Правотворчість і законотворчість у кримінальному процесі України: сучасний стан та перспективи здійснення

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Правотворчість і законотворчість у кримінальному процесі України: сучасний стан та перспективи здійснення

Невмитий О.Ю.,

прокурор відділу нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю управління наглядуу кримінальному провадженні прокуратури Кіровоградської області

У статті розглядається питання щодо правотворчості та законотворчості у кримінальному процесі України. Визначається сучасний стан правотворчості та законотворчості у даній сфері. Вказується на механізм правотворчості та законотворчості, який існував раніше у кримінальному правосудді нашої держави. Висловлюється точка зору щодо правил правотворчості та законотворчості, які повинні бути додатково впроваджені задля прийняття дійсно необхідних змін у кримінальному процесуальному законодавстві України.

Ключові слова: кримінальний процес, правотворчість, законотворчість, сучасний стан, перспективи здійснення.

В статье рассматривается вопрос о правотворчестве и законотворчестве в уголовном процессе Украины. Определяется современное состояние правотворчества и законотворчества в данной сфере. Указывается на механизм правотворчества и законотворчества, который существовал ранее в уголовном правосудии нашего государства. Высказывается точка зрения о правилах правотворчества и законотворчества, которые должны быть дополнительно внедреннены для принятия действительно необходимых изменений в уголовном процессуальном законодательстве Украины.

Ключевые слова: уголовный процесс, правотворчество, законотворчество, современное состояние, перспективы осуществления.

The article deals with the issues of right-build and legislative-build in the criminal process of Ukraine. The present state of right-build and legislative-build in this area is determined. Specifies the mechanism of right-build and legislative-build, which existed before in the criminal justice of our state. The point of view regarding rules of lawmaking and lawmaking, which should be additionally implemented in order to make really necessary changes in the criminal procedural legislation of Ukraine, is expressed.

Key words: criminal process, right-build, legislative-build, current state, perspectives for implementation.

Постановка проблеми

правотворчість законодавство кримінальний

Безперечним є те, що будь-яке суспільство, в тому числі українське, перебуває в постійному розвитку (динаміці). Такий розвиток, як правило, супроводжується позитивними та негативними досягненнями. Одним із таких негативних досягнень можна визнати факт, що разом із розвитком суспільства відбувається удосконалення механізмів протидії правовим засобам запобігання, боротьби та протидії злочинності. Так, в наші дні розкриття та розслідування кримінально-караних діянь, притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності - це складний процес і кропітка робота судових і правоохоронних органів, оскільки злочинна поведінка сьогодні - це «вкрай прихована» протиправна діяльність.

Враховуючи цей факт, можна визнати цілком правильним, що до кримінального процесуального законодавства, як основного інструментарію судових і правоохоронних органів по боротьбі та протидії злочинності, потрібно постійно вносити зміни.

Проте не потрібно забувати: законотворчість - це також вид діяльності (державної), що вимагає правильного підходу з метою прийняття зважених та дійсно потрібних законодавчих актів. У той же час, якщо поглянути на сучасний стан законотворчого процесу в сфері вітчизняного кримінального правосуддя, то іноді важко зрозуміти логіку прийняття того чи іншого нормативно-правового акту. Прикладом є останні зміни до КПК України [1], що, на глибоке авторське переконання, ускладнюватимуть процес досудового розслідування в майбутньому, та, як зазначає Головний військовий прокурор А. Матіос, вже сьогодні ускладнили життя правоохоронним органам [2]. Таким чином, актуальними для дослідження стають механізми правотворчості та законотворчості, які, відповідно, повинні дотримуватися під час змін у кримінальному процесуальному законодавстві.

Стан дослідження. Питання щодо правил законодавчих змін у кримінальному процесі України, були предметом розгляду таких вчених, як: В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, В.С. Зеленецький, О.В. Капліна, Л.М. Лобойко, В.Т. Маляренко, В.Т. Нор, М.А. Погорецький, В.М. Тер- тишник, О.Г. Шило, М.Є. Шумило та ін.. Проте не применшуючи значення висновків цих авторів, слід звернути увагу: думки висловлювалися без врахування поглядів теорії держави і права, що взагалі представляє собою законотворчий процес у державі, яким повинен він бути; без історичного екскурсу в законотворчу діяльність, що мала місце на теренах України в різні періоди історії відносно кримінального правосуддя, адже, як відзначатиметься в подальшому, такий досвід мав місце у нашій державі й він заслуговує на увагу і в наші дні.

Метою статті є розкриття правотворчих і законотворчих процесів, які повинні мати місце під час регулювання й удосконалення вітчизняного кримінального процесу.

Виклад основного матеріалу

Якщо звернутися до теорії держави і права, що має представляти собою законотворчий процес у державі, то спочатку відмітимо, законотворчість - це прийняття нормативно-правових актів: закони, укази, розпорядження, рішення тощо, за результатами діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів тощо [3, с. 294].

