Історико-правові аспекти становлення, розвитку та нормативного закріплення прав дитини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-правові аспекти становлення, розвитку та нормативного закріплення прав дитини

Розглянуто деякі питання формування світової думки щодо прав дитини, історико-правові засади законодавчого закріплення прав неповнолітніх та їх гарантій, міжнародні правові акти захисту прав дітей. Автором висвітлено загальні засади формування державної політики щодо створення умов реалізації та захисту прав і свобод особливої групи населення - дітей в Україні.

Однією з важливіших проблем сучасного суспільства є проблема прав дитини. Ця правова категорія визнана світовим товариством. Шляхом поступового наукового дослідження та співпраці різних країн світу вона здобула нормативного закріплення спочатку на світовому рівні, і як наслідок - у національному законодавстві країн, в т.ч. й України.

Процес виділення прав дитини в особливу сферу людської пізнавальної і суспільної діяльності почався через кілька сторіч з часу введення поняття «права людини». дитина неповнолітній право свобода

Спонукальними причинами стали кілька обставин. На думку Л.В.Павлової, «з часу прийняття Загальної декларації розвиток концепції прав людини йшов у таких напрямах: 1) тлумачення принципів, основних для концепції прав людини; 2) деталізація й конкретизація фундаментальних прав і свобод людини та їх регламентація стосовно окремих соціальних груп; 3) створення інституту міжнародного захисту прав людини» [5, c. 9].

Саме конкретизація прав специфічної соціальної групи, тобто дітей, і прагнення створити дійовий механізм захисту цих найбільш уразливих членів суспільства привело вчених і громадських діячів до думки про необхідність виділення прав дитини в окрему категорію. Проте утверджувалася ця ідея на превелику силу. Аналізуючи проблеми, що виникали в процесі філософського осмислення і юридичного оформлення прав дитини, відмітимо, що навіть правам другого покоління, тобто економічним і соціокультурним, тривалий час відводилася другорядна роль порівняно з цивільними і політичними. Таку ж, якщо не більшу, протидію викликала спочатку тенденція до регламентації прав тих або інших груп людей, у тому числі дітей.

Однак історична закономірність подальшого розвитку прав людини, ускладнення їх класифікації, розширення прав третього покоління, тобто колективних прав, безсумнівна. На думку Л.Ф.Євменова, «історія свідчить про еволюцію прав людини у бік колективних прав» [4, c. 9]. Пояснення, на його погляд, лежить у наступному: «Права не народжуються, і не проявляються, і не реалізуються, і не розвиваються поза сім'ї, роду, племені, общини, поза ближнього оточення ... поза соціальних груп, поза суспільства». Висновок ученого, такий: «Принципово не може бути чисто, ідеально, класично індивідуальних прав людини» [4, c. 117].

Досить переконливим прикладом можуть служити права дитини як права специфічної соціальної групи.

З наукової точки зору існує декілька підходів до визначення сутності та класифікації прав дитини. І.І.Котляр розглядає права дитини у системі прав людини та виступає з критикою існуючої точки зору, що права дитини самостійні, навіть первинні в структурі прав людини. Він називає такий підхід не науковим, а крайністю, в основі якої лежить абсолютизація факту більшої уваги держави до проблем прав дитини, ніж до прав людини, та відсутність наукової концепції [7, c. 154]. Підтверджуючи своє бачення цієї проблеми, І.І.Котляр наводить приклади нормативних джерел світового товариства. Охорона прав дитини була передбачена у Женевській декларації прав дитини 1924 р., Загальній декларації прав людини 1948 р., документах спеціалізованих установ ООН, таких як МОП, ЮНЕСКО, ВООЗ.

У розвиток положень цих документів ООН у 1959 р. приймає Декларацію прав дитини, яка вже понад 40 років є найважливішим орієнтиром для приватної та громадської діяльності в інтересах дітей. Основним правовим принципом захисту прав дітей є рівність прав усіх дітей. У ст. 1 Декларації прав дитини 1959 р. ООН проголосила, що перелічені в Декларації права повинні визнаватися за усіма дітьми, без будь-яких винятків і обмежень [1].

«Світовою конституцією прав дитини» називають Конвенцію про права дитини, прийняту ООН у 1989 р. Норми цієї конвенції діють як складова національного законодавства України з 27 вересня 1991 р., тобто з часу її ратифікації Україною. Конвенція містить повний перелік прав дитини: на життя, на ім'я, на набуття громадянства; на піклування з боку батьків; на збереження своєї індивідуальності; на можливість бути заслуханою в ході будь-якого розгляду, що стосується дитини; на свободу совісті та релігії; на особисте та сімейне життя; на недоторканність житла; на таємницю кореспонденції; на користування найдосконалішими послугами системи охорони здоров'я; на блага соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для її розвитку; на освіту; на відпочинок; на особливий захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; на вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину.

