Правова природа володіння за цивільним правом України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Галицький коледж імені В'ячеслава Чорновола

Правова природа володіння за цивільним правом України

Гелецька І.О., к. ю. н., заступник директора з науково-методичної роботи та міжнародного співробітництва

Анотація

Стаття присвячена з'ясуванню особливостей правової природи володіння за цивільним правом України. Основну увагу приділено характеристиці проблемних аспектів фактичного володіння, підставам його виникнення та правовому статусу так званих фактичних володільців.

Ключові слова: володіння, суб'єкти володіння, законне володіння, незаконне володіння, добросовісне володіння, недобросовісне володіння.

Аннотация

Статья посвящена выяснению особенностей правовой природы владения по гражданскому праву Украины. Основное внимание уделено характеристике проблемных аспектов фактического владения, основаниям его возникновения и правовому статусу так называемых фактических владельцев.

Ключевые слова: владение, субъекты владения, законное владение, незаконное владение, добросовестное владение, недобросовестное владение.

Abstract

The article deals with analysis of legal nature of possession according civil law of Ukraine. It is particularly focused on characteristics of disputable aspects of actual possession, reasons for its emergence and legal status of so-called actual possessors.

Key words: possession, subjects ofpossession, legal possession, illegal possession, possession bona fide, possession mala fide.

правовий володіння добросовісний позов

Постановка проблеми. Як відомо, інститути цивільного права виникають і розвиваються під безпосереднім впливом конкретних соціально-економічних потреб. Це повною мірою відноситься і до володіння - поняття, яке складає сталий елемент цивільного обороту і яке краще вивчати, аніж не помічати тих моментів, які є найбільш актуальними і незрозумілими у ньому.

Юридично річ може належати одній особі, а фактично перебувати у володінні іншої. При цьому таке фактичне перебування речі у володінні іншої особи може мати будь-яку юридичну підставу, а може і не мати, а виявитися прямим порушенням права. Як наслідок і для права виникає необхідність відмежовувати речові права як юридичні правомочності у відношенні до речей від фактичного панування над ними. Таке фактичне панування над річчю, яке існує незалежно від права на річ, називається володінням і представляє собою одну із найскладніших проблем цивільного права.

Метою статті є з'ясування особливостей правової природи володіння за цивільним правом України та проблемних аспектів, що мають місце при аналізі видів володіння.

Виклад основного матеріалу. Як відомо, володіння бере свій початок із римського приватного права. Там володінням визнавалася фактична наявність речі у певної особи, яка вважала цю річ своєю. Для визнання володіння мали існувати два елементи: об'єктивний - фактичне перебування речі у майні особи, і суб'єктивний - намір вважати цю річ своєю. За наявності зазначених елементів володінню надавався правовий захист незалежно від наявності правового титулу для такого фактичного володіння річчю. У цьому і полягав феномен володіння - права не було, але сам факт володіння захищався правом [1, с. 170].

Володіння як таке вже було відоме нашій правовій системі, проте якщо раніше воно розглядалося передусім як суб'єктивне право, яке має безпосереднє відношення до правомочностей власника, то сьогодні володіння розглядається ще як й окреме речове право на чужі речі, а з огляду на структуру Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) - і як самостійний цивільно-правовий інститут нарівні з таким інститутом, як право власності.

Але варто наголосити, що володіння не зовсім є правом. Володіння цілком належить до явищ матеріального (фактичного) порядку. Володіння - це процес фізичного панування над річчю, який протікає в часі і в просторі, тоді як право, як явище ідеальне, не локалізоване в просторі, позбавлене якостей процедури (процесу), тобто діяльності, і таким чином знаходиться, як і інші ідеальні феномени, поза часом і простором. Якщо право власності на будинок, що знаходиться у певному місті, існує і в інших містах країни та світу, то володіння цим будинком можливе лише у тому місті, де він знаходиться.

Варто зазначити, що у правовій літературі термін володіння має декілька значень.

