Єдність обвинувальної діяльності та процесуальна самостійність прокурора

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЄДНІСТЬ ОБВИНУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНА САМОСТІЙНІСТЬ ПРОКУРОРА

В. Навроцька

У статті проаналізовано випадки „внутрішньопрокурорських” розбіжностей. Зроблено висновок, що порядок вирішення суперечностей між співробітниками прокуратури, які беруть участь у підтриманні державного обвинувачення в суді, доцільно врегулювати за аналогією з порядком оскарження слідчим вказівок прокурора вищестоящому прокурору. При цьому вищестоящий (для певного структурного підрозділу) прокурор мав би приймати остаточне рішення щодо суті розбіжностей та сам визначати його виконавця.

Ключові слова: процесуальна самостійність прокурора, суперечності в обвинуваченні. обвинувальний процесуальний самостійність прокурор

В юридичній літературі часто трапляютьсяпогляди, відповідно до яких під час підтримання державного обвинувачення в суді прокурор є абсолютно незалежним (В.І. Басков, І.В. Ємельянова, Є.Л. Нікітін, С.В. Познишев, А.Г. Халілулін) та що така незалежність виражається в його цілковитій процесуальній самостійності. Однак це твердження, як видається, прагнення видати бажане за дійсне. Метою статті є проаналізувати, чи справді процесуальна самостійність прокурора реально забезпечена правовими засобами.

Наявність внутрішніх суперечностей в обвинуваченні (зрештою, як і в захисті) - це завжди чинник, що ослаблює позицію сторони в змагальному процесі. Для того, аби обвинувальна діяльність була позбавлена таких недоліків, кілька осіб, які формують обвинувачення, мають узгоджувати власні позиції з цього приводу.

На досудовому розслідуванні єдина обвинувальна позиція створюється в умовах взаємодії слідчого та прокурора. У кримінально-процесуальному законодавстві враховано ту обставину, що обидва суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності оцінюють зібрані у справі докази за внутрішнім переконанням. Законодавець закріпив положення про процесуальну самостійність слідчого (ч. 1 ст. 114 КПК України) та визначив, як потрібно вирішувати суперечності, що можуть виникати між цими особами (ч. 2 ст. 114 КПК України).

Видається логічним, аби такий самий підхід зберігався і під час розгляду справи в суді. Однак на рівні закону ніби й не може виникнути неузгодженості між прокурором, що затвердив обвинувальний висновок, та який є безпосереднім начальником співробітника прокуратури, спрямованого ним для підтримання державного обвинувачення, та останнім. Відповідно, закон, що не допускає ймовірності настання таких розбіжностей, не регламентує й порядку їхнього вирішення (на відміну від розглянутої ситуації зі слідчим).

Однією з причин відсутності належної правової регламентації зазначеної проблеми є те, що на практиці вона ніби й не трапляються, на документальний рівень „внутрішньопрокурорські” розбіжності не виносяться (мені, принаймні, про це невідомо). Однак навряд чи на основі цього можна уявити справжній стан речей. „Всезагальну згоду” представників прокуратури не завжди можна пояснити справжньою єдністю їхніх думок. В основу такої ситуації інколи покладено практику вирішення багатьох суперечностей в нашій державі позаправових форм, у „робочому порядку”, побоювання виглядати дисидентом, хибні уявлення про „корпоративні інтереси” та „відомчий мир”, пристосуванство, конформізм тощо.

Частиною 3 ст. 264 КПК України передбачено: „Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і в своїй постанові викласти мотиви відмови”. Окрім того, згідно з ч. 1 ст. 277 цього ж Кодексу, під час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор має право змінити пред'явлене особі обвинувачення.

Виникає запитання: чи вільний прокурор у формуванні обвинувальної позиції у кримінальній справі? З одного боку, в КПК немає жодної вказівки про те, що зазначені рішення прокурор повинен узгоджувати з будь-ким. Якщо є підстави для відмови від обвинувачення чи для його зміни, а прокурор цього не робить, тоді він просто не виконує свого обов'язоку - щоб „кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний” (ст. 2 КПК України).

Водночас нетреба забувати і про положення п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону України „Про прокуратуру”. Там зазначено, що органи прокуратури становлять єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоящого прокурора вищестоящим.

В юридичній літературі обґрунтовано положення щодо процесуальної незалежності прокурора в судовому розгляді. На думку А.Г. Халіуліна, воно полягає, у тому, що державний обвинувач [цим терміном я, як і А.Г. Халіулін тут і надалі позначатиму особу, яка підтримує обвинувачення від імені держави у кримінальній справі - В.Н.]:

самостійно, незалежно від прокурора, який затвердив обвинувальний висновок, визначає свою позицію в ході судового розгляду, тактику здійснення кримінального переслідування;

згідно зі своїм внутрішнім переконанням визначає обсяг обвинувачення, в межах якого він здійснює кримінальне переслідування;

самостійно формулює пропозиції, що стосуються питань, які підлягають вирішенню у постановленні вироку;

має право опротестувати до вищестоящого суду вирок суду у справі, в судовому розгляді якого він брав безпосередню участь [6, c. 32].

