середньовічної Європи, і які були зумовлені впливом римського права. Так, як і в інших країнах тогочасної Європи, нотаріальні функції у Галичині у складі Польського королівства виконували канцелярії судів [3, с. 41].

На нашу думку, писар виконував, крім своїх прямих обов'язків, також повноваження щодо реєстрації різних договорів, зобов'язань та заповітів з метою надання їм юридичної вірогідності, тобто вчиняв нотаріальні дії, прирівняні до нотаріально посвідчених. Також можна стверджувати, що писар суду повинен був володіти правовими знаннями, достатніми для проведення реєстрації заповітів, різних договорів.

Слід зауважити, при ґродських судах також існувала канцелярія, до повноважень якої входило посвідчення та реєстрація угод, заповітів, зобов'язань тощо. Однак вказані документи необхідно також було подати на реєстрацію до земського суду. Лише з XVI ст. ґродські суди самостійно здійснювали реєстрацію укладених договорів, заповітів та іншого.

Досліджуючи архівні матеріали, спостерігаємо деяку подібність укладених угод до теперішніх договорів. Наприклад, реквізитами такої угоди були: вид договору (дарування, купівля-продаж); добровільне волевиявлення сторін; встановлення осіб та підтвердження їх дієздатності; у випадку відчуження земельної ділянки - її межі (тобто перевірялася належність відчужуваного майна), у договорах купівлі-продажу - вказувалася сума, за яку відчужено майно. Також обов'язковими були підписи сторін договору та свідків. Слід зауважити, що у випадку неграмотності сторін угоди - допускалося проставлення «хреста». На нашу думку, вказані вимоги при посвідченні та реєстрації договорів відчуження у певній мірі застосовують і українські нотаріуси до цього часу. Отже, процес укладення договорів започатковано ще у далекому минулому українського народу.

З аналізу архівних матеріалів щодо діяльності канцелярій судових установ, до якого виду вони б не належали, вбачається, що вони здійснювали реєстрацію договорів, зобов'язань, заповітів та інше, притримуючись подібних форм заповнення книг. Ми поділяємо думку більшості дослідників, що реєстрація проводилася у певному порядку та по відповідних категоріях справ. Зокрема, варто вказати на удосконалення ведення діловодства, яке вбачається у веденні з XVI ст. не однієї актової книги, а трьох видів актових книг: декретових, записових та поточних. У контексті цього дослідження, передусім привертають увагу саме записові книги, які у певній мірі є подібними до сучасних нотаріальних книг.

Канцелярії вели актові книги. Вписаний писарем суду (якого часто називали нотаріус) [5, в. 10] в актові книги документ - заповіт, договір, закладна та інше - набували юридичної сили і на випадок виникнення надалі спору були основним, неспростовним доказом [6, в. 214].

Спочатку повноваження писаря суду обмежувалися лише записами під час судових сесій рішень і вироків. Та згодом з економічним розвитком суспільства та поділом актів на спірні і безспірні, з необхідністю записів останніх для надання їм публічності, виникла потреба у розширенні компетенції писарів та постійному їх урядуванні [7,с. 109].

З аналізу архівних матеріалів випливає, що найдавніші ґродські і земські книги, що велися на території сучасної Галичини, зберігаються у Львівському державному історичному архіві і датуються 1402, 1428, 1471 рр. (Холмські, Львівські, Галицькі, Жидачівські, Белзькі, Буські та інші актові книги) [3, с. 41--42; 7, с. 109].

Важливими, на нашу думку, є наукові здобутки українського історика О. Вінниченко щодо порядку складення, реєстрації та виконання заповітів, які були складені на території Руського воєводства. Цікавими є твердження автора про те, що інститут тестаментування як правове поняття не був чітко регламентований у коронному законодавстві, що доволі чітко простежується на практиці. Дослідниця робить висновок, що при укладенні та завіренні тестаментових актів представників шляхетського стану були присутніми майже винятково вихідці зі шляхти [8,с. 81].

Аналізуючи здобутки О. Вінниченко та архівні матеріали, можна стверджувати, що заповіти в основному складалися особами шляхетського стану за встановленими взірцями та за участю свідків. При цьому варто вказати на те, що відомості про укладені заповіти пересічних українців того часу в архівних матеріалах відсутні.

