Судова практика розгляду спорів про невідповідність правочинів вимогам законодавства

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що з метою захисту свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, громадяни все частіше звертаються до суду. Судова гілка влади є незалежною і покликана вирішувати будь-які спори відповідно до вимог законодавства. Проте, у зв'язку з низькою правовою культурою самих суб'єктів правовідносин, а тако їх незнання ^та нехтування нормами права, вчиняються правочини, які суперечать нормам права, і, відповідно, не можуть нести необхідні правові наслідки. Отже, виникає необхідність у судовому порядку доводити реальність виконання всіх умов домовленості мі і сторонами. Враховуючи те, що предметом більшості правочинів є айно, що належить особам на праві власності, то це також порушує належний оборот речей у цивільному праві.

Питанн і недійсності правочину значну увагу приділяли такі дослідники, як Д.Д. Грим, О.В. Дзера, В.В. Луць, В.С. Мельников, В. Кучер, Ю. . Толстой, P.O. Халфіна, О.С. Іо е, Д.І. Мейєр, ЮС. Гамбаров, О А.. Красавчиков, М.І. Брагинський, В.В. Вітрянський, ДО. Тузов, . . ей ец та ін. роте, до сьогодні не ає єдиної узагальненої позиції з цього приводу. о у ето статті є аналіз атеріальних норма права, які визначають вимоги до

Відповідно до ст.202 Цивільного кодексу України, правочин це право ірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, з іну чи припинення цивільних прав та обов'язків [1, с.24].

У ст.203 Цивільного кодексу України зазначено умови дійсності правочину:

- його зміст не може суперечити Цивільному кодексу, іншим акта цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

- суб'єкт правочину повинен мати необхідний обсяг дієздатності;

- обов'язково повинні бути вільними та узгодженими між собою воля та волевиявлення учасників;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин, вчинений представниками, повинен відповідати інтереса осіб, від і ені яких він вчиняється;

- в результаті повинні настати ті наслідки, які обумовлені метою правочину [1, с.24].

Слід також зазначити, о конституційно ознакою правочину є його правомірність як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст.204 ивільного кодексу країни та о е бути спростована тією нормою закону, яка містить відповідну заборону.

Відповідно до передбачених способів захисту своїх прав, ко на особа о е звернутися до суду з ви ого про визнання правочину недійсни .

Как зазначає провідний український науковець та політик, З.В. Ромовська, недійсним є такий правочин, який суперечить ви ога ивільного кодексу країни, оральни нор а суспільства та ін и акта законодавства.

Однак, у цивільно у праві існує принцип диспозитивності, згідно з яки сторони вправі відійти від положень певних норм цивільного законодавства для вирішення спору на власний розсуд, якщо про це не міститься заборона в самому законі. Крім того, у цивільно у законодавстві не так багато нор , які істять пряме застереження про неможливість відступити від тісту самої норми, а навпаки, часто в нормі можна зустріти конструкцію «..якщо інше не встановлене законом..», або «...якщо інше не встановлене договором та законом..». Тому З.В. Ромовська вважає, що потрібно уточнити, якій са е нор і права не повинен суперечити даний правочин, а тако чітко визначити, чого са е це буде стосуватися: змісту, форми, способу укладання чи інших вимог, які ставляться до нього. На її думку, це повинно стосуватися тільки і перативних норм. Із результату аналізу тісту застереень, які істяться в нор ах, науковець тако говорить, о в них не ає чіткої заборони недотри ання поло ень актів цивільного законодавства, а ли е вказується на о ливість застосування спеціальних правових нор , які врегульовують ці правовідносини, або на можливість сторін домовитися про інше [2, с.17].

У п.2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 р. № 9 роз'яснено запровад ену ст.203 України норму, в якій закріплені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Пленум роз'яснив, що правочин повинен відповідати не лише актам цивільного законодавства, але й законам іншої галузевої приналежності та нормативним актам комплексного характеру [3, с.1].

З іст будь-якого правочину повинен включати відо ості про учасників сторін, а також права і обов'язки, які в них виникають. Не зазначення учасників або внесення даних про них всупереч законодавству означає, що зміст правочину суперечить вимогам цивільного законодавства, а тому може бути визнаний судом недійсним на підставі ч.1 ст.215 і ч.1 ст.203 країни. ле, як о в договорі

Не вказано ридичну адресу сторін, дату та ісце його укладення, банківські рахунки сторін, то це не о е тлу ачитися як порушення вимог щодо тісту правочину і не тягне його недійсності, крім випадків, прямо передбачених у законі (наприклад, на підставі ч.3 ст.247 ЦК України довіреність, у якій не зазначена дата її вчинення, є нікчемною).

