Размещено на http://www.allbest.ru/

Практика формування інформаційного суспільства: досвід ФРН

Олексій Картунов, доктор політичних наук,

професор, завідувач кафедри суспільних наук

Університету економіки та права «КРОК»,

академік Української Академії політичних наук,

заслужений діяч науки і техніки України

Глобальний процес зародження і становлення інформаційного суспільства та/чи суспільства знань у різних країнах світу має чимало спільного і особливого. Однією з багатьох особливостей формування цього суспільства в ФРН стало одночасне розгортання дискурсу в двох площинах: 1) в суто науково - теоретичній та 2) у площині, яку в даному випадку можна назвати «программно - практичним дискурсом». Під останнім маються на увазі дискусії, які точаться навколо практичних програм, реальних шляхів і методів та конкретних заходів щодо формування згаданого суспільства.

Цікавим, показовим і повчальним тут є те, що в ФРН ці програми й заходи розроблялись і втілювались у життя на двох рівнях: а) державними інститутами й громадськими об'єднаннями федерального, тобто загальнодержавного рівня та b) установами і організаціями земельних рівнів. Варто звернути увагу також на те, що в Німеччині згаданий дискурс почав формуватися десь із 1982 р. і в нього одразу ж включився, причому активно і креативно, федеральний уряд під керівництвом Гельмута Коля. «Можливо, саме завдяки його діяльності, -- зазначає німецькийдослідник Х. - Д. Кюблер, автор відомої в Німеччині праці «Міфи про суспільство знань» [2], -- цей час залишив по собі в країні позитивні спогади як серед компетентнихосіб, так і у консервативних колах». (На наш погляд, подібний факт нагадування мав би стати прикладом, гідним наслідування і для керівництва України). Невдовзі участь у дискурсі, окрім залучених федеральним урядом науковців, взяли політичні партії, громадські організації, профспілки і навіть релігійні кола, концентруючи свою увагу переважно на тих аспектах, що для них Були більш близькими і важливими. Певний науковий інтерес, зокрема своїм системним підходомдо аналізу проблем зародження і наслідків формування інформаційного суспільства, тут становлять положення меморандуму Євангелічної церкви Німеччини 1985 р. В них зазначалось: «Нові технології мають сильний вплив у нашому суспільстві, поступово потрапляють до загальної свідомості. Ступінь вагомості змін виходить замежі підгалузей: він стосується не тільки окремих дієвих ланок, а й принципів дії, досвіду, напрямів суспільної думки та звичок взагалі; змін зазнають не тільки структура підприємств та органів влади, але й інститути сім'ї, вільного часу, побуту. Разом з тим стає зрозуміло, що аналізувати треба не тільки окремі сфери діяльності, але й їх вплив на власний національний образ та нашу культуру».

Віддаючи належне коректності наведенного твердження і поставлених у ньому завдань, не можна втриматись від двох зауважень. По - перше, варто звернути увагу на те, що в ФРН значна частина науковців розглядають дискусії щодоінформаційного суспільства та/чи суспільства знань поширенням міфів. Про це, зокрема, свідчать назви лише деяких їх публікацій: Т. Росцак «Втрата мислення. Про міфи епохи комп'ютерів» 5]; В. Фаркас «Міфи інформаційного суспільства: чого ми не довідуємося» [3]; В. Швайгер «Міфи використання Інтернету -- причини та наслідки» [6], праця вже згаданого Х. - Д. Кюблера та інші. На відміну від них, зазначена церква вже тоді, в середині 80 - х років минулого століття, розглядала процеси народження нового суспільства та його зростаючий вплив на всі сфери суспільного життя не як міфи, а як складну і суперечливу реальність. По_друге, активна, безпосередня участь німецьких релігійних кіл у дискурсі щодо інформаційного суспільства, його переваг та потенційних небезпек, на наш погляд, може бути прикладом і для українських відповідних кіл, що, до речі, могло б сприяти припиненню міжконфесійної ворожнечі між ними та об'єднанню навколо пошуків вчасних і адекватних відповідей на нові виклики часу.

