Історико-прававові засади формування інституту кримінального проступку в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 343.1:340.114.6

Історико-прававові засади формування інституту кримінального проступку в Україні

Г.В. Федотова

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

В статті розглянуто основні витоки правового регулювання інституту кримінального проступку з метою обґрунтування місця кримінального проступку в науці кримінального права, формулювання дефініції його поняття та закріплення у відповідних нормах кримінального законодавства України. кримінальний проступок відповідальність

Ключові слова: правопорушення, злочин, проступок, кримінальний проступок.

Рассмотрены основные истоки правового регулирования института уголовного проступка с целью обоснования места уголовного проступка в науке уголовного права, формулирования дефиниции его понятия и закрепления в соответствующих нормах уголовного законодательства Украины.

Ключевые слова: правонарушение, преступление, проступок, уголовный проступок.

The main sources of legal regulation of the institution of criminal offense to substantiate the place of the criminal offense in the science of criminal law, formulate its concepts and definitions set out in relevant dispositions of the Criminal Law of Ukraine.

Keywords: offense, offence, delict, criminal offense.

Проголошення курсу України в бік Євроінтеграції дало поштовх процесу становлення нової правової системи, основаної на принципах верховенства права, захисті основних прав, свобод та законних інтересів людини. Постала необхідність докорінного перегляду наявної практики формування принципів, цілей і напрямів кримінально-правової політики, реформування і розбудови демократичного суспільства та правової держави. Зміни основних підходів до прав, свобод та законних інтересів кожної людини обумовили появу принципово нової форми кримінально правової політики.

Концепцією реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008, з метою гуманізації кримінального права, якою запропоновано новий вид кримінального правопорушення кримінальні (підсудні) проступки (надалі кримінальні проступки), до якого доцільно віднести певну частину злочинів та адміністративних правопорушень.

Нажаль, розуміння правової природи кримінального проступку в сучасній фаховій літературі є частковим. Відтак, з метою, виявлення сутності кримінального проступку доцільно детально провести дослідження історично-правових засад кримінального проступку за всіма виявленими джерелами: науковими розробками і публікаціями, тощо на засадах їх осмисленої систематизації.

“Вивчення історії завжди було інструментом поліпшення сьогодення” [1, с. 58].

Об'єктивне теоретичне дослідження правових явищ за формально визначеним ланцюгом “правопорушення” “злочин” “проступок” в історичному контексті, допоможе розкрити наявний зв'язок між вказаними категоріями, визначити реальні умови становлення і розвитку “кримінального проступку”.

Звертаючись до історії кримінального права, відпрацьовуючи історичні матеріали, з'ясовується, що про проступки згадується ще у вітчизняних джерелах права середньовіччя. Кримінальним правом називали право держави карати за злочини та проступки [2, с. 361].

На Русі розвиток права здійснювався у напрямку створення норм, які б поширювали чи змінювали звичаєві традиції і за своєю формою мало чим від них відрізнялися. Перше про правопорушення згадується у Договорах Київської Русі з Візантією (911, 944 і 971 рр.) з яких більша частина кримінально-правового характеру [3, с.125]. В договорах під терміном “образа” розуміється будь-яке правопорушення, спрямоване проти суспільного ладу. Завдяки впливу більш розвиненого візантійського права в договорах є й узагальнюючі терміни для визначення протиправного діяння “проказа”, “съгрешение” [4, с. 68, 70].

Як і в договорах з Візантією у “Руській правді” складеній в Київській державі у XI-XII ст. [5] спеціальним терміном “образа”, визнавалися будь-які випадки спричинення потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. “Руська правда” містить багато статей, які свідчать про достатньо високий рівень розвитку на той час, кримінально-правового регулювання. Чіткого розмежування злочинних діянь на злочини та проступки у положеннях даного документу не спостерігається, натомість, виокремлюється певна класифікація видів злочинів. Найпоширенішим видом злочинів були злочини проти особи, крім того розрізняються: злочини проти держави; злочин проти релігії та церкви; майнові злочини; ін. Щодо системи покарань, головною метою покарання за “Руською правдою” було відшкодування завданої шкоди (матеріальної чи моральної) та поповненні княжої скарбниці. Вона була досить простою, хоча і пройшла певну еволюцію, у другій половині XI ст. Ярославичі (сини Ярослава Мудрого) взагалі скасували “помсту”, як вид покарання, її остаточно замінили грошовими штрафами.