Слід зауважити, що у матеріалах Центрального державного історичного архіву України (м. Львів) у фонді 52 (Магістрат міста Львова) зберігаються численні матеріали щодо реєстрації протягом XV-XVII ст. різних зобов'язань, контрактів, заповітів та актів про юридичне оформлення прав власності на спадкове рухоме та нерухоме майно.

Враховуючи важливе значення проведення реєстрації заповітів, договорів, контрактів приходимо до висновку про наявність певної практики щодо порядку укладання та реєстрації актів, тобто можна вести мову про зародження нотаріального процесу.

Складали приватні документи зазвичай різні писарі (іноді їх називали дяками), а згодом і реєнти, що діяли при тих чи інших урядових органах. Вони ж записували в актові книги і ті угоди, що укладалися перед урядом, і ті, про внесення яких у книгу клопотали контрагенти. Зауважимо, що, на відміну від інших судових чиновників XIV- XVI ст. (діцький, виж, ув'язчий, дільчий), які виконували обов'язки за одноразовим дорученням, писарями були постійно призначені особи [9, с. 113].

Має рацію М. Чубатий, стверджуючи, що нотаріат в українських землях, що перебували у складі Речі Посполитої, розвивався на традиціях, закладених руським звичаєвим і писаним правом, під впливом римського права і пізніше сформованих західноєвропейських традицій [10, с. 100].

Ми погоджуємося з думкою польської дослідниці історії нотаріату Д. Малєц, що термін «нотаріус» у давній Польщі - це збірна особа, зайнята переписуванням документів і правових актів, не обмежує того терміну до осіб, які виконують характерні нотаріату функції й укладання, наприклад, нотаріальних документів [11, в. 21].

Як і у давній Європі, польський нотаріат поширився через церковні структури та у своїй діяльності керувався канонічним правом. Призначення на виконання нотаріальних функцій відбувалося спочатку з папського уповноваження.

У XVI ст. право призначення апостольських нотаріусів у Польщі мали єпископи, ойс)а1о`Ме, каноніки, канцлери єпископського двору, а від XVIII ст. папські нунції [12].

Замойська академія, яка успішно функціонувала на етнічних руських (українських) землях упродовж 1594-- 1784 рр., за задумом її засновника Я. Замойського, була орієнтована насамперед на вихідців зі Львівщини, Холм- щини, Белзщини, Волині, Поділля і упродовж 23 років (1636-1659) була єдиним університетом «на цілій Русі». Професорами або студентами академії були видатний правознавець Томаш Дрезнер (Тотавг Вгегпег), митець і просвітник Шимон Шимонович (Симон Симонід), церковний діяч і письменник-полеміст, ректор Київської братської школи Касіян Сакович, фундатори Києво-Могилянської академії - ректор Києво-Печерської Лаврської школи й Києво-Могилянської колегії Ісайя Трофимович-Козлов- ський; Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси Сільвестр Косов; український просвітник, церковний діяч, історик, філософ, ректор Києво-Могилянської академії (1646-1650) Інокентій Гізель; релігійний та освітній діяч, вчений, філософ, єпископ Мстиславський, Оршанський і Могильовський, ректор Києво-Могилянської колегії (1642-1646) Йосип Кононович-Горбацький; чиї імена та творчі здобутки мають непересічне значення для розвитку як загальноєвропейської, так і української правової культури [13, с.1].

Певні зміни у процедурі підготовки і призначення публічних нотаріусів на цих теренах відбулися з отриманням 29 жовтня 1594 р. Яном Замойським - засновником академії свого імені - булли Папи Клеменса VIII про заснування Замойської академії. Згідно з нею академії надавалося, поряд з правом присудження докторських ступенів з філософії, права і медицини, право присвоювати ступені публічних нотаріусів [14, с. 32].

За цим уповноваженням у 1607-1767 роках у ній підготовлено аж 115 нотаріусів. Польська дослідниця історії нотаріату Д. Малєц зауважує, що численнішу групу становили ще у XV ст. імперські нотаріуси, які ймовірно отримували номінації за кордоном. Папські нотаріуси існували до кінця Польської Республіки, але імперські нотаріуси - до приблизно половини XVII ст. [12]. При цьому здобуття професії нотаріуса (ступеня) відбувалося на підставі складання кваліфікаційного іспиту.