По-перше, значення терміну «володіння» полягає у тому, що ним позначають одну з правомочностей власника - право володіння, яким визначається юридично забезпечена можливість власника здійснювати господарське панування над річчю або як засновану на законі можливість мати у себе дане майно.

По-друге, встановлення панування або набуття фактичної влади над річчю - характерний і необхідний елемент практично для всіх первісних способів набуття права власності (переробка, знахідка, скарб тощо). Аналогічно і при похідних способах: одного договору про перехід права власності від однієї особи до іншої недостатньо для виникнення права власності у набувача, воно виникає лише з передачею володіння річчю на підставі цього договору. Встановлення подібного правила виправдане тим, що можливість продавця передати річ означає наявність останньої у нього і тим самим забезпечення дійсності самого правочину. Тому передача речі у володіння є необхідним наслідком купівлі-продажу.

Найчіткіше значення елемента володіння проявляється при виникненні права власності за давністю володіння. В останньому випадку при наявності певних обставин, передбачених ст. 344 ЦК України, незаконний добросовісний володілець речі набуває право власності на річ, над якою він фактично панував протягом певного часу [2, с. 786].

По-третє, це володіння, яке незалежне від права власності, тобто фактичне панування над річчю. Цим терміном позначають окремий, самостійний цивільно-правовий інститут, суть якого полягає в тому, що правом надається захист фактичному володінню, яке не ґрунтується на праві. За великим рахунком фактичне володіння включає в себе ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, а також ті, коли відсутня будь-яка підстава для здійснення володіння чи володілець не може довести наявність у нього титулу [3, с. 295].

Наприклад, за ЦК України на ряд особливо цінних речей право власності до набувача переходить лише за умови нотаріального посвідчення відповідного договору. У випадку не посвідчення такого договору нотаріально він не набуває юридичної сили, а тому право власності до набувача за договором не переходить. Відчужувач речі виїхав на постійне місце проживання за кордон і оформляти договір належним чином не бажає. Річ знаходиться у набувача, але право власності на дану річ до нього не перейшло, власником він не став, а став лише володільцем. Звичайно, що у даному випадку таке фактичне володіння потребує відповідного захисту з боку права.

За загальним правилом, власником придбаної речі не стане той, хто придбав її від особи, яка сама не мала права власності на цю річ і не могла передати іншій особі право, якого сама не мала. Власник позичив певну річ позичальнику на визначений строк, який давно сплив, а позичальник річ не повертає. Власник позиченої речі вимог про повернення речі до позичальника також не заявляє. Позичальник не має правової підстави володіти чужою річчю. У даному випадку має місце лише факт: він має річ і вважає її своєю, оскільки власник від неї відмовився, але й права власності не передав. Ось у цьому й полягає феномен володіння - права немає, а правовий захист надається.

За своєю юридичною природою володіння - це фактичний стан, за яким володілець має певну річ чи майно, вважає цю річ чи майно своїм, яке належить йому за правом, але самого права не має. Про те, що володілець не має права на річ, якою володіє, він може знати, а може й не знати. Для визначення володіння це значення не має.

Суб'єктом володіння, тобто фактичним володільцем може бути будь-яка особа, яка може бути суб'єктом права власності, тобто власником.

Проте за ЦК України суб'єктом володіння може бути і особа, яка фактично тримає у себе чужу річ. Найчастіше в даному випадку мова йде про наймача, хоча суб'єктом володіння може бути і особа, в якої це право виникло внаслідок укладання договору зберігання, перевезення, підряду, управління майном, комісії, доручення тощо. Для всіх цих випадків можлива ситуація порушення володіння як третіми особами, так і самим власником. За положеннями ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чужемайно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника, відповідно до положень гл. 29 цього кодексу. Варто зазначити, що тут існує ряд відмінностей при захисті від посягань, і слушною є думка окремих науковців [4], які вважають, що при витребуванні речі, наприклад, від зберігача, володілець не може виступити як потерпілий, так як він не може вказати, яке його право на річ порушено. Спір може стосуватися лише права на оплату послуг зі зберігання, відшкодування збитків внаслідок порушення умов договору, але цей спір, звичайно, не є спором про річ і знаходиться повністю в рамках зобов'язальних відносин сторін. Суд не буде мати жодної підстави повернути річ зберігачу, якщо тільки буде встановлено, що між сторонами мають місце зобов'язальні відносини, які виникли внаслідок укладання договору зберігання. Якщо майно відібрано власником у комісіонера або повіреного, наступають аналогічні наслідки. Ніякі посилання володільця на норму ст. 396 ЦК України і тут не приведуть в дію механізм віндикації саме тому, що у титульного володільця відсутній інтерес у самій речі (а права без інтересу не буває) і тим самим немає об'єкта захисту. Зовсім інша ситуація при порушенні власником володіння наймача. Наймач, звичайно, може вимагати передачі речі, посилаючись на діючий договір найму. Для договорів управління майном, підряду також можуть бути застосовані в конкретних випадках позови про витребування речі в силу договору.

Таким чином, в одних випадках буде надаватися захист володіння від власника, а в інших - ні. Підставою для такого розмежування може бути критерій, наведений у ст. 620 ЦК України: у тих випадках, коли річ передається у користування, вона може бути витребувана у власника, адже річ для нього не мета, а засіб отримання прибутку. Саме в отриманні прибутку і полягає інтерес володільця. А якщо у титульного володільця відсутній інтерес до певної речі, тобто він нею не користується, він не зможе скористатися захистом за положеннями ст. 396 ЦК України.

Володіння як юридичний факт можливе без відповідного правового підґрунтя, тобто без правового титулу - безтитульне володіння. Володіння, яке спирається на певний правовий титул - це законне володіння і воно не потребує якогось спеціального захисту, крім того, що надається самим титулом, на який воно спирається. Якщо це володіння власника, воно захищається правом власності, якщо це володіння наймача, орендаря тощо, то воно захищається відповідним договором. Як зазначає Г. Харченко [5, с. 45] у главі 31 ЦК «Право володіння чужим майном» одні норми присвячені титульному володінню (наприклад, ч. 2 ст. 397, ст. 398 тощо), а інші - безтитульному, тобто фактичному володінню як такому (наприклад, ч. 1 ст. 397, ст. 400).

Спеціального захисту потребує саме те володіння, яке не має під собою правового титулу, безтитульне володіння. Законодавець визнав можливість існування такого незаконного, безтитульного володіння, що підтверджує ст. 387 ЦК України: «Власник має право витребувати своє майно від будь-якої особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним».

Законне та незаконне володіння - це характеристика різних типів відносин володільця з власником. Але у тому випадку, коли власника взагалі немає, володіння не може вважатися незаконним; таке поняття позбавляється того юридичного змісту, яке надається незаконному володінню ЦК України. Зокрема, особа, яка здійснила самочинну забудову, звичайно є фактичним володільцем, але не являється незаконним володільцем, оскільки у самочинного будівництва не може бути власника (і тому воно не може бути предметом віндикації), а як наслідок - не має змісту і будь-яке визначення, яке стосується характеристики цивільно-правових відносин власника та володільця.

Фактичний володілець чинним цивільним законодавством наділений певними правами та обов'язками.

Добросовісний володілець може здійснювати стосовно свого об'єкта володіння ті самі права, що і власник, але до того часу, поки він не знає про неправомірність свого володіння. Після того, як добросовісний володілець дізнався про неправомірність свого володіння, він перетворюється на недобросовісного володільця. Останній зобов'язаний негайно повернути чужу річ чи майно особі, яка має на нього право власності або інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку, заінтересована особа має право подати позов до суду про витребування майна.