Так, кримінальне право в Київській Русі, превалювало над усіма іншими галузями права і мало достатньо високий рівень розвитку. Злочинними діями визначалися не як порушення закону чи князівської волі, а як “образа”, тобто спричинення матеріальної чи моральної шкоди особі чи групі осіб. Види покарання пов'язувалися з намірами злочинця та пройшли історичний розвиток від помсти до можливості грошового викупу. Усі види покарання у своєму комплексі підтримували правопорядок і мирне співіснування членів суспільства, поєднували завдання матеріального відшкодування шкоди потерпілому, а також йшли на утримання князівської влади.

Важливими документами для розвитку правових відносин стали для України три Литовські Статути Великого князівства Литовського (1529 р. Перший (Старий) Литовський статут. 1566 р. Другий (Волинський) Литовський статут. 1588 р. Третій (Новий) Литовський статут) [6], в складі якого на той час перебувала більша частина українських земель. їх укладення в XVI ст. вважають найбільшим здобутком у процесі систематизації права середньовіччя. Поняття злочину за даними нормативними актами зазнавало постійної трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом трактувався як проступок. Також використовувалася неоднакова термінологія залежно від характеру і наслідків злочинних дій, злочини проти здоров'я, особистої й майнової недоторканності називалися “ґвалтом”, “кривдою”, “лиходійством”, “шкодою”; проти державної влади “ображення маєстату господарського”. Протиправний суспільно-небезпечний характер діянь відтінявся термінами: “виступ із права”, “злодійство”, “провина” [7, с. 11].

З першої половини XIV ст. після першої унії Польщі з Литвою (1385 р.) на західноукраїнських теренах, в литовсько-руських землях починає швидко розповсюджуватися Міське право (право міського самоврядування або магдебурзьке). Його поширення сприяло тому, що з XV ст. мешканці міст виділяються в особливий стан, за якими закріплюється термін “міщани”. Джерела магдебурзького права міст Східної Європи походили з німецьких земель. Основою для побудови громадського і кримінального законодавства, судоустрою і судочинства в середньовічній Німеччині, а згодом і міст Польщі й Литви було декілька збірників правових норм “Саксонське дзеркало”, “Вейхбільд”, “Ландрехт”. Усі вони укладені впродовж XIII початку XIV ст. Найбільше уваги у збірниках магдебурзького права було приділено врегулюванню кримінально-правових відносин, захисту людської честі й свободи, нормам моралі. Під злочинами розуміли діяння, що характеризувалися такими ознаками, як: протиправність, суспільна небезпека, караність, шкода. Згадки стосовно окремого виду протиправного діяння “проступку” не було [8].

Протягом XVI XVIII ст. величезну територію степової України контролювала Запорозька Січ, яка мала ознаки держави, свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.

В період Запорізької Січі система норм кримінально-правового характеру носила публічний характер, захищала внутрішній порядок Січі від злочинців, сприяла встановленню суворої дисципліни і субординації у Війську Запорозькому. У звичаєвому праві запорозьких козаків містився лише злочин, під яким розумілась шкода, заподіяна життю, здоров'ю, майну, честі особи або всьому запорозькому товариству. Крім того, найбільшого розвитку сфера кримінально-правового регулювання у звичаєвому “козацькому” праві Запорозької Січі дістала, зокрема, у нормах, що встановлювали відповідальність саме за злочини [9].

До правової системи Гетьманської України слід віднести найвідоміший з кодифікацій українського права першої половини XVIII ст. нормативно-правовий акт “Права, по которым судится малороссийский народ”(1743 р.) (далі “Права...”). Цей кодекс вважають визначною пам'яткою кодифікації законів Східної Європи і, звичайно, першорядним джерелом для вивчення історії українською права взагалі й кримінального зокрема.

Кримінальне право Гетьманської доби мало розвинуті інститути злочину й покарання, у “Правах...”, про проступки не згадується. До неправомірних діянь належали злочини, які поділялись на види: проти релігії, проти монархії, проти життя, проти особистої недоторканності, проти майна та т. ін. [10].

З періоду Гетьманщини XVII--XVIII ст. Україна не мала своєї державності: розділена між Росією і Австрією (Австро-Угорщиною) вона зазнавала усіх можливих утисків, зокрема, у сфері правового регулювання. На етнічних українських землях, що входили до складу Російської імперії розвиток права здійснювався у напрямку інкорпорації попередньої правової системи у загальноімперську. У 1764 році було скасовано гетьманство, в період з 1765 по 1783 роки ліквідовано козацькі полки, запроваджено кріпацтво, українські землі інтегровані до складу Російської імперії.