Проте, як слушно відмічено О.Ф. Скакун [3, с. 293-295], законотворчість - це лише складова частина правотворчості, що, в свою чергу, розуміється як правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства, пов'язана зі встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.

Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості - встановлення нових правових норм, зміна і скасування застарілих правових норм.

Однією з ознак правотворчості є те, що вона має конкретно-цільову і організаційну спрямованість, оскільки правотворчість - це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акту.

Тобто, як бачимо, наведені роз'яснення свідчать про те, що: по-перше, законотворчість - це складова частина правотворчості; по-друге, створення нормативно-правових актів відбувається в рамках правотворчості, тоді як законотворчість - це вже результат цього; по-третє, правотворчість передбачає попередній аналіз правовідносин, що мають регулюватися нормативно-правовим актом тощо.

Порівнявши це з тим, як сьогодні вносяться зміни до КПК України, відразу можна констатувати, що у даній сфері, як правило, має місце виключно законотворча діяльність, і ніякої мови про правотворчість. Адже при прийнятті тих чи інших змін до цього Кодексу, дуже часто важко віднайти та зрозуміти їх причину.

Проте зазначені висновки, зауважимо, дають змогу вже повністю приєднатися до поглядів Л.М. Лобойка [4], що сучасний механізм побудови кримінального процесу України повинен будуватися також на принципі «наукової обґрунтованості», оскільки відмова від нього має наслідком: «... окремі інститути кримінального процесуального права не відповідають сучасним вимогам суспільства до функціонування процесуальної системи, що утворює проблемну ситуацію Тоді як звернення до науки під час

прийняття кримінально-процесуальних норм запобігає цьому, оскільки саме наука є тією цариною людської діяльності, що продукує нові, сучасні знання».

Що ж до того, як безпосередньо має проявлятися впровадження принципу наукової обґрунтованості в законотворчу і правотворчу діяльність у рамках кримінального провадження [4]. То хоча Л.М. Лобойко вказує, що складовою частиною принципу наукової обґрунтованості побудови сучасного кримінального процесу є широке, максимально можливе залучення науковців до обговорення й обґрунтування тих чи інших законодавчих положень, особливо тих, що визначають концептуальні основи побудови процесу. Однак це є безперспективним шляхом, оскільки:

по-перше, зібрати усіх учених разом навряд можливо, а якщо усі й зберуться, то працювати буде надзвичайно важко з відомих причин;

по-друге, навіть у робочій групі, що чисельно є набагато меншою від кількості усіх учених-процесуалістів України, рішення щодо дискусійних питань приймаються голосуванням, а отже, частина, нехай навіть і менша, учених залишиться незадоволеною рішенням;

по-третє, не всі вчені є висококомпетентними в усіх питаннях кримінального процесу.

На нашу думку, наведений шлях реалізації принципу «наукової обгрунтованості» в законотворчій і правотворчій діяльності відносно кримінального процесу, все-таки не слід вважати й безперспективним. Адже, як свідчить історія нашої держави, зазначений приклад мав місце на території сучасної України й був визнаний позитивним зі сторони зарубіжних процесуалістів, крім того, не мав тих недоліків, про які відзначав Л.М. Лобойко, зокрема, що стосується залучення вчених до розробки нормативно- правових актів у сфері кримінального правосуддя.

Так, мова йде про період входження України до складу Російської імперії (середина XIX ст.), зокрема, коли у даній державі розпочалися роботи по реформуванню кримінального правосуддя. Як роз'яснено Г.А. Джаншієвим та іншими тогочасними вченими, коли восени 1861 року Олександру II представили на розгляд законопроекти по реформуванню правосуддя, він їх звірив з довідкою про стан судочинства в країні. Після цього було сформовано висновок, що жоден із цих законопроектів насправді не покращує систему правосуддя, яка, в свою чергу, піддавалася нищівній критиці в суспільстві [5, с. 177-180].

На підставі цього Олександр II прийшов до висновку, що потрібно спочатку розробити основні положення, на яких має ґрунтуватися майбутня судова реформа, і лише після цього приймати відповідні законодавчі акти; за дану роботу має відповідати комісія, до складу якої повинні обов'язково входити найвидатніші науково-практичні юристи того часу, а не як раніше, лише посадові особи, що мають відношення до здійснюваного в країні правосуддя [6, с. 50-57; 7, с. 4-46; 8, с. 240; 9, с. 18-19; 10, с. 463-466].

Варто звернути увагу, що в період роботи даної комісії, яка створена задля розробки основних положень майбутньої судової реформи, дискусії між науковцями і практиками були, але діячі дійшли консенсусу з приводу майбутніх основ кримінального судочинства (провадження).

