Правове регулювання розвитку освіти в німців Півдня України наприкінці XVIII - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ОСВІТИ В НІМЦІВ ПІВДНЯ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII - НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

І.П. Задерейчук

Анотація

освіта німецький правовий регулювання

Висвітлено особливості правового регулювання системи освіти німецького населення Півдня України наприкінці ХVIII - на початку ХХ ст., розкрито роль духівництва в управлінні навчальними закладами та державну політику щодо поширення державної мови серед цієї національної меншини.

Ключові слова: національна політика, німці-колоністи, національно-культурна автономія.

Постановка проблеми

Проведення якісних реформ у галузі освіти неможливе без залучення та аналізу політико-правового та історичного досвіду, накопиченого у попередні століття. Наявність продуманої державної політики зі створення реальних гарантій доступу етнічних груп до власних навчальних закладів сприятиме зміцненню суверенітету України, а також підвищенню рівня толерантності міжнаціонального діалогу. Для розроблення ефективної програми необхідно вивчити процеси, пов'язані з правовим регулюванням шкільної освіти, зокрема німецького населення Півдня України протягом останніх століть.

У цьому сенсі важливо акцентувати увагу на проблемах, пов'язаних зі створенням умов для всебічного розвитку національних меншин шляхом аналізу правової політики Російської імперії стосовно закладів освіти, створених німцями-колоністами. Враховуючи це, слід проаналізувати, як здійснювалося правове регулювання діяльності закладів освіти на батьківщині переселенців, охарактеризувати правовий стан німецької школи на Півдні України в ХІХ - на початку ХХ ст., вивчити досвід поширення державної мови серед німецько-мовного населення.

Стан дослідження

Проблему діяльності закладів освіти в німецьких колоніях Півдня України певною мірою відображено в наукових працях.

Їх автори - А. Клаус, Я. Штах, П. Луппов, Ф.А. Самойлов, І.В. Черказьянова виклали чимало цінної інформації. Проте комплексного історико-правового аналізу в їх публікаціях не було здійснено.

Виклад основних положень

Серед головних здобутків німців на Півдні України було створення власної системи освіти. Звісно, що її функціонування отримало належне правове забезпечення. Насамперед, це стосувалося надання доступу до реалізації членами громади права на освіту, що стало можливим після проведення реформації в німецьких землях у XVI ст., основним результатом якої стало запровадження загальнообов'язкового навчання дітей чоловічої та жіночої статі.

Уперше принцип обов'язкового навчання був сформульований ще в 1619 р. у Веймарському шкільному статуті. Детальне правове регулювання системи освіти було розроблено та закріплено в шкільному регламенті Пруссії 1763 р. Цим нормативно-правовим актом держава зобов'язувала батьків забезпечити відвідування дітьми навчального закладу у віці від 5 до 13-14 років. У випадку відсутності дітей на заняттях без поважних причин на батьків накладався грошовий штраф. Встановлювалося платне навчання.

Водночас, держава створювала гарантовані механізми доступу до освіти дітям із малозабезпечених сімей. Так, закріплювалася норма, яка зобов'язувала вносити кошти за навчання дітей бідних батьків за рахунок церкви або громадської каси [1]. У ході реформації було закладено найважливіший принцип системи освіти - обов'язкове навчання хлопчиків і дівчат. Завдяки цьому в кожному поселенні створювалася школа, де діти вивчали Біблію і водночас вчилися читати і писати [2, с. 215-216].

Фактично на початок проведення Російською імперією цілеспрямованої колонізаторської політики німці вже мали власну модель системи освіти. Крім того, у представників німецькомовних земель існувала відповідна правова культура, яка змушувала членів громади докладати максимальних зусиль для створення всебічних можливостей доступу всім до школи.

Переселяючись на територію Півдня України, німці заздалегідь отримали від держави низку привілеїв, що їм забезпечувалися маніфестом від 22 липня 1763 р. «Про дозвіл всім іноземцям, що в Росію приїздять, селитися в тих губерніях, в яких вони побажають, та про дарування їм прав» свобода віросповідання, дозвіл будувати церкви. Тут зазначалося, що вони можуть «мати при тому потрібне число пасторів та інших церковнослужителів» [3, с 313-316]. Отже, дозвіл на свободу віросповідання і будівництво церков фактично визнавав за колоністами право на відкриття своїх навчальних закладів, адже вони були невід'ємною частиною релігійного життя. Навчання дітей у школах мало на меті підготувати їх до обряду конфірмації, навчити читати і розуміти Святе Письмо.