Привертає також увагу і проект щодо розвитку інформаційного суспільства, підготовлений співробітниками Міжнародного інституту аналізу громадських досліджень при Берлінському науковому центрі. По - перше, тим, що його розробкою займались «чисті технократи», зокрема математики і фізики. А, по -друге, він був присвячений переважно питанням впливу процесів становлення інформаційного суспільства на соціально - політичну сферу, про що свідчить йогоназва: «Від індустріального до інформаційного суспільства. Перехідні кризи в політиці, суспільстві та культурі» [2, с. 77].

Як уже зазначалось, дискусія щодо інформаційного суспільства та/чи суспільства знань точилася як на загальнонаціональному рівні, так і на рівні окремих земель ФРН. У деяких із них були створені спеціальні експертні комісії для вивчення цього питання. Показовим є також і те, що вони вели дослідження й дискусії з позицій«трьох діалогів» щодо «шляху до інформаційного суспільства», зокрема з точки зору: a) суспільних наук, b) інформатики та с) педагогіки. Тут важливим, на нашу думку, є те, що шляхи і наслідки формування нового суспільства досліджувались не лише з точки зору інформатики, як було переважно в нашій країні, а й з точки зору суспільних наук (до речі, названих першими!) і педагогіки.

Певний теоретичний та особливо практичний інтерес становлять і деякі узагальнення та висновки даного дискурсу. В одному з них зазначалось, що «зростання інформаційного суспільства» в країні розпочалося з 1950 р. Визнавалосьтакож, що: «Інформація в цьому суспільстві відіграє таку ж важливу, або навіть ще суттєвішу роль, ніж енергія та види сировини в індустріальному сторіччі». При цьому під інформацією ро_

зумівся «відносно непевний та багатозначний тип відносин між людьми». Водночас, констатувалось, що лише у 80 - х роках «було закладено його початок» і «на сьогодні істотні результати діяльності інформаційного суспільства поки щенеможливо побачити». Стверджувалось також, що термін переходу до інформаційного суспільства в найбільш розвинутих країнах становитиме приблизно 150-200 років, а отже «цей процесс триватиме щонайменше до 2100 року, якщонавіть не більше» [2, с. 78].

Як бачимо, висновки щодо стану формування інформаційного суспільства навіть у такій високорозвинутій країні, як Німеччина, та прогнози щодо перспектив його розвитку робились надто вже критичні й песимістичні. Пояснити це, на наш погляд, можна, перш за все, наслідками впливу давно усталеної, консервативної думки світового наукового співтовариства (за деякими винятками), що не передбачала бурхливого, вибухового, революційного характеру розвиткуінформаційних та комунікаційних технологій, зокрема персональних комп'ютерів, Інтернету, мобільних телефонів тощо. Показовим у цьому плані може бути те, що, наскільки нам відомо, навіть жоден із багатьох блискучих фантастів планети так і не зумів передбачити появу мобільних телефонів.

І тим не менш, учасникам программно - практичного дискурсу в ФРН доводилося рахуватися зі зростанням частки інформаційного сектора, який становив 18% у 1950 р., 40% у 1980 р. та 51% у 1995 р. Відповідно до цього, «технологіяформування інформаційного суспільства стає відкритою, зрозумілою, у більшості випадків також з аргументацією прогресивних напрямків та позитивних явищ, відповідно до урядової політичної та громадської діяльності...». Особливо цінним для України є досвід ФРН, який полягає у тому, що «періодично Федеральний уряд тайого Міністерства формують концепції та готують програми для «сприяння розвитку мікроелектроніки, інформаційних та комунікаційних технологій», хоча поки що у більшості випадків уникають поняття «інформаційне суспільство», але суспільний радіус дії його впливу все збільшується...» Показовим є й те, що, на відміну відпозицій більшості науковців, «федеральний уряд має прогресивні погляди на розвиток і впровадження інформаційних технологій та буде протистояти негативному впливові». Підтвердженням цього може бути звіт Технологічної ради федерального уряду під назвою «Інформація 2000: шлях Німеччини до інформаційного суспільства». В ньому, окрім усього іншого, було дано оновлене узагальнююче визначення інформаційного суспільства: «Економічна система та форма суспільства, в якому вирішальну роль відіграють розшук, зберігання, обробка, поширення й використання відомостей та знань щодо зростаючих технічних можливостей інтерактивної комунікації». Варто також звернути увагу на те, що прибундестазі Німеччини було створено спеціальну комісію, яка мала визначити «політичні наслідки», які випливають із «використання нових інформаційних та комунікаційних технологій» і одночасно забезпечити «найбільш повне використання інформаційного суспільства та, наскільки можливо, мінімізувати ризики» [2, с. 80-81].

