Українська християнська традиція державотворення та окремі константи інтеграції Христового вчення в російській суспільній думці ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська християнська традиція державотворення та окремі константи інтеграції Христового вчення в російській суспільній думці ХХІ століття

М. Ісаєнко

В пропонованій статті Максима Ісаєнка «Українська християнська традиція державотворення...» із питання застосування компаративістського методологічного підходу подається аналіз концептуальних диспозицій, наявних в українському, польському й російському типах державотворення й організації владних інституцій. Вивчаються соціально-правові моделі, що є характерними для трьох слов'янських народів, окреслено вектори спорідненості й віддалення розуміння феноменів держави, влади, права.

Ключові слова: державотворення, національна ідентичність, універсалії, концепти, християнська демократична республіка, самодержавство.

Актуальність дослідження. Обрана нами тема для розгляду в пропонованій статті, ще нещодавно могла видатись, на перший побіжний погляд, не надто вагомою, не надто актуальною. Проте історичний час все розставляє на свої місця, структуруючи людську і наукову зосібна свідомість відповідно до реалій сьогодення й актуальних перспектив, відповідно до вимог часу та потреб людини, суспільства, держави. Не можна сказати, що проблема національної ідентичності, зокрема така її потужна, наріжна семіосфера як сфера духовна, не порушувалася у працях українських філософів, правознавців, соціологів, істориків, культурологів, всіх тих, хто на теоретичному й прикладному рівні займається вивченням різних цивілізаційних аспектів тривання феномену України впродовж багатьох тисячоліть поспіль.

Проте проблема національної ідентичності - це не явище, яке можна розглядати відокремлено від соціально-культурного й геополітичного контексту, відірвано від магістральних шляхів розвитку історії ідей та історії подій. Особливо слід враховувати означений контекст тоді, коли йдеться про вивчення світоглядних, а відтак і щонайтісніше пов`язаних з ними державотворчих та законодавчо-правових тенденцій у народів, які тривалий час є сусідами, належать до подібних, часто трактованих навіть як ідентичні, віросповідних систем. Для дослідника, який прагне не перебувати в полоні ідеологічних зужитих штампів, які, як відомо не мають нічого спільного з об`єктивністю та незаангажованістю - базисними принципами наукового пізнання - подібні об`єкти вивчення, об`єкти ретельного аналізу становлять особливо привабливу сферу докладання інтелектуальних зусиль.

Методологія вивчення. Відтак, вище перераховані чинники зумовили не лише наше зацікавлення зазначеною темою, а й окреслили компаративну методологію її вивчення. Метою даної студії, відтак, є засноване на принципові співставного аналізу з`ясування базисних, атестованих сучасними авторами як християнські констант, притаманних вітчизняному, польському й російському державотворенню. На питання, чому автор статті виносить як проблемний комплекс питань саме тематичне коло, пов`язане із співставленням вітчизняної, польської та російської державно-правових традицій маємо відповісти, що в названих вище трьох словенських народів не лише близьке географічне й внаслідок цього - геополітичне положення, що завжди буває з сусідуючими народами, ай- головно - і польський і російський дискурс завжди знаходилися з українським у стані постійної взаємодії, переживав етапи історичного взаємопритягання й історичного взаємовідторгнення. До слова, вітчизняний світоглядний дискурс, певною мірою поєднав католицизм і православ`я в феномені з`явленого в добу Бароко греко- католицизму, від Берестейської унії 1596 року.