У перші десятиліття після початку колонізації німцями українських земель саме маніфест від 22 липня 1763 р. забезпечував реалізацію колоністами права на освіту. У 1819 р. влада вкотре наділила німецьке духівництво повноваженнями, пов'язаними з управлінням усіма процесами, які виникали в діяльності шкіл. Насамперед, держава у виданому нормативному акті закріплювала винятково за духівництвом: по-перше, завідування сільськими школами; по-друге, здійснення повного контролю за діяльністю вчителів [4, с 36].

Поряд з указом від 25 жовтня 1819 р. діяльність закладів освіти у німців Півдня України регламентували правила від 10 березня 1840 р. Вони передбачали: по-перше, пастори і патери при всякій слушній нагоді мали прищеплювати своїм парафіянам думку про те, що їх священний обов'язок - виховувати своїх дітей у богобоязні [5, арк. 55]; по-друге, кожного господаря зобов'язували віддавати до школи дітей семирічного віку з початку жовтня до кінця березня; по-третє, вчителі вели точний облік відвідування всіма дітьми школи. Прізвища відсутніх заносилися до особливого списку і передавали владі колоній. У разі відсутності учня через неповажну причину, з батьків стягувався грошовий штраф - 3 копійки сріблом. Якщо сім'я неспроможна була сплатити цю суму, то сільська влада могла замінити її відпрацюванням в общині у співвідношенні: половина робочого дня відпрацювання за кожний пропуск школи учнем. Отримані у такий спосіб кошти передбачалося витрачати на придбання підручників для бідних дітей, а також на заохочення старанних учнів, що склали на «відмінно» екзамени [6, с 149-150].

Закріплені у правилах від 1840 р. норми увійшли до Статуту про колонії іноземні в імперії від 1857 р., в якому визначався правовий статус німців у Російській імперії. У ст. 387 було покладено на духівництво обов'язок здійснювати повний контроль за станом шкільної справи в кожній колонії [7, с. 136].

Підтримані владою правила від 1840 р. вводили один із важливих принципів - загальнообов'язковість і доступність навчання всіх верств населення. Підзаконний акт гарантував соціальну відповідальність громади за малозабезпечених дітей, створювалися важелі заохочення до навчання здібних дітей шляхом матеріального стимулювання.

На відміну від лютеран і католиків система управління менонітськими школами була іншою. Насамперед, держава також гарантувала цій конфесії вільний доступ до освіти та самостійне управління нею. Проте, якщо в лютеран і католиків цією діяльністю займалося безпосередньо духівництво, то в менонітів з 40-х рр. ХІХ ст. громадськість на чолі з видатним реформатором Й. Корнісом. Саме він здійснив низку якісних змін, які на багато десятиліть визначили розвиток системи освіти у цій конфесії. Й. Корніс у 1843 р. підпорядкував усі заклади освіти менонітів Молочанському сільськогосподарському союзу [8, с. 73].

Проведені Й. Корнісом реформи передбачали введення «тарифної сітки» для визначення платні вчителеві, встановлення іспиту під час прийому педагога на роботу. Ці положення мали захистити школу від непрофесіоналів і позитивно позначитися на системі освіти цієї конфесії. Також, інструкціями передбачалося об'єднання колоній у навчальні райони. У кожному з них призначалися як інспектори два вчителі, які регулярно доповідали про стан шкільної освіти в інспектованих закладах [9, с. 20-21]. Отримані від них дані давали змогу володіти реальною картиною стану системи освіти у менонітів. Проведені реформи були підтримані чиновниками Опікунського комітету про іноземні колонії Півдня Росії.

Здійснена в 1871 р. реформа суттєво змінила правовий статус німців, оскільки ліквідувала самоврядування в колоніях та підпорядковувала їх загальноімперській системі управління. Проте, шкільна система і поза новим законом залишалася практично під повним контролем духівництва і місцевих громад. У законі зокрема, зазначалося: «Селянські громади можуть, зважаючи на потреби і на свої кошти встановлювати збори на облаштування і підтримку церков, училищ, утримувати вчителів» [10, с. 110]. Тобто, незважаючи на підпорядкування німців загальному управлінню, шкільна система певний час залишалася в руках місцевих громад, на яких був покладений повний контроль і забезпечення.