Про це, зокрема, свідчить той факт, що незважаючи на те, що у працях М.В. Давидова, М.В. Полянського «Судова реформа» [11, с. 277], «Главные деятели и предшественники судебной реформы» під редакцією К.К. Арсеньева [12, с. 7, 16], «Судебная реформа» під редакцією І.В. Гессена [6, с. 27], перша і друга частина праці М.В. Давидова, М.М. Полянського «Судебная реформа» [11, с. 203-204, 277-278; 13, с. 2-4], робота А. А. Головачева «Десять лет реформ 1861-1871» [5, с. 34, 47, 177, 183-184], А.Ф. Кони «Отцы и дети судебной реформы» [14, с. 146-147], відображаються дискусії членів комісії з приводу основ подальшого реформування кримінального процесу. 29 вересня 1862 року був виданий Указ «Про основні положення майбутньої судової реформи» [15, с. 145-146], що свідчить про узгодження позицій вчених між собою.

Наведений період історії законотворчих і правотворчих процесів відносно кримінального судочинства мав ще одну безпрецедентну позицію, на яку, згідно з авторським переконанням, потрібно також звернути увагу.

Так, в період від 29 вересня 1862 року (прийняття Указу «Про основні положення майбутньої судової реформи» [15, с. 145-146] до підготовки проектів Судових статутів [7, с. 53-54], на обговорення представникам органів судочинства, юридичних закладів освіти та суспільства в цілому, для висловлення ними своїх зауважень і пропозицій, було представлено «Основні положення майбутньої судової реформи» [6, с. 77-79; 8, с. 250-251].

Підставами для таких дій було те, що вже тоді влада усвідомлювала: закони приймаються для громади, тому їхню думку також потрібно враховувати під час прийняття законів. Про це, зокрема, свідчить перша частина праці М.В. Давидова, М.М. Полянського «Судова реформа», зі місту якої вбачається, що врахування думки громади було однією з умов розробки проектів Судових статутів [11, с. 338-340].

Як вказували Г.А. Джаншієв [7, с. 53-54], К.Ф. Харталури [16, с. 6-7], та що безпосередньо відображено в книзі «Замечания о развитии основных положений преобразования судебной части в России» [17], суспільство в цілому жваво відгукнулося на таку пропозицію влади. Особливо активними були юристи-практики, що надіслали доволі багато зауважень [14,с. 86].

Під час даного обговорення висновки комісії суттєвих нарікань не викликали, хоча, як додатково вбачається з праці І.В. Гессена, в якій узагальнено ці пропозиції та зауваження, певні нарікання все-таки були [6, с. 89-90].

Зазначеного підходу тогочасна влада дотрималася й під час прийняття самого Статуту кримінального судочинства, що мав стати основним законодавчим актом, який регулює порядок кримінального провадження. Адже, відповідно до висновків Г.А. Джаншієва [7, с. 53-54], А.Ф. Коні [14, с. 86], до складу комісії, яка відповідала за розробку проектів Судових статутів, в тому числі Статусу кримінального судочинства, знову-таки включені найвидатніші науково-практичні діячі того часу.

Не можна не звернути уваги й на те, що прийняття законодавчих актів у сфері кримінального правосуддя у зазначений спосіб, тобто із залученням до цього науково- практичних діячів, надання проектів законів суспільству на обговорення тощо, супроводжувалося ще й вивченням зарубіжного кримінального процесу. При цьому, коли зарубіжні процесуалісти дізналися про такий підхід прийняття нормативно-правових актів у Російській імперії, частиною якого, нагадаємо, була Україна, у іноземних оглядачів було менше нарікань на систему правосуддя, яка впроваджувалася за СКС, аніж у вітчизняних вчених. Свідченням цього є праця І.Г. Щегловітова «Влияние иностранных законодательств на составление Судебных Уставов от 20 ноября 1864» [18], де відображено думку німецького юриста та оглядача зарубіжного кримінального законодавства К.Ю.А. Міттермайера [19], який, для прикладу, вказував, що роль прокурорського нагляду, згідно із положеннями СКС, не є занадто вагомою та такою, що втручається в діяльність судової влади, в тому числі під час попереднього слідства. Відмітимо, тогочасні вітчизняні вчені були дещо іншої думки.

Звернення уваги на дану обставину обумовило те, що в умовах сьогодення, ситуація кардинально інша. Дуже часто той чи інший нормативно-правовий акт, який приймається і стосується кримінального провадження, навпаки є імплементацією зарубіжного досвіду у вітчизняну кримінально-правову систему. Проте, як відомо, не кожний зарубіжний досвід може бути впроваджений, оскільки він не відповідає реаліям життя в Україні.

