Критерії виокремлення трудового права як самостійної галузі права

Размещено на http://www.allbest.ru/

КРИТЕРІЇ ВИОКРЕМЛЕННЯ ТРУДОВОГО ПРАВА ЯК САМОСТІЙНОЇ ГАЛУЗІ ПРАВА

Жигалкін І.П., к.ю.н., суддя

Господарський суд Харківської області

У статті проаналізована система критеріїв, що дозволяє виокремити трудове право як самостійну галузь права. Окрім того, автором акцентовано увагу на тому, що метод має відносно самостійний зміст, який ні в якому разі не можна не враховувати при виборі найбільш надійних і ефективних засобів нормативного впливу на суспільні відносини. Крім того, окрема увага звертається на принципи трудового права, які вважаються системо-утворюючими чинниками галузі права.

Ключові слова: предмет, метод трудового права, принципи, система права, ознаки галузі права.

В статье проанализирована система критериев, позволяющая выделить трудовое право как самостоятельную отрасль права. Кроме того, автором акцентировано внимание на том, что метод имеет относительно самостоятельное содержание, которое ни в коем случае нельзя не учитывать при выборе наиболее надежных и эффективных средств нормативного воздействия на общественные отношения. Кроме того, отдельное внимание обращается на принципы трудового права, которые считаются системообразующими факторами отрасли права.

Ключевые слова: предмет, метод трудового права, принципы, система права, признаки отрасли права.

The article analyzed system of criteria to distinguish labor law as an independent field of law. In addition, the author paid attention to fact that method has relatively independent content that in any case should be considered during choosing most reliable and effective means of regulatory impact on social relations. The author also paid attention to principles of labor law as backbone factor of law field.

Key words: object, method of labor law, principles, law system, law field features.

Постановка проблеми. Галузь права є головним елементом системи права, що охоплює всі структурні елементи, які входять у систему права, і виступає свого роду завершальним «комплексом», спрямованим на врегулювання певної достатньої широкої сфери суспільних відносин. Для кожної із них характерний власний набір юридичних засобів, покликаних забезпечити ефективну дію як галузі в цілому, так і кожного її компонента на рівні правових інститутів і конкретних норм права. Галузь це не механічне об'єднання норм права, правових інститутів, це цілісне утворення, що характеризується рядом властивостей, ознак, які не властиві іншим елементам системи права.

Позитивно оцінюємо спробу О.О. Шаповалова виокремити суттєві ознаки, властиві галузі права: а) галузь характеризується наявністю власного предмета і методу правового регулювання; б) кожна галузь формує свій галузевий режим правового регулювання, за допомогою якого вона стає відносно замкнутим механізмом регулювання; в) замкнутість, тобто в певній мірі незастосовність правового регулювання до відносин, які перебувають за межами даної галузі; г) однорідність; д) наявність галузевого понятійного апарату; е) наявність власних способів правового регулювання; є) галузь права породжує свій вид правовідносин [1, с. 5356]. Загалом погоджуючись із цими характеристиками, наполягаємо на включенні до переліку критеріїв, що характеризують галузь як самостійну, не тільки предмета і методу правового регулювання, а й власних джерел галузі та її принципів.

Ступінь розробленості проблеми. Питання щодо виокремлення трудового права як самостійної галузі права неодноразово досліджувалися у працях таких науковців, як: М.Г. Александров, Н.Б. Болотіна, В.В. Жернаков, М.І. Іншин, Р.З. Лівшиць, Л.І. Лазор, В.В. Лазор, А.Р. Мацюк, С.М. Прилипко, О.І. Процевський, Г.І. Чанишева, В.І. Щербина, О.М. Ярошенко та інших учених у галузі трудового права. Проте незважаючи на значну наукову розробку зазначеного питання і досі виникають питання щодо критеріїв виокремлення трудового права.

Метою статті є дослідження критеріїв та чинників, що дозволяють розглядати трудове право, як самостійну галузь права.

