Особи, які підлягають реабілітації в кримінальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особи, які підлягають реабілітації в кримінальному процесі

М.Р. Мазур,

аспірантка (Львівський національний університет імені Івана Франка)

Науковий керівник: доцент А.А. Павлишин

Одним із завдань кримінального судочинства є забезпечення правильного застосування кримінально-процесуального закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Саме тому суспільство, безсумнівно, зацікавлене у покаранні осіб, винуватих у вчиненні злочинів, як і у тому, щоб жоден невинуватий не зазнав незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування та засудження. Це пояснюється тим, що саме на державі лежить відповідальність за допущені недоліки в роботі судових та правоохоронних органів. І від того наскільки ефективно вона зможе їх усунути, повернути особі статус повноправного члена суспільства, значною мірою залежить і розвиток самої держави. Сьогодні в Україні існує і діє такий механізм, який покликаний гарантувати та забезпечити захист прав та інтересів осіб, що зазнали незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування або (та) засудження, а також забезпечити швидке та повне відновлення всіх їхніх прав, яким виступає реабілітація.

Дослідження і вивчення інституту реабілітації, а також питань, пов'язаних з нею, в кримінальному процесі ведеться вже протягом багатьох років. Такі відомі ще дореволюційні вчені як А.Ф. Коні, М.І. Миролюбов, І.Я. Фойницький та інші, звертали значну увагу на необґрунтоване і незаконне кримінальне переслідування та засудження особи. Надалі вивченню інституту реабілітації присвячували свої роботи відомі радянські вчені, зокрема, Б.Т. Безлєпкін, Л.В. Бойцова, В.З. Лукашевич, М.М. Михеєнко, М.І. Пастухов, В.М. Савицький, М.С. Строгович, Т.Т. Таджиєв та інші. Над розвитком інституту реабілітації в Росії сьогодні працюють такі науковці як Г.Г. Амірбекова, В.В. Владімірова, Р.В. Гаврилюк, А.М. Глибіна, О.О. Корнєєв, М.В. Максименко, М.В. Орлова, О.О. Подопригора, В.С. Раменська, Д.В. Татьянін та інші. В Україні над проблемами реабілітації працювали і працюють такі відомі науковці як О.В. Капліна, В.Т. Нор, М.Є. Шумило.

Реабілітація у кримінальному процесі України знаходиться сьогодні фактично на етапі формування, тому, безумовно, її наукове дослідження супроводжується рядом дискусійних питань, серед яких особливе місце займає її основний суб'єкт -- реабілітований.

Безумовно, неможливо розглянути в межах однієї статті всі проблемні питання, пов'язані з цим суб'єктом, тому свою увагу ми зосередимо на досліджені питання, хто саме підлягає реабілітації, тобто може набути статус реабілітованого у кримінальному процесі України.

Метою цієї статті є аналіз наукових підходів до визначення кола осіб, що можуть набути статус реабілітованого в кримінальному процесі, і на їх основі висловлення власних міркувань з досліджуваного питання.

Насамперед потрібно зазначити, що серед вчених немає єдності думок щодо суб'єктів (осіб), які можуть вважатися реабілітованими.

Довгий час в теорії кримінального процесу вважалося, що статус реабілітованої в кримінальному процесі може набувати у встановленому законом порядку особа, що зазнала незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування або (та) засудження.

Так, Б.Т. Безлєпкін вважав, що до осіб, які можуть набути статус реабілітованого необхідно віднести засудженого, що виявився невинуватим у вчиненні злочину, а також підозрюваного, обвинуваченого і підсудного, які хоча і не були засудженими, однак зазнали незаконного кримінального переслідування, що констатувалось у відповідному процесуальному акті [1, 187--189].

До числа осіб, які можуть набути статус реабілітованого, М.І. Пастухов відносив незаконно і необґрунтовано засуджену особу, підсудного, обвинуваченого і підозрюваного [5, 22--23].

На думку О.В. Капліної, реабілітованими можуть стати засуджений, згодом виправданий, підсудний, стосовно якого суд виніс виправдувальний вирок, а також обвинувачений і підозрюваний, кримінальну справу щодо яких закрито за реабілітуючими підставами [2, 127].

Це була достатньо поширена позиція серед науковців різних часів. В більшій своїй частині вона, на наш погляд, є вірною і сьогодні. Для підтвердження цього зупинимося детальніше на ній, окремо розглядаючи кожного суб'єкта.

Засудженим як суб'єктом кримінально-процесуальних правовідносин є особа, щодо якої постановлено обвинувальний вирок суду і визнано винною у вчиненні злочину (злочинів). Підставою для набуття такою особою статусу реабілітованої буде подальше скасування цього вироку або закриття справи за реабілітуючими підставами.

Кримінально-процесуальний кодекс України (далі -- КПК) наводячи перелік підстав закриття кримінальної справи, поділу їх на реабілітуючі та нереабілітуючі не здійснює. Така класифікація популярна в юридичній літературі [6, 70; 8, 61]. Так, переважна більшість процесуалістів до реабілітуючих підстав закриття кримінальної справи відносять відсутність події злочину, відсутність в діянні складу злочину і недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

Необхідно пам'ятати, що реабілітованим може стати і особа, яка відбула покарання, а також і та, яка відповідно до ст 74 Кримінального кодексу України (далі -- КК) була звільнена від покарання і його відбування. Так, відповідно до ч. 7 ст. 4006 КПК, відбуття покарання або смерть засудженого не є перешкодою для перегляду справи в інтересах його реабілітації. За таких обставин, за наявності доказів, які підтвердять невинуватість особи, справа щодо неї відновлюється в порядку виключного провадження відповідно до гл. 32 КПК за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.

Набути статус реабілітованих можуть і такі суб'єкти як підозрюваний і обвинувачений. Підставою для цього є незаконне і необґрунтоване кримінальне переслідування, що оформляється винесенням постанови про закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 43 1 КПК підозрюваним визнається: 1) особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. За загальним правилом, винесення постанови про закриття кримінальної справи щодо неї за реабілітуючими підставами, а саме за відсутності події злочину (п. 1 ч. 1 ст 6 КПК) та за відсутності в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК) -- є підставами для реабілітації підозрюваного, таким чином і набуття ним статусу реабілітованого.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 КПК, обвинуваченим є особа, щодо якої в установленому КПК порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченого. Така постанова виноситься, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину нею (ст. 131 КПК). Підставою реабілітації такої особи буде постанова про закриття кримінальної справи щодо неї за реабілітуючими підставами, а саме за відсутності події злочину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК), за відсутності в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК) і за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК).

Актуальним залишається і сьогодні питання про статус особи, щодо якої порушена кримінальна справа, але вона не затрима на і запобіжний захід до неї не обрано. Відповідно до чинного законодавства така особа не може вважатись ні підозрюваною, ні обвинуваченою. Як зазначає О.В. Капліна, з цього приводу в юридичній літературі існує дві найпоширеніші позиції: перша -- допитувати зазначених осіб як свідків, друга -- надати їм статус підозрюваних [2, 127].

З першою точкою зору погодитись не можна, хоча на практиці такі випадки непоодинокі. За таких умов особа під страхом кримінальної відповідальності за відмову від давання показань (допит як свідка супроводжується його попередженням про таку кримінальну відповідальність) примушувалась би до давання показань стосовно самої себе. Значною мірою проблему розв'язує ст. 63 Конституції України та ст. 691 КПК, згідно з якими ніхто (в тому числі і свідок) не несе відповідальності за відмову від давання показань стосовно самого себе. Але як бути допитуваному стосовно показань щодо дій його співучасників? Чи вправі він відмовитись давати показання стосовно їх дій, якщо він допитується як свідок, наприклад, коли злочин вчинено групою осіб? Безумовно, якщо б він допитувався як підозрюваний, то вправі був би відмовитись від давання будь-яких показань взагалі. Але тут він допитується як свідок, бо не має статусу підозрюваного [10, 199]. Зрозуміло, що особу фактично вже підозрюють у вчиненні злочину (бо підставою для порушення кримінальної справи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину -- ч. 2 ст. 94 КПК), але вона не може користуватись правами, направленими на захист від підозри, оскільки процесуальним статусом підозрюваного не наділена [2, 128].

Тому, вважаємо, що необхідно погодитись з тими науковцями, які пропонують з моменту винесення постанови про порушення кримінальної справи проти конкретної особи визнавати за нею статус підозрюваної.

Наступне питання, яке у зв'язку з цим необхідно вирішити -- чи може особа, щодо якої порушена кримінальна справа, відповідно до сьогоднішніх реалій набути статус реабілітованої? На перший погляд, сам факт порушення кримінальної справи щодо особи не міг завдати їй значної шкоди чи обмежити в правах. Однак це не так. М.С. Строгович, розглядаючи проблему процесуального статусу особи, щодо якої порушена кримінальна справа, писав, що «ця особа не обвинувачена ..., тому що вона не була притягнута як обвинувачена й обвинувачення їй не пред'являлось; вона і не підозрювана, … тому що не була затримана по підозрінню у вчиненні злочину і їй не обраний запобіжний захід, -- однак про неї, як про ту, що «можливо» вчинила злочин, прямо сказано, записано в постанові про порушення кримінальної справи, вона зазначена в даній постанові, і це, звичайно, стосується її дуже близько й відчутно» [7, 12].

Тому, на наше переконання, дана категорія осіб також може набувати статус реабілітованих за тих самих підстав, що і підозрюваний.

Ще одним суб'єктом, який потребує нашої уваги, є підсудний. Відповідно до ч. 1 ст. 43 КПК, статус підсудного особа набуває після призначення справи до судового розгляду. Так, на стадії судового розгляду кримінальна справа може бути закрита за наявністю підстав, передбачених ст. 282 КПК. Підстави, які ми відносимо до реабілітуючих, в цій статті не називаються. І це цілком закономірно, оскільки сам законодавець у ч. 2 ст. 6 КПК вказав, що якщо обставини, зазначені в пунктах 1, 2 цієї статті (відповідно відсутність події злочину і відсутність в діянні складу злочину -- реабілітуючі підстави) виявляються в стадії судового розгляду, то суд доводить розгляд справи до кінця і у випадках, передбачених пунктами 1 і 2 цієї статті, постановляє виправдувальний вирок. Отже, за наявності реабілітуючих підстав в стадії судового розгляду кримінальної справи, суд не вправі її закрити, а повинен постановити виправдувальний вирок. Це повністю відповідає і ч. 4 ст. 327 КПК, в якій наводиться вичерпний перелік випадків, за яких суд постановляє виправдувальний вирок. Саме він є підставою для реабілітації підсудного (виправданого) і набуття ним статусу реабілітованого.

Однак в даній стадії судового розгляду кримінальної справи може виникнути ситуація, коли прокурор відмовиться від підтримання державного обвинувачення в суді, якщо прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення (ч. 3 ст. 264 КПК), а потерпілий не буде вимагати продовження розгляду справи. В такій ситуації, відповідно до ч. 2 ст. 282 КПК, суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу. Насамперед, тут необхідно з'ясувати, які ж фактичні дані можуть слугувати підґрунтям для виникнення у прокурора переконання про непідтвердження обвинувачення. А.А. Павлишин з цього приводу зазначає, що різнобою думок у цьому аспекті серед вчених немає, і вони погоджуються в тому, що обвинувачення не підтверджується: 1) коли не встановлено події злочину; 2) коли в діянні підсудного немає складу злочину; 3) коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. А це відповідно до ч. 4 ст. 327 КПК є підставами для постановлення виправдувального вироку. На його думку, за таких обставин суд має не закривати кримінальну справу, а виносити виправдувальний вирок [4, 55--56].

Повністю погоджуючись з вищенаведеним, вважаю, що ч. 2 ст. 282 КПК потребує корегування в даному контексті. За таких обставин справа підлягає не закриттю, а по ній має бути постановлений виправдувальний вирок.