Остаточного унормування процедура надання ступеня нотаріуса зазнала у виданому за ректорства Базилія Рудо- мича (Bazyli Rudomicz) 1658 р. «Modus promovendorum notariorum publicorum» («Спосіб затвердження публічних нотаріусів») (далі - «Модус»), в якому містилися 13 питань з відповідями та опис загальної процедури «нотаріальної промоції» Так, кандидат, бажаючий отримати ступінь нотаріуса, звертався до ректора академії з проханням створення комісії для проведення екзамену, який складався з письмової - складання та переписування актів та з усної частини - відповідей на питання. Тобто, спершу кандидат на нотаріуса сам мусив скласти проект нотаріального акту на задану йому тему. Після цього, вже навпаки - йому надавався спеціально складений комісією акт, для визначення юридичної формули, яка б найкраще компонувалася зі змістом для його переписування [14, с. 33].

Після цього наступала усна частина екзамену, коли кандидат мав відповісти комісії на низку визначених питань. Серед них питання щодо поняття нотаріуса та нотаріальної справи, щодо статусу нотаріуса у цивільному праві, вимоги до нотаріуса, порядок затвердження нотаріусів, обов'язки нотаріуса, що є індиктом (indictio), в яких актах має зазначатися дата індикту, що є публічним актом (instrumentum publicum), що потрібно враховувати перед переписуванням акту [15, s. 56-57].

Заслуговує на повагу висновок В. Бондарук, що «Модус» мав ознаки і короткої інструкції для майбутніх нотаріусів, оскільки вміщував певні поняття та визначення і певну програму для іспиту, яка передбачала самостійну роботу по засвоєнню такого матеріалу та орієнтування у цивільно- правових нормах та відносинах. Уявляється, таке змістовне наповнення «Модусу» становить особливий інтерес для сучасних дослідників нотаріату, адже він свідчить про витоки та сутність нотаріату у тогочасному суспільстві, дає можливість прослідкувати його еволюцію [14,с. 33].

Статус нотаріуса у цивільному праві визначався як «вільний публічний слуга», який обслуговує всіх, хто до нього звернувся без всіляких обмежень. Щодо вимог до посади нотаріуса, то насамперед зазначалося, що це мав бути лише вільний (нікому не приписаний) та незалежний чоловік, який досконало володів навичками, необхідними для такої діяльності, з бездоганною репутацією, ясною головою, добрим слухом та зором [14, с. 33]. Слуги, жінки, божевільні, сліпці, глухі, особи з втраченою репутацією, неуки, єретики і ченці - визнавались такими, що не можуть займати посаду нотаріуса [15, s. 56-57].

Після успішного завершення екзамену, під час урочистості з нагоди промоцій нотаріус складав присягу про дотримання набутих знань та навичок у подальшій діяльності та отримував власний нотаріальний знак (печатку), яким вже міг засвідчувати складені акти «в усьому християнському світі» [15, s. 40].

При цьому зауважуємо, що водночас публічний нотаріат виявився інституцією, тісно пов'язаною з містом. Нотарії брали участь у діяльності духовних канцелярій, здебільшого консисторських, а також капітульних, які містились тут. За свідченням А. Гонсьоровського, вони становили важливу верству міської інтелігенції, духівництва, які жили з розумової праці, зокрема: канцеляристи земських і гродських судів, адвокати тощо. Чимало публічних нотаріїв самі були міщанського походження. Наприклад, за підрахунками автора, у гнєзненській архідієцезії та познанській дієцезії у XV ст. таких писарів було близько 45% від загальної кількості [16, s. 343-344].

На думку К. Скупєнського, на польських землях у середньовіччі нотарії номінувались двома владами: або папою, або імператором Священної Римської імперії. Автор робить висновок, що спочатку нотаріїв призначали єпископи (починаючи від Якуба Свінки), зазвичай ті, котрі паралельно виконували функції папських колекторів, а з припиненням функціонування уряду колекторів - папські легати [17,s. 92].

Слід зауважити про відсутність відомостей щодо призначення нотаріїв імператорами. На думку українського історика Б. Петришак, логічним є припущення, що більшість нотаріїв здобули свій уряд через посередництво делегованих папою/імператором осіб [18,с. 95].

нотаріальний західноукраїнський актовий документ

Висновки

Очевидним є той факт, що у Речі Посполитій та на теренах, що знаходилися під її юрисдикцією, розвивалися три окремі групи нотаріусів в окремих системах права: канонічного (церковного), міського та земського.

На нашу думку, на теренах Галичини під юрисдикцією Польщі відбулося зародження нотаріального провадження, яке регулювалося різноманітними нормативними актами, як загально польськими, так і місцевими (актами громад).