Звичайно, не можна не згадати і представлену в 2000 р. тодішнім федеральним канцлером ФРН Герхардом Шредером Програму з 10 пунктів підназвою «Інтернет для всіх -- 10 кроків на шляху до інформаційного суспільства». А згадки ця Програма заслуговує з огляду на те, що вона зосереджувала увагу «на розширенні та полегшенні доступу до Інтернету в громадських організаціях, школах, бібліотеках,в адміністративних установах», а також для «людей із низьким рівнем освіти, безробітних та жінок».

На особливу увагу заслуговують деякі положення Програми дій «Інформаційне суспільство Німеччини 2006», відомої також під назвою «Мастерплан для шляху Німеччини до інформаційного суспільства». По - перше, в ній наголосробився на необхідності розвитку інформаційного суспільства в чотирьох напрямках: 1) «Цифрова економіка для зростання та конкуренто - спроможності»; 2) «Освіта, дослідження та рівність можливостей»; 3) «Е - Government (е - врядування), безпека та довіра в Інтернеті»; 4) «Е - Heаlth (електронна система охорони здоров'я)».

На нашу думку, вже з назв напрямків розвитку інформаційного суспільства стають зрозумілими причини такої активної участі доволі широких верств населення Німеччини в дискурсах щодо цієї проблематики. По_друге, поява в зазначеній Програмі нового сюжету, а саме проголошення планів розпочати «перехід до економіки та суспільства, які ґрунтуються на знаннях («суспільство знань»)». І, нарешті, акцентуація уваги на суто політичному аспекті інформаційного суспільства, а саме на питаннях «е - Government», тобто електронного врядування.

Загальне бачення і тлумачення проблем електронного врядування вже згадуваний Х. - Д. Кюблер виклав в окремому розділі свого дослідження під досить нейтральною назвою «E - Government: руйнування звичайної політики чи нова форма участі?». Розділ починається з наведення висновків колишнього віце -президента США Альберта Гора про те, що настання нової «Афінської ери» з можливостями участі для всіх та з безпосередньою демократією», що досягається за допомогою інформаційних магістралей, комп'ютерів та Інтернету, принесло «визначні політичні зміни». Однак, будучи прихильником критичного підходу до інформаційного суспільства, Х. - Д. Кюблер намагається поставити під сумнів достовірність цих висновків, зазначивши, що «стає зрозумілим, що ця еволюція поки не набула відповідного розмаху та й зміни виявились не завжди позитивними». Основними причинами такої ситуації, на його слушну думку, стали недостатній розвиток нових інформаційних технологій та все ще обмежений доступ пересічних громадян до Інтернету. За його даними, навіть у Німеччині на 2004 р. майже половина населення не мала можливостей «онлайн - доступу». А за конституцією,нагадує він, «Е - керування та Е - адміністрація можуть уводитися, якщо у всіх громадян та громадянок є доступ до онлайн - опцій, як до звичайних урн на виборах». А далі німецький дослідник зауважує: «І без цього існує питання, чиможливе забезпечення демократії шляхом натискання на кнопки миші, чи не потрібно для цього особистих зустрічей та обміну аргументами». Не даючи конкретної відповіді на власне запитання, Х. - Д. Кюблер натомість зазначає, що«цей процес може призвести до появи денаціональних та наднаціональних тенденцій» [2, с. 191].

