Поняття і критерії неосудності. Кримінально-правове значення неосудності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський державний університет внутрішніх справ

Кафедра правознавства

Курсова робота

з кримінального права

на тему: «Поняття і критерії неосудності. Кримінально-правове значення неосудності»

Студентки 3 курсу 1 групи

Спеціальності «Право»

Мельник Галини - Анни Петрівни

Керівник: к.ю.н. Телефанко В.В.

Львів 2018

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Поняття неосудності

Розділ 2. Визначення неосудності в окремих державах

Розділ 3. Критерії неосудності

Розділ 4. Кримінально - правове значення неосудності

Висновок

Список використаних джерел

Додаток

ВСТУП

У карному праві виникає немало суперечок і питань про таке складне і важливе поняття як неосудність. Що надає великого значення даній проблемі і є об'єктом уваги і вивчення з боку вчених.

На сьогодні багато надзвичайно важливих питань, пов'язаних з неосудністю, все ще залишаються дискусійними, деякі - лише окреслені без належного їх розвитку і дослідження, деякі - взагалі не були висвітлені.

Актуальність теми даної курсової роботи визначається, по - перше, тим, що особа може мати психічні розлади, що не позбавляють її здатності усвідомлювати свої дії і керувати ними. Майже 40% осудних осіб із числа тих, кому призначено судово - психіатричну експертизу виявляють ознаки психічних порушень непсихотичного рівня (так звані психічні аномалії), внаслідок яких може бути суттєво обмежена здатність особи усвідомлювати свої дії та/або керувати ними.

Проблема злочинності осіб з психічними аномаліями в науці не є новою. Такі аномалії, як одна з причин здійснення злочинів, і питання карної відповідальності суб'єктів, страждаючих ними, широко досліджувалися криміналістами і кримінологами ще в XIX в, але при цьому роль психічних розладів, як правило, значно перебільшувалася і не проводилося відмінностей між осудними і неосудними, що здійснили суспільно небезпечні дії.

Однак сучасне законодавство чітко визначило поняття неосудності, визначило критерії неосудності, значення, а також відмежовування неосудності від схожих випадків, передбачених законодавством України

неосудність кримінальний правовий

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ НЕОСУДНОСТІ

Кримінальний кодекс України у ч. 2 ст. 19 (див. ДОДАТОК 1.1)передбачає визначення неосудності. В науці кримінального права наведену в законі сукупність ознак неосудності, що її характеризують, розглядають як її формулу. Зазначимо, що критерії неосудності, їх зміст фундаментально розглядались радянською наукою кримінального права. Більшість із досягнутих положень й досі використовуються при визначені формули неосудності. Однак порівняно з КК УРСР 1960 р. КК України 2001 р. передбачив деякі зміни, які необхідно враховувати при визначенні критеріїв неосудності та їх змісту. Зауважимо, що радянський закон про кримінальну відповідальність, на відміну від законодавства Російської імперії, уперше передбачив саме поняття «неосудність», вказавши на нього у назві статті. Так, КК УРСР 1960 р. закріпив у ст. 12 таке її визначення: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати своїх дій або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану».

Слід особливо відзначити, що редакція ст. 12 КК УРСР за сорок років дії Кодексу не змінювалась, що підтверджує ґрунтовність проведення наукових досліджень перед законодавчим за- кріпленням, зокрема, норми про неосудність. КК України 2001 р. відмовився від використання у назві статті терміну «неосудність», закріпивши у ч. 2 ст. 19 КК таке визначення: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки».

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи.

Відповідно до ст. 19 неосудність (як, до речі, і осудність) визначається тільки щодо часу вчинення особою суспільно небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи.

Незалежно від визначення ознак поняття неосудності, особливостей структурного розміщення цього поняття у кримінальному законодавстві, до безпосередніх причин неосудності у більшості зарубіжних держав відносять різного роду психічні розлади та психічні захворювання, конкретні формулювання яких різняться залежно від особливостей юридичної техніки, медичної та правничої термінології. Разом із тим слід звернути увагу на диференційований підхід зарубіжних законодавців до причин, що впливають на інтелектуально - вольову діяльність особи. До них крім психічних розладів та захворювань відносять: гіпноз, рефлекси, судоми та аутоматизми, помилку, непереборну силу, стан сп'яніння.

Формулюючи поняття неосудності та його кримінально-правові наслідки, зарубіжні законодавці не оминають увагою випадки вчинення особою злочину у стані ослабленого свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою. Незважаючи на те, що в одних країнах законодавці використовують для позначення цього явища певні терміни («обмежена осудність», «зменшена осудність»), а в інших уникають їх, істотні ознаки цього поняття практично однакові у кримінальному законодавстві різних держав. Так само мало відрізняються і його кримінально-правові наслідки. У таких випадках зазвичай вказується на необхідність пом'якшення покарання винному із можливістю застосування примусових заходів психіатричної допомоги.

Досить неоднозначно вирішується у законодавстві зарубіжних країн питання про можливість застосування примусової медичної, зокрема психіатричної допомоги. У цьому відношенні відсутні будь-які закономірності, що обумовлювалися особливостями правової системи. Адже у законодавстві держав однієї і тієї самої правової системи питання щодо розміщення цих заходів у законодавстві, підстав, видів, а також термінології вирішуються по-різному. В одних державах підстави, а також види заходів примусової медичної допомоги регламентують безпосередньо у кримінальному законодавстві. Для їхнього позначення використовують, як правило, такі терміни: «заходи безпеки», «примусові заходи медичного характеру». В таких випадках зазвичай вказується, що ці заходи можуть бути застосовані до неосудних, обмежено осудних, осіб, які після вчинення злочину захворіли на психічні захворювання, а також осіб, які зловживають психоактивними речовинами. Разом із тим у багатьох державах підстави та види примусових заходів медичної допомоги регламентуються не у кримінальному, а в іншому галузевому законодавстві, чим підкреслюється їхня некримінально-правова природа.

РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ НЕОСУДНОСТІ В ОКРЕМИХ ДЕРЖАВАХ

У зарубіжних державах романо-германської правової системи питання про неосудність особи вирішується, як правило, у межах родового поняття обставин, що виключають кримінальну відповідальність особи. При цьому у кримінальному законодавстві здебільшого виділяються окремі структурні частини з відповідними назвами (наприклад: «обставини, що виключають караність»; «умови кримінальної відповідальності»; «обставини, що виключають кримінальну відповідальність», «виключення кримінальної відповідальності» тощо), у яких вміщено кримінально-правові норми, що регламентують найрізноманітніші за своєю правовою природою обставини, які виключають кримінальну відповідальність особи. У багатьох державах законодавці використовують для позначення цих обставин різні терміни, зокрема: «неосудність», «необхідна оборона», «крайня необхідність», «помилка», «добровільна відмова», «малозначність» тощо. Так, у КК Австрії до обставин, що виключають кримінальну відповідальність, відносять: необхідну оборону (§ 3), помилку (§ 9), крайню необхідність (§ 10), неосудність (§ 11), добровільну відмову (§ 16). У КК Бельгії до таких обставин належать: неосудність (ст. 71); виконання закону чи законного наказу (ст. 70), а також непереборна сила (ст. 71); у Законі про кримінальне право Ізраїлю недосягнення певного віку (ст. 34 вав); фізичний примус, рефлекси, судоми, сон, автоматизм, гіпноз (ст. 34 зайн); неосудність (ст. 34 хет); недобровільне сп'яніння (ст. 34 тет); необхідна оборона (ст. 34 йюд); крайня необхідність (ст. 34 йюд алеф); погроза (ст. 34 йюд бет); виконання закону чи законного наказу, згода потерпілого, а також спортивні змагання (ст. 34 йюд ги- мел); малозначність діяння (ст. 34 йюд зайн); фактична помилка (ст. 34 йюд хет); юридична помилка (ст. 34 йюд тет); здійснення суддею своїх суддівських обов'язків (ст. 34 каф); у КК ФРН фактична та юридична помилка (§ 16, 17); недосягнення певного віку (§19); неосудність (§ 20).

У кримінальному законодавстві інших зарубіжних держав, які належать до цієї ж правової системи, також спостерігається зазначений підхід щодо розміщення поняття неосудності, щоправда, сам термін «неосудність» не використовується. Замість цього медичні причини такого явища просто розміщуються серед інших причин, що виключають кримінальну відповідальність особи. Такий підхід спостерігається у КК Франції, коли до причин, які виключають кримінальну відповідальність, відносять: психічний чи нервово-психічний розлад (ст. 122-1); непереборну силу та примус (ст. 122-2); помилку (ст. 122-3); виконання вимог закону чи законного розпорядження (ст. 122-4); необхідну оборону (ст. 122-5); крайню необхідність (ст. 122-7); у КК Іспанії психічні відхилення чи порушення психічної діяльності; стан ненаміреного сп'яніння; вроджені психічні вади; необхідну оборону; крайню необхідність; стан сильного страху; виконання професійного чи службового обов'язку, здійснення свого права (ст. 21); у КК Норвегії душевну хворобу та психічний розлад високого ступеня (§ 44); недосягнення певного віку (§ 46); крайню необхідність (§ 47); необхідну оборону (§ 48); у КК Аргентини відставання у розумовому розвитку, тимчасовий психічний розвиток; помилку; непереборну фізичну силу; загрозу тяжкої та неминучої шкоди; стан крайньої необхідності; виконання своїх обов'язків, а також здійснення свого права; виконання законного наказу; стан необхідної оборони (ст. 34); у КК Голландії психічну хворобу та розумові недоліки; непереборну силу; необхідну оборону (ст. 39); у КК Данії самооборону (§ 13); крайню необхідність (§ 14); недосягнення певного віку (§ 15); психічне захворювання чи інший аналогічний стан (§ 16).

Для держав пострадянського простору, як правило, характерним є те, що кримінально-правові норми, які стосуються осудності та неосудності, розміщуються законодавцем разом з нормами щодо віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. При цьому інші обставини, які виключають кримінальну відповідальність особи, зокрема ті з них, що виключають злочинність діяння, виділяють у межах інших структурних частин кримінального законодавства з самостійними назвами. Такий підхід характерний для КК Російської Федерації, КК Республіки Білорусь, КК Республіки Молдова, КК Латвійської Республіки, КК Республіки Болгарія. Щоправда, новим у цьому відношенні є підхід, запропонований у КК Грузії, де поняття неосудності розглядається в межах родового поняття обставин, що виключають вину особи. До таких обставин, окрім неосудності (ст. 34), віднесено також недосягнення віку (ст. 33), помилку (ст. 36), виконання наказу чи розпорядження (ст. 37), казус (ст. 38). Новим по суті є вирішення питання про структурне розміщення норм, що стосуються неосудності, і у КК Естонської Республіки, де це поняття розташоване разом з обставинами, які виключають злочинність діяння. Таким чином, не формалізуючи у кримінальному кодексі поняття «обставини, що виключають кримінальну відповідальність», естонський законодавець de facto виділяє його, об'єднуючи у межах одного розділу різні за своєю правовою природою обставини, які виключають кримінальну відповідальність. Аналогічно вирішується це питання і у КК Республіки Польща, де до обставин, що виключають кримінальну відповідальність особи, крім неосудності (ст. 31) відносять необхідну оборону (ст. 25); крайню необхідність (ст. 26); пізнавальний, медичний, технічний чи економічний експеримент (ст. 27); помилку (статті 28-30). При цьому, на відміну від КК Естонської Республіки, у КК Республіки Польща законодавець формалізує відповідний термін у назві Глави ІІІ, у якій розміщено зазначені обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи.