Вважаємо, наведені приклади історії щодо правотворчості і законотворчості у кримінальному процесі нашої держави в середині XIX ст., можуть та повинні впроваджуватися у нашій державі в наші дні. Адже, як відзначалося на початку, прийняття нормативно-правових актів (законотворчість), це лише складова, завершальна частина процесу регулювання суспільних відносин (правотворчість). У свою чергу, правотворчість передбачає попередню підготовку при прийнятті нормативно-правового акту, зокрема: аналіз стану правовідносин, думка суспільства, висновки знавців (вчених) тощо.

Таким чином, на підставі викладеного можна зробити висновок: враховуючи, що сьогодні ми маємо лише законотворчий процес у сфері кримінального правосуддя, без правотворчості, принцип «наукової обґрунтованості», обговорення суспільством і науково-практичними діячами змін до кримінального процесуального законодавства, повинні стати основоположними правилами подальшого реформування вітчизняного кримінального провадження.

Список використаних джерел

Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу, Цивільного процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів : Закон України від 03.10.2017 р. № № 2147-УІІІ [Електр. ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2147-19.

А. Матіос Про приниження і знущання «державотворців» над правоохоронцями / А. Матіос [Електр. ресурс]. - Режим доступу: https://tsn.ua/ukrayina/obureniy-matios-pokazav-yak-prokurori-stoyat-zrannya-u-chergah-cherez-derzhavotvorciv-1062710.html.

Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підруч. / О. Ф. Скакун. - Харків: Консум, 2001. - 656 с.

Лобойко Л. Принцип наукової обґрунтованості побудови сучасного кримінального процесу України /Л. Лобойко// Питання боротьби зі злочинністю. - 2016. - Вип. 31.-С. 40-54.

Головачева А. А. Десять лет реформ 1861-1871 / А. А. Головачева. - Санкт-Петербург: в типографии Ф. С. Сущинского, 1872.-401 с.

Гессен И. В. Судебная реформа / И. В. Гессен. - СПб.: Типолитогр. Ф. Вайсберга и П. Гершунина, 1905. - 267 с.

Джаншиев Г. А. Основы судебной реформы. Историко-юридические этюды / Г. А. Джаншиев. - М.: Тип. М. П. Щепкина, 1891. - 428 с.

Звягинцев А. Г. Российские прокуроры / А. Г. Звягинцев, Ю. Г. Орлов. - М.: Молодая Гвардия, 1999. - 565 с.

Пашин С. А. Становление правосудия / С. А. Пашинин. -М.: Р. Валент, 2011. - 456 с.

Дмитриев Ф. М. Сочинения. Том II. Статьи и исследования. - Москва, товарищество типографии А. И. Мамонтова, 1900 г. -608 с.

Судебная реформа. Т. 1 / Под ред. Н. В. Давыдова, Н. Н. Полянского; при ближайшем участии М. Н. Гернета, А. Э. Вормса, Н. К. Муравьева и А. Н. Пареного. - М.: Книгоизд. "Объединение", 1915. -381 с.

Главные деятели и предшественники судебной реформы / Под ред. К. К. Арсеньева. - СПб.: Брокгауз и Ефрон, 1904. - 61 с.

Судебная реформа. Т. 2 / Под ред. Н. В. Давыдова, Н. Н. Полянского; при ближайшем участии М. Н. Гернета, А. Э. Вормса, Н. К. Муравьева и А. Н. Пареного. - М.: Книгоизд. "Объединение", 1915,- 309 с.

Кони А. Ф. Отцы и дети судебной реформы. (К пятидесятилетию Судебных Уставов). 1864 - 20 ноября / А. Ф. Кони. - М.: Т-ва И.Д. Сытина, 1914. -295 с.

Полное собрание законов Российской Империи. Собрание Второе. 12 декабря 1825 - 28 февраля 1881 гг.: в 55 т. - СПб.: Тип. II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830-1885 гг. - Том XXXVII. Отделение 2.1862 г. -837 с.

Харталури К. Ф. Итоги прошлого. 1866-1891 г.г. (Очерки уголовных процессов и судебные речи). - С.-Петербург: типография Министерства внутренних дел, 1891 г. - 580 с.

ЗамЬчанія о развитіи основныхъ положеній преоброзованія судебной части въ Россіи. - С.-Петербург, 1863. - 439 с.

Щегловитов И. Г. Влияние иностранных законодательств на составление Судебных Уставов от 20 ноября 1864 / И. Г. Щегловитов. - Петроград: Издание Товарищества И.Д. Сытина, 1915. - 70 с.

Миттермайер К. Ю. А. Законодательство и юридическая практика, в новЪйшемъ ихъ развитіи, въ отношеніи къ уголовному судопроизводству / К. Ю. А Миттермайер ; [перев. В. Бартнева]. - С.-Петербургъ : Печатано въ типографіи Правительствующего Сената, 1864. - 587 с.

Размещено на Allbest.ru