На думку А.Д. Гусєва [8, c. 158], у повсякденному житті для більшості дітей велике значення мають дві найбільш великі групи прав, що стосуються життєдіяльності дітей. Це, насамперед, особисті права. До їх числа належать права на життя, на проживання у своїй родині, на ім'я, на щастя, на безпечне існування без експлуатації або недбалого ставлення, на захист від жорстокості, знущань і несправедливого ставлення, на вільне вираження своєї думки, на громадянство та ін. Друга група прав - соціально-культурні права. До них належать права на освіту, на здоров'я, на доступ до культурних цінностей та ін. Ядром цієї групи прав може бути право на розвиток: інтелектуальний, психологічний, фізичний, розумовий і на

Автори не розглядають тут наявність у дітей економічних прав, вважаючи, що в будь-якому нормальному суспільстві дитина повинна жити в родині. Тому багато своїх прав вона може реалізовувати через батьків, у тому числі і таке важливе право, як право власності.

М.Буролинський поділяє права дитини на інші групи: громадянські та політичні права дітей; права дитини в сім'ї; право дитини на освіту; право дітей на здоров'я та здоровий спосіб життя; право в галузі зайнятості [6, c. 160-161].

Стверджуючи невід'ємність основних прав та свобод людини, міжнародне право проголошує деякі специфічні «дитячі» громадянські права - на ім'я, на реєстрацію про народження, на набуття громадянства з моменту народження (ст. 7 Конвенції). Ім'я дитині обирають батьки у момент реєстрації немовляти, але змінити його згодом самочинно вони вже не можуть. Кожна дитина здатна формулювати власні погляди, має бути забезпечена можливістю вільно висловлювати погляди з усіх питань, які стосуються власне дитини. З цією метою їй надається право бути заслуханою у ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду безпосередньо або через представника.

Закон України «Про громадянство» (1991 р.) також вимагає письмової згоди 14-річної дитини, коли йдеться про зміну її громадянства. Від моменту досягнення 16 років зміна громадянства може відбутися лише за власною заявою дитини.

Кожна дитина, як і доросла людина, індивідуалізується за різними ознаками: правовими і фактичними, вродженими і набутими. Конвенція про права дитини 1989 р. до таких ознак відносить: ім'я, громадянство, сімейні зв'язки. Дитина індивідуальна за її родинною належністю. Вона має право, за будь-яких умов, на збереження своїх зв'язків з родичами за походженням, однак правовими засобами забезпечується збереження права дитини на сімейні зв'язки лише з найближчими родичами: батьком, матір'ю, дідусем, бабусею, братами та сестрами.

Індивідуальність дитини визначають також і рідна мова, й етнічне походження, належність до певної релігії та культури і навіть зовнішній вигляд. Дитина має гарантоване право зберігати їх.

Сім'я та права дитини. Найважливішою умовою повноцінного розвитку дитини є її виховання в сім'ї, тому не випадково Конвенція про права дитини 1989 р. містить перелік норм, які повинні забезпечувати захист сім'ї. Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і належного виконання батьками своїх обов'язків. Суд, наприклад, може позбавити батьківських прав батька або матір, стягнути з них аліменти, засудити їх за ухилення від сплати, але примусити батьків піклуватися про своїх дітей неможливо. До батьківства і материнства треба готувати з раннього віку, насамперед на прикладі самих батьків, на їх ставленні до дитини та виконанні батьківських обов'язків взагалі.

Конвенція про права дитини проголошує, що дитина не буде розлучена з батьками всупереч їх бажанню, крім випадків, які передбачені законом; якщо батьки не можуть домовитися про визнання місця проживання дитини у разі розлучення батьків, суд вирішує, з ким залишається дитина. Частіше дитина залишається з матір'ю, але за законом жоден з батьків не має наперед визначених переваг. У випадку, коли дитина тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, вона має право на особливий захист і допомогу держави, як це передбачено ст.20 Конвенції. А ст.21 Конвенції проголошує вимоги, на яких має базуватися законодавство держав щодо факту всиновлення та процедури його здійснення.

Держава, у свою чергу, повинна надавати допомогу багатодітним сім'ям для забезпечення дитини харчуванням, одягом та житлом (ст. 27). Цей обов'язок Україна прагне виконувати, про що свідчить прийнятий у 1992 р. закон «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» [3].

Право дитини на освіту. Розвиток дитини забезпечується здійсненням її права на освіту. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, у Конвенції про права дитини. В останній ідеться не тільки про шкільну освіту. Питання розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів масової інформації загалом, у тому числі до дитячих (ст. 17).

Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зводяться до запровадження обов'язкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію її положень був спрямований Закон України «Про освіту» (1991 р.), який встановив обов'язкове шкільне навчання дітей віком від 6-7 і до 15 років. Усі ступені шкільного навчання безплатні. Конституція України 1996 р. значно розширила право дітей на освіту. Згідно з Конституцією (ст. 53) повна загальна середня освіта обов'язкова. Держава гарантує її доступність і безоплатність.

Держава має стежити за тим, щоб освіта забезпечувала розвиток особистості, талантів і здібностей дитини у якнайповнішому обсязі, виховання поваги до прав та свобод людини, до батьків, до культурної самобутності, мови, національних цінностей країни, у якій проживає дитина, до країни походження дитини, підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві.