Проведені в 60-70-ті рр. ХІХ ст. буржуазні реформи призвели до перегляду державної політики стосовно німецької школи. Саме в ній влада вбачала один із вирішальних важелів у поширенні державної мови, ідеології серед колоністів, особливо в умовах зміни їх правового статусу, яким вони були наділені до 1871 р. У 80-90-ті рр. ХІХ ст. влада видала низку «височайших повелінь» про перепідпорядкування німецьких навчальних закладів з різних відомств в управління Міністерству народної просвіти (МНП). Відповідні нормативні акти було прийнято 2 травня 1881 р., 8 жовтня 1887 р., 22 листопада 1890 р. У відання МНП перейшли лютеранські церковно-парафіяльні училища [11, арк. 129; 12, с 11], а 10 грудня 1892 р. - всі школи при римо-католицьких церквах [13, с 138.].

Прийняті законодавчі акти посилювали державний вплив на освіту колоністів. Саме з цього часу можна вести мову про початок системної роботи влади щодо управління закладами освіти німців і встановлення контролю над ними. Насамперед, МНП врегулювало кадрове питання. Встановлювалася заборона на прийняття на роботу до німецьких шкіл викладачами громадян іноземних держав, а ті, хто працював на момент переходу шкіл у відомство МНП, зобов'язані були прийняти російське громадянство. У разі невиконання цієї вимоги школа підлягала закриттю [14, арк. 13 (зв)].

Особлива робота в новому відомстві розгорнулася навколо розроблення правил управління німецькою школою. З цією метою було створено в 1881 р. спеціальну комісію «із питань про облаштування управління училищами в колишніх болгарських і німецьких колоніях». В її роботі взяла участь значна кількість представників громадськості та представників влади.

На підставі отриманих пропозицій ця комісія ухвалила низку рішень: по-перше, викладання в церковно-парафіяльних школах залишалося до певного часу німецькою мовою; по-друге, навчальна влада мала звернути найбільшу увагу на викладання російської мови, історії та географії Росії; з цією метою передбачалося збільшити кількість тижневих уроків із цих предметів і поступово перейти на викладання російською мовою [15, арк. 4 (зв)]; по-третє, правом призначення і звільнення вчителів наділялися винятково директори народних училищ. Крім того, процес духовно-етичного виховання учнів зберігався за духівництвом [16, арк. 162-166].

Враховуючи пропозиції, що надійшли від різних осіб і громад, МНП встановило порядок управління німецькими училищами згідно зі статутом від 8 грудня 1828 р. Відповідно до нього училища з ширшим курсом були прирівняні до двокласних, а інші - до однокласних парафіяльних [17, с. 44].

На законодавчому рівні були врегульовані питання, що стосувалися педагогічного персоналу. 24 вересня 1891 р. МНП видало циркуляр. Цей підзаконний акт позбавляв німців одноосібного права обирати вчителя та закріплював обрання вчителів інспекторами народних училищ. Саме інспектори подавали кандидатуру на затвердження директорам народних училищ й звільнення з посади, а також переміщення їх по училищах [12, с. 33]. 3 серпня 1892 р. вийшли роз'яснення, якими заборонялося особам, які мали бажання зайняти посаду педагога в німецьких лютеранських, католицьких школах укладати договори із земськими, міськими та сільськими громадськими закладами, зокрема з питань винагороди за працю [18]. За сільською громадою зберігалося право клопотати перед навчальною владою про затвердження на посаді вчителя свого кандидата.

Поряд з підпорядкуванням усіх навчальних закладів МНП та врегулюванням процедури призначення вчителів держава зосередилася на стані викладання державної мови в німецьких школах. Саме цій проблемі приділялася значна увага наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Перші кроки на шляху проведення політики щодо поширення державної мови серед багатонаціонального населення імперії були здійснені в 1868 р. 19 лютого 1868 р. було підписано «височайше повеління» про обов'язкове викладання російської мови в усіх школах Росії [7].

18 березня 1892 р. МНП було видано розпорядження, яким встановлювалося викладання всіх предметів, крім Закону Божого, російською мовою. 3 грудня 1892 р. прийнято циркуляр про введення в лютеранських школах молитви за імператора російською мовою [18, с. 105]. Звісно, що ці два підзаконні акти мали на меті поширити вплив державної мови серед німців, але на практиці їх поява викликала жорсткий опір з боку громадськості. Тому 24 лютого 1897 р. Державна Рада прийняла «височайше затвердження», яке закріплювало норму поступового введення викладання всіх предметів у школах німців російською мовою, за винятком Закону Божого, та збереження німецької мови як окремої навчальної дисципліни [12, с. 40].