При цьому, залишаючись приналежними до світової родини християнських (православних, католицьких) народів і українці, і поляки і росіяни репрезентували в соціальних та культурних універсаліях народів- сусідів певні константи своєї ідентичності, власної унікальності, так би мовити, дарували геніїв літератури, культури, мистецтва одне одному. Приклад геніального українця Гоголя - фактичного засновника великої російської прози, приклад «польської школи» в українському романтизмі є непоодинокими, проте вельми яскравими свідченнями такого духовного взаємообміну, що не міг не позначитися не всіх складових чинниках гуманітарної семіосфери національного буття. Втім, магістральні тенденції такого буття в одних народів були в силу цілого комплексу причин ближчими, хоча, здавалося б з історіософського, ментального, конфесійного та інших поглядів мали б бути віддаленішими одне від одного, а в інших соціально-культурних та державотворчих, правових ситуаціях ставалося навпаки. З`ясувати, чому ставалося саме так, є ще одним завданням пропонованої розвідки, адже у незаангажованій відповіді на це питання міститься й, як казали вітчизняні барокові митці-мислителі, «ключ розуміння» того магістрального шляху, яким має прямувати Україна, вітчизняна державність в новітню добу.

Дослідженість проблеми. В багатьох дослідженнях, написаних вже на початку ІІІ Тисячоліття з різних царин наук про людину, суспільство, державу, право, автори, після завершення ери панування в ХІХ-ХХ ст. атеїстично-матеріалістичних тенденцій та ідеологічних пріоритетів, знову виносять як концептуально значущі категорії «християнська традиція», «православна традиція», «католицька традиція», «європейська традиція». Відтак пов`язаний з цими категоріями та їхньою наповненістю понятійно- термінологічний універсум, як один із наріжних чинників, постійно перебуватиме в аксіологічному полі нашого дослідження. Проблематиці, пов`язаній з традиціями як константною одиницею державотворення й ідентичності національного буття, як відомо, приділяли значну увагу світові й українські філософи й правознавці такі як Д. Донцов, Г. В.-Ф. Гегель, І. Кант, Б. Кістяківський, В. Липинський.

Ми прагнемо розглядати традицію не лише як комплекс світоглядних, а відтак морально-етичних установлень, закріплених у звичаєвих та правових нормах певного національного світосприйняття та буття, а й - не меншою мірою - трактувати традицію як універсалію, що адекватно відбиває таке світосприйняття певного народу, як особливу семіоферу, в якій містяться національні константи розуміння ролі і сутності держави, правосвідомості й право розуміння. Традиція, і - як одна з чільних - традиція державотворча, відтак є формою виявлення національної ідентичності, є універсальним способом пізнання ставлення певної національної спільноти до світу й до себе самої, оскільки саме через розуміння й форми та способи трактування традицією загальносвітових, у даному тематичному зрізі - християнських універсалій пізнається не лише національна ідентичність певного народу, а і його державотворчі та соціально-правові цінності й пріоритети. Хоча, відзначимо кожен вчений, особливо коли він безпосередньо є репрезентантом ментальності народу до якого він належить завжди є носієм значної або незначної (це вже залежить від конкретного дослідника) частки суб`єктивності. Таку щиру суб`єктивність побачимо ми, скажемо дещо забігаючи наперед, у працях російського професора Дунаєва, хоча суб`єктивність може пояснюється вочевидь емоційною небайдужістю, що звісно є позитивом в моральному відношенні, але дещо шкодить науково-раціоналістичному підходу.

Саме тому, з метою виявлення на концептуально-рецептивному рівні якомога більш яскравої незаангажованості, а відтак і наукової об`єктивності при дослідженні проблем національного християнського державотворення, звернемось до джерела, що його вже впродовж кількох століть вважають одним з найавторитетніших в процесі пізнання європейцями феномену України ще від середньовічно-барокових часів. В класичній, від першої появи друком у Франції в 1648 році праці Гійома Левассера де Боплана «Опис України», серед інших ґрунтовних характеристик життя, звичаїв, побуту, козацької медицини, географічного положення, кліматичних умов, в яких мешкають українці, наводяться й характеристики державного й соціально-правового розуміння українцями, як християнським козацьким народом, основ функціонування влади, суспільства, їхньої взаємодії між собою.