При розгляді спорів про визнання недійсними правочинів, варто пам'ятати, що зміст окре их видів договорів визначається спеціальними законами. Наприклад, глава 54 ЦК України передбачає, що зміст договорів купівлі-продажу повинен включати предмет договору, права та обов'язки сторін, момент виникнення права власності на предмет договору, порядок здійснення розрахунків. днак, у статті 132 Земельного кодексу України, зміст договору про перехід права власності на земельну ділянку включає набагато більше пунктів. Він повинен містити: вид договору; предмет договору (характеристика зе ельної ділянки); назву сторін; документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку; відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки; відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо); договірну ціну; зобов'язання сторін. Він укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчу ться.

Як о звернути увагу на ті нор и, о передбачають продаж земельної ділянки державної чи комунальної власності, то ч.2 ст.127 Зе ельного кодексу країни передбачає, о він повинен здійсн ватися на конкурентних засадах (аукціон) [4, с.3]. У зв'язку з цим виникає питання, чи о е бути визнано договір купівлі-прода у зе лі недійсни з підстави не проведення продавцем аукціону? Якщо виходити з підстав недійсності правочинів, встановлених країни, то пору ення

Однак, відповідно до статті 210 Земельного кодексу країни, угоди, укладені із пору ення встановленого законо порядку купівлі-прода у, ренти, дарування, застави, об іну зе ельних ділянок, визна ться недійсни и за рі ення суду [4, с.3].

З огляду на це, договори купівлі-продажу землі, які були укладені без проведення аукціону, визнаються судами недійсними навіть незважаючи на те, що зміст таких договорів відповідає законодавству, і такі договори виконані належним чином. Однак, можна виокремити деякі випадки, коли суди відступають від такої позиції та наголошують на необхідності застосування судової практики Європейського суду з прав л дини у національно у законодавстві, так як онвенція про захист прав л дини та основних свобод є частино національного законодавства України.

Зокре а, у рі енні вропейського суду з прав людини «Stretch проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії», прийнятого 24.06.2003 року, була викладена позиція, о неприпусти и є визнання недійсни договору про купівл певного айна та подаль е вилучення його у покупця, посила чись на те, о дер авний орган порушив процедуру здійснення передачі майна з дер авної власності в приватну, тобто порушив закон. Така позиція є прийнятною, так як у більшості випадків покупець державного чи комунального майна не винний у тому, що при продажу майна продавець не провів аукціон. Існування такої практики підкреслює особливості сучасного стану розгляду земельних спорів.

Прикладом застосування рі ення при розгляді спору є останова и ого господарського суду України від 01.02.2003 року у справі № 2/168 Промислово-фінансового консорціуму «Придніпров'я» про визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії [5, с.1], в якому на рішення Суду посилалися адвокати одного з відповідачів. Однак, ВГСУ не взяв до уваги цей аргумент, зазначивши, що «...застосування судами першої та апеляційної інстанцій статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини та рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 року по справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства» безпідставне, оскільки в цій статті ротоколу йдеться про захист прав власності са е власника, а в зазначено у і енні вказано про перевищення повноважень місцевою адміністрацією при позбавлені громадянина права на подовження договору оренди землі...».

У лютому 2010 року Київським апеляційни господарськи судо тако було застосовано згадане вище рішення ЄСПЛ.

Між позивачем і органом місцевого самоврядування було укладено договір оренди з правом його пролонгації. Після закінчення встановленого строку оренди позивач спробував скористатися своїм правом на продовження оренди, однак орган місцевого самоврядування повідомив, о попереднє рі ення було прийнято з перевищенням повноважень і не надав можливості заявникові реалізувати передбачене у договорі оренди земельної ділянки його право на продовження цього договору. З цього приводу мі сторонами і виник спір. ЄСПЛ у своєму ж рішення виходив з того, право орендаря на продовження договору оренди юридично йому належить та має економічну цінність. Отже, можна вважати що майнове право орендаря на продовження договору є в певній мірі його «власністю», у розумінні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав л дини та основоположних свобод, а тому підлягає застосуванню при здійсненні захисту цих майнових прав.

Отже, можна вважати, що таке неоднозначне застосування рі ення уду та його різна інтерпретація національни и суда и пере код ає правильно у та однозначно у застосуванн практики .