Процедурний порядок укладення та реєстрації договорів, заповітів, контрактів свідчить про ґенезу нотаріального процесу на західноукраїнських землях під юрисдикцією Речі Посполитої.

Також приходимо до висновку, що порядок проведення нотаріального іспиту було запроваджено ще у сивій давнині та з плином часу він зазнав істотного вдосконалення на етапах розвитку цивілізації. Прикладом правового регулювання допуску до професії нотаріуса є «Modus promovendorum notariorum publicorum» («Спосіб затвердження публічних нотаріусів») 1658 року.

Перспективи подальших розвідок полягають у більш детальному вивченні та аналізі архівних матеріалів щодо розвитку нотаріату у зазначений період.

Список використаних джерел

1. Терлюк І.Я. Історія держави і права України (Доновітній час): [навч. посібник] / І.Я. Терлюк. - К.: Атіка, 2006. - 400 с.

2. Бойко І. Державний лад і право в Галичині у складі середньовічної Польщі (1349-1569 pp.) /1. Бойко II Право України. - 2005. - № 11.-С. 123-127.

3. Бойко І. Правові засади організації судової системи Польського королівства та її поширення у Руському воєводстві (1434-1569 pp.) /1. Бойко II Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2010. - Випуск 50. - С. 39-49.

4. Ясінська Л.Е. Становлення та розвиток інституту нотаріату в Україні (історико-правовий аспект): дис.... канд. юрид. наук: спец. / Л.Е. Ясінська; Львівський національний ун-т ім. І. Франка. - Львів, 2005. -210 с.

5. Balzer О. Kancelarye І akta grodzkie wwieku XVIII IO. Balzer. - Lwow, 1882. - 55 s.

6. Niemirowski A. Wyklad notariatu dziejowy і porownawzy. - Czesc szczeolna / A. Niemirowski. - Warsawa: Druk. K. Kowalewskiego, 1876. - 464 s.

7. Ясінська Л. Розвиток нотаріальної діяльності в Україні XIV-XVII ст. / Л. Ясінська II Вісник Львів, ун-ту. Серія юридична. - 2006. - Вип. 43. - С. 104-111.

8. Вінниченко О.В. Засвідчення і свідки шляхетських тестаментів першої половини XVIII ст. (за матеріалами Львівського гродського суду) / О.В. Вінниченко II Український історичний журнал. - 2008. -№5,- С. 68-87.

9. Ковальова С. Судові чиновники в українських судах XIV-XVI століть / С. Ковальова II Юридический вестник. - 2000. - № 1. - С. 110-117.

10. Чубатий М. Огляд історії українського права / М. Чубатий II Ноосфера: Укр. діловий журнал. - Мюнхен - К., 1994. - № 2-4(4-6). - 224 с.

11. Malec D. Dzieje notariatu polskiego / D. Malec. - Krakow: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellonskiego, 2007. - 349 s.

12. Malec D. Notariat polski w rozwoju dziejowym / D. Malec; Uniwersytet Jagiellonski [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:www.krn.org.pl/plik/sysPlik/13

13. Бондарук В.О. Розвиток юридичної науки і освіти в Замойській академії (1594 1784-pp.): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / В.О. Бондарук. - Київ, 2017. -20 с.

14. Бондарук В.О. Надання ступенів публічних нотаріусів у Замойській академії (1594-1784) / В.О. Бондарук II Часопис Київського університету права. - 2014. -№4,- С. 32-35.

15. Kochanowski J. K. Dzieje Akademii Zamojskiej / J. K. Kochanowski. - Krakow, 1899-1900. - 466 s.

16. G^siorowskiA. Mieszczanie wnotariacie publicznym poznosredniowiecznej Polski/A. G^siorowski//Czas, przestrzen, praca wdawnych miastach: studia ofiarowane H. Samsonowiczowi w 60-д rocznicз urodzin. - Warszawa: PWN, 1991. - S. 343-349.

17. Skupienski K. Notariat publiczny w sredniowiecznej Polsce / K. Skupienski. - Lublin: Wyd-wo UMCS, 2002. - 290 s.

18. Петришак Б.І. До історії публічного нотаріату у Львові XVI от.: процедура призначення та присяги / Б.І. Петришак II Архіви України. - 2010. - № 3-4. - С. 93-104.

Размещено на Allbest.ru