Глава 29 «Захист права власності» врегульовує і добросовісне, і недобросовісне володіння. ЦК України надає певну охорону як першому, так і іншому з них. Разом із тим ці цілком виправдані засади захисту права власності стосовно добросовісного і недобросовісного відповідачів за віндикаційним позовом не знайшли адекватного відображення у главі ЦК України про володіння. Склалася ситуація, за якою, з одного боку, законодавець нібито визнає наявність безтитульного володіння у формі добросовісного чи недобросовісного, а з другого - визнає лише володіння, яке спирається на правовий титул.

Так, стаття 398 ЦК України зазначає, що право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таке володіння справді є правом на володіння, воно спирається на правовий титул, а тому безперечно підлягає захисту. Проте, як було зазначено вище, законодавець визнав наявність безтитульного, тобто незаконного володіння, але чомусь не надав йому захисту. Ця норма Цк України істотно суперечить іншим нормам цього Кодексу.

ЦК України не містить відповіді на запитання, як має захищатися добросовісний володілець (але незаконний) від посягань третіх осіб. Законодавець такому володінню правового захисту не надає. Те саме слід сказати і про недобросовісне володіння - воно взагалі жодному правовому захисту не підлягає. Навряд чи це відповідає суспільним інтересам. Адже це означає, що в такого володільця об'єкт володіння може бути вилучений будь-якою особою незалежно від того, чи має ця особа якусь підставу для такого вилучення. Не можна визнати також, що такий підхід відповідає інтересам правопорядку, який існує у державі.

Визначати характер володіння має право тільки суд. Лише з урахуванням усіх обставин справи, з якої виникло володіння чужою річчю чи майном, суд може визначити добросовісність чи недобросовісність володіння. При цьому суд, визначаючи добросовісність, повинен виходити з того, що володілець не знав і не повинен знати, що він володіє чужим майном. Тобто обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності такого набуття. Разом із тим суд повинен мати на увазі, що фактичне володіння вважається правомірним, якщо інше не випливає з закону або не встановлено рішенням суду.

Поділ фактичного володіння на добросовісне і недобросовісне має практичне значення при розв'язанні віндикаційних позовів, що заявляються власниками для витребування свого майна від будь-якої особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Проте слід мати на увазі, що відповідно до загальних положень про договір купівлі-продажу право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, передбачених законом або іншими правовими актами, належить власникові. Але з цього загального правила є один істотний виняток: якщо продавець не є власником товару, покупець набуває права власності лише у тих випадках, коли власник не має права вимагати його повернення. У цьому разі покупець стає законним володільцем-власником.

Таким чином, за ЦК України, добросовісне володіння, хоч і не має правового титулу, все ж не позбавлене певної правової охорони. У разі добросовісного володіння за певних умов володілець може стати власником чужої речі, що перебуває у його володінні. Але знову постає запитання, хто є тією особою, добросовісним володільцем, яка не має правового титулу на володіння і ще не стала власником цієї речі. До речі, вона є тим самим фактичним володільцем без правового титулу. За ЦК України добросовісний володілець стає власником чужої речі за умови, що власник не має правових підстав для її віндикації. Хто має визнати той факт, з якого моменту даний володілець стає власником речі, хто має засвідчити, що він уже власник, а не володілець, - на ці запитання ЦК України відповіді не дає.

Література

1. Довгерт А.С. Кодифікація приватного (цивільного) права. Український центр правничих студій «Fiat Justitia», 2000. - 320 с.

2. Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майданика. - 3-тє вид., перероб. і допов. - К. : Юрінком Інтер, 2010. - 974 с.

3. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України [текст], станом на 1 вересня 2015 р. / За заг. ред. В.В. Богатиря - К.: «Центр учбової літератури», 2015. - 800 с.

4. Право собственности: актуальные проблемы: [монография] / ред.: В.Н. Литовкин, ред.: Е.А. Суханов, ред.: В.В. Чубаров. - М.: Статут, 2008. - 731 с.

5. Харченко Г.Г. Право володіння чужим майном у системі цивільного права / Право України. - 2006. - № 3. - С. 43-45.

Размещено на Allbest.ru