Не одни прикладо звернення до рі ення ЄСПЛ «Стретч проти Об'єднаного Королівства» є справа, яка розглядалася Господарськи судо . иєва за позово заступника прокурора . иєва в інтересах дер ави в особі Київської міської ради до Головного управління комунальної власності м. Києва, ТОВ «XXX» про визнання угоди недійсною та повернення майна. Відповідно до обставин справи, було укладено договір купівлі-продажу між Головним управлінням комунальної власності м. Києва та ТОВ «XXX». Позивач просив визнати дану угоду недійсно . осподарський суд . иєва частково задовольнив позов, визнавши договір недійсним у зв'язку з пору ення права иївської іської ради, в розумінні відчуження майна територіальної громади, погодження на приватизацію якого не надало Головне управління охорони та медичного забезпечення (КМДА).

Не погодившись із вказаним рішенням, ТОВ «XXX» звернулось із апеляційною скаргою, обґрунтовуючи свою позицію тим, що сторонами вже було виконано умови цього договору. За розглядом цієї скарги, її було задоволено судо , з посилання на пункти 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Об'єднаного королівства» від 24.06.2003 року, в якому вказано, що в значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути айно або айнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. ідповідно, суд апеляційної інстанції дій ов висновку, о вилучення у заявника права володіння, рані е наданого дер авно установо , є пору ення онвенції, навіть як о дер авна установа не ала повноваень надавати заявнику права володіння айно згідно національного законодавства.

Більше того, Київський апеляційний господарський суд у підтвердження своєї позиції зазначив, що приймає також до уваги обставини, встановлені у пункті 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти країни» від 30.06.2006 року, в якому визначено, що відповідно до прецедентного права органів, о ді ть на підставі онвенції, право власності може бути «існуючим майном», або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обгрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності [6].

Отже, можна підсумувати викладе і вказати, що і Конвенція, і ЄСПЛ у своїй практиці, ширше роз'яснюють та конкретизують права осіб, створюючи цим передумови для звернення до суду з посиланням саме на їх нор и та обгрунтування. Національні суди при розгляді справ про визнання правочинів недійснии не зав ди врахову ть судову практику, а саме вона уточнює зміст тих норм, які можуть ати подвійне значення або а ть складно і у втіленні. Відповідність або невідповідність тих чи ін их актів ви ога законодавства суда и о е розглядатися по-різно у, виходячи із певних обставин та на ірів сторін.

Як уже говорилося, правочин повинен визнаватися недійсни , як о він не відповідає імперативним нормам права. Підтвердженням цього є зміст ч.2 ст.651 ЦК України, що суб'єкти цивільного права о уть захистити своє право шляхом пред'явлення позову про розірвання договору. Ця нор а є імперативною, отже, якщо в договорі буде зазначена умова про неможливість жодно ¹ зі сторін вимагати його розірвання, то даний договір за рішенням суду повинен бути визнаний недійсни , бо його зміст суперечив вимогам закону.

Прикладами імперативних норм є також ч.3 ст.238 ЦК України, яка забороняє представнику вчиняти правочин від і ені особи, яку він представляє, щодо себе особисто або щодо іншої особи, представником якої він одночасно є ст.124 Ж України та ст.4 Закону України «Про оренду землі», які не допускають передачі земельних ділянок в оренду суб'єктами, яким земля передана в користування. Оскільки Україна, як і будь-яка інша держава, здійснює політику підтримки національної валюти, яка знайшла своє відображення в Декреті Кабінету Міністрів України НІро систему валютного регулювання і валютного контролю», то правочини, що суперечать цьому Декрету, полоення якого є і перативни и, тако повинні визнаватися недійсни и на підставі ч.1 ст.203 та ч.1 ст.215 ЦК України. Наприклад, із зазначених підстав слід визнавати недійсни и у ови договору, які передбача ть використання інозе ної вал ти при здійсненні розрахунків за договірним зобов'язанням [1, 7].

Прикладом визнання судом недійсності правочину на підставі, передбаченої у спеціально у законі, який регул є дані правовідносини, є Постанова ВСУ № 6-1282цс16 від 12.10.2016 року. Між сторонами виник спір стосовно визнання недійсни договору оренди земельної ділянки від 15.10.2013 року та додаткової угоди до нього від 22.08.2014 року. Заяву ПП «Агрофірма «Панчеве», було задоволено, а договір, додаткову угоду визнано недійсними разом із скасуванням їх державної реєстрації. Суд посилався на ст.15 Закону України «Іро оренду землі» та статті 203, 215

Цивільного кодексу України [8]. Договір оренди (в тому числі і земельної ділянки) визнається недійсним, якщо суд встановлює, що переважне право попереднього наймача було порушено внаслідок укладання цього договору.