Виклад основного матеріалу. Предмет регулювання галузі права це певна сторона, однорідна частина загальної сфери правового регулювання, що є домінантою розвитку відповідних правовідносин. Відповідно предмет правового регулювання однієї галузі права не може збігатися з предметом іншої. Кожна галузь права має властивий тільки їй одній предмет, яким і визначається її самостійність і від якого залежать своєрідність і особливість правового регулювання нею суспільних відносин. Практично самостійність і відособленість галузі права виражається в незастосованості до предмета її регулювання норм інших галузей права. Трудове право не є винятком із цієї аксіоми і теж має власний предмет, детальне ознайомлення з яким дозволяє отримати більш чітке уявлення про суспільне призначення і суспільну роль цієї галузі, а також визначити ті межі, що відокремлюють її від інших галузей права.

Стрижневим питанням науки трудового права є визначення кола суспільних відносин, які складають його предмет, адже без цього неможливо зрозуміти, що являє собою ця галузь права. Дослідження предмета трудового права, зважаючи на масштабність і різноманітність відносин у сфері праці, завжди було справою непростою. На сучасному етапі ця робота ускладнюється процесом реформування вітчизняного трудового права та законодавства, під час якого мають бути зміщені акценти у трудових відносинах на користь потреб та інтересів працівника, трудоправовий статус якого суттєво зростає.

Ще М.Г. Александров виділяв дві групи суспільних відносин, що пов'язують працю і суспільство. Першу формують ті з них, які створюють необхідні передумови праці, але не виражають безпосереднього зв'язку між людьми в самому трудовому процесі. Це відносини з розподілу засобів виробництва (відносини власності), з виробництва та відтворення самої робочої сили, з суспільного поділу праці та ін. У другу групу, названу ним суспільнотрудовими відносинами у вузькому сенсі, він включав відносини безпосередньо з приводу застосування робочої сили, приведення в дію здатності до праці. Обидві ці групи вчений позначав терміном суспільно-трудові відносини в широкому сенсі слова. Більша частина виникаючих у процесі спільної трудової діяльності відносин не можуть бути довільні і повинні регулюватися правом. У процесі трудової діяльності також здійснюються різні дії, що не становлять власне процесу праці. Такими діями є оформлення прийому на роботу, направлення у службові відрядження, застосування заходів дисциплінарної відповідальності та ін. Але в рамках суспільної форми праці подібні дії є необхідною ланкою трудового процесу та його правового забезпечення і найчастіше є юридичними фактами, з наявністю яких пов'язане виникнення, зміна та припинення правовідносин. Тобто процес праці в суспільстві не вичерпується своїм природним вмістом, а трудове право регулює не саму живу працю, а її суспільну форму суспільні відносини, що виникають у зв'язку з трудовою діяльністю.

Предмет трудового права складають суспільні відносини, що виникають із застосування, організації, управління та оцінки фізичної і розумової праці людини. А як зазначає А.Р. Мацюк, у самому загальному, широкому розумінні предмет трудового права це і є відносини між людьми за їх участі у суспільній праці [3, с. 51].

В.В. Жернаков комплекс соціально-трудових відносин поділяє на три рівні: а) індивідуальні трудові відносини, б) колективні трудові відносини з організації та встановлення соціально-побутових умов праці та в) відносини із забезпечення зайнятості, соціальних гарантій, рівня життя, економіки, розвитку регіонів та ін. Трудовими у власному розумінні можна вважати тільки відносини першого рівня. Характерною відзнакою другого та третього рівнів соціально-трудових відносин є зміщення акценту в об'єкті (предметі) регулювання із суб'єктивного права на інтерес. На рівні індивідуальних трудових відносин домінуючою категорією є суб'єктивне право та кореспондуючий йому обов'язок іншої сторони. Ці відносини відрізняються від відносин другого та третього рівнів більшою чіткістю та структурованістю [4, с. 43]. «У систему суспільних відносин, що складають предмет трудового права, входять індивідуальні відносини по застосуванню найманої праці і колективні трудові відносини», наполягають Г.І. Чанишева та Н.Б. Болотіна [5, с. 15]. З точки зору Г.І. Чанишевої, визнання колективних трудових відносин як складової частини предмета трудового права сприятиме ефективній реалізації не тільки індивідуальних, а й колективних трудових прав і інтересів, а саме права працівників і роботодавців на свободу об'єднання, що включає право створювати організації та вступати до них для захисту своїх економічних і соціальних інтересів у сфері праці, права працівників на участь в управлінні підприємством, права на колективні переговори, права на укладення колективних договорів і угод, права на вирішення колективних трудових спорів, включаючи реалізацію права на страйк та ін. [6, с. 369, 370]. Якщо індивідуальне трудове право містить норми, які утворюють такі правові інститути: трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; оплата праці; охорона здоров'я працівників на виробництві; дисципліна праці; оцінка результатів праці та атестація працівників; навчання і підвищення кваліфікації працівників безпосередньо у роботодавця; матеріальна відповідальність сторін трудового договору, то колективне трудове право включає такі правові інститути: соціальне партнерство у сфері праці; трудовий колектив; правове становище профспілок у сфері праці; правовий статус організацій роботодавців; колективний договір і колективні угоди; захист трудових прав працівників (вирішення індивідуальних і колективних трудових спорів) [6, с. 375].