30 червня 1903 р. МНП видало циркуляр, спрямований на поліпшення ситуації з поширенням державної мови серед німців. У прийнятому підзаконному акті закріплювалися основні напрямки державної регуляторної політики у цьому питанні [19, арк. 45]. Особливого значення у розпорядженні надавалося відкриттю при школах курсів для навчання місцевого населення [20, с 296]. Закріплені в циркулярі пункти передбачали проведення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення викладання навчальних предметів державною мовою у німецьких школах.

Отже, дія підзаконного акту, насамперед, була спрямована на підвищення рівня знань з російської мови вчителями та учнями. Особливо слід відзначити таку пропозицію, як створення при школах бібліотек, оскільки їх у більшості шкіл не було [21, с 40-42].

Всі ці заходи навчальним свідчать, що на початковому етапі вони спрямовувалися на поліпшення знання російської мови, а наприкінці ХІХ ст. розпочався відвертий процес русифікації німецьких навчальних закладів. Звичайно, переважна частина німецького суспільства чинила цьому опір. Особливо це проявилося в роки першої російської революції 1905-1907 рр., коли рівень громадської активності досягнув піку. Німці, скориставшись правом на звернення, направляли до МНП низку клопотань, в яких вимагали від влади введення навчання німецькою мовою. Тобто виступали за скасування указу від 24 лютого 1897 р. Відомство не залишило це питання без уваги. Було надіслано до дирекцій народних училищ губерній Півдня України прохання «про висловлення своєї думки стосовно доцільності викладання німецькою мовою» [22, арк. 2]. У результаті було проведено ретельну роботу із збору та опрацювання отриманої інформації, а підготовленні пропозиції направлено для вивчення до МНП.

Узагальнені думки інспекторів і вчителів навчальних округів Таврійської губернії зводилися до такого: по-перше, вони вважали, що потрібно залишити викладання російської мови, оскільки німці мають знати державну мову для успішного ведення своїх справ і навчання у вищих навчальних закладах країни та інших училищах; по-друге, німецька мова мала зберегтися під час викладання Закону Божого і рідної мови. У разі, якщо і буде скасовано указ від 24 лютого 1897 р., то потрібно зробити це не обов'язковим для виконання всіма школами і шкільними товариствами [22, арк. 3-25]. Незважаючи на існування таких позицій, більшість представників німецькомовного населення країни пояснювала необхідність ухвалення такого рішення тим, що викладання російською мовою малозрозуміле дітям і утруднювало шкільне навчання. У результаті учні не мали можливості нормально підготуватися до конфірмації. 28 лютого 1907 р. було ухвалено рішення про дозвіл викладання всіх предметів, за винятком російської мови, історії та географії Росії, німецькою мовою [23, с. 196].

З наближенням Першої світової війни державна політика щодо німецької школи кардинально змінюється, а після початку відкритих бойових дій влада проводить відкриту антинімецьку кампанію. 24 грудня 1914 р. прийнято розпорядження, що стосувалося зміни мови викладання в німецькій школі. У результаті цього МНП вжило таких заходів: по-перше, видало наказ про викладання всіх предметів державною мовою, за винятком Закону Божого і рідної мови учнів, з правом послуговуватися цією мовою як допоміжною лише на першій порі і не довше першого року навчання; по-друге, наказувало замінити тих осіб з учительського персоналу німецьких шкіл, які недостатньо володіли російською мовою [24, с. 910].

Доленосним для німецької школи стало видання 12 липня 1916 р. положення Ради Міністрів «про заборону викладання німецькою мовою». Цей документ забороняв викладання німецькою мовою, починаючи з 1916-17 навчального року. Виняток робився для вивчення Закону Божого [25, с. 47].

Висновок

Принципи організації системи освіти в німців були сформовані ще задовго до переселення на Південь України, а саме: загальнообов'язковість, доступність, рівність, які знайшли своє закріплення у відповідних нормативно-правових актах, прийнятих в Пруссії у XVII-XVIII ст. Здійснюючи колонізацію Північного Причорномор'я, колоністи приділяють значну увагу утворенню навчальних закладів. Російська імперія в першій половині ХІХ ст. гарантувала німцям вільний доступ до освіти рідною мовою та відповідно до тих традицій, що існували на батьківщині мігрантів. Проведені в 60-70-х рр. ХІХ ст. реформи змінили правовий статус німців, вони були позбавлені окремої системи управління та мали підпорядкуватися загальноімперським органам влади. Такі перетворення неминуче мали призвести до змін правового регулювання діяльності закладів освіти, які владою розглядалися як засіб поширення впливу держави на німців, а також їх інтеграцію в загальноросійський соціум. У результаті всі німецькі школи були підпорядковані МНП, яке визначало політику діяльності навчальних закладів цієї національної меншини.