Однак, поки таких змін не внесено в дану статтю, як бути із правом особи на реабілітацію, коли виникне така ситуація? На наше переконання, все-таки необхідно постанову про закриття кримінальної справи у зв'язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення (якщо це підтримано потерпілим) відносити до підстав реабілітації. В такій ситуації підсудний зможе набути статус реабілітованого. Таке рішення нам видається правильним хоча б через те, що передумовами такої відмови є невстановлення події злочину, відсутність в діянні складу злочину або недоведеність участі підсудного у вчиненні злочину, що вже за своєю природою є реабілітуючими підставами.

Звичайно, якщо бути послідовними, то відповідно до презумпції невинуватості всі перераховані особи (крім тих, щодо яких мало місце засудження, навіть визнане згодом незаконним і необґрунтованим) і так вважаються невинуватими у вчиненні злочину. За таких обставин виникає запитання: для чого їх реабілітувати, якщо вони і так вважаються невинуватими, оскільки їхню вину може встановити лише суд обвинувальним вироком, що вступить у законну силу? Проте, на наше переконання, вони, потрапляючи в лещата кримінального переслідування, стикаються з важкими випробуваннями, які часто супроводжуються приниженнями їх гідності, в більшості випадків з обмеженням свободи (застосуванням заходів процесуального примусу, в тому числі запобіжних заходів), втратою соціальної довіри і репутації, втратою роботи чи посади, погіршенням здоров'я, заподіянням значної матеріальної і моральної шкоди. Ці особи ніби випадають з правового поля, економічного, особистого і громадського життя як елементи, що не поділяють цінностей і моральних принципів суспільства [11, 61]. І нехай, для прикладу, щодо обвинуваченого громадянина Т. в ході досудового розслідування буде закрито кримінальну справу за реабілітуючою підставою, і він не може вважатись винуватим у вчиненні злочину відповідно до презумпції невинуватості -- однак, хіба всі розуміють, що таке презумпція невинуватості? Ні, для більшості людей він так і залишиться тим, стосовно кого здійснювалося кримінальне переслідування.

Тому, враховуючи наведене, особа, щодо якої порушена кримінальна справа, підозрюваний, обвинувачений і підсудний також потребують офіційного визнання незаконності і необґрунтованості кримінального переслідування щодо них, якщо воно таким було, проте не з визнанням їхньої невинуватості у вчиненні злочину, як це відбувається у випадку з засудженим чи з особою, яка відбула кримінальне покарання, а з її підтвердженням.

Багато науковців сьогодні, зокрема М.В. Орлова, Д.В. Татьянін до суб'єктів реабілітації відносять осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру (далі -- ПЗМХ), а підставою для цього служить скасування постанови про застосування ПЗМХ [3, 38--39; 9, 113-- 114]. Такий підхід ми знаходимо і в КПК низки пострадянських держав, зокрема КПК Російської Федерації (ч. 2 ст. 133), КПК Республіки Узбекистан (ч. 1 ст. 302) та інших. Також варто зазначити, що таку новелу підтримав і Проект КПК України (внесений народним депутатом В. Мойсиком та іншими, і зареєстрований у Верховній Раді України від 13 грудня 2007 р. за № 1233), який у ч. 5 ст. 617 вказує, що суб'єктами реабілітації може стати особа, до якої застосовані ПЗМХ. Питання щодо даної категорії осіб через свою масштабність заслуговує на самостійне дослідження в рамках окремої статті. Однак ми все ж таки не можемо не зупинитись на цій проблемі.

З аналізу норм українського законодавства, ПЗМХ можуть застосовуватись:

до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання;

до осіб, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності;

до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене статтями КК, у стані неосудності.

Як відомо, кримінальній відповідальності підлягають особи, які вчинили злочин у стані осудності. Особи, які захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання, після свого одужання, за загальним правилом, теж підлягають кримінальній відповідальності (ст. 423 КПК).

Суб'єктом злочину визнаються і особи, які вчинили злочин в стані обмеженої осудності. Щодо них ведеться досудове розслідування, а також судовий розгляд справи, в якому суд вирішує подальшу їх долю. Найчастіше в таких ситуаціях, коли постановляється обвинувальний вирок, то при призначенні покарання особі враховують її психічний стан як пом'якшуючу покарання обставину з одночасним застосуванням до неї ПЗМХ у виді амбулаторної психіатричної допомоги за місцем відбування покарання або за місцем проживання, в залежності від призначеного покарання.

На наше переконання, якщо стосовно цих двох категорій осіб мало місце незаконне і необґрунтоване кримінальне переслідування або (та) засудження, і вони насправді не вчиняли інкримінований їм злочин, то вони, звичайно, мають набути статус реабілітованих.

Що ж стосується осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, то загалом підлягати реабілітації вони б не мали, оскільки суб'єктом злочину не є, кримінальної відповідальності вони не несуть, та головне -- самого злочину немає. Однак ці особи, потрапляючи в кримінальний процес, стають його учасником, після визнання їх неосудними суд застосовує до них певний вид ПЗМХ, звичайно де-юре в їх діях не може бути вини, однак де-факто, якщо б вони не були визнані неосудними, діяння, яке ними вчинене, називалося б злочином. А якщо під час лікування буде встановлено їх непричетність до вчиненого суспільно небезпечного діяння, що тоді? Хіба не заслуговує така людина на відновлення справедливості -- на реабілітацію? На наш погляд, заслуговує. Однак, що стосується цієї ситуації, то мова буде йти не про реабілітацію в класичному її розумінні -- де є, так би мовити, «невинуватість особи у вчиненні злочину», а про спеціальну -- де все відбувається в рамках кримінального процесу, але де не має злочину як такого.

Отже, з всього вищенаведеного можемо зробити наступний висновок. Набути статус реабілітованих в кримінальному процесі за наявності відповідних підстав і умов для цього можуть засуджений, що виявиться невинуватим у вчиненні злочину; особа, яка відбула покарання (також особи, передбачені ст. 74 КК); особа, щодо якої порушена кримінальна справа, підозрюваний, обвинувачений і підсудний та особи, до яких застосовуються ПЗМХ. Незважаючи на різницю в процесуальному становищі розглянутих суб'єктів, є дещо загальне, що їх об'єднує -- в разі незаконності і необґрунтованості кримінального переслідування щодо них або (та) їх засудження всі вони мають підстави для набуття статусу реабілітованих в кримінальному процесі.

реабілітований кримінальний підозрюваний обвинувачення

Список літератури

1. Безлепкин Б.Т. Уголовный процесс России: учебное пособие / Б.Т. Безлепкин. -- М.: ТК Велби, Издво «Проспект», 2004. -- 480 с.

2. Каплина О.В. Проблемы реабилитации в уголовном процессе Украины : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Каплина Оксана Владимировна. -- Харьков, 1998. -- 230 с.

3. Орлова М.В. Институт реабилитации в уголовном процессе : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Орлова Марина Владимировна. -- М., 2006. -- 164 с.

4. Павлишин А.А. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення у суді / А.А. Павлишин // Прокуратура. Людина. Держава. -- 2005. -- № 2.

5. Пастухов М.И. Реабилитация невиновных : Основы правового института / М.И. Пастухов. -- Минск : Издво «Университетское», 1993. -- 176 с.

6. Проказин Д.Л. Реабилитация: основания условия и содержание в уголовном судопроизводстве : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Проказин Дмитрий Леонидович. -- М., 2006. -- 191 с.

7. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса / М.С. Строгович. -- М.: Наука, 1970. -- Т. 2. -- 516 с.

8. Тазиев Д.А. Реабилитация на досудебном производстве по уголовным делам : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Тазиев Денис Аусафович. -- М., 2005. -- 187 с.

9. Татьянин Д.В. Реабилитация в уголовном процессе России (понятие, виды, основания) / Д.В.Татьянин. -- М.: Издво «Юрлитинформ», 2007. -- 144 с.

10. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуальногокодексу України / В.М. Тертишник. -- К.: А. С. К., 2007.

11. Шумило М.Є. Реабілітація в кримінальному процесі України : монографія / М.Є. Шумило. -- Харків : Арсіс, 2001. -- 320 с.

Размещено на Allbest.ru