Держави з давніх часів намагалися регулювати й обмежувати ринок. Однак лише наприкінці XIX ст. в країнах Західної Європи та Північної Америки з'являються нормативні акти, які були безпосередньо спрямовані на правове регулювання конкуренції. Однією з основних причин ухвалення таких законодавчих актів стала економічна криза в Сполучених Штатах Америки (далі - США). Сьогодні у світі склалися 2 основні моделі антимонопольного регулювання: американська й європейська [1, с.31]. У роботі наша увага буде зосереджена на американській моделі.

Стан опрацювання

В Україні окремі аспекти закордонного досвіду антимонопольного регулювання висвітлювалися як вченими-адміністративістами, як-от Л. Білою, М. Лайковою, О. Пономарьовим, так і представниками науки господарського права, такими, як: С. Валітов, О. Бакалінська, Н. Саніахметова. Окремі питання досліджувалися також науковцями-економістами, зокрема й З. Борисенко. Однак цілісного Грунтовного дослідження в зазначеному напрямі не проводилося.

Метою статті є проведення правового аналізу американської моделі антимонопольного регулювання, дослідження історії її становлення в окремих державах, зміни концептуальних настанов тощо. З'ясування її значення для становлення вітчизняної системи антимонопольного регулювання, для вдосконалення антимонопольної політики, нормативно-правової бази в цій сфері, а також практичної діяльності.

Виклад основного матеріалу. Американська модель антимонопольного регулювання діє у США, Канаді, Аргентині, Чілі та деяких інших державах. Така модель заснована на принципі формальної юридичної заборони монополістичної практики загалом. Це найбільш формалізована і жорстка система антимонопольного регулювання, що існує вже понад 120 років [2, с.73]. Більш докладно її особливості розглянемо, Ґрунтуючись на досвіді США і Канади.

Американська модель, що діє у США, заснована на принципі формальної юридичної заборони монополістичної практики загалом. Згідно з антитрестовою політикою США, забороняється діяльність картелів, припиняється чи забороняється злиття фірм і створюються перешкоди діловій практиці, яку визнають антиконкурентною. Антитрестова політика має на меті захист і посилення конкуренції шляхом створення перешкод для виникнення та використання монопольної влади. Нормативно-правова база такого регулювання складається з антитрестових законів, адміністративної та судової практики. Юридичну основу антитрестового регулювання становлять три федеральні закони: закон Шермана (1890 р.), закон Клейтона (1914 р.) та закон про Федеральну торговельну комісію (1914 р.).

Окрему увагу зосередимо на законі Шермана (Sherman Act) [3], оскільки саме його називають серцевиною антитрестового законодавства США. Згаданий закон забороняє угоди, об'єднання і таємну змову щодо обмеження торгівлі та монополізацію і спроби таємної змови про монополізацію. Особи, які беруть участь у таких угодах, несуть покарання у виді штрафу або тюремного ув'язнення на строк не більше одного року, або обидва покарання, за рішенням суду. У процесі юридичної інтерпретації та застосування принципів звичаєвого права не будь-яке обмеження визнавалось порушенням закону, а лише необґрунтоване обмеження торгівлі, особливо якщо водночас був намір досягти монопольного права на ринку. У сучасних умовах, зазвичай, у судовій інтерпретації закону Шермана щодо питань, які стосуються часток ринку і влади над ним, виходять із того, що будь-яке обмеження є порушенням [2, с.75].