У КК Республіки Сан-Маріно обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, фактично розміщені у трьох самостійних главах. У Главі І «Особи, які не підлягають обвинуваченню» фактично розглядаються питання, які стосуються неосудності внаслідок психічних розладів та недосягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. У Главі ІІІ передбачені обставини, які виключають вину особи: фізичне насильство (ст. 33), фактична помилка (ст. 34), обман (ст. 35). Крім того, в окремій Главі І? розміщені виправдовуючі обставини: згода потерпілого (ст. 39), виконання обов'язку (ст. 40), необхідна оборона (ст. 41), крайня необхідність (ст. 42), законне застосування сили (ст. 43), спортивні змагання (ст. 44).

Незважаючи на термінологічні відмінності, а також відмінності щодо структурного розміщення норм, які стосуються понять осудності та неосудності, у кримінальному законодавстві держав, які належать до романо-германської правової системи, у більшості випадків при визначенні цих понять спостерігаються однакові підходи. Йдеться насамперед про формулювання медичних причин неосудності. Традиційно у цьому відношенні вказується на різного роду хронічні, вроджені або інші психічні захворювання, різні форми розумової відсталості, а також психічні розлади. Ми повністю погоджуємося з В.М. Додоновим, який вважає, що різниця у цьому відношенні головним чином зводиться до юридичної техніки та особливостей медичної і правничої термінології. Разом із тим в окремих державах причини неосудності не зводяться виключно до психічних розладів та психічних захворювань. Так, у §44 КК Норвегії причиною неосудності може бути будь-який непритомний стан особи, в ст. 10 КК Швейцарії, а також у ч. 2 ст. 2 Глави 1 КК Швеції затьмарення свідомості, в ст. 23 КК Республіки Молдова будь-який хворобливий стан, у ч. 1 ст. 19 КК Республіки Сан-Маріно такий стан розсудку, який виключав можливість особи усвідомлювати свої діяння або керувати ними.

Не так однозначно формулюються законодавцями патопсихологічні ознаки поняття неосудності. З огляду на загальновизнаний у психології та психіатрії підхід щодо виділення у психічній діяльності людини інтелектуальних та вольових моментів, у кримінальному законодавстві названих держав при визначенні поняття неосудності окремо виділяють патовольову та патоінтелектуальну ознаки. Якщо формулювання патовольової ознаки відрізняється у різних державах лише термінологічно, то формулювання патоінтелектуальної ознаки має суттєві відмінності. Йдеться про врахування рівнів усвідомлення і вказівки на ці рівні у понятті неосудності. Так, у ч. 1 ст. 21 КК Російської Федерації, ч. 1 ст. 28 КК Республіки Білорусь йдеться про неможливість усвідомлення фактичного характеру та суспільної небезпечності свого діяння, в ч. 1 ст. 33 КК Республіки Болгарія неможливість розуміти характер чи значення вчиненого, в § 1 ст. 31 КК Республіки Польща, ч. 1 ст. 121-1 КК Франції, ст. 23 Республіки Молдова, ч. 1 ст. 9 КК Республіки Сан-Маріно, ч. 1 ст. 13 КК Латвійської Республіки, ч. 1 ст. 11 КК Естонської Республіки неможливість усвідомлення свого діяння, а в ч. 1 ст. 34 КК Грузії, ч. 1 ст. 21 КК Іспанії, ст. 10 КК Швейцарії, § 20 КК ФРН неможливість усвідомлення протиправності свого діяння.

Треба зазначити, що в окремих державах законодавча регламентація поняття неосудності є не зовсім чіткою. Зокрема у ст. 71 КК Бельгії законодавець, використовуючи термін «неосудність», взагалі не розкриває змісту цього поняття. У ч. 2 ст. 2 Глави 1 КК Швеції, ст. 39 КК Голландії, а також § 44 КК Норвегії вказується тільки на медичні причини неосудності, проте саме поняття неосудності, його патоінтелектуальні та патовольові ознаки також залишаються поза увагою законодавців.

У більшості з проаналізованих кримінальних кодексів держав романо - германської правової системи законодавці звертають увагу на різного роду психічні відхилення, які зменшують можливість особи повною мірою забезпечувати свідомовольовий контроль за своєю поведінкою, проте не виключають її осудності. Для позначення такого явища одні законодавці використовують, як правило, терміни «обмежена осудність» чи «зменшена осудність» (ч. 1 ст. 35 КК Грузії, ч. 1 ст. 29 КК Республіки Білорусь, ст. 11 КК Швейцарії, ч. 1 ст. 14 КК Латвійської Республіки, §21 КК ФРН), інші, уникаючи конкретних термінів, просто дають визначення цього поняття та його кримінально-правових наслідків (§ 2 ст. 31 КК Республіки Польща, ч. 1 ст. 22 КК Російської Федерації, ч. 2 ст. 122-1 КК Франції, ч. 2 ст. 19 КК Республіки Сан - Маріно, §16 КК Данії). При цьому істотні ознаки цього поняття в принципі подібні, а розбіжності носять переважно термінологічний характер. Аналогічними є і кримінально-правові наслідки вчинення злочину особою, яка не могла повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Як правило, суд враховує вказаний стан особи при індивідуалізації кримінальної відповідальності як пом'якшуючу обставину, що може бути підставою для застосування до такої особи примусового лікування (ч. 2 ст. 35 КК Грузії, § 2 ст. 31 КК Республіки Польща, ч. 1 ст. 22 КК Російської Федерації, ч. 1 ст. 29 КК Республіки Білорусь, ч. 2 ст. 122-1 КК Франції, ст. 11 КК Швейцарії, § 21 КК ФРН, ч. 1, 2 ст. 14 КК Латвійської Республіки). При цьому в окремих державах кримінально-правове значення такого стану досить детально регламентується. Наприклад, у ч. 2 ст. 19 КК Республіки Сан-Маріно вказується, що покарання в таких випадках повинно бути пом'якшено від одного до двох ступенів. У ч. 2 ст. 35 КК Грузії для неповнолітніх, які вчинили злочини у стані обмеженої осудності, передбачена можливість звільнення від кримінальної відповідальності. В §16 КК Данії вказується, що такі особи, як правило, не підлягають покаранню, за винятком особливих обставин. Відповідно до ч. 1 ст. 14 КК Латвійської Республіки стан обмеженої осудності може бути підставою для звільнення від покарання.