Кримінальне право Російської імперії, яке діяло на певній території України, розвивалось в контексті європейських традицій кримінального права. Питання про розмежування злочинів і проступків було поставлено в законотворчій ідеології та практиці Російської імперії з XVIII ст. Катериною II в Главі XXI Доповнення до Великого “Наказу Комисси о составлении проекта нового уложення 17671768 рр.” висловлено запозичену у Монтеск'є думку про те, що “не надобно смешивать великого нарушения законов с простым нарушением установленного благочиния: сих вещей в одном ряду ставить не должно” [11].

Ця думка знайшла втілення в “Уставе благочиния, или полицейском” 1782 року відповідно до якого особи, які скоїли значні правопорушення направлялись до суду для призначення покарання, відносно малозначних порушень рішення приймались в поліції. Невипадково останні дві глави “Устава благочиния, или полицейского” називали поліцейським кодексом.

В подальшому важливими кримінально правовими документи слід вважати укладення Зводу законів Російської імперії 1832 року та Уложення про покарання кримінальні й виправні 1845 року (далі Уложення) (зі змінами і доповненнями у редакції 1885 року). В главі I, розділу I, Уложення 1845 року окремо міститься визначення злочину як “всякое нарушение закона, через которое посягается на неприкосновенность прав власти верховной и установленных ею властей, или же на права или безопасность общества или частных лиц” та сформульовано поняття проступку як “нарушение правил, предписанных для охранения определенных законами прав и общественной или же личной безопасности или пользы” [12].

В подальшому питання окремого провадження щодо злочинів і проступків розглядалось графом М.М. Сперанским у підготовленому ним проекті судовополіцейського статуту, але підготовлений проект так і не був розглянутий Державною Радою. Надалі, граф Д.Н. Блудов пропонував розмежувати повноваження судової влади та поліції в слідчих діях та віднести досудовий розгляд справ про злочини до провадження судових слідчих, а провадження по справах про “мало важливі” злочини і проступки до компетенції мирових суддів. Підготовлений під керівництвом Д.Н. Блудова додаток до доповідної записки за назвою “Матеріали для складання проекту статуту судово-поліцейського”, складає першу спробу законотворчої діяльності в даній галузі. У кінцевому варіанті після багатьох змін та доповнень судово-поліцейський статут під назвою “Статут про покарання, які накладаються мировими суддями” (надалі Статут про покарання) був наданий на розгляд імператору Олександру II та затверджений 20 листопада 1864 року.

Статут про покарання містив 13 глав, перша розкривала загальні положення (порядок заміни покарання; обставини, які пом'якшують та обтяжують відповідальність ін.). Глави, які складали особливу частину містили 150 проступків, розділених в залежності від об'єкту посягання на 12 видів: проступки, які посягають на встановлений порядок управління (гл. II, а також гл. V порушення Статуту про паспорти), на громадський порядок (гл. III “проступки проти благочинну, порядку і спокою”), проступки, які посягають на громадський благоустрій (гл. IV) на порядок в галузі будування та залізничного транспорту (гл. VI), порушення правил пожежної безпеки (гл. X), та ін..

В той же час Статутом про покарання не були передбачені процесуальні основи розгляду справ за проступками (порядок накладення покарання, процедура оскарження дій мирових судій, порядок досудового розгляду). Відокремлення деяких видів проступків не враховувало їх галузевої належності, яка б розмежовувала окремі групи правопорушень. Так проступки, які посягали на громадський порядок, були розміщені в трьох главах проступки проти благочинну, порядку та покою (гл. III), проти особистої безпеки (гл. X), приниження честі, погрози та насилля (гл. XI). Статутом було передбачено особливу главу “Проступки проти прав сімейних”.

Мирові судді за скоєні “мало важливі” злочини і проступки мали право призначати наступні покарання:

- догани, зауваження (превентивні покарання);

- грошові стягнення на суму до 300 рублів (майнові покарання);

- арешт терміном до трьох місяців;

- позбавлення волі терміном до півтора року (покарання, яке обмежує свободу правопорушника).