Переконані, що ця позиція безпідставно заплутує розуміння предмета трудового права, адже трудові відносини можуть мати виключно індивідуальну й особисту форми. Укладаючи трудовий договір, його сторони домовляються про використання одним із них (роботодавцем) здатності до трудової діяльності іншої працівника). І що важливо, йдеться не про будь-яку особу, а про індивідуально визначену. За ст. 30 КЗпП України [7] працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі за винятком випадків, передбачених законодавством. Конкретизацією роду роботи стосовно здібностей працівника до трудової діяльності є нічим іншим, як встановленням його трудової функції. Остання це визначене конкретною професією, спеціальністю, кваліфікацією, посадою і доповнене у процесі укладення угоди про працю між працівником і роботодавцем коло трудових прав, обов'язків та обмежень.

Провідне місце в предметі трудового права займають трудові відносини. Вони цементують і визначають усі інші відносини, які виправдані й доцільні в тій мірі, в якій цього вимагає розвиток індивідуальних трудових відносин. Наприклад, розвиток трудових відносин обумовлює відповідне правове регулювання відносин щодо працевлаштування, професійної підготовки та підвищення кваліфікації кадрів прямо на виробництві. У зв'язку з існуванням трудових відносин стають необхідними організаційно-управлінські правовідносини між профспілками, трудовими колективами, власниками чи уповноваженими ними органами стосовно встановлення і застосування умов праці. Гарантії охорони праці працівників у процесі здійснення трудових відносин обумовлюють необхідність правового забезпечення відносин по нагляду і контролю за охороною праці, по розгляду трудових спорів.

С.М. Прилипко й О.М. Ярошенко встановили, що трудові відносини характеризуються такими специфічними рисами: а) один із суб'єктів відносин (працівник) включається в трудовий колектив підприємства й особистою працею бере участь у виконанні завдань, які поставлені іншим суб'єктом (роботодавцем); б) зміст трудових відносин зводиться до виконання працівником певного роду роботи відповідно до його трудової функції; в) робота виконується в умовах певного трудового режиму; г) перехід із категорії фізичної особи в категорію працівників опосередковується особливим юридичним фактом (простим (трудовий договір) чи складним (трудовий договір + акт обрання, призначення, направлення тощо)) [8, с. 16, 17]. Як наслідок, правознавці роблять висновок, що трудові відносини є видом виробничих відносин, що складаються в процесі застосування праці, коли громадянин включається в трудовий колектив підприємства, установи, організації для виконання певної трудової функції з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку [8, с. 17].

Крім того, трудове право упорядковує суспільні відносини, які пов'язані з трудовими і складають разом із ними єдиний предмет цієї галузі права. Ці відносини можна згрупувати так: відносини, які передують трудовим; відносини, які виникають і розвиваються паралельно з трудовими; відносини, які випливають із трудових. Відносини, які передують трудовим відносинам, виникають і розвиваються до трудових та припиняють свою дію в зв'язку з появою останніх: відносини щодо працевлаштування, відносини професійної підготовки персоналу на виробництві. До відносин, які виникають і розвиваються паралельно з трудовими, слід віднести відносини по нагляду за охороною праці, організаційно-управлінські відносини з розгляду трудових спорів. Відносинами, які випливають із трудових, є такі відносини, що виникають у зв'язку з припиненням трудових і мають за мету або матеріальне забезпечення звільненого працівника, або його поновлення на роботі.