Варто звернути увагу на те, що при аналізі зазначених тенденцій учений розмежовує і користується такими поняттями, як: «Governance», «Global governance» («керівництво», «глобальне керівництво») та «Governments», «State governments» («органи влади», «державні органи влади»). Сутність же згаданих тенденцій полягає в тому, що «національні держави та їх органи влади («Governments») поступово зникають із центру глобальної дії, хоч усе ще утворюють -- у складі приблизно 191 члена Організації Об'єднаних Націй -- формальні основи для міжнародної системи; проте помітно утворюються коаліції зовсім різних учасників». Під останніми він має на увазі транснаціональні корпорації, міжнародні та національні недержавні організації тощо. Зрозуміло, що нічого нового в цьому немає. А от його міркування і трактування концепту «транснаціональної держави» як «подвійної» або «гібридної» моделі, яка «базується на класичній національній державі» та має «забезпечувати перехід до «всесвітнього суспільства» заслуговує на увагу і з теоретичної, і з практичної точок зору. Така «гібридна» модель під назвою«транснаціональна держава» виникає внаслідок процесів, які британський соціолог Роланд Робертсон ще на початку 90 - х років охарактеризував як «глокалізація», тобто одночасна дія і взаємовплив процесів глобалізації та локалізації [4]. Внаслідок бурхливого розвитку інформаційно - комунікаційних технологій це призводить дотого, що держава вже перестає бути територіально обмеженою і починає функціонувати як на традиційному локальному, так і на глобальному рівнях, тобто в умовах не лише «багатоцентрової світової політики, світового ринку, транснаціональних корпорацій», а й «культурної різноманітності та мульти етнічних тотожностей». Це, на думку Х. - Д. Кюблера, вимагає постановки «інфоетичного питання», зокрема розробки, поширення, прийняття і добровільного дотримання мережевого етикету, тобто правил поведінки для мережі Інтернет, як перших кроків на шляху до становлення електронної демократії (E - democracy), формування національного громадянського суспільства («National civic society») та громадсько -суспільного саморегулювання міжнародної комунікації («Global governance») [2, с. 191-193].

Певний практичний інтерес тут становлять конкретні заходи щодо розбудови в Німеччині «е - демократії». Йдеться про зведення кількох міст, відомих під назвою «форейтори е - демократії та е - сервісу», їх досить щедре фінансування з федерального та земельних бюджетів (на 2010 р. ця сума становила понад 11 мільярдів євро) та перетворення деяких з них, як, приміром, новее містечко Еслінг, на «маяки е - Governments».

Привернути увагу вітчизняних політологів і політиків мають також висновки Х. - Д. Кюблера про те, що поширення е - демократії може мати й певні негативні наслідки. Ось як звучать його основні застереження: «Певною мірою паралельно відбувається руйнування і реактивізація політичного управління, інколи у вигляді взаємної конкуренції, проте нечасто результатом стає продуктивне доповнення, у зв'язку з цим увесь політичний спектр видається для багатьох не тільки заплутаним, а навіть усе більш і більш сумнівним. Емоційні реакції виникають через масову стриманість чи відразу до брехні, до якої вдаються корисливі та цинічні політики, на боці яких сила. Політична освіта повинна була б бути більш ґрунтовною, аби заперечити цю поширену руйнівну суміш нераціональних установок та вказати на конструктивні, раціональні й прозорі шляхи вдосконалення суспільства (курсив наш -- О. К.)» [2, с. 194-195].

Наведені твердження Х. - Д. Кюблера можна екстраполювати і на Україну, але це потребує кількох коментарів. По - перше, варто погодитися з тим, що політики, причому всіх кольорів та відтінків, є «корисливими і цинічними» та «вдаються до брехні», особливо напередодні виборів. Причому громадяни нашої країни знають про це давно, досить добре і з власного досвіду.

По - друге, в Україні, на жаль, не має жодних ознак «масової відрази» до перманентної, нахабної, а часом і цинічної брехні з боку багатьох представників усіх політичних сил. Більшість суспільства дуже швидко забуває і пробачає негідні, м'яко кажучи, вчинки й поведінку політиків, точніше політиканів, і впродовж кількох виборів поспіль голосує за одних і тих же кандидатів. Причини такої дивної, ірраціональної поведінки виходять за рамки даної статті, але можуть стати предметом окремого дослідження.

По - третє, слід було б звернути особливу увагу на пропозицію німецького дослідника щодо вдосконалення і посилення політичної освіти населення. Це варто і доцільно було б зробити, точніше, цього просто вимагає ситуація. Адже,Українастала однією з найбільш заполітизованих країн світу, вона, мабуть, б'є всі рекорди за кількістю політичних партій та за частотою чергових і особливо позачергових виборів, а її правлячому класові та й більшості громадян вочевидьбракує політичної культури та елементарних знань з теорії державного будівництва, розвитку демократії, формування громадянського суспільства, організації й проведення виборів і багато чого іншого, що може допомогти знайти «конструктивні, раціональні та прозорі шляхи вдосконалення суспільства».