Проступки передбачені в ст. 155, 158 т 158 (викрадення та пошкодження лісоматеріалів, а також самовільне пошкодження лісів), 159 (приховування або купівля завідомо викраденого або самовільно зрубленого лісоматеріалу) та 161 (порубка казенного, лісу або заготовок лісоматеріалів на не відведених для того ділянках) Статуту про покарання розглядались мировими суддями лише в тих випадках, якщо майновий збиток нанесений правопорушенням не перевищував 300 рублів.

Статті 101, 159, 161 Статуту про покарання, та деякі інші передбачали застосування поряд з основним покаранням, додаткового у вигляді конфіскації (наприклад, відібрання лісу) та позбавлення спеціального права (права на вирубку або заготовку лісу).

Статутом про покарання було фактично розмежовано поняття “злочин” і “проступок”, законодавець базуючись на критерії розмежування суспільної небезпеки правопорушення, передбачав менш тяжкі покарання за проступки. На відміну від злочинів, суспільно небезпечні наслідки проступків були менш значимі, скоєння проступку обумовлювало нанесення фізичної (тілесної), моральної або майнової шкоди (наприклад, гл. XI про образу честі, погрози та насилля, ін. гл.) [13].

У період австрійського панування на західноукраїнських землях кримінальноправові відносини регулювалися на основі декількох документів, а саме: Першого австрійського кримінального кодексу (1768 р.) кримінальне уложення, видане за ініціативою імператриці Марії Терезії, який, у своїх двох частинах урегульовував кримінально-правові відносини в царині процесуального та матеріального права. Кодекс базувався на становій, феодальній системі судочинства, а отже, пропонував інквізиційний процес розгляду справ. Наступний кримінальний кодекс (1787 р.), що містив характерні для буржуазного права положення, пов'язують з іменем імператора Иосифа II. Цей кодекс скасовував смертну кару. Протиправні діяння уперше поділялися на кримінальні злочини (розглядали суди), і менш серйозні правопорушення так звані “політичні злочини” (розглядали адміністративні органи). Однак система покарань, що носила феодальний характер, й надалі залишалася досить суворою. Кримінальний кодекс, підготовлений австрійським криміналістом И. Зонненфельсом, після запровадження (1797 р.) у Східній Галичині з незначними змінами був проголошений діючим (1803 р.) в усій Австрійській імперії. Структурно кодекс поділявся на дві частини (злочини і тяжкі поліцейські проступки), кожна з яких мала по два розділи. Один із розділів обіймав норми кримінального та матеріального права, а другий стосувався процесу. Кодекс поновлював смертну кару (за державну зраду, вбивство, фальшивомонетництво і підпал встановлювалася смертна кара через повішення).

Розвиток буржуазних відносин в Австрії призвів до перегляду й видання нової редакції кримінального кодексу (1852 р.), який у Галичині діяв аж до введення там польського кримінального кодексу (1932 р.). Кодекс пропонував поділяти усі протиправні діяння на злочини й проступки. Такий поділ позначився на його структурі (поділявся відповідно на дві частини). Злочином вважалося свідомо вчинене суспільно небезпечне діяння. Поняття злочину обов'язково супроводжують ознаки злобного наміру й усвідомленого бажання заподіяти зло щодо об'єкта посягання. Без цих ознак протиправні діяння трактувалися як проступки. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості, конфіскацією майна тощо [14, с.74].

Основним джерелом кримінального права Російської імперії з початку XX століття було Кримінальне уложення (1903 р.) [15], підписане останнім імператором Миколою II, і уведене в дію впродовж 1904-1906 рр. Кримінальне уложення поділяло злочинні діяння на три групи: тяжкі злочини (за них призначалася смертна кара, каторга або заслання), злочини (каралися ув'язненням) та проступки (арешт або грошовий штраф).

Кримінальне законодавство в УНР доби Української Центральної ради доби Гетьманату та Директорії УНР, основувалося на кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві Російської імперії, майже у повному обсязі діяло Кримінальне уложення (1903 р.) [16].

До основних етапів розвитку радянського кримінального права в Україні у період утвердження радянської державності (1920-ті рр.) доцільно віднести: затвердження Кримінального кодексу УСРР (1922 р.), який передбачив у своєму складі Загальну і Особливу частини. У Загальній частині законодавець виклав своє розуміння злочину, мети і системи покарань. Зокрема, під злочином розумілася “будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленого робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного період” (ст. 6). Визначення кримінального проступку в діючому на той час кримінальному кодексі не містилось.

Започаткована класифікація видів правопорушень мала місце й в змісті “Основних засад” (1924 р.), якими створювався новий етап формального розвитку структури кримінального законодавства на двох рівнях загальносоюзному й республіканському.