Дуже схожу думку висловлює І.В. Ємельянова. Вона зазначає, що у стадії судового розгляду принцип централізації не діє, та що незалежність прокурора тут проявляється в його повній процесуальній самостійності [2, с. 52].

В.І. Басков, теж підтримуючи положення про процесуальну самостійність державного обвинувача, зазначав: „Прокурор, отримуючи доручення від вищестоящого прокурора підтримувати обвинувачення, не отримує разом з тим вказівки про підтримання обвинувачення щоб не сталося” [1, с. 137]. Автор тут, безумовно, правий. Однак далі він продовжує: „В той же час процесуальна самостійність прокурора зовсім не означає, що він усвоїй діяльності може діяти довільно. Прокурор як представник суворо централізованого органу підпорядкований вищестоящому прокурору, і його діяльність в суді по підтриманню державного обвинувачення не може розглядатися як діяльність, монопольне право на яку має тільки цей прокурор. Ця діяльність прокурорів направляється і контролюється вищестоящим прокурором” [1, с. 137]. І ця точка зору є слушною. Але як узгодити їх між собою?

Одним з способів уникнення колізій в обвинувальній позиції на стадії судового розгляду є закладення в обвинувальний висновок так званого „обвинувачення з запасом”. Якщо обвинувачення у повному обсязі не підтверджене, то „перестрахувальники” можуть відмовитися від нього в частині „запасу”. Однак тоді виникає закономірне запитання: чи відповідає цей варіант вирішення ситуації основоположній засаді кримінально-правової кваліфікації - точності, яка, як відомо, повинна діяти на всіх етапах провадження у справі? Відповідь буде однозначною - ні.

С.В. Познишев стверджував, що у разі розбіжностей між нижчестоящим прокурором та його керівником є можливість заміни одного співробітника прокуратури іншим. Такий погляд вчений пояснював тим, що принцип єдності прокуратури містить і положення про її „неподільність”. Воно, на думку вченого, виявляється у тому, що процесуальні заяви одного з її чинів мають силу в тій же справі і для решти: „засада єдності прокуратури надає прокурорській діяльності безособовий характер, тобто діє чи говорить не певний безособовий прокурор, а від його особи весь інститут прокуратури” [4, с. 59].

Цей погляд суперечить правилу щодо оцінки доказів за внутрішнім переконанням: адже їх оцінює саме „одноособовий прокурор”, що бере участь у розгляді конкретної кримінальної справи. Важко уявити, як у „всього інституту прокуратури” може бути якесь єдине внутрішнє переконання з цього приводу.

Є.Л. Нікітін вважає, що ідеальним варіантом, який попередить виникнення в суді колізій обвинувальної позиції, було б доручення підтримання державного обвинувачення тому прокурору, який здійснював процесуальне керівництво розслідуванням у кримінальній справі [3, с. 16]. Автор правий - це, безперечно, ідеальний варіант, адже зрозуміло, що прокурорів, які затверджують обвинувальні висновки, буде значно більше за тих, хто підтримує державне обвинувачення в суді.

Іншим і, напевно, найгіршим способом попередження зазначеної колізії буде виконання державним обвинувачем всупереч власному внутрішньому переконанню вказівок прокурора-керівника. Однак юристи-професіонали можуть мати різні точки зору з приводу юридично значущих обставин справи. Окрім того, ті, хто виконує функцію обвинувачення, не лише мають право самостійно думати, але й зобов'язані формулювати та обґрунтувати власну правову позицію. До того ж, вони несуть відповідальність за свої рішення. Тому такий владний диктат у правоохоронній організації, яка себе поважає, навряд чи доречний.

Ось чому вихід вбачаємо не у нав'язуванні співробітникам прокуратури якоїсь „єдиної” позиції, а у створенні належного правового поля для вирішення можливих суперечностей.

Щойно я розглянула ситуацію, коли можуть виникнути неузгодженості між „прокурором-керівником” та підпорядкованим прокурором. Однак можливі й складніші випадки. Так, відповідно до п. 8 ст. 348 КПК України, апеляцію вправі подати: 1) прокурор, який брав участь розгляді справи судом першої інстанції; 2) також прокурор, котрий затвердив обвинувальний висновок (в межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції). Отож, КПК України передбачає одноособову обвинувальну діяльність двох процесуально самостійних осіб. У цьому випадку імовірно те, що справа одержить два протести, причому можна допустити, що вони суперечитимуть один одному.