Походження антитрестового закону Шермана давно є предметом різноманітних дискусій. Особливі суперечки викликає питання, чому і якою мірою дрібні підприємства лобіювали на користь антимонопольного законодавства. Щодо зазначеного існує три підходи. Традиційна інтерпретація мінімізує роль дрібного бізнесу і стверджує, що домінуючу групу інтересів у боротьбі за антимонопольне регулювання становили споживачі та фермери-популісти. Ревізіоністське трактування передбачає, що головною групою інтересів був дрібний бізнес, і що він підтримував антимонопольне законодавство. Згідно зі змішаною (гібридною) інтерпретацією, політична вага споживачів і дрібного бізнесу була приблизно рівною, і дрібний бізнес виступав за антимонопольне регулювання, тому що трести застосовували методи хижацького ціноутворення. Ці конкуруючі трактування відповідають абсолютно різним підставам закону Шермана. Традиційний погляд вказує на те, що закон розроблявся з тим, щоб обмежити ринкову владу і збільшити добробут споживачів. Ревізіоністська інтерпретація має на увазі, що завданням закону був захист неефективних форм економічної організації, навіть якщо вона вела до зниження добробуту споживачів. Сенс змішаного трактування менш ясний. Якщо вважати, що вертикальні обмеження, які використовуються трестами, були антиконкурентними і становили загрозу добробуту споживачів, а також дрібного бізнесу, то це означає, що інтереси перших і других збігалися, і що закон Шермана був спрямований на захист обох груп. Якщо ж вважати, що застосовані трестами вертикальні обмеження служили легітимним економічним цілям, як-от підвищенню якості продукції або розширенню споживчого вибору, то змішане трактування може означати, що спроби зупинити використання таких обмежень шляхом антимонопольного регулювання вели до зниження добробуту споживачів і служили тільки для захисту дрібного бізнесу [4, с.1-2].

Закон Шермана був спробою розв'язання проблеми монополії шляхом карних і цивільних санкцій за укладання контрактів й за інші дії, що обмежують торгівлю чи призводять до монополізації окремої галузі або змови з метою встановлення монополії. Спочатку суди сприймали цей закон як заборону картелів. Хоча санкції за порушення закону Шермана спершу були м'якими, такий припис досить вдало стримував членів картелів від застосування ефективних, однак дуже відкритих механізмів реагування на шахрайство з їхнього боку [5, с.379].

Отже, закон Шермана став підґрунтям для всієї подальшої практики антитрастової політики. Нові закони й заходи антитрестового регулювання фактично тією чи іншою мірою деталізували накреслені ним два основні напрями: припинення неконкурентної поведінки фірм і попередження створення нових монопольних утворень. До того ж це твердження дійсне не тільки для США, а й для всіх країн ринкової економіки. Тому значення закону Шермана для розвитку світової економіки важко переоцінити.

Так, з метою уточнення деяких положень закону Шермана 1914 р. були ухвалені закон Клейтона [8] і закон про Федеральну торгову комісію [9]. Метою закону Клейтона є попередження антиконкурентної практики ще в момент її формування шляхом закріплення певних видів поведінки, які не суперечать інтересам конкурентного ринку. Так, законом забороняється: цінова дискримінація між різними покупними, якщо така дискримінація суттєво зменшує конкуренцію або має на меті створення монополії в будь-якій сфері торгівлі; продаж за умови, що покупець чи орендар не співпрацюватиме з конкурентами продавця чи орендодавця ("виключні операції"), або що покупець також придбає іншу продукцію ("нав'язування умов"), але тільки тоді, коли такі дії суттєво зменшують конкуренцію; злиття та поглинання, результат яких може суттєво зменшити конкуренцію; поєднання посади директора чи члена керівного органу у двох чи більше конкуруючих корпораціях [10, с.71-76].

Якщо закон Шермана був каральним, то закон Клейтона - запобіжним, оскільки він оголошував поза законом способи, завдяки яким монополії могли виникати. Особливо важливим він був для угод, що укладалися на ринку цінних паперів. Закон Генрі де Ламар Клейтона став основою багатьох відомих судових позовів проти великих компаній. У 1936 р. до нього були внесені зміни, які стосувалися недобросовісного зниження цін, а 1950 р. - положення про міжкорпоративні акціонерні холдинги [10, с.86].

Крім необхідності ухвалення нового закону, В. Вільсон також наполягав на формуванні спеціального адміністративного федерального органу, метою якого було б створення сприятливих умов для добросовісної конкуренції шляхом розслідування й широкого інформування громадськості щодо зловживань у торгівлі. Цей орган став надзвичайно необхідним тому, що судові органи часом вороже ставилися до антитрестового законодавства. Крім того, вони не хотіли проводити економічні дослідження, які нерідко були необхідні для прийняття обґрунтованих рішень. До того ж гостро проявилася потреба в консультуванні бізнесменів щодо законності окремих видів їхньої діяльності, з цією метою 26 вересня 1914 р. був ухвалений закон про Федеральну торгову комісію, яким визначено статус регулюючого органу, а також визначені методи припинення недобросовісної конкуренції [9]. Недобросовісна конкуренція була визнана незаконною, але за ці дії не передбачалося кримінального покарання. Федеральна торгова комісія складалася з п'яти членів, наділених повноваженнями розслідувати протиправні антиконкурентні дії. Провадження могли починатися як за скаргами постраждалих фірм, так і за власного ініціативою Комісії. Вона могла влаштовувати публічні слухання по най - гучніших позовах, видавати приписи про заборону з метою припинення порушень. Цим законом Федеральній торговій комісії було надано право вести розслідування й порушувати судові справи [10, с.87].