Кримінальне законодавство держав романо-германської правової системи особливо зазнало впливу соціологічної школи кримінального права, яка, власне, і розвивалася здебільшого у межах цієї правової системи. Для соціологічної школи кримінального права притаманним було поняття «суспільно небезпечний стан особи». З точки зору основних положень цієї школи причини такого стану могли бути найрізноманітнішими, наприклад: неблагополучна сім'я, оточення, наявність психічних чи соматичних розладів, вживання різного роду психоактивних речовин тощо. Разом із тим, оскільки суспільно небезпечний стан особи визнавався потенційною причиною її злочинної поведінки, кримінальне законодавство, на думку представників соціологічної школи, повинно передбачати певні заходи кримінально-правового впливу упереджувального характеру щодо таких осіб. До специфічних заходів впливу, передбачених у кримінальному законодавстві, відносять різного роду заходи примусової медичної допомоги. У кримінальному законодавстві більшості проаналізованих нами держав передбачено можливість застосування заходів примусової психіатричної допомоги до неосудних, обмежено осудних, осіб, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічне захворювання після вчинення злочину, проте до постановлення вироку чи під час відбування покарання, а також в окремих випадках і до осіб, які зловживають психоактивними речовинами (ст. 34, ст. 92 КК Республіки Болгарія, ст. 101 КК Грузії, ст. 93 КК Республіки Польща, ст. 97 КК Російської Федерації, статті 101, 107 КК Республіки Білорусь, ст. 96 КК Іспанії, статті 43-44 КК Швейцарії, ч. 2 ст. 98, ст. 103 КК Республіки Молдова, ст. 82 Закону про кримінальне право Ізраїлю, ст. 37 КК Голландії, § 61, 64 КК ФРН, ст. 121 КК Республіки Сан-Маріно, § 68 КК Данії, ст. 59 КК Естонської Республіки, ч. 2 ст. 13, ч. 2 ст. 14 КК Латвійської Республіки). Як правило, у зарубіжному кримінальному законодавстві примусові заходи психіатричної допомоги охоплюються поняттям «заходи безпеки» (ст. 96 КК Іспанії, статті 43-44 КК Швейцарії, ст. 37 КК Голландії, § 61, 64 КК ФРН, ст. 121 КК Республіки Сан-Маріно, ст. 93 КК Республіки Польща). В окремих пострадянських державах для позначення цих заходів характерним є збереження усталеного терміна «примусові заходи медичного характеру» (ст. 34 КК Республіки Болгарія, ст. 101 КК Грузії, ч. 2 ст. 13, ч. 2 ст. 14 КК Латвійської Республіки, ч. 2 ст. 98 КК Республіки Молдова, ст. 97 КК Російської Федерації).

В юридичній літературі на сьогодні спірним залишається питання про правову природу примусових заходів медичного характеру. Намагаючись залишити ці заходи у кримінальному законодавстві, окремі законодавці маскують їх, об'єднуючи у межах родового поняття з іншою термінологією. Так, зокрема, в КК Республіки Молдова примусові заходи медичного характеру охоплюються родовим поняттям «заходи безпеки», в КК Російської Федерації «інші заходи кримінально-правового впливу», в КК Республіки Білорусь «примусові заходи безпеки і лікування». В такий спосіб, за твердженням окремих науковців, законодавці намагаються уникнути вирішення питання про правову природу цих заходів по суті і з урахуванням національних історичних традицій все-таки залишити їх у кримінальному законодавстві.

Характерним і традиційним для мусульманського кримінального права є вирішення питання про причини, які виключають осудність, разом з обставинами, що виключають кримінальну відповідальність, до яких кримінальне законодавство Ірану, Судану, Йорданії відносять: недосягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тяжке сп'яніння внаслідок примусу чи помилки, різного роду психічні розлади, необхідну оборону, крайню необхідність, примус. При цьому безпосередніми причинами неосудності особи за мусульманським кримінальним правом визнаються різного роду постійні психічні розлади, стан тимчасового затьмарення свідомості та інші хворобливі стани. Немусульманські держави, що також належать до традиційно-релігійної правової системи, аналогічно вирішують питання, які стосуються розглядуваних ознак суб'єкта злочину. Так, у ст. 18 КК КНР та ст. 39 КК Японії безпосередньою причиною неосудності особи є різного роду психічні розлади. При цьому неосудність особи розглядається у межах інших обставин, що виключають її кримінальну відповідальність, до яких відносять: недосягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 41 КК Японії, ст. 17 КК КНР); здійснення правомірної діяльності (ст. 35 КК Японії); необхідну оборону (ст. 36 КК Японії, ст. 20 КК КНР); крайню необхідність (ст. 37 КК Японії, ст. 21 КК КНР). Таким чином, неосудність особи і відповідно її причини розглядаються у названих державах в межах родового поняття обставин, що виключають кримінальну відповідальність.

Не оминають увагою у законодавстві названих держав і питання про вчинення особою злочину у стані, коли вона не могла повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Як правило, у таких випадках законодавець передбачає пом'якшення покарання. У ст. 19 КК КНР фактично передбачено окремий випадок обмеженої осудності сліпих та глухонімих. Зокрема, вказується, що у тих випадках, коли злочини було вчинено сліпим чи глухонімим, суд може пом'якшити покарання або взагалі звільнити таку особу від покарання. Аналогічна норма, яка була передбачена у ст. 40 КК Японії, виключена, і питання про обмежену осудність таких осіб вирішується на загальних підставах.