Російська імперія для поширення державної мови серед німецького населення використовувала винятково правові методи, широко не застосовуючи неправові (проведення зустрічей та роз'яснень громадськості важливості вивчення російської мови). У результаті німці боляче сприймали реформи кінця ХІХ ст., чинили активний опір. Тому саме поєднання правових і неправових методів дозволило владі досягнути більших результатів у проведенні мовної політики серед німців Північного Причорномор'я.

Література

1. Черказьянова И.В. Немецкая дореволюционная школа Сибири: возникновение и проблемы развития. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://museum.omskelecom.ru /deutsche_in_sib/ BOOK/school.htm.

2. Плеве И.Р. Немецкие колонии на Волге во второй половине XVIII в. / И.Р. Плеве. М.: «Готика», 2000. 444 с.

3. Манифест 22 июля 1763 г. О дозволении всем иностранцам в Россию въезжающим, поселяться в которых губерниях они пожелают и о дарова-ных им правах // Полное собрание законов Российской империи. СПб.: тип. II отделения собственной его императорского величества канцелярии, 1830. Т. 16. С. 313 - 316.

4. Красюк А.И. Из прошлого немецких колоний Украины / А.И. Красюк, Г.Ф. Кязымова, И.П. Серов, Э.Г. Плесская. Одесса: Б.и., 1994. Ч. 1. 53 с.

5. Державний архів Одеської обл. Ф. 45. Оп. 35. Спр. 711.

6. Очерки истории немцев и меннонитов юга Украины (XVIII - первая половина XIX в.) / под ред. С.И. Бобылевой. Днепропетровск: Арт-Пресс, 1999. 231 с.

7. Черказьянова И.В. Передача немецких школ в Министерство народного просвещения: проблема взаимоотношений государства, церкви и общества / И.В. Черказьянова. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.sgu. ru/files/nodes/14829/12.pdf.

8. Бондарь С.Д. Секта меннонитов в России (в связи с историей немецкой колонизации в России). Петроград: тип. В.Д. Смирнова, 1916. 207 с.

9. Epp G.K. Johann Cornies (1789-1848). Deutschen Bauerngenie am Schwarzen Meer / G.K. Epp. // Heimatbuch der Deutschen aus Russland. 1985/89. S. 16 - 26.

10. Свод узаконений и распоряжений правительства по устройству поселян-собственников (бывших колонистов). СПб.: печатня В. Головина, 1871. 239 с.

11. Російський державний історичний архів (м. Санкт-Петербург). Ф. 733. Оп. 185. Спр. 14.

12. Луппов Л. Немецкие начальные школы в России / Л. Луппов. Петроград: тип. Синодальная, 1916. 48 с.

13. Высочайшие повеления о передаче всех училищ при римо-католических церквях ведомству МНП // Циркуляр по управлению Одесским учебным округом. 1893. №3. С. 138.

14. Державний архів АР Крим. Ф. 212. Оп. 1. Спр. 7.

15. Державний архів АРК. Ф. 100. Оп. 6. Спр. 10.

16. Державний архів Одеської обл.. Ф. 42. Оп. 35. Спр. 711.

17. Фармаковский В. Начальные школы Министерства народного просвещения / В. Фармаковский. СПб.: изд. журнала «Русская школа»; тип И.Н. Скороходова, 1900. 200 с.

18. Черказьянова И. В. Школьное образование российских немцев / И.В. Черказьянова. СПб.: Б.и., 2004. 367 с.

19. Державний архів АР Крим. Ф. 212. Оп. 1. Спр. 72.

20. По вопросу о мерах к поднятию успешности преподавания русского языка в училищах бывших колоний // Циркуляр Одесского учебного округа. 1903. № 7-8. С. 295-296.

21. Краткий обзор начального народного образования в Херсонской губернии за 1898 г. Херсон: паровая типо-литография О.Д. Ходуминой, 1902. 90 с.

22. Держархів АР Крим. Ф. 100. Оп. 4. Спр. 8.

23. О разрешении в школах бывших немецких колонистов преподавания на немецком языке // Циркуляр Одесского учебного округа. 1907. № 4. С. 195-198.

24. О принятии мер в отношении немецких колонистских школ // Циркуляр по управлению Одесским учебным округом. 1915. №7. С. 910-911.

25. История российских немцев в документах (1763-1992 гг.) / сост. В.А. Ауман, В.Г. Чеботарев. М.: Б.и., 1993. 445 с.

Размещено на Allbest.ru