Окрім вказаних законів, які можна сміливо назвати "трьома стовпами" антитрестового законодавства США, діють й інші законодавчі акти. Так, у 1936 р. був ухвалений закон Робінсона-Петмана, який вніс зміни до закону Клейтона і мав на меті стримування підприємців від суттєвого зниження цін шляхом продажу того самого товару під різними назвами. Закон Уїлера-Лі 1938 р. поклав на Федеральну торгову комісію завдання захисту громадськості від недобросовісної реклами й надання споживачеві викривленої інформації про споживчі якості товарів.

Велике значення для боротьби з антиконкурентним злиттям компаній мав закон Селера-Кефовера (1950 р.), який заборонив купувати матеріальні елементи активів конкуруючих фірм, якщо в результаті послаблювалася конкуренція. Фактично цей закон дав початок порівняно успішній боротьбі з горизонтальними антиконкурентними злиттями. Значні зміни в антимонопольне регулювання були внесені законом Харта-Скотта-Родіно (1976 р.), який запровадив процедуру попереднього повідомлення антимонопольних органів про випадки злиття компаній на ринку.

Важливою частиною конкурентного законодавства став Комплексний закон про торгівлю і конкурентоспроможність (1988 р.) Він синтезував усі нормативні акти щодо правового регулювання зовнішньої торгівлі й іноземних інвестицій з урахуванням внесених до них змін. З відповідними поправками до нього увійшли: закон про торгівлю (1974 р.), закон про тарифи (1930 р.), закон про оцінку іноземних інвестицій (1976 р.), закон про корупцію за кордоном (1977 р.). Загальною метою нового закону було посилення конкурентоздатності американської економіки у світовій торговій системі. Цей закон, крім того, підпорядкував сферу зовнішньоекономічної діяльності політиці конкуренції. Велике значення для зовнішньоекономічної діяльності має також закон про міжнародну взаємодопомогу антитрестівським органам (1994 р.), відповідно до положень якого Генеральний атторней США і Федеральна торгова комісія можуть надавати іноземному відомству інформацію про осіб, на яких поширюється анти - трестівське право [10, с.88].

Крім федерального антимонопольного законодавства, існує і законодавство штатів. Нині перевага надається федеральним законам, однак на практиці, у реальному житті більшість справ, пов'язаних із фізичними й юридичними особами, у США врегульовуються саме законами штатів [11, с.45].

Ще однією державою, де застосовується американська модель антимонопольного регулювання, є Канада. Конкурентне законодавство Канади також вважається одним із найстаріших у світі [10, с.99]. Однак на відміну від США, де ухвалення закону Шермана зразу викликало бурхливу хвилю боротьби з недобросовісними діями трестів, у цій державі антимонопольна політика запроваджувалася поступово і досить складно. Треба зазначити, що за сучасних умов анти - монопольне регулювання є більш поміркованим і не таким жорстким, як у США.

Наприкінці XIX ст. досить поширеним напрямом анти - конкурентної поведінки було об'єднання зусиль підприємців, спрямоване на встановлення контролю за цінами. Стурбований такою ситуацією канадський парламент у 1889 р. ухвалив Акт проти зговору і обмежень у торгівлі, який повинен був запровадити комплекс заходів для запобігання негативним наслідкам таких об'єднань на ринку. Крім того, до Кримінального кодексу Канади 1892 р. було внесено два розділи, присвячені розгляду питань обмеження торгівлі.

1910р. був затверджений ще один Акт про розслідування з'єднань, який став процедурним інструментом для розслідування обмежень торгівлі, у ньому викладалися механізми й процедури проведення складних досліджень під час розгляду справ. 1952 р. в Канаді була створена спеціальна інституція для слухання справ, які обмежують торгівлю, і введена посада директора з розслідувань і досліджень. Паралельно були внесені зміни до Акта про розслідування 1910 р., якими були розділені функції: розслідування, слухання, звітування [10, с.100]. 1960 р. були внесені зміни до положень Кримінального кодексу, направлених проти зловживань монополістичних об'єднань. Відповідно змінився й закон. Так, в Акті про розслідування з'єднань (1960 р.) вперше були визначені види порушень антитрестового законодавства.

У 1969 р. Економічна рада Канади розглянула проміжний звіт про стан конкурентної політики в країні і в результаті дійшла висновку про необхідність її суттєвого покращення. Вирішено було провести реформу конкурентного законодавства. Завершенням першого етапу цієї реформи стало ухвалення 1976 р. закону про проведення розслідувань випадків об'єднань, монополій, трестів і злиття.

До проведення такої реформи монополістична діяльність розглядалася виключно як кримінальний злочин. Притягнути саме до кримінальної відповідальності винних вдавалося вкрай рідко. З 1889 р. по 1985 р. налічувалося лише 11 випадків розслідування монополістичної діяльності. Водночас лише один випадок розгляду справи монополій був більш-менш успішним. Це була справа Едді Метча (1950 р.), де порушення було доведене, а в результаті були вжиті заходи впливу у виді накладення незначного штрафу на порушників.

Злиття або монополізація формально прирівнювалися до змов, але доводити їх було дуже важко. Неправомірне обмеження конкуренції і, як результат, завдання шкоди суспільству мали бути доведені, тобто необхідно було знайти такі беззаперечні докази, щоб у суду не виникало жодного сумніву щодо наявності кримінального злочину. Це була майже нездоланна перешкода на шляху боротьби з монополістичною поведінкою і ще гірша щодо злиття. Довести безсумнівними доказами, що злиття спричинить шкоду інтересам громадськості, було майже неможливо. Тому жодна справа з питань злиття не була успішною.

Акт про розслідування з'єднань не забезпечував ефективного контролю за злиттям у Канаді. Водночас дуже поширена була практика засудження випадків змов підприємців, обмеження торгівлі, зокрема й утримання цін перепродажу й відмови продавати. Отже, постала необхідність загального реформування конкурентного законодавства Канади.

Вищезазначене свідчить, що до 1986 р. в Канаді практично не було ефективної конкурентної політики. Це викликало серйозну стурбованість громадськості. Ще 1969 р. Економічна Рада Канади презентувала модель сучасної конкурентної політики Канади, однак лише в 1986 р. за ідеями й пропозиціями Економічної Ради Канади було ухвалено закон про конкуренцію (Competition Act) [12]. Завдяки запровадженню нового закону в країні почала розвиватися рішуча конкурентна політика контролю злиття й монопольної поведінки, яка поступово стає все успішнішою. У преамбулі згаданого документа зазначається, що мета Акта про конкуренцію - збереження й заохочення конкуренції в Канаді заради сприяння ефективності й адаптованості канадської економіки, спрямованих на розширення можливостей для участі Канади у світових ринках, й одночасне визнання ролі іноземних конкурентів в Канаді. Акт про конкуренцію гарантує забезпечення рівних можливостей малим і середнім підприємствам для участі в розбудові економіки Канади. Його метою є також надання споживачам можливості купувати продукцію за конкурентними цінами й обирати товари на конкурентних умовах. Новий закон увів процедуру розслідування випадків зловживання домінуючим становищем на ринку. А діючий на першому етапі антимонопольний орган (Restrictive trade practice commission) був замінений адміністративним судом, який називається Трибуналом із питань конкуренції (Competition tribunal). Згідно із цим законом, забороняється зловживання домінуючим становищем. Закон дає визначення такому правопорушенню шляхом переліку цілої низки антиконкурентних дій, які обмежують можливості споживача купувати продукцію за конкурентними цінами, а підприємцям заважають працювати в рівних для всіх конкурентних умовах [11, с.101]. Отже, становлення антимонопольної політики в Канаді відбувається лише протягом 30 останніх років і Канада в такому процесі досягла значних успіхів. Досвід Канади в цій сфері дуже подібний до досвіду нашої держави, де так само становлення системи антимонопольного регулювання відбувається з моменту набуття Україною незалежності, тобто протягом 26 років. А тому досвід Канади може бути дуже корисним і для вдосконалення вітчизняної антимонопольної діяльності.

Висновки