У кримінальному законодавстві названих держав по-різному вирішується питання про можливість застосування заходів примусової психіатричної допомоги. У мусульманських державах ці заходи, які застосовуються до неосудних, віднесено до родового поняття «заходи безпеки». У законодавстві Японії та КНР примусові медичні заходи взагалі виведено за межі кримінального законодавства, вони належать до інших галузей права.

Для кримінального законодавства держав англо-саксонської системи права характерним також є те, що неосудність і її причини розглядаються у межах родового поняття обставин, які виключають кримінальну відповідальність. При цьому ці обставини, як правило, поділяють на дві групи: обставини, що виключають протиправність вчиненого діяння, і обставини, які виключають вину особи. До першої групи відносять, зокрема, самооборону та згоду потерпілого, а до другої малолітній вік, неосудність, сп'яніння, примус та необхідність, юридичну та фактичну помилки. У КК Австралії такий поділ відсутній, а до обставин, що виключають кримінальну відповідальність особи, належать: недосягнення віку (ст. 7.1); психічний розлад (ст. 7.3); недобровільне сп'яніння (ст. 8.5); фактична та юридична помилки (статті 9.1-9.4); здійснення свого права (ст. 9.5); зовнішнє втручання та випадок (ст. 10.1); фізичний примус (ст. 10.2); крайня необхідність (ст. 10.3); самозахист (ст. 10.4); здійснення своїх законних повноважень (ст. 10.5).

У кримінальному законодавстві держав, які належать до класичної англо-саксонської правової системи, законодавчі дефініції понять осудності та неосудності відсутні, а вирішення питання про осудність чи неосудність особи відбувається за «правилами Макнатена», сформульованими ще у 1843 році у конкретній справі лісоруба Деніела Макнатена, який вчинив замах на життя британського прем'єр-міністра, помилково прийнявши за нього іншу людину. Сутність цих правил полягає у такому: для висновку про неосудність особи необхідно довести, що під час вчинення суспільно небезпечного діяння особа перебувала під впливом такого дефекту розумової діяльності, внаслідок психічного захворювання, який виключав можливість усвідомлювати характер свого діяння або його правове значення. Названа формула неосудності, незважаючи на її вади, зумовлені відсутністю вказівки на вольові ознаки, використовується у кримінальному законодавстві не тільки Великобританії, а й США. Так, зокрема, подібне формулювання неосудності міститься в § 30.05 КК штату Нью-Йорк. У зв'язку з відсутністю у правилах Макнатена вказівки на вольові ознаки неосудності, у декількох штатах вони були доповнені доктриною «непереборного імпульсу». Сутність її полягає у тому, що особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння під впливом такого імпульсу, викликаного психічним розладом, не може керувати своєю поведінкою, хоч і усвідомлює її протиправність.

Досить неоднозначно в англійському кримінальному праві вирішується питання про так звану обмежену осудність. Відповідно до Закону про вбивство 1957 року особа, яка вчинила вбивство чи була співучасником убивства, не може бути засуджена за тяжке вбивство, якщо вона страждала від такої розумової ненормальності (внаслідок затримки у розвитку, внутрішніх причин, травми чи захворювання), що суттєво ослаблювала її психічну відповідальність за діяння . За такими категоріями судова практика застосовує рішення 1960 року у справі Бірна, який був психопатом і обвинувачувався у вбивстві молодої дівчини. Водночас формулювання прецеденту у цій справі є надто розпливчастим. Так, зокрема, суд вказав, що ненормальним буде такий стан, який настільки відрізняється від стану свідомості звичайної людини, що будь-яка розумна особа визнала б це.

В англійському кримінальному праві допускається застосування до особи заходів безпеки у виді примусового лікування від психічного захворювання, якщо вона вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності, а також від наркотичної чи алкогольної залежності шляхом видання судом спеціального «наказу в інтересах суспільства». Інститут примусових заходів медичного характеру застосовується також досить широко у законодавстві США. Назви та види цих заходів різняться залежно від конкретного штату. Проте зазначимо, що у США такий інститут регламентується не у кримінальному законодавстві, а у самостійних законах. Досить детально регламентується процедура застосування цих заходів до сексуальних психопатів. Окрім загальновідомих форм лікування щодо таких осіб практикується також хімічна та хірургічна кастрація.

До держав, що належать до общиннозвичаєвої правової системи, можна віднести Мадагаскар та країни Африки, за винятком мусульманських. Звісно, на сьогодні ця правова система не існує у чистому виді, оскільки в ХІХ ст. почався колоніальний період розвитку суспільства і названі держави тривалий час перебували у складі французьких та англійських колоній. Зрозуміло, що на їх територіях діяло й законодавство колоніальних держав, яке в подальшому, після ліквідації колоній, наклало свій відбиток на чинне законодавство, фактично перетворивши названу правову систему на гібридну. Так, зокрема, кримінальне законодавство Алжиру, Тунісу, Мадагаскару зазнало суттєвого впливу КК Наполеона 1810 року. На Мадагаскарі цей кодекс діяв безпосередньо з 1946 року, до прийняття нового КК Мадагаскару 1962 року. Тому у кримінальних кодексах цих держав при формулюванні поняття неосудності законодавці обмежуються тільки медичними причинами, як це мало місце у КК Наполеона 1810 року (ст. 47 КК Алжиру, ст. 64 КК Мадагаскару, ст. 38 КК Тунісу). Разом із тим, на відміну від КК Франції, який не передбачає інституту примусових заходів медичного характеру, цей інститут у кримінальному законодавстві названих держав передбачений і, як правило, охоплюється родовим поняттям «заходи безпеки», що характерно для більшості держав романо-германської правової системи. Що ж стосується держав колишніх британських колоній, то у більшості з них вирішення питання про осудність чи неосудність особи відбувається за правилами Макнатена.

РОЗДІЛ 3. КРИТЕРІЇ НЕОСУДНОСТІ

На перший погляд, опис ознак неосудності порівняно зі ст. 12 КК УРСР 1960 р. суттєво не змінився, що повинно свідчити про сталість норми і відповідно формули неосудності. Нібито проблем із тлумаченням норми та її правозастосуванням не має бути. Однак деякі складнощі визначення формули неосудності все ж таки виникають. Це зумовлюється двома суттєвими факто- рами: по-перше, розвитком психіатрії, зокрема, судової, а, по-друге, законодавчим закріпленням у ст. 20 КК України поняття обмеженої осудності. Піддамо аналізу зазначені проблемні аспекти визначення формули неосудності.

Необхідно звернути увагу на те, що окремі питання роз'яснив Пленум Верховного Суду України, який з метою правильного й однакового застосування судами законодавства та усунення недоліків у судовій практиці 3 червня 2005 р. прийняв постанову № 7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування». Однак ці роз'яснення прямо не стосуються ознак неосудності, отже, залишається поле для аналізу окресленої вище проблеми.

Традиційно розгляд формули неосудності починається з аналізу її критеріїв. Зауважимо, що кількість критеріїв є предметом наукових дискусій, однак приєднаємося до сформульованого харківською кримінально-правовою школою положення про два її критерії: медичний (біологічний) і психологічний (юридичний).

Медичний критерій формули неосудності визначений у ч. 2 ст. 19 КК України (див. ДОДАТОК 1.1). Законодавець указав на чотири групи психічних розладів, а саме: хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство або інший хворобливий стан психіки. Однак слід зауважити, що цей поділ, що є практично ідентичним з положеннями ст. 12 КК УРСР 1960 р., є умовним і на сьогодні в повній мірі не відображає сучасний стан визначення і класифікації психічних розладів. Так, наприклад, в юридичній літературі при аналізі медичного критерію зазначається, що його характеризують такі психічні захворювання, як шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально- депресивний психоз, патологічний афект, алкогольний психоз, біла гарячка, олігофренія, психастенія, абстиненція при наркоманії.

Необхідно відмітити, що психіатрична наука не стоїть на місці. За десятиріччя змінилися не лише підходи у діагностиці психічних розладів, а навіть і їх назви. Таке виділення можливе на підставі спеціальних знань у галузі психіатрії. У відповідності до ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» психічні розлади ? це «розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чинною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті». Застосування ж поняття «психічний розлад» не виділяє конкретні види захворювань, охоплюючи всі види можливої психічної патології загалом. Чинною класифікацією є Міжнародна статистична класифікація хвороб і споріднених проблем охорони здоров'я десятого перегляду (далі за текстом - МКХ-10), яка застосовується в Україні з 1 січня 1999 р.

Зауважимо, що в попередній МКХ-9 всі психічні розлади поділялися на чотири групи:

1) органічні психози;

2) інші психози;

3) неврози, розлади особистості (психопатії) та інші непсихотичні розлади;

4) олігофренії.

Із чинною МКХ-10 пов'язана широка ревізія, яка полягала в тому, що система МКХ стосовно психічних розладів багато в чому стала близькою до системи DSM (система класифікації Американської психіатричної асоціації). У частині V (F) МКХ-10 психічні розлади поділяються на 10 головних груп:

1. F0 ? органічні, включаючи симптоматичні психічні розлади;

2. F1 ? психічні та поведінкові розлади внаслідок зловживання психоактивними речовинами;

3. F2 ? шизофренія, шизотипічні та маревні розлади;

4. F3 ? афективні розлади настрою;

5. F4 ? невротичні, стресові та соматофорійні розлади;

6. F5 ? поведінкові синдроми, пов'язані з фізіологічними порушеннями та фізичними факторами;

7. F6 ? розлади зрілої особистості та поведінки у дорослих;

8. F7 ? розумова відсталість;

9. F8 ? порушення психологічного розвитку;

10. F9 ? поведінкові та емоційні розлади, які зазвичай починаються в дитячому та підлітковому віці.

Результати проведення судово-психіатричних експертиз в Україні свідчать, що клінічними варіантами психічних розладів, при яких особа визнавалась судом неосудною, частіше за все є: шизофренія, розумова відсталість, органічні розлади психіки, психози та слабоумство органічного походження, розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, шизотопові, афективні та інші розлади (Табл. 1).

Таблиця 1

Експертні рішення судово-психіатричних експертиз (амбулаторних та стаціонарних), проведених в Україні, щодо осіб, визнаних неосудними

Очевидним є те, що термінологія, яка застосовується в КК України, та найменування психічних розладів у МКХ-10 суттєво різниться. Перше, на що необхідно вказати, це відсутність поняття «психічне захворювання», яке використовується законодавцем у ст. 19 КК (див. ДОДАТОК 1.1). Безумовно, це зауваження не є суттєвим, однак з точки зору законодавчої техніки термін «психічний розлад», що використаний у МКХ-10 та Законі України «Про психіатричну допомогу», є більш прийнятним.

По-друге, очевидною є невідповідність найменувань психічних розладів у ч. 2 ст. 19 КК та МКХ-10. Необґрунтованим видається використання терміна «недоумство» внаслідок його відсутності в МКХ-10, де визначено окремою групою такий розлад психіки, як «розумова відсталість».

По-третє, класифікація психічних розладів, що міститься у ч. 2 ст. 19 КК, у повній мірі не відповідає їх сучасній класифікації. Слід визнати, що вказівка на хронічний або тимчасовий характер психічних розладів не вирішує завдання повноцінної характеристики медичного критерію у зв'язку зі зміною класифікації у психіатрії. У той самий час можна погодитися, що кримінальне законодавство не може і не повинно містити найменування всіх психічних розладів, які характеризують медичний критерій неосудності, а також їх класифікацію. Ці терміни є спеціальними і застосовуються тільки фахівцями у галузі психіатрії. Тим більше, що класифікація регулярно переглядається, вдосконалюється і змінюється Всесвітньою організацію здоров'я. Так, уже ведеться робота по розробки МКХ-119 . Тобто внесення змін до КК для приведення класифікації психічних розладів відповідно до рубрик МКХ не є доцільним.