Найбільш вагоме посилення “кримінальної репресії”, продемонструвала Особлива частина КК УСРР (у редакції 1927 р.). В цілому цей кодекс називали “одностороннім класовим виміром справедливості з засадою терору у вигляді закону”. Впродовж 1930-х початку 1950-х рр. у кримінальному законодавстві СРСР-УРСР було створено необхідні передумови для ефективного функціонування каральної машини. Саме в ці роки в галузі кримінального права відбулися серйозні деформації, нехтуючи інтересами людей і навіть загальновизнаними правовими принципами, повністю руйнувались гарантії будь-яких прав особистості. Фактично усі допущені громадянсько-правові відносини здійснювались у жорстких рамках кримінальних норм. Розширення сфери кримінально-правової заборони поєднувалось з зростанням караності лише за злочини. Цілком логічно кримінальне законодавство протягом 1917-1953 років, охарактеризувати періодом тоталітарного соціалізму з посиленими можливостями застосування кримінальної репресії.

Кримінальний кодекс УРСР (28 грудня 1960 р.), який був уведений в дію з 1 квітня 1961 року, став першим післявоєнним нормативним актом УРСР, яким законодавець декриміналізував більше 70 діянь, що у КК 1927 р. визначались як злочини. В цілому головні положення Кримінального кодексу УРСР (1960 р.) говорили про значну демократизацію кримінальної політики держави. Звузились сфери кримінальної відповідальності, шляхом пом'якшення відповідальності за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки. Злочином визнавалось передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Разом з тим, законодавець посилював відповідальність за найбільш тяжкі злочини, зокрема спрямовані проти життя громадян. Кримінальне право реагувало на найбільш злободенні проблеми. Так, в умовах початку 1980-х рр., коли знову зросла динаміка вчинення хуліганських дій, указом ПВР СРСР “Про посилення відповідальності за хуліганство” (5 червня 1981 р.) було підвищено кримінальну відповідальність за це діяння, встановлено стислі строки розслідування і судового розгляду справ про хуліганство.

Відповідно до прийнятого за часів незалежної України у 2001 році Кримінального кодексу і діючого на сьогодні, кримінальна відповідальність передбачена лише за скоєння злочину. За ступенем їх тяжкості злочини поділяються на чотири види. Натомість, незважаючи на різний ступінь тяжкості злочинів, юридичний наслідок щодо осіб, які визнаються винними в їх вчиненні є однаковим це судимість.

Концепцією реформування кримінальної юстиції затвердженої Указом Президента України “Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів” від 8 квітня 2008 року № 311/2008 [17] запропоновано, діяння, що не становлять значної суспільної небезпеки визначати, як кримінально (підслідні) проступки.

З прийняттям Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України) від 13 квітня 2012 року [18], кримінальний проступок і злочин визначаються видами кримінального правопорушення, але у розділ X “Прикінцеві положення” зазначається, що положення, які стосуються кримінального провадження щодо кримінальних проступків, уводяться в дію одночасно з набранням чинності законом України про кримінальні проступки. Ця новела обумовлена необхідністю приведення вітчизняного законодавства до стандартів Ради Європи та Європейського Союзу з урахуванням членства України в Раді Європи та її прагненням вступу до Європейського Союзу. У 1995 р. Україна приєдналась до Статуту Ради Європи, перед цим, у 1994 р., парламент України ратифікував Угоду про

Партнерство і Співробітництво між Європейськими Співтовариствами й Україною (УПС), а в 2004 р. ухвалив Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

Гармонізація кримінального законодавства держав Європи визначає процес, спрямований на зближення зазначеного законодавства, на усунення або зменшення відмінностей у ньому, які заважають протидії кримінальним правопорушенням. На цій підставі і у випадку формування нових для вітчизняного законодавства положень щодо інститут кримінального проступку обов'язковою вимогою є проведення широкої і всебічної наукової експертизи з урахуванням європейського досвіду.

Наведені подій, факти, нормативно правові документи свідчать про глибокі історичні передумови становлення інституту кримінального проступку в правовій системі нашої держави, проте, поняття проступку не завжди зустрічається в тексті вивчених документів. Ознаки правової природи проступку вбачаються у використанні різних понять для позначення як злочину так і проступку, а саме: “образа”, “согрєшеніє” за часів Київської Русі, “образа” та “кгвалт” в Литовських Статутах, а також у застосуванні відносