Інститут та інституалізація як вираження міждисциплінарного підходу в дослідженні державної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Інститут та інституалізація як вираження міждісциплінарного підходу в дослідженні державної влади

Ковбасюк С.В., старший викладач кафедри загальнотеоретичної юриспруденції Національний університет «Одеська юридична академія»

У статті розглядаються основи інституційного підходу в дослідженні держави, аналізуються основні підходи до визначення понять «інститут держави», «інституалізація державної влади». Автором також визначені основні напрями інституалізації державної влади.

Ключові слова: міждисциплінарний підхід, інститут, інституалізація, інституційна криза.

В статье рассматриваются основы институционального подхода в исследовании государства, анализируются основные подходы к определению понятий «институт государства» и «институционализация государственной власти». Автором также выделены основные направления институционализации государственной власти.

Ключевые слова: междисциплинарный подход, институт, институционализация, институциональный кризис.

The article considers the foundations of an institutional approach in the study of state and analyses the main approaches to the definition of the state institution and the state power institutionalization. The author also identifies the main directions of the state power institutionalization.

Key words: interdisciplinary approach, institution, institutionalization, institutional crisis.

Розвиток інституційної методології в другій половині XX ст. призвів до фундаментальної зміни базових принципів аналізу інститутів. Інституціоналізм пропагує еволюційний підхід у дослідженнях суспільного буття, який ґрунтується на міждисциплінарному синтезі. В юриспруденції ця орієнтація означає, що дослідники не повинні більше використовувати суто юридичний аналіз інститутів, а мають включати його в більш повний і об'ємний аналіз соціологічного та, передусім, політологічного характеру.

Сьогодні дослідження інститутів держави неможливе без використання міждисциплінарного підходу. Широке використання міждисциплінарного підходу в юриспруденції пов'язано, з одного боку, з появою все нових і нових напрямів правового регулювання, функціонування інститутів держави під впливом інших сфер людського буття (інформаційне право, міграційне право, енергетичне право, інститут медіації, міністерство інформації), з другого боку, впровадження власне юриспруденції в інші дисциплінарні області для забезпечення перспектив розвитку професійної юридичної сфери за допомогою запозичення підходів, методів, категорій, технік.

Використання міждисциплінарного підходу за цими двома напрямами відбувається досить давно. Однак останнім часом більше використовується другий напрям, оскільки він дозволяє не тільки досліджувати процеси, що відбуваються в юридичній сфері, а й інтенсифікувати формування пошукової та інноваційної складової частини сучасної юриспруденції.

Міждисциплінарний підхід в юриспруденції підриває інерцію типологічного способу правового мислення, що неминуче складається під впливом дисциплінарного підходу, а також дозволяє в нових поняттях і термінах не тільки відобразити динаміку правової та державної сфер, а й розширити бачення перспектив розвитку юридичної сфери загалом і окремих її напрямів [1, с. 6]. Ця нова орієнтація спричиняє два фундаментальних наслідки. По-перше, вона підводить до розширення поля традиційного дослідження, отже, відтепер необхідно вивчати не тільки ті інститути, які регламентовані правом, а й ті, які цілком або частково правом ігноруються. По-друге, нова орієнтація зобов'язує до зміни погляду всередині традиційного поля дослідження, навіть ті політичні інститути, які регламентовані правом мають вивчатися не тільки в межах юридичного підходу.

Переваги інституційної теорії полягають в тому, що предметом її пізнання є інститути, які функціонують у всіх без виключення сферах буття суспільства: в економіці, соціальній сфері, сфері права, моралі, релігії тощо. Важливість визначення інститутів як предмета дослідження проявляється і в тому, що це поняття забезпечує широкий погляд на розвиток різних сфер соціального буття, уможливлює аналіз політичної, економічної, правової системи і суспільства як цілісності [2, с. 4].

Методологічною основою інституціоналізму є:

Розширення меж пізнавального процесу завдяки залученню досягнень не тільки юридичної науки, а й інших гуманітарних дисциплін (насамперед, політології та соціології).

Інституціоналізм пропагує еволюційний підхід у дослідженнях суспільного буття, який ґрунтується на міждисциплінарному синтезі. Дослідження інститутів передбачає аналіз динамічних перетворень інституційної системи, її історичних перетворень [3, с. 141].

Замість методологічного індивідуалізму, тобто аналізу поведінки індивідів, перехід на принципи методологічного холізму, за яким у центрі аналізу виявляються не індивіди, а інститути [2, с. 7].

Можна відокремити три основні напрями дослідження інститутів, що склалися в сучасних інституційних дослідженнях: 1) нормативний підхід: у межах даного підходу інститут виступає як певний комплекс формальних і неформальних принципів, норм, правил, що обумовлюють і регулюють діяльність людини; 2) організаційний підхід: представники даного підходу виходять із того факту, що інститут існує у формі установи або організації, тобто певним чином організованого об'єднання людей; 3) поведінковий підхід розглядає інститут як стійкий тип поведінки, що виражається в певній системі колективних дій, процедурі, механізмі тощо [4, с. 53].

У науковому співтоваристві зараз переважає розуміння сутності інституту, сформульоване нобелевським лауреатом Дугласом Нортом. Відповідно до його визначення, інститут є системо правил, які структурують і організують взаємини людей. Він виділяє три головні складника інституту: а) неформальні обмеження (традиції, звичаї, соціальні умовності); б) формальні правила (конституції, закони, судові прецеденти, адміністративні акти); в) механізми примусу, що забезпечують дотримання правил (суди, поліція тощо) [5, с. 23].

Щоб система правил поведінки, зокрема й правові норми, стала інститутом, вони повинні стати звичкою, перетворитися на звичай. Існують правила, якими повсюдно нехтують і які не отримали статус інституту. Закони, яких не дотримуються, це не інститути. Щоб нові закони дістали інституційний статус, має існувати примусовий механізм їх дотримання аж до того моменту, коли поведінка суб'єктів відповідно до них стане чимось буденним і знайде нормативний статус [6, с. 34].

Отже, інститути - це не тільки об'єктивні структури, що існують «десь зовні», а й суб'єктивні структури людської дії в нас «у голові». Інститут служить сполучною ланкою між ідеальним і реальним. Структуруючи, обмежуючи і заохочуючи індивідуальну поведінку, інститути можуть впливати на здатність і дії агентів фундаментальним чином: вони можуть змінювати їхні прагнення, а не просто обмежувати їх або сприяти їх здійсненню.

Найбільш вдалою спробою інтеграції різних підходів до визначення природи інституту є концепція професора Стенфордського університету А. Грейфа, який, використовуючи порівняльний і історичний інституційний аналіз, виділяє такі елементи інституту: уявлення, організації, нормативи [7, с. 105].

У підсумку можна зауважити, що, з огляду на те, який з елементів інституту є домінуючим, інститути можуть існувати у формі організацій, нормативів і уявлень. Під час подальшого розгляду інституалізації державної влади ми будемо керуватися саме таким широким розумінням інститутів.

У межах державної влади більшість інститутів набуває організаційної форми.

Організаційними інститутами є інститут глави держави, інститут парламенту, інститути виконавчої влади та ін. Однак існують і нормативні або, як їх ще називають, функціональні інститути державної влади. До них належать, наприклад, інститут виборів, референдуму, надзвичайного стану.

Як зазначає С. Гантінгтон, інститути складаються не за один день, і політичний розвиток є в цьому сенсі повільним процесом, особливо порівняно з набагато більш динамічним процесом економічного розвитку. Створення інститутів, їхнє зміцнення, стабілізацію і вкорінення в суспільстві прийнято називати інституалізацією [8, с. 33].

Термін «інституалізація» розглядається в літературі із двох позицій: по-перше, як створення, формування нових інститутів; по-друге, як закріплення, укорінення і стабілізація вже наявних інститутів.

Процес інституалізації містить три основних моменти:

Однією з необхідних умов появи інститутів служить відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей для задоволення тих чи інших потреб. Виникнення певних суспільних потреб, а також умови для їхнього задоволення є першими необхідними моментами інституалізації.

Інститут утворюється на основі соціальних зв'язків, взаємодії та відносин конкретних суб'єктів, соціальних груп і інших спільнот. Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб та їх взаємодії.

Адаптація індивідів і колективів до нормативних вимог соціальних інститутів, під час якої формується соціально-психологічні механізми, що забезпечують стабільність і стійкість громадської організації [9, с. 171].

Можливі два основні шляхи інституалізації: за першого з них інститути засновуються рішеннями органів публічної влади або формуються соціально активними громадянами. Другий шлях пов'язаний із тим, що інститути формуються в практиці суспільних відносин, існують у вигляді фактичних моделей поведінки і лише потім набувають характеру загальних правил. Тобто в першому разі інституалізація є цілеспрямованим і контрольованим процесом, тоді як другий спосіб передбачає стихійне зародження інституту.

Великим проривом стала теза С. Гантінгтона про наявність чотирьох критеріїв інституалізації: адаптивність, складність, згуртованість і автономію [8, с. 32-42].

Вельми актуальним є питання про часові межі інституалізації - її початок і кінець. Парадоксальну відповідь на це питання пропонує Д. Джаджа, який висуває дві тези:

навіть у зрілих інститутах відбуваються важливі зміни: «історія не закінчується інституалізацією»;

коли говорять про те, що інституалізація завершилася, це не означає припинення інституційних змін або адаптації; інституалізація триває після того, як процес інституалізації закінчений [10, с. 76].

Інституалізація як процес охоплює серію різних типів інституційних змін: створення інституту, інституційний розвиток, інституційні кризи та реінституалізацію.

Інституціоналісти розглядають зміни в політичній, економічній і правовій системах, здебільшого, з погляду еволюції інститутів, проте виразно простежуються тенденції перенесення акценту з вивчення інституційної еволюції на вивчення інституційних криз. Дослідники, зокрема, фіксують різні критичні моменти в розвитку інституційних моделей, аналізують причини їх виникнення. Крім традиційних трактувань криз, останнім часом набувають впливовості підходи, які зосереджують увагу на системно-інституціональних характеристиках і пояснюють кризи як стан руйнації та розпаду інституційної системи під впливом внутрішньосистемних і зовнішніх чинників [11, с. 93].

Основою інституту є його ідеологічний зміст, тобто соціальні потреби й інтереси, для максимально ефективного задоволення яких і виникає інститут. Динаміка соціальних процесів у суспільстві призводить до змін інтересів і потреб індивідів, виникнення нових способів їх задоволення. Можлива також ситуація протиріччя формальних і неформальних норм у межах інституту, недостатньо ефективний механізм контролю за виконанням приписів, що містяться в нормах інституту. Як наслідок, наявні інститути належно не впливають на поведінку індивідів.

Можуть бути виділені три види інституцій- них криз, зважаючи на причини, що їх породжують. Кризи можуть виникнути в результаті неформальної інституалізації, деінституалізації, а також внаслідок тривалих інституційних спотворень.

Неформальну інституалізацією традиційно розуміють як витіснення формальних інститутів неформальними правилами.

Здебільшого виникнення неформальних інститутів тісно пов'язане з такими явищами, як персоналізм, клієнталізм, корупція, картелі. Однак у деяких випадках неформальні інститути стають не прямим наслідком автократичної спадщини, а наслідком раціональних стратегій гравців. У демократичних, конституційних державах обидві форми інститутів доповнюють одна одну, формальні інститути спираються на додаткову підтримку неформальних [12, с. І0].

Формальні і неформальні інститути взаємодіють по-різному. Існують три основні причини деформалізації інститутів:

по-перше, неформальні правила створюються через неповноту формальних інститутів. Формальні правила задають загальні параметри поведінки, але вони враховують не всі варіанти. Отже, гравці, що діють у межах формальних інститутів, змушені розробляти норми і процедури, які спрощують їхню роботу або ж пов'язані із проблемами, не передбаченими у формальних правилах;

по-друге, неформальні інститути можуть виявитися запасною стратегією для гравців, які вважають кращими формальні інституційні рішення, але не завжди можуть їх досягти. У деяких випадках вони створюють неформальні інститути, коли вважають це менш витратним, ніж перебудову формальних інститутів [13, с. 43];

третій мотив для створення неформальних інститутів - прагнення до суспільно неприйнятних цілей. Так, хабарництво, патримоніалізм і підкуп виборців залишаються неформальними інститутами в будь-яких державах.

Деінституалізація пов'язана з ліквідацією старих інституційних структур, яка супроводжується зниженням значущості відповідних цим структурам цінностей і символів і «перебудовою» ціннісно-символічної системи суспільства. Загалом деінституалізацію треба розглядати не як заміну одного або кількох інститутів іншими, а як більш масштабний процес руйнування інституціональної системи суспільства.

Інституційними спотвореннями називають такі інституційні форми, які не відповідають функціональній природі інститутів і деструктивно впливають на інституційну систему. На відміну від звичайних збоїв ефективності інститутів, спотворення проявляються в серйозних і довготривалих інституційних змінах - набутті інститутом функцій і форм діяльності, що спотворюють ідеологічний зміст інститутів. Масштаб спотворень водночас може бути різним - від окремих недоліків у діяльності одного інституту до виникнення «інститутів-мутантів» і спотворень у різних блоках інституційної системи [14, с. 41].

Прикладом інституціональних спотворень може бути не зовсім вдалий розвиток запозичених інститутів західних демократій країнами колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік і України зокрема. Так, інститут омбудсмена, що успішно розвивається в країнах Західної Європи, виявився неефективним у вітчизняній інституційній системі.

Також інституційні спотворення пов'язані із суб'єктним наповненням інститутів. Розбіжність між уявленнями суб'єктів, що формують інститут, призводить до функціональних збоїв інститутів. Інститути визначають поведінку суб'єктів, проте саме суб'єкти формують ідейне наповнення інститутів.

Наведені вище моделі інституційних криз взаємопов'язані. Наприклад, деінституалізація може виникнути внаслідок інституційних спотворень або широкого поширення неформальної інституалізації.

Важливою також є проблема того, як суспільство сприймає інститути. Так, функції президента сприймаються радше в дусі інституту монархії (президент як батько нації, добрий і справедливий монарх - С. К.). Ставлення до депутатів місцевої влади нагадує відносини між клієнтом і патроном, якщо не між феодалом і кріпаком. Будь-який політик, який приходить на зустріч із виборцями, особливо в сільські райони, сприймається як чиновник, якому скаржаться на невиплачені пенсії, звертаються із проханнями про влаштування на роботу.

У результаті таких трансформацій, зсуву уваги з механізмів на особистості відбувається розмивання інституційних основ, імплементовані інститути перестають функціонувати як інститути, зводячись, ймовірніше, до суто номінативного використання [15, с. 132].

Окремо варто розглянути питання про те, які інститути та форма правління (парламентська, президентська чи змішана) будуть більшою мірою сприяти демократизації держави.

Звісно, парламентська і змішана форма правління є більш придатним інструментом демократизації.

Навпаки, за президентської системи кандидат, який здобув більшість голосів, отримує на визначений проміжок часу контроль над виконавчою владою і відносно вільно її використовує, щоб призначити всіх вищих службовців, запроваджувати закони і накладати вето на пропозиції законодавців. Безособовий характер магістратури, плебісцитарний характер виборів, контраст між загальнодержавним рівнем дебатів у контексті президентських виборів і локальним їх рівнем, цілком можлива корумпованість виборів до законодавчих органів - все це може дати президенту відчуття влади, відчуття мандата, що перевищує наявну в нього реальну підтримку [15, с. 125].

Розглядаючи питання про інституалізацію державної влади, необхідно дослідити вплив глобалізації на функціонування і тенденції розвитку інститутів у сучасних умовах.