На підставі викладеного в аспекті характеристики медичного критерію неосудності заслуговує на увагу поняття «тяжкий психічний розлад», яке надається у ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу». Ним є «розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам'яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку»10. За своїм описом цей термін вдало ілюструє хворобливу сутність психічного розладу, що характеризує медичний критерій неосудності. Це дає підстави запропонувати для обговорення використання його в формулі неосудності з метою характеристики медичного критерію, замість зазначених у ч. 2 ст. 19 КК чотирьох груп психічних розладів.

Ще одним проблемним питанням при аналізі медичного критерію не- осудності є її співвідношення з обмеженою осудністю. Законодавець у ст. 20 КК використав термін «психічний розлад». Отже, медичний критерій обмеженої осудності і неосудності фактично однаковий - ним виступає тільки психічний розлад. Поділ у ч. 2 ст. 19 КК психічних розладів на 4 групи не дозволяє відмежувати їх від тих, що характеризують обмежену осудність. Це підтверджують результати проведення судово-психіатричних експертиз, які ілюструють, що більшість психічних розладів, котрі були виявлені в осіб, визнаних судом неосудними, були встановлені й у тих, хто визнавався обмежено осудними. Це, наприклад, органічні розлади психіки, шизофренія, шизотопові розлади, розумова відсталість (Табл. 2).

Таблиця 2

Експертні рішення судово-психіатричних експертиз, проведених в Україні, щодо осіб, визнаних обмежено осудними

Тобто за описом медичного критерію в КК України та конкретним найменуванням психічного розладу в МКХ-10 провести чітке відмежування медичних критеріїв неосудності та обмеженої осудності достатньо складно. Це зумовлюється тим, що єдиною причиною, яка враховується в їх формулах для ілюстрації обмеження інтелектуально - вольових здатностей особи під час вчинення злочину (суспільно небезпечного діяння), є розлад психічної діяльності. В особи, яка вчинила злочин (суспільно небезпечне діяння), можуть бути встановлені психічні розлади. І залежно від здійсненого ними впливу на психіку людини під час вчинення діяння ця особа може бути визнана осудною (обмежено осудною) або неосудною. Тому основним для розмежування цих понять є критерій психологічний (юридичний), який характеризують інтелектуальна та вольова ознаки.

Наведені ознаки є «мірилами» ступеня тяжкості психічного розладу. Можна стверджувати, що ці критерії є передусім експертними. Встановити їх можна тільки за допомогою спеціальних знань у галузі психіатрії на підставі оцінки конкретних проявів психічного розладу.

Зазначимо, що порушення психіки традиційно аналізуються за різними сферами психічної діяльності (інтелект, воля, мислення, емоції тощо). Разом із тим психічна діяльність є настільки складною, а її окремі сфери настільки взаємозалежними, що при психічних розладах йдеться лише про переважне ураження тієї або іншої сфери психічної діяльності.

У ч. 2 ст. 19 КК України інтелектуальна та вольова ознаки психологічного (юридичного) критерію поєднуються за допомогою сполучника «або». В кримінально-правовій літературі таке поєднання пояснювалося тим, що можливі ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, але не може керувати своєю поведінкою. Наводяться приклади, що такий стан спостерігається у піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Такі хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону вчинюваних ними дій і навіть розуміти їх суспільну небезпечність, проте вони втрачають здатність керувати своїми вчинками. Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапилася нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.

Тобто за допомогою розділу інтелектуальної і вольової ознак сполучником «або» законодавець підкреслив їх відносну самостійність та закріпив їх рівне значення при визначенні поняття неосудності.

У той самий час у науці психіатрії питання про сполучник «або» в формулі неосудності є гостро дискусійним питанням стосовно змісту психологічного критерію. Вченими висловлені діаметрально протилежні точки зору відносно обґрунтованості використання цього сполучника, який поєднує дві частини психологічного критерію. Найбільш ґрунтовно проаналізував цю проблему в своєму монографічному дослідженні український експерт судовий психіатр В. Б. Первомайський. Учений нагадав, що пропозиція використання сполучника «або» належить В. Х. Кандинському (1890 р.). Інший погляд був висловлений Д. Р. Лунцем, який відстоював поєднання зазначених ознак сполучником «та» (1966 р.).

У зв'язку з тим, що відповідно до положень ч. 2 ст. 19 КК «здатність усвідомлювати свої дії» і «здатність керувати» розглядаються законодавцем як самостійні, незалежні одна від іншої категорії, В. Б. Первомайський об- ґрунтовано вказує на те, що в основу своєї пропозиції В. Х. Кандинський поклав уявлення про психічні захворювання, що існували в ХІХ ст., при яких хворий усвідомлює свої дії, але не може керувати ними. При цьому не враховувалась обставина, що розлад свідомості як найбільш суттєва ознака психічного розладу обов'язково супроводжується розладом критичного ставлення не лише до оточуючих, а й до себе. Саме тому, робить висновок В. Б. Первомайський, зовнішній прояв «усвідомлення» своїх дій психічно хворими не може сприйматися як збережена здатність керувати своїми діями. Не випадково за весь наступний період розвитку психіатрія так і не змогла надати доказів існування психічних розладів, при яких зберігається здатність особи усвідомлювати свої дії, але втрачається здатність ними керувати. Заперечення цього тезису можливо лише шляхом доведення самостійності існування вольової сфери незалежно від свідомості. Але таких доказів, за висновками В. Б. Первомайського, немає ані в психіатрії, ані в інших науках, які стосуються проблем психіки та свідомості.

Такий самий висновок можна зробити за результатами вивчення судової практики. В ухвалах судів у кримінальних провадженнях при застосуванні примусових заходів медичного характеру стосовно особи, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані неосудності (ст. 513 КПК України(див. ДОДАТОК 1.2)), інтелектуальна та вольова ознаки психологічного критерію неосудності завжди поєднуються сполучником «та» («і»).