В підрозділі «Про козаків» французький мандрівник і мислитель спостережливо зазначає: «Розповімо... як козаки вибирають отамана... Вони скликають усіх шанованих старих полковників і козаків, які мають у них авторитет, і кожен віддає свій голос за того, кого вважає найдостойнішим. Хто дістане більшість голосів, той і буде старшим. Якщо обраний козак дає свою згоду бути отаманом, то дякує раді за виявлену йому честь, зауважуючи, що не гідний цієї посади і не здатний її обіймати. Проте обіцяє, що своїми вчинками та діями, як значними, так і буденними, намагатиметься гідно служити громаді, а життя своє завжди готовий покласти за своїх братів (так вони себе називають). При цих словах усі присутні плескають в долоні, гукають «Слава! Слава!», а затим один за одним, відповідно до свого рангу, йдуть йому вклонитися. Отаман подає їм руку - такою є форма вітання з козаками... Новообраний гетьман... володіє абсолютною владою. Проте, він не може ухвалити жодного рішення, не порадившись із військовою радою. Гетьман мусить бути надзвичайно розсудливим., аби не припуститися помилки, а в сутичці з ворогом чи в непередбачуваних ситуаціях він має виявити весь свій хист і сміливість. Адже за виявлену малодушність його можуть покарати як зрадника. У цьому разі обирають іншого гетьмана за описаною вище процедурою. Керувати козаками і вести їх у похід нелегко».

Прокоментуємо наведені концептуальні спостереження. Як випливає з вище процитованих міркувань, український народ, успадкувавши і, попри жахливі випробування татарської навали, зберігши ідеали й засновані на них принципи вічової києворуської християнської демократії в добу пізнього Середньовіччя і Бароко поклав в основу козацького державного й військового устрою, актуалізувавши на новому етапі стародавні засадничі положення. Цей чинник, що вагомо для розуміння природи національного державотворення, засвідчує безперервність вітчизняного державотворення попри всі соціально-історичні несприятливі обставини чи внутрішні й зовнішні загрози. Привернемо концептуальну увагу до кількох значущих обставин, про які згадує Г. Л. де Боплан. Першою з них видається явно демократична, в дусі добре знайомого козакам, багато з яких були випускниками середньовічних колегіумів латинського вислову «Vox populi - vox Dei» настанова: «Козаки. скликають усіх шанованих старих полковників і козаків, які мають у них авторитет, і кожен віддає свій голос за того, кого вважає найдостойнішим. Хто дістане більшість голосів, той і буде старшим».

Є цілком очевидним, що наявний саме принцип шанованості, авторитетності, проте жодним чином не владної авторитарності, покладено тут як базис. Козак є в даному разі рівним за ступенем своєї авторитетності полковникові, оскільки моральні якості й звитяга, розум і хист становлять визначальну ознаку іманентно демократичного підходу. Не чин, не сан, але Дух визначає право причетності до вибору очільника, а зрештою і вибору того вектору руху, яким керуватиметься у певний історичний відтинок часу українська нація, українська державність. Напевне, саме через усвідомлення цієї відповідальності перед вибором і доручають його визначення найбільш авторитетним членам християнської української громади. Більшість голосів у даному разі - не просто арифметична більшість, але, сказати б тут краще, більшість якісно делегована, більшість відповідальна до певної міри по-патерналістському, по-батьківському. «Старий козак», «старий полковник» відноситься певне не лише до віку, а цілком можливо й не до віку як такого, а саме до батьківської відповідальності за долю дітей. До слова, багато вчених- українознавців роблять наголос саме на такому родинно-демократичному, так би мовити, типові українських державотворчих, соціально-культурних й правових відносин.

Саме тому вибір найбільш достойними найбільш достойного - це вибір моральний, вибір відповідальний перед Богом і людьми, а відтак є вибір істинно християнський в своїй світоглядній основі. До речі, ще задовго до появи європейського екзистенціалізму ХІХ-ХХ століть проблема вибору розглядалася українською християнською громадою не як задоволення, скажімо, власною значущістю, не лише як право, а як усвідомлений тягар, який слід було нести по-християнському, тобто дбаючи про інших незрівнянно більше, аніж про самого себе. Сутнісно екзистенціальні шукання Григорія Сковороди мають, вочевидь, саме цю, Г. Л. де Бопланом у козацькому демократизмі спостережену основу. Принагідно зазначимо, що термін «найдостойніший» щодо кандидата означає відповідність саме моральним критеріям, на які покладаються при його виборі старійшини, і тим сподіванням, які вони від імені всієї громади, волю якої репрезентують, покладають на нього.