Як відомо, в цивілізованих країнах місія політичної освіти широких верств населення, особливо студентства, покладається на суспільні науки, зокрема політологію. Однак, упродовж двох останніх десятиліть в Україні робилось і робитьсявсе для того, щоб ця місія залишалась не виконаною. Варто згадати, як важко відбувався процесс народження й становлення політології як нормативної дисципліни у вищих навчальних закладах на рубежі 80 - 90 - х років минулого століття. Який шалений масований наступ, причому за допомогою тодішнього Міністерства освіти та науки України на політологію розгорнули в першій половині 90- х років українські націонал - радикали та націонал - екстремісти, намагаючись заборонити її викладання та замінити на т.зв. «науковий націоналізм». Як у «помаранчеві часи» заходилися переписувати підручники та посібники з політології та історії України на догоду тогочасній владі. Та й сьогодні цей наступпродовжується шляхом обмеження фінансування науково - дослідних інститутів НАН України, зокрема суспільно - політичного спрямування, катастрофічного скорочення годин на вивчення суспільних наук та бездумної, часто безглуздої регламентації та формалізації самого навчального процесу.

Щодо політології, яка має виконувати провідну роль у політичному вихованні, то, окрім усього іншого, не припиняються спроби позбавити її статусу нормативної та перевести до статусу вибіркових дисциплін. Висновок з усього цього випливає один: жодному із правлячих в Україні класів, як у минулому, так і сьогодні, політологія не тільки не потрібна, а й заважає у боротьбі за владу або її утримання. Отже, й досіактуальною залишається рекомендація, запропонована ЮНЕСКО ще в далекому 1948 р., щодо необхідності розширення і вдосконалення викладання політології та абсолютно коректним видається запропонований тоді ж критерій визначення рівня демократичності й цивілізованості будь - якого суспільства, а саме -- стан таперспективи розвитку політології як науки і навчальної дисципліни.

Привертають увагу і висновки - застереження Х. - Д. Кюблера щодо інших негативних наслідків розвитку інформаційно - комунікаційних технологій (зрозуміло, поряд з їх перевагами) й їх впливу на розвиток е - демократії. «Викликають побоювання, -- слушно зазначає він, -- також різноманітні опції контролю та перевірки, які неминуче наявні там, де є цифрове забезпечення як латентне супроводження, але є такими, що погано сприймаються пересічним громадянином. З кредитноюкарткою, карткою клієнта, мобільним телефоном і електронною касою, зі страховим свідоцтвом та паспортом, з камерами спостереження та Інтернет -покупками -- постійно та всюди надходять дані про індивідуума, які непомітно віддзеркалюють його звички, потреби, шляхи, можливості, роблять його діяльність прозорою чи повністю відкритою. Якщо чипи (мікросхеми) стають ще ближчими долюдини (в прямому сенсі слова), як це планується завдяки цифровому одягу та ще більше -- імплантатам до тіла, людина взагалі стає об'єктом постійного цифрового контролю та нагляду. Не залишається нічого особистого та інтимного...» [2, с. 194].

Ще однією небезпекою стає т. зв. «інформаційне забруднення», що може призводити до «дезорієнтації та стану розгубленості», а це створює сприятливі умови для «зростання прихильності до дешевих, рекламованих поширенихфундаменталістських течій, які дивним чином протидіють показовій ліберальності та пропагованому дотриманню нейтралітету у світогляді «суспільства знань».

Згадує вчений і про такий недолік формування інформаційного суспільства та/чи суспільства знань, як т. зв. «зростання цифрового розриву». За його свідченням, «теза щодо зростання розриву у галузі інформації і знань або «цифрового» («divide») розшарування суспільства на «забезпечених інформацією» «інформаційних багатіїв» («information rich») та «інформаційних бідняків» («information poor») неодноразово виголошується під час громадських дискусій щодомайбутнього розвитку суспільства...» [2, с. 178]. Основними причинами такого негативного явища, яке має місце як на національному, так і на глобальному рівнях, є недостатньо розгалужена інфраструктура, брак відповідного устаткування, недоступність значної частини населення планети та окремих країн до Інтернету, а також доволі високі ціни на персональні комп'ютери тощо.