Як відомо, Закон України «Про оренду землі» містить спеціальні норми щодо укладення договорів про оренду земельних ділянок, тому містить більше вимог до їх тісту. За загальним правилом, істотними умовами будь-якого договору є пред ет, ціна і строк, а для договорів оренди зе лі тако потрібно чітко визначати роз ір плати і зазначити характеристику зе ельної ділянки із плана и та схе а и. ак як остаточної до овленості стосовно роз іру орендної плати та плану (схеи) спірної зе ельної ділянки у договорі не було, о на вва ати о він не відповідав ви ога законодавства, а то у суд правильно дій ов рі ення про задоволення позову і визнання угоди недійсно . роте, не варто забувати, о сторони договору за взає но згодо о уть відступити від поло ень цивільного законодавства і вказати, наприклад, інший, ніж в ч.2 ст.625 ЦК України, розмір процентів річних від простроченої суми, але в законних межах. У такту випадку договір не може бути визнаний недійсним.

На практиці виника ть труднощі із розумінням такої тези, як «невідповідність правочину моральни засада суспільства». рвільний кодекс України не містить визначення цього поняття, тому судам при вирішенні цивільних спорів з цього приводу слід керуватися також Конституцією України та Законом України «Про захист суспільної моралі» [9, с.1].

Якщо ці засади знайшли своє нормативне закріплення у даних актах, а правочин певним чинш їм суперечить, то в такту випадку суд може визнати його недійсним. Отже, судам необхідно уникати розширеного тлумачення даного поняття з метою недопущення безпідставного визнання правочину недійсни , яко в поведінці його учасників не ає ознаки істотної суспільної небезпеки.

Не варто забувати про вказівку одо

Зз сторін, а нікче ний це той, який визнається недійсним у зв'язку з невідповідністю закону, тобто їх недійсність пря о вказана в норативно-правово у акті та звернення до суду не ви агає. аке роз е ування зазначено у ст.2015 Цивільного кодексу України [10, с.1].

Проте, встановлення нікчемності правочину Законом не означає, що особі заборонено звертатися в суд з цією ж вимого . Це її право, а суд, в свою чергу, просто у рішенні підтверджує факт недійсності правочину та визначає правові наслідки, які настають.

Постановою ВСУ від 02.03.2016 року № 6308цс16 було визнано частково недійсним договір купівлі-продажу, і, відповідно, свідоцтво про право власності. ВСУ у цій справі посилався на ст.215 ивільного кодексу України стосовно розмежування нікчемного та оспорюваного правочину [11, с.1].

Окремо варто звернути увагу на те, що відповідно до п.1 ст.217 Цивільного кодексу України, якщо правочин визнаний судом недійсним в певній частині, то це не означає, що він буде недійсним повністю. Так сто, як і якщо правочин визнаний частково нікчемним. Все одно, його інші умови повинні бути виконані. Однак із цього правила існують окремі винятки. Наприклад, ст.18 Закону України « ро захист прав спо ивачів» зазначено, о як о з ін ться окре і поло ення договору або визна ться недійсни и, а це тягне за собо з іну ін их пунктів, то за ви ого споивача, вони тако повинні бути з інені або договір визнається недійсним повністю [12, с.1]. Тобто, ми можемо зробити висновок, що спо ивачу надається право зали ити в окремих частинах дійсністю даного правочину, або з інити його повніст , і ци створити нові правові наслідки. ідповідно, не о на говорити однозначно, яка позиція є вірною: залиити в ін ій частині правочин чинний, чи змінити її. Це все ж таки залежить від конкретних обставин справ та повинно вирі уватися судо . ез інни зали ається те, о, як наслідок, о уть виникнути додаткові спори та необхідністю тлумачення змісту правочину.

Заведе о приклад розгляду спору пПро визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу квартири. У постанові

Верховного Суду України від 18.09.2013 року було розглянуто заяву Особи _1, яка обґрунтовувала свою позицію тим, що довіреність на продаж нерухомого майна від імені брата була складена після його терті. В результаті чого було відкрито кримінальне провадження за фактом шахрайства [13, c. 1].

Заяву задовольнив не повніст . своему рішення він посилався на ст.215 Цивільного кодексу, де зазначено, о підставо недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення вимог, які встановлені ч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього Цивільного кодексу України.