Розгортає дану філософему в філософсько-правовому полі наступне спостереження французького філософа й мандрівника над українськими звичаями: «Хто дістане більшість голосів, той і буде старшим... Якщо обраний козак дає свою згоду бути отаманом, то дякує раді за виявлену йому честь, зауважуючи, що не гідний цієї посади і не здатний її обіймати. Проте обіцяє, що своїми вчинками та діями, як значними, так і буденними, намагатиметься гідно служити громаді, а життя своє завжди готовий покласти за своїх братів». На перший побіжний погляд йдеться тут про етикетні норми поводження між козаками. Проте добре відомо, що етикет, як одна з форм виявлення національного світогляду, а відтак - моралі й звичаїв, національних традицій, відбиває сутність національної ментальності, культури. Словом всього того, що триває в тисячоліттях українського буття. Даючи згоду, а відтак внутрішньо співміривши посаду на яку його обрано з власними силами, козак не лише щиро вдячний громаді й Богові (пам`ятаймо латинський вислів!) за високу честь і виявлену довіру, а й зауважує, що «не гідний цієї посади і не здатний її обіймати».

Що це? Надмірна сором`язливість? Екзистенціальні сумніви у власних силах? Напевне ж ні, адже так промовляє кожен з обраних. Так говорить і єпископ в православній Церкві при визначенні його архієрейського сану. Висловімо припущення, що в цій соціально-етикетній формі, застосовуваній при обранні на високу владну посаду, міститься застереження гетьманові щодо відповідальності його перед Богом і людьми, які йому цю посаду довірили. Не самодержець - помазаник Божий, а звичайна людина, з усіма вадами, хибами, недоліками, людина не гідна влади, людина, що влади заради владарювання жодним чином не прагне, людина, яка усвідомлює свою минущість і - головне - тимчасовість своєї влади перед Лицем Божим і обличчями людей, чию довіру він повинен і не має жодного права не виправдати, Ось що міститься в формулі, яку виголошує новообраний гетьман при вступі на посаду.

Привернемо принагідно увагу до зафіксованого в «Листах до братів- хліборобів» В. Липинським ще одного обряду, якого дотримувалася козацька рада при обранні гетьмана. Обряд цей широковідомий з літописних та інших історико-хронікальних джерел і, на наш погляд, чітко вияскравлює охарактеризований нами щойно принцип підвладності гетьмана волі громади. Філософ-консерватор, автор концепції української трудової монархії під проводом гетьманату, зазначає: «Звичай мазати виборним отаманам голову болотом і вкладати їм у руки тростинку, існував ... на нашім «свободолюбивім» і республіканськім Запорожжі. Московському бояринові тих самих часів щось подібного у відношенню до Царя навіть у сні привидітися не могло. В цім одна з ріжниць нації державної від нації недержавної; нації, що під свою владу зайняла 1/6 частину земної кулі, і нації, якої одиноким спадком осталося власне це. болото і замість тростинки - «слово». З вищесказаного не виходить, що взірцем для нас я ставлю політичні методи московської охлократії. Але повчитись у великоросів поважання до своєї влади українцям заздалегідь треба, бо інакше за цю науку доведеться платити знов політичною незалежністю Української Землі».