Метод це спосіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання дійсності).

Недостатній обсяг теоретичних праць із проблеми методу правового регулювання спричинений як її складністю, так і тим, що основні зусилля наукової думки були спрямовані на виявлення специфіки суспільних відносин, які регулюються різними галузями права. Тобто метод правового регулювання аналізується головним чином крізь призму предмета. Проте метод має відносно самостійний зміст, який ні в якому разі не можна не враховувати при виборі найбільш надійних і ефективних засобів нормативного впливу на суспільні відносини.

Метод правового регулювання необхідно розглядати у двох аспектах: по-перше як загальний метод, що властивий системі права, який вбирає всі правові особливості цієї системи; по-друге як галузевий метод правового регулювання. Існування двох методів правового регулювання пояснюється декількома причинами. По-перше, не викликає сумнівів одночасне співіснування права, як явища цілого, і галузей цього права, як складових його елементів, частин цілого. Отже, можна твердити, що метод правового регулювання передусім слід розглядати стосовно такої найбільш абстрактної категорії юриспруденції, як право. Тільки виявивши властивості загального методу правового регулювання, ґрунтуючись на цих характеристиках, що притаманні всім нижчим ланкам права, можна звернутися до галузевого методу правового регулювання. По-друге, правове регулювання здійснюється не якоюсь однією галуззю права, а всією їх сукупністю, де не може існувати спільно використовуваних способів такого правового регулювання. Нормотворець, формулюючи конкретну галузеву правову норму, не може знехтувати загальним методом правового регулювання, який є всеосяжним, всеохоплюючим для всього правового регулювання, для всіх правових норм незалежно від впливу предмета конкретної галузі права. На загальний метод впливає не внутрішня структура правової системи, а саме галузь, підгалузь, інститут тощо, і загальний метод об'єктивно існуватиме доти, доки є хоч одна правова норма, доки суспільство використовуватиме такий соціальний регулятор, як право.

Загальний метод правового регулювання це об'єктивно необхідна, така, що пронизує всі елементи системи права, закріплені виключно в правовій нормі (всіх її компонентах), система способів правового регулювання (дозвіл, вказівка, заборона) суспільних відносин із метою встановлення бажаного для держави стану волі суб'єктів у їх взаємодії один з одним, а також результатів їхньої поведінки [9, с. 21]. Загальний метод є базовою категорією правового механізму, його першоосновою. Всі без винятку його ознаки можна екстраполювати на галузевий метод правового регулювання.

В.Ф. Яковлєв робить припущення, що метод правового регулювання кожної галузі набуває першорядного значення для виявлення її якісної своєрідності. Метод тому і використовується для розмежування галузевих видів регулювання, що він виражає основні юридичні властивості галузі, а галузеві методи виконують роль безпосереднього критерію системи права і кожної з його галузей [10, с. 5, 6].

Галузевий метод правового регулювання є особливою трансформацією загального методу правового регулювання, полягає в специфічному комплексі основних і додаткових способів правового регулювання, що існують тільки в системі конкретних галузевих правових норм, і першочергово взаємозумовлений, нерозривно пов'язаний з відповідною групою суспільних відносин предметом правового регулювання, має відображати такі розпізнавальні юридичні властивості галузі права: сполучення імперативного і диспозитивного способів правового регулювання, порядок формування прав і обов'язків суб'єктів, особливості підстав виникнення, зміни і припинення відповідних суспільних відносин, особливості санкцій, закріплених у нормах даної галузі права.

О.І. Процевський вперше в науці трудового права запропонував розгорнуте, відповідно до вимог загальної теорії права, комплексне визначення методу правового регулювання праці, довівши, що він відображає: а) характер взаємодії сторін, що впливає на правове становище суб'єктів трудового правовідносини (рівність і підпорядкування); б) ступінь визначеності наданих прав, що виражаються в характері норм трудового права (імперативний або диспозитивний); в) порядок встановлення прав і юридичних обов'язків суб'єктів трудових відносин (безпосередньо законом або нормативною угодою) [11, с. 130]. І далі в узагальненому вигляді цей же вчений писав: «Метод правового регулювання трудових відносин відрізняється тим, що в ньому відбиваються: рівність сторін при укладенні трудового договору; рівність і підпорядкування в процесі трудової діяльності; колективнодоговірне регулювання як результат рівності і підпорядкування в процесі праці» [11, с. 138].

Черговим критерієм для виокремлення трудового права як самостійної галузі в системі національного права є наявність у нього власних джерел.

Система джерел права ефективний інструмент, за допомогою якого і на основі якого правова система здійснює свої функції, виконує свої завдання. Жодна з функцій держави у відповідності до принципу «дозволено лише те, що прямо передбачено законом» не може і не повинна здійснюватися без правової регламентації, допомоги закону.

І система права, і система джерел права охоплюють майже ту ж сферу правової системи її нормативну складову. Вони співвідносяться між собою, як зміст і форма. Будучи залежною від системи права зовнішня форма права в свою чергу впливає на неї: через систему своїх законів та інших нормативних актів держава впливає на систему права, сприяє більш повній відповідності структури, стану економіки суспільства і цілям своєї політики. Існує органічна єдність системи права і системи джерел права форми існування правових норм у правових приписах, засіб надання їм формальної визначеності і об'єктивації, їхнього впорядкування і об'єднання в конкретних джерелах права, пов'язані між собою зв'язками диференціації і інтеграції, координації і субординації тощо, які викликаються до життя низкою різноманітних факторів, зокрема, прагненням побудови впорядкованої несуперечливої системи правового регулювання. Значною мірою ефективність механізму правового регулювання, ефективність функціонування правової системи залежить від процесів зближення системи права і системи джерел права, їх гармонійного розвитку, від рівня оптимальності інтеграції нормативно-правового матеріалу.

Система юридичних джерел права результат руху і взаємодії правосвідомості, юридичної практики і системи юридичних інституцій. Жодне джерело права не повинно носити довільний характер та ігнорувати національну систему права. Юридичні джерела права зосереджують у собі не лише норми права, але й об'єктивно зумовлений процес їх утворення і реалізації, і виступають як засоби формалізованого закріплення не лише самого позитивного права, а й окремих моментів стадій становлення і реалізації права. В силу своєї сутності і виконуваних функцій розглядувана система повинна розвиватися в напрямку логічної довершеності при збереженні своєї цілісності, оскільки лише узгоджуючись між собою і складаючи єдине системне утворення, юридичні джерела права зможуть досконало виконати свої функції. Таке утворення повинно нести в собі оптимальні важелі стабільності і формалізованості, чіткості і ясності, ієрархічності та не містити в собі колізій.

Особливе значення для функціонування системи джерел права представляє система правових відносин. Адже саме «правовідносини втілюють у собі свого роду перехід із реальної системи в її модель нормативну систему, і з ідеальної системи в реальну, але вже закриту систему, що розвивається в межах цієї моделі» [12, с. 41].

Д.В. Журавльов виступає за розгляд джерел трудового права: а) в матеріальному розумінні як факторів, що обумовлюють виникнення, розвиток, зміст трудового права (передусім система соціально-економічних відносин); б) в ідеалістичному розумінні сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право, а також в) в спеціально-юридичному розумінні це власне форма трудового права, тобто зовнішня форма вираження й існування норм трудового права [13, с. 62, 63]. Змістовна сторона зовнішньої форми (джерела) права показує, яким чином державна влада створює, визнає й об'єктивізує загальнообов'язкові правила й доводить їх до адресатів. Якщо розглядати цей аспект форми права відповідно до практичного життя, то він, будучи офіційним носієм чинних норм, виступає фактичним і юридичним джерелом права. Без об'єктивізації права в зовнішньому середовищі соціальні норми не можуть набути якості правових, неможливим також є їх реальне функціонування.