Т.е., и розу іє о, о як о для здійснення даного правочину були подані доку енти, які не відповідають дійсності, а саме несправ ня довіреність, то і угода про купівлю продаж майна повинна бути визнана тако недійсно , бо вчинена із пору ення вимог законодавства. Тому, для суб'єктів цих правовідносин очевидним є настання таких цивільно-правових наслідків, як повернення отриманого в натурі, тобто двостороння реституція. Це прямо передбачено ст.216 Цивільного кодексу України. Якщо ж повернути неможливо відшкодувати вартість одержаного.

Верховним Судом України було також розглянуто заяву про визнання договору купівлі-продажу недійсним та усуненні перешкод у користуванні майна, що є у спільній власності підсобних примі ень, ляхо виселення. Сторона и були але гат» та представництво Фонду майна в АР Крим.

Позивач вважав, що рішення попередніх інстанцій було незаконним, а даний правочин повинен бути визнаний недійсним. ВСУ у своїй постанові від 18.04.2012 року відмовив у задоволенні скарги, посилаючись на те, що рішення попередніх інстанцій було об'єктивним, а підстав для недійсності правочину, передбачених ч.1-3, 5 та 6 ст.203, ч.1, 3 ст.215 ^вільного кодексу України немає [14, с.1].

Відсу ову чи викладене, варто сказати, о кількість судових спорів про визнання правочину недійсним збільшується і судам слід об'єктивно оцінювати всі обставини справи, сприяти однаково у застосуванн та дотри анн ви ог чинного законодавства, усуненн недоліків через різні процесуальні способи з урахуванням роз'яснень Верховного суду України. Визнання недійсним правочину цілком можна вважати окремим способом захисту права власності, яке пору ується.

Але варто па 'ятати, о відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства треба оцінювати згідно з нормами, які діяли на момент вчинення правочину, врахов^эчи їх вертикальну та горизонтальну ієрархію.

Література

1. Цивільний кодекс України : від 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. 2003. №№ 40-44. Ст. 356.

2. Ромовська З. В. Українське цивільне право: Загальна частина. кадемічний курс : підручник. К. : Атіка, 2005. 560 с.

3. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними : Постанова Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9. URL: http://zakon2.rada. gov.ua/laws/show/0009700-09.

4. Земельний кодекс України : від 25.10.2001 № 2768-III // Відомості Верховної Ради України. 2002. № 3-4. Ст. 27.

5. Постанова ВГСУ «Про витребування айна з чу ого незаконного володіння» по справі № 2/168 від 01.02.2007 року. URL: http://wvw.reyestrcourtgov.ua/R.eview/662926.

6. ончарук ., итвинець . Застосування рі ень вропейського суду з прав л дини в судовій практиці: пробле и інтерпретації. URL: http://pravotoday.in.ua/ua/press-centre/publications/pub-861. 22.10.2012.

7. ро оренду зе лі : Закон країни від 06.10.1998 № 161-XIV // Відомості Верховної Ради України. 1998. № 46-47Ст. 280.3.

8. ро визнання договору оренди недійсним та застосування наслідків його недійсності : Постанова Верховного Суду України від 12.10.2016 року по справі № 6-1282цс16. URL: http://wvw.reyestrcourtgov.ua.

9. ро захист суспільної оралі : Закон України від 20.11.2003 № 1296-IV // Відомості Верховної Ради України. 2004. № 14. Ст. 192.

10. Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними : Узагальнення судової практики Верховного

Суду України від 24.11.2008 // Вісник Верховного суду України. 2009. № 1. Ст. 22.

11. Про визнання частково недійсними попереднього договору та договору купівлі-продажу, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності та скасування рі ення про державну реєстрацію : Постанова Верховного Суду України від 02.03.2016 року по справі 6-308цс16. URL: http:// .reyestr. court.gov.ua/Review/56309775.

12. Про захист прав споживачів : Закон України від 12.05.1991 № 1023-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. № 30. Ст. 379.

13. Визнання частково недійсним свідоцтва про право власності та скасування рі ення про державну реєстрацію : Постанова Верховного Суду України від 18.09.2013 року по справі № 6-95цс13. URL: http://wvw.reyestr. court.gov.ua/Review/56309775.

14. ро визнання недійсни и договорів купівлі-продажу та усунення перешкод у користуванні спільною сумісною власністю шляхом виселення : Постанова Верховного Суду України від 18.04.2012 р. № 6-15цс12. : http://wvw. reyestr. court. gov.uaHleview/ 24068109.

Размещено на Allbest.ru