На наш погляд, відомий філософ та авторитетний теоретик українського консервативно-монархічного розуміння держави і права невипадково акцентує увагу на описаному ним звичаї. Звичаї, що має чіткі ознаки не стільки обряду, скільки прямо вказує на звичаєве праворозуміння, звичаєве трактування державності, усталене в багатовікових вітчизняних традиціях. Як монархістові, В. Липинському не випадає, звісно, ідеалізувати таку звичаєвість (відомо ж, що для тієї самої «московської охлократії» цар - це непогрішимий «помазаник Божий», а отже певне негоже мазати його, в прямому сенсі, болотом. При цьому, правда, козаки, на відміну від московського охлосу, не забували біблійного «порохом ти є і в порох повернешся»). Він цілком слушно зауважує, що «московському бояринові тих самих часів щось подібного у відношенню до Царя навіть у сні привидітися не могло». Проте висновок він робить дещо віддалений від наріжних трансцендентальних тенденцій українського державного й правового розуміння: «В цім одна з ріжниць нації державної від нації недержавної». український християнський традиція державотворення

На наш погляд, якщо й є в даному аспекті відмінність, а вона, поза будь-яким сумнівом, існує, то це відмінність не «нації державної» від «нації бездержавної», а відмінність між християнсько-демократичним, християнсько-республіканським устроєм і устроєм цезарепапістським, коли цар ототожнюється не лише із світською, а й, передусім, із сакральною владою. Непогрішимість царя чи якогось іншого можновладця зовсім не є ознакою державності, але завжди є ознакою деспотії, необмеженої тиранії й самоприсвоєного, за мовчазною згодою інших, права ототожнювати себе з сакральними величинами. При цьому ігнорується ще один базисний євангельський принцип, що ясно виявлений у описаному В. Липинським обряді: «Хто найбільший із вас - нехай буде вам слугою». Саме це, вочевидь, мали на увазі творці даного звичаєвого обряду коли нагадували новообраному гетьманові про його обов`язки перед громадою, що довірила з ласки Божої йому цю посаду.

В. Липинський і сам усвідомлює цю сутнісну відмінність: «З вищесказаного не виходить, що взірцем для нас я ставлю політичні методи московської охлократії». Вказуючи на антитезу між українським і російським розумінням держави й владно-правового устрою у обох народів у такий спосіб: «Нації, що під свою владу зайняла 1/6 частину земної кулі, і нації, якої одиноким спадком осталося власне це... болото і замість тростинки - «слово» він засвідчує концептуальну суперечність між християнським республікансько-демократичним та самодержавно- охлократичним видами національного праворозуміння. Якщо виходити з іманентних диспозицій християнського державотворення, то є очевидним, що народові христонаслідувальному, народові христоцентричному жодним чином не є потрібним брати під свою владу чужі території, «займати 1/6 частину земної кулі». Цій територіальній частині, до слова, треба ще й вміти давати лад, повсякчас дбати про неї, облаштовувати її, а не просто загарбавши, володіти нею, перетворюючи, під час володіння, на пустелю. Тому, нація «якої одиноким спадком осталося власне це. болото і замість тростинки - «слово» перед Богом, певне ж є більш досконалою, ніж нація- володар. Вона повсякчас усвідомлює, що, крім слова й тростинки, в неї немає нічого, але саме ці нематеріальні, не територіальні, а духовні цінності, є визначальними в головному сенсі. Саме на них, а не на минущі маєтності, вона орієнтується при розбудові державницьких цінностей та ідеалів. Тим більше, що не острах перед земними володарями, а лише страх перед Богом завжди керував українськими селянами, козаками, ремісниками й інтелігенцією впродовж багатьох століть».

Потребує аналітичного коментарю й така аксіологічна парадигма В. Липинського: «Але повчитись у Великоросів поважання до своєї влади Українцям заздалегідь треба, бо інакше за цю науку доведеться платити знов політичною незалежністю Української Землі». В часи, коли В. Липинський писав ці рядки, державний устрій навіть провідних країн світу ґрунтувався на праві сили й на беззастережній беззаперечності права сильного. Саме з цієї диспозиції розпочалася Перша світова війна. Саме ця диспозиція обґрунтовувалася всім попереднім ходом людської цивілізації, її історії. Право сильного ототожнювалося з правом правди. Але Євангеліє каже, що це не так. Бог не в силі. Бог в правді. Тому, якщо комусь і потрібно повчитися, то не українцям у «великоросів», а навпаки, оскільки Бог завжди на боці скривдженого, а не кривдника.

Размещено на Allbest.ru