Дещо несподіваним видається висновок - застереження Х. - Д. Кюблера щодо непередбачуваних наслідків накопичення інформації та знання в епоху, що характеризується ним як «доба інформаційної надлишковості». «Варто припускати, -- зауважує він, -- що тривалий інформаційний надлишковий потік та вибух знання, який

у більшості випадків супроводжується яскрави ми ярликами на зразок «нове!» та привертає короткочасну суспільну, передусім, медійну увагу, зникатиме, забуватиметься. Тоді суспільство знань було б, водночас, симптоматично суголосне суспільству забуття».

Отже, чогось особливо нового в цих висновках - застереженнях німецького вченого немає (окрім, хіба що згадки про «суспільство забуття»), але не може не бентежити схожість і небезпечність ситуації, яку спрогнозував ще у 80 - х рокахминулого століття відомий британський письменник Джордж Оруел.

Які ж заходи і шляхи поліпшення цієї складної ситуації та протидії чи хоча б послаблення цієї дедалі міцніючої суперечливої тенденції пропонує Х. - Д. Кюблер? По - перше, скорочення цифрового розриву можна досягти, на його думку, шляхом «створення комп'ютерів, орієнтованих на людину», тобто за доступною ціною, що, водночас, сприяло б «буму інформаційної індустрії». По - друге, щодо зазначених технічних розробок, які ведуть до посилення контролю і нагляду над людиною, то вони «вимагають роз'яснення та потребують оцінки (з етичної точки зору та з позицій законодавства)». По - третє, тут, за його твердженням, «варто дотримуватися» відповідного національного та міжнародного права. А, по -четверте, в нагоді може стати задеклароване ще 1983 р. нове громадянське правона «інформаційне самовизначення» індивідууму в «інформаційному суспільстві» [2, с. 197, 221]. Це право, на його думку, «має перевірятись та визначатись відповідно до окремого закону» як на національному, так і на міжнародному рівнях. Нарешті, стосовно можливої трансформації «суспільства знань» у «суспільство забуття» абоїх паралельного співіснування, то особливо страшного тут, на наш погляд, нічого немає. Адже, так було і раніше: знання набувались, накопичувались, використовувались, застарівали, забувались або спростовувались, а на їх місцеприходили і завжди будуть приходити нові знання. Цей процес, який можна вважати однією із закономірностей суспільного розвитку, є одвічним і нескінченним [1].

Висновки з усього вищенаведеного можна сформулювати таким чином.

По - перше, дослідження дискурсу в Німеччині щодо інформаційного суспільства та/чи суспільства знань показало, що йому (дискурсові) притаманні як загальні, універсальні, так і особливі, специфічні риси. До останніх можна віднести те, що: а) в зазначеному дискурсі в цій країні беруть активну, безпосередню участь надзвичайно широкі народні маси, зокрема науковці, викладачі, представники різних політичних партій, профспілок, церкви тощо; b) в наукових колах Німеччини, як, мабуть, у жодній країні світу (можливо, за винятком Великобританії), існує яскраво виражене скептичне, негативне ставлення до інформаційного суспільства та/чи суспільства знань; c) натомість, в урядових колах Німеччини, причому як на федеральному, так і на земельному рівнях, вочевидь, панує позитивне ставлення до зазначеного феномена.

По - друге, в Німеччині, як мабуть, ні в жодній іншій країні, відбувається надзвичайно активний і плідний дискурс, названий автором цих рядків «программно- практичним». Він вражає не лише своєю масовістю, а й безпосередньою участю перших осіб держави та всіх її земель у розробці спеціальних програм, їх обговоренні, прийнятті конкретних практичних рішень щодо стратегії й тактики формування інформаційного суспільства та/чи суспільства знань, у контролі за процесом їх утілення в життя, а також, і це головне -- їхньою готовністю брати на себе відповідальність за будь - які прорахунки та невдачі. інформаційний суспільство німеччина

По - третє, певний практичний інтерес становить досвід Німеччини щодо встановлення в країні «е - демократії». Йдеться, зокрема, про будівництво кількох міст, відомих під назвою «форейтори е - демократії та е - сервісу» та їх досить щедре, у кільканадцять мільярдів євро, фінансування з федерального та земельних бюджетів. Вартують уваги також висновок та пропозиції Х. - Д. Кюблера щодо доцільності посилення і вдосконалення політичної освіти в умовах формування «інформаційного суспільства» та/чи «суспільства знань».

Размещено на Allbest.ru