Одним із наслідків глобалізації є поява так званого ринку інститутів, інституційної конкуренції.

Ринок інститутів охоплює пропозицію інститутів більш успішними країнами для «трансплантації» в держави менш успішні. Наявність ринку інститутів породжує інституційну конкуренцію між державами, яка перетворюється на силу, що змушує держави постійно вдосконалювати свою інституційну структуру [1б, с. 53]. Сьогодні для успішної імплементації організаційних і нормативних елементів інституту держави запозичують не тільки організації та норми, а й суб'єктне наповнення інститутів.

Глобалізаційні процеси призводять до того, що національна держава поступово втрачає свої позиції. Якщо раніше державні інститути самостійно визначали основні параметри національної внутрішньої і зовнішньої політики, то сьогодні поняття «національний суверенітет» розмивається [17, с. 204].

Зазначене пов'язано з появою наддержавних інститутів, посиленням ролі інститутів місцевого самоврядування. Такі чинники також впливають на інституційну структуру тієї чи іншої держави.

Проблему формування інституційної системи в Україні поглиблює невирішеність питання про співвідношення універсально-цивілізаційного і національно-культурного в праві. Правова система, з одного боку, повинна орієнтуватися на культурну традицію. Але з другого боку - повинна ґрунтуватися на універсальних принципах (права людини як вираження справедливості) [18, с. 100].

Суттєво впливає на формування інситуційної системи сучасної держави формування електронного уряду. Він має змінити одно- спрямовані форми соціальної взаємодії всередині політичних структур шляхом надання можливості прямого волевиявлення громадян у процесі підготовки й ухвалення управлінських рішень [19, с. 24].

Електронний уряд як система соціальної взаємодії громадян і держави надає можливість оперативного вирішення проблемних питань без створення неформальних процедур і інститутів, дозволяє громадянам оперативно змінювати формальні правила шляхом прямого волевиявлення в процесі підготовки й ухвалення управлінських рішень. Формами здійснення цього інструмента є електронне голосування, обговорення політичних питань на форумах і в блогах, створення в мережі віртуальних спільнот. Електронне урядування за допомогою створення ефективного механізму доступу до публічної інформації сприяє посиленню соціального контролю за діяльністю державних органів, що зменшує можливість деформалізації правил для досягнення суспільно неприйнятних завдань

Ефективне функціонування сучасних державних інститутів вимагає високого рівня соціальної та інституційної довіри, тоді як низькі значення обох показників ведуть до аномії й ерозії політики як простору загальної волі та загальних інтересів.

Отже, проблема ефективності інституалізації державної влади виявляється безпосередньо пов'язаною із проблемою визнання суспільством її правомірності та справедливості. І хоча в розпорядженні еліти, здавалося б, перебувають основні ресурси влади, це не може гарантувати їй стійкості свого становища без набуття вирішального ресурсу - легітимності, або добровільної згоди на те основної частини населення. Інституалізація державної влади пов'язана з її ефективністю за двома напрямами. По-перше, інституалізація влади призводить до впорядкування суспільних відносин взагалі і владних відносин зокрема. По-друге, інституалізація державної влади неминуче призводить до встановлення раціонального типу легітимності, що означає встановлення якісно нового порядку взаємовідносини між владою і суспільством. Результатом інституалізації влади є підвищення рівня інституціональної та соціальної довіри до влади.

Зважаючи на основні підходи до визначення сутності інституту й інституалізації, можна відокремити такі шляхи інституалізації в державно-правовій сфері:

нормативний - формування стійких моделей поведінки суб'єктів, закріплення цих моделей у різноманітних джерелах;

організаційний - організаційне забезпечення ефективного функціонування встановлених моделей поведінки суб'єктів за допомогою створення різних соціальних структур, формування механізмів соціального контролю та зовнішніх атрибутів інститутів;

функціональний - формування мети і завдань, а на їх основі напрямів діяльності інститутів. Функції інститутів, передусім, полягають у консолідації суспільства і регулюванні взаємовідносин між суб'єктами;

суб'єктний - інститути формують систему статусно-рольової диференціації, поділу праці, що призводить до професіоналізації індивідів. Саме в інститутах поділ функцій і відносини взаємозалежності між індивідами стають відтворюваними, що зумовлює формування якісно нових вимог до суб'єктів, що формують інститути державної влади.

Інституалізація державної влади являє собою пошук балансу інтересів суб'єктів, що формують інститут держави, а також балансу між диференціацією та єдністю як у межах окремого інституту держави, так і інституційної системи загалом.

Література

держава інститут парламентський правління

1. Оборотов Ю. Дисциплинарный и междисциплинарный подходы в юриспруденции // Сучасні міждисциплінарні дослідження: Правова урбаністика: матеріали науково-практичної інтернет-конференції, м. Одеса 26 грудня 2016 р. - С. 5-9 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://onua.edu.ua/downloads/nauka/20l6_12_26-konf-tgp.pdf

2. Чухно А. Інституціоналізм: теорія, методологія, значення / А. Чухно // Економіка України. - 2008. - № 6. - С. 4-13.

3. Шпикуляк О. Інституціоналізм як методологія міждисциплінарного пошуку в економічній теорії / О. Шпикуляк // Економіка АПК. - 2009. - № 11. - С. 141-147.

4. Абрамов А. Политический институт и институционализация: определение понятий / А. Абрамов // Власть. - 2010. - № 5. - С. 53-55.

5. Норт Д. Институты: институциональные изменения и функционирование экономики / Д. Норт ; перевод с английского А. Нестеренко. - М.: Фонд экономической книги «Начала». - 1997. - С. 23.

6. Ходжонс Дж. Что такое институт / Дж. Ходжонс // Вопросы экономики. - 2007. - № 8. - С. 28-43.

7. Дроздова Н. В поисках новой методологии: сравнительный и исторический институциональный анализ Авнера

8. Грейфа / Н. Дроздова // Вопросы экономики. - 2011. - № 1. - 101-119.

9. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах / С. Хантингтон. - М.: Прогресс-Традиция, 2004. - 480 с.

10. Зырянов С. Институционализация электоральных процессов в странах с переходными политическими режимами / С. Зырянов // Личность. Культура. Общество. - 2007. - Вып. 1. - С. 170-181.

11. Judge D. Political institutions in the United Kingdom / Judge. - Oxford: Oxford University press, 2005. - 323 p.

12. Евдотьева М. Политико-культурный и институциональный подходы к политическим изменениям: институциональные и политико-культурные кризисы // Вестник Московского университета. - 2006. - № 5. - С. 92-100.

13. Гельман В. Институциональное строительство и неформальные институты в современной российской политике / В. Гельман // Полис. - 2003. - № 4. - С. 6-25.

14. Mershon Carol A. Expectation and Informai Rules in Coalition Formation / Carol A. Mershon // Comparative Political Studies. - 1994. - № 27. - P. 40-47.

15. Игошин И. Институциональные системы и их искажения / И. Игошин // Вестник Московского университета. - 2003. - № 5. - С. 39-51.

16. Мазманян А. Выбор оптимальных институтов: взгляд на строительство демократии в постсоветских странах // Сравнительное конституционное обозрение. - № 2. - С. 122-128.

17. Либман А. Институциональная конкуренция и постсоветская трансформация (влияние неформальных институтов) / А. Либман // Общественные науки и современность. - 2006. - № 6. - С. 53-64.

18. Любашиц В. Современное государство в глобализирующемся мире // Правоведение. - 2004. - № 4. - С. 203-220.

19. Максимов С. Універсальне і національне у ціннісному вимірі права / С. Максимов // Актуальні проблеми держави і права. - 2008. - № 40. - С. 97-101.

20. Луканин А. Государство и общество: институционализация новых форм взаимодействия в условиях информатизации / А. Луканин, Е. Еремина // Власть. - 2012. - № 12. - С. 22-25.

Размещено на Allbest.ru