О.М. Ярошенко вирізняє такі ознаки системи джерел трудового права: а)зумовленість суспільних відносин, які регламентуються цією системою, предметом і методом правового регулювання; б)цілісність, тобто організаційно-структурна відокремленість усієї системи джерел трудового права України; в)неадитивність (принципова незведеність регулятивних властивостей системи до суми регулятивних властивостей її елементів); г)численність джерел трудового права, як елементів цієї системи; д)певна самостійність кожного джерела трудового права, зумовлена сферою впорядкування й компетенцією нормотворця, що його прийняв; е)точно визначене становище кожного джерела трудового права в системі джерел цієї галузі; є) структурна впорядкованість елементів (джерел) розглядуваної системи, що визначає їх функціональні взаємозв'язки і взаємозалежності.

Невід'ємним критерієм самостійності трудового права є також його принципи. Вони в концентрованому вигляді виражають саму суть правового регулювання відносин у царині праці. Принципи трудового права, з одного боку, відображають об'єктивні властивості регульованих галуззю відносин, з іншого, акумулюючи інтереси і потреби працівників і роботодавців, є конкретизованим виразом волі суспільства та засобом регулятивного впливу держави на дані суспільні відносини. Принципи виступають одним із системоутворюючих чинників галузі права, об'єднують і цементують її норми. Принципи являють собою також один із критеріїв відповідності правових норм методу регулювання галузі, служать відверненню і вирішенню можливих колізій між ними, забезпеченню стабільного і гармонійного функціонування галузі, починаючи з формування норм у процесі правотворчості і закінчуючи застосуванням та іншими формами їх реалізації; в необхідних випадках виступають засобом подолання юридичних прогалин.

Висновки. Виокремлення критеріїв трудового права дозволяє підтвердити самостійність цієї галузі права. Однак, як і кожна галузь, будучи елементом єдиної системи права і перебуваючи у сфері дії єдиного методу, має потребу в специфічному співвідношенні всіх його складових частин, тобто в такому співвідношенні, яке могло б з максимальною ефективністю і пристосованістю впливати на елементи її предмета.

трудовий право регулювання

ЛІТЕРАТУРА

1. Шаповалов А.А. Отрасль современного российского права (вопросы теории): дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.01. Саратов, 2011. 205 с.

2. Александров Н.Г. Трудовое правоотношение: моногр. М.: Юрид. издво Минва юстиции СССР, 1948. 337 с.

3. Мацюк А.Р Структура предмета советского трудового права // Сов. госво и право. 1979. № 11. С. 4956.

4. Жернаков В.В. Соціальнотрудові відносини: поняття, суб'єкти, правове регулювання // Право України. 1999. № 10. С. 4145.

5. Чанишева Г.І., Болотіна Н.Б. Окремі теоретичні проблеми сучасного трудового права україни (до постановки питання) // Право України. 1999. № 9. С. 1319.

6. Чанишева ГІ. Колективні відносини у сфері праці: теоретичні та практичні проблеми правового регулювання: дис. ... дра юрид. наук: спец. 12.00.05. Одеса, 2001. 418 с.

7. Кодекс законів про працю України: затв. законом УРСР від 10.12.1971 р., № 322VIII // Відом. Верхов. Ради УРСР. 1971. № 50 (Додаток). Ст. 375.

8. Прилипко С.М., Ярошенко О.М. Трудове право України: підруч. 5те вид., перероб. і доп. X.: ФІНН, 2012. 800 с.

9. Чабаненко М.М. Методи правового регулювання аграрних відносин: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.06. X., 2005. 204 с.

10. Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений: автореф. дис. ... дра юрид. наук: спец. 12.00.03. Свердловск, 1972. 39 с.

11. Процевский А.И. Метод правового регулирования трудовых отношений: моногр. М.: Юрид. лит., 1972. 268 с.

12. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: методология и теория: моногр. СПб.: Издво СПб унта, 1991. 136 с.

13. Журавльов Д.В. Система трудового законодавства України: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.05. X., 2005. 174 с.

14. Ярошенко О.М. джерела трудового права України: дис. ... дра юрид. наук: спец. 12.00.05. X., 2007. 476 с.

Размещено на Allbest.ru