Інтелектуальна ознака юридичного критерію передбачає нездатність особи розуміти як фактичну сторону скоєних нею дій, так і їх суспільну значущість, тобто суспільно небезпечний характер. Коли особа не розуміє фактичної сторони своїй дій, того, що вона робить, причинного зв'язку між вчиненими нею діяннями і їх наслідками, вона, природно, не усвідомлює і суспільної небезпечності скоєного. Наприклад, психічно хворий душить свою дитину, думаючи, що голубить її. Випадок же, коли душевнохворий підпалює дім, пояснюючи свій вчинок бажанням під час свят освітити село, вказує на розуміння ним фактичної сторони своїх дій при відсутності усвідомлення їх суспільної небезпеки (це недоступно для його свідомості).

Другою ознакою юридичного критерію є вольова ознака - нездатність особи керувати своїми діями. Вольові дії людини нерозривно пов'язані з роботою його свідомості. Але можливі випадки, коли при хворобливому розладі психічної діяльності відносно зберігається одна із функцій психічної діяльності - вольова діяльність. Це положення виражене у формулі неосудності, даній в ст. 19 КК України(див. ДОДАТОК 1.1). Розділовий сполучник “або” поставлений між словами, які характеризують інтелектуальні і вольові ознаки юридичного критерію, означає, що особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, хоч і усвідомлювала в момент його скоєння свої дії, але не могла керувати ними.

Такий розлад вольової сфери при збереженні здатності розуміти вчинене спостерігається, наприклад, клептоманів - осіб, що страждають нездоланним потягом до крадіжок, у піроманів - осіб, які страждають хворобливим потягом до підпалів, до знищення вогнем, у наркоманів у період абстиненції - наркотичного голодування. Якраз через розлад вольової сфери ці особи усвідомлюючи свої дії, не можуть утримуватись від їх скоєння.

Отже, для наявності юридичного критерію неосудності достатньо встановити одну із його ознак - або інтелектуальну, або вольову. Для визнання особи неосудною необхідні одночасно два критерії неосудності, а саме одна із ознак медичного і одна - юридичного критеріїв. Необхідність одночасно встановлювати два критерії неосудності обумовлена тим, що медичний критерій, який вказує на наявність у особи психічної хвороби або іншої психічної аномалії, сам по собі ще не може служити підставою для визнання особи неосудною.

Психічне захворювання може бути різним за тяжкістю перебігу, глибиною ураження розумових і вольових здібностей. Особа, яка страждає психічними захворюваннями, тільки тоді може бути визнана неосудною, коли під час скоєння суспільно небезпечного діяння захворювання досягло такої глибини або ступеня, що позбавило хворого можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Адже для перебігу багатьох хвороб характерне те, що тільки у певні перебіги хвороби досягає такої сили і інтенсивності, що позбавляє особу здатності усвідомлювати вчинене і керувати своїми діями. Серед таких хвороб епілепсія, епідемічний енцефаліт та ін.

Отже, юридичний критерій неосудності встановлює ту межу тяжкості психічного захворювання, починаючи з якої особа визнається неосудною.

Таким чином, тільки встановлення ознак двох критеріїв неосудності дає підставу для визнання особи неосудною. Наявність ознак медичного і юридичного критеріїв повинна бути встановлена на час вчинення суспільно небезпечного діяння. Як зазначається у ч. 2 ст. 19 КК, “не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності”.

РОЗДІЛ 4. КРИМІНАЛЬНО - ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ НЕОСУДНОСТІ

Питання про осудність (неосудність) завжди вирішується стосовно конкретного діяння. Ніхто не може бути визнаний неосудним взагалі, безвідносно до вчиненого. По-перше, перебіг хронічних психічних захворювань припускає можливість поліпшення стану (ремісії). По-друге, при деяких хворобливих станах психіки, наприклад, при олігофренії, особа може усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку одних своїх дій (таких як заподіяння побоїв, крадіжка) і не усвідомлювати суспільної небезпеки інших дій, які стосуються більш складних відносин (порушень санітарно-епідеміологічних правил).

Інтелектуальна і емоційно-вольова сфери неподільно пов'язані між собою. Сучасна психіатрія вважає, що не існує ізольованого ураження психічних функцій. Однак це не виключає того, що хворобливий розлад психіки може зачіпати переважно ту або іншу її сторону. При деяких хворобах особа в певних межах може критично ставитись до своїх дій, але не в змозі керувати ними, не може утриматись від їх вчинення. Саме тому психологічними критеріями неосудності є як нездатність особи усвідомлювати значення своїх дій (інтелектуальний критерій), так і не можливість керувати ними (вольовий критерій). Обидві ці ознаки у ч. 2 ст. 19 КК (див. ДОДАТОК 1.1)України розділені сполучником "або", що підкреслює їх самостійне значення.

Особа визнається неосудною, якщо вказані порушення інтелекту та волі обумовлені хворобливим станом психіки. При цьому не вимагається, щоб саме суспільно небезпечне діяння, стосовно якого особа визнається неосудною, перебувало в прямій причинній залежності від психічного захворювання.

Неосудність обґрунтовується хворобливим станом психіки під час вчинення суспільно небезпечного діяння. Тому неправильним є вживання терміна "неосудний" щодо особи, в якої після вчинення злочину відбувся психічний розлад. Якщо стан психіки такої особи робить неможливим призначення або виконання покарання, до неї можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. При цьому слід зазначити, що сама по собі наявність психічної хвороби не обов'язково зумовлює стан неосудності на момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Скажімо, хворий навіть на такі тяжкі хвороби, як шизофренія, епілепсія та ін., може перебувати у стані ремісії (покращення) і може бути визнаний осудним (обмежено осудним) щодо вчиненого діяння, оскільки буде відсутній психологічний критерій неосудності.