Право дітей на здоров'я та здоровий спосіб життя виникає у дитини від народження і зберігається незалежно від обставин, у яких дитина може опинитися: живе вона у сім'ї, чи виховується у державній установі, чи перебуває у місцях позбавлення волі у зв'язку із вчиненням злочину. Не має також значення, чи дитина психічно, розумово або фізично здорова, чи визнана інвалідом у розумовому або фізичному плані. Діти повинні мати право користуватися найсучаснішими послугами системи охорони здоров'я.

Винятково важливим є право дитини на захист від усіх форм фізичного або психічного насильства, образи або зловживання, відсутності турботи або недбалого поводження, брутального ставлення або експлуатації, включаючи сексуальне зловживання з боку батьків, опікунів або будь-яких інших осіб, які піклуються про дитину (ст. 19 Конвенції про права дитини).

Гарантією права дитини на здоровий спосіб життя є обов'язок держави захистити її від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуального розбещення. В Україні, наприклад, Кримінальним кодексом передбачено покарання за такі злочини, як статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (такими визнаються діти обох статей до 14 років), розбещення неповнолітніх (потерпілими визнаються діти до 16 років).

Право дитини на здоровий спосіб життя - це також захист дитини з боку держави у питанні незаконного вживання наркотичних засобів та психотропних речовин. Держава зобов'язана не допустити використання дітей у процесі виробництва та торгівлі наркотичними засобами та психотропними речовинами. В Україні діє закон «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» (1995 р.), який встановив, що придбання цих речовин можливе лише за рецептом лікаря та будь-яка реклама їх заборонена.

Права в галузі зайнятості. Правова думка щодо цього спрямована, по-перше, на боротьбу з експлуатацією дитячої праці. Найбільш радикальною є загальна норма, яка забороняє рабство та работоргівлю, закріплена у ряді міжнародних договорів, у тому числі у Пакті про громадянські та політичні права. Ця заборона безпосередньо стосується захисту прав дітей, бо, по-перше, у світі ще досі поширена дитяча праця і, по-друге, зберігається торгівля дітьми. В обох випадках ідеться про сучасні форми рабства, як вони визначені Додатковою конвенцією про скасування рабства, работоргівлі та звичаїв, подібних до рабства, прийнятою у 1956 р.

У виняткових випадках дитина може бути прийнята на роботу у 15 років за умови, що робота не шкідлива для її здоров'я і батьки погоджуються з працевлаштуванням. У 14 років дитина може бути залучена до праці лише за згодою батьків, у вільний від навчання час, якщо це не шкодитиме її навчанню та здоров'ю. Неодмінною умовою прийому на роботу таких дітей є їх медичне обстеження. Батькам надано право вимагати звільнення дитини з роботи, якщо це завдає шкоди її здоров'ю.

Отже, аналізуючи місце прав дитини у загальній структурі прав людини, можна визначити первісні причини виділення в особливу категорію прав. Це - деталізація й конкретизація фундаментальних прав і свобод людини та їх регламентація стосовно окремих соціальних груп, процес становлення прав дитини на двох рівнях: на міжнародному та національному, необхідність створення належних умов та злагодженого національно-міжнародного механізму для захисту прав неповнолітніх, комплексний підхід щодо вивчення та застосування необхідних заходів для їх захисту.

Співвідносячи права дітей з іншими групами в класифікації прав людини, можна зазначити наступне: по-перше, у правах дитини об'єднані як права першого покоління (цивільні і політичні), так і права другого покоління (економічні та соціально-культурні); по-друге, усвідомлення специфічності і значимості прав дітей відбулося наприкінці XX ст.

Список використаної літератури

1. Декларация прав ребенка. Утверждена на 14-й сессии Генеральной Ассамблеи ООН: Резолюция 1386 (ХIV) Генеральной ассамблеи ООН от 20 ноября 1959 г. // www.zakon.rada.gov.ua

2. Загальна декларація прав людини. Прийнята і оголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.: Док. ООН/PES/217 A // www.zakon.rada.gov.ua

3. Про державну допомогу сім'ям з дітьми: Закон України від 21 листопада 1992 р. № 2811-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 5. - Ст. 110. (Остання редакція від 15 травня 2003 р.)

4. Евменов Л.Ф.Международная идеология прав человека: проблемы, решения. - Минск: Хата, 2000. - 236 с.

5. Павлова Л.В.Современная концепция прав и свобод человека и ее трактовка Всеобщей декларацией прав человека // Белорусский журнал международного права и международных отношений. - 1998. - № 5. - С. 9.

6. Права людини: Підручник / Ред. кол.: М.Буролинський, В.Євінтов, Л.Заблоцька, П.Рабінович, В.Семенов. - К., 1997. - 227 с.

7. Права человека: Уч. пособ. / Под ред. И.И. Котляр. - Минск., 2002.- 256 с.

8. Права человека: Учеб. пособие / А.Д. Гусев, Я.С. Яскевич, Ю.Ю. Гафарова и др. / Под общ. ред. А.Д. Гусева и Я.С. Яскевича. - Минск, 2002. - 304 с.

Размещено на Allbest.ru