Але й це ще не все. Так, згідно з ч. 4 ст. 384 КПК України, касаційне подання на вироки та постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, мають право подати: 1) прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції; 2) Генеральний прокурор (та його заступники), прокурор АРК, прокурор області, м. Києва та Севастополя (прирівняні до них прокурори та їхні заступники) в межах їхніх повноважень (незалежно від їхньої участі у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції). Отже, відповідно до закону суб'єктів, уповноважених приносити протест, деколи може бути не два, а набагато більше: декілька на одному рівні та вищестоящі.

Крім того, діяльність із підтримання державного обвинувачення в суді може бути колегіальною - одну складну та велику за обсягом справу може бути доручено вести декільком прокурорам (принаймні, це маємо у ч. 2 ст. 399 Проекту КПК України від 18 грудня 2005 року). Зрозуміло, що проаналізовані проблеми загострюються у випадку одночасної участі у справі декількох державних обвинувачів, які володіють однаковими правами та несуть однакові обов'язки.

Керуючись вищезазначеним, не викликає сумнівів необхідність належної правової регламентації „внутрішньопрокурорських” розбіжностей. Видається, що це питання має бути вирішене так: прокурор, який не погоджується з позицією свого начальника, чи з „паралельним” протестом, скеровує свої заперечення вищестоящому прокурору. Той може прийняти одне з таких рішень (яке, звісно ж, повинно бути мотивованим):

а) вимагати відкликати необґрунтований на його думку протест;

б) сам відкликати будь-який з протестів;

в) принести новий протест від свого імені (що б автоматично означало анулювання попередньо поданих);

г) вимагати принесення узгодженого протесту, зміст якого він визначив сам. Рішення вищостоящого прокурора при цьому має бути остаточним та

обов'язковим. Виконавцем цього рішення (за аналогією зі слідчим, що оскаржує вказівку прокурора - ч. 2 ст. 114 КПК України), безумовно, не повинен бути той співробітник прокуратури, правова позиція якого у справі суперечить рішенню, яке прийняв вищестоящий прокурор прокурор.

Потрібно також з'ясувати й питання про те, а де ж саме доцільно закріпити наведені вище пропозиції? Те, що кримінально-процесуальний закон не регламентує порядку вирішення „внутрішньопрокурорських” розбіжностей - не випадковість. Він і не повинен цього передбачати. Адже процесуальну самостійність державного обвинувача не варто ототожнювати з процесуальною самостійністю слідчого: якщо стосунки між слідчим та прокурором кримінально-процесуальні, то відносини між посадовими особами прокуратури - адміністративно-правові. Тому зазначені пропозиції доцільно передбачити в законі „Про прокуратуру”.

Треба бути дуже наївним, аби припустити, що винесення на офіційний рівень розбіжностей між посадовими особами прокуратури (а особливо між начальником та підлеглим) стане поширеним явищем. Навряд чи ступінь масовості реальної реалізації зазначеної вище пропозиції буде високим. Однак створення належного правового поля, принаймні, дасть змогу скористатися відповідною нормою у разі справжньої необхідності, а працівник прокуратури, який діє за власним переконанням та виявляє принциповість, не буде при цьому виглядати відступником.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що порядок вирішення суперечностей між співробітниками прокуратури, які беруть участь у підтриманні державного обвинувачення в суді, варто врегулювати за аналогією з порядком оскарження слідчим вказівок прокурора вищестоящому прокурору. Головний прокурор мав би приймати остаточне рішення щодо суті розбіжностей та сам визначати його виконавця.

У кримінальному судочинстві є й інші питання, які мають вирішувати на підставі узгодження позицій декількох учасників кримінально-процесуальної діяльності, зокрема, у разі взаємодії учасників слідчих та слідчо-оперативних груп, здійснення правосуддя, між підзахисним та захисником тощо. Ці та інші проблеми, безперечно, можуть бути предметом подальших досліджень.

Література

1. Басков В. И. Теоретические проблемы прокурорского надзора за соблюдением законности при рассмотрении судами уголовных дел : дисc. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09 / Басков В. И. - М., 1973. - 418 с.

2. Емельянова И. В. Внутреннее убеждение и процессуальная самостоятельность прокурора в советском уголовном процессе : дисc. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / ИГП АН СССР / Емельянова И. В. - М., 1983.

3. Никитин Є. Л. Актуальные проблемы прокурорской деятельности при осуществлении уголовного преследования : автореф. дисc. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / ЮИ ГП РФ. / Никитин Є. Л. - СПб., 2000. - 24 с.

4. Познышев С. В. Элементарный учебник русского уголовного процесса / Познышев С. В. - М., 1913. - 329 с.

5. Проект КПК України 2005 р. № 3456-д (прийнятий за основу Постановою ВРУ від 18.12.2005 року № 3228-ІV) [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.rаdа.kіеv.uа

6. Халилулин А. Г. Уголовное преследование как функция прокуратуры Российской Федерации (проблемы осуществления в условиях правовой реформы) : автореф. дис.на соиск. науч. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09 / ВНИИ ГП РФ / Халилулин А. Г. - М., 1997. - 36 с.

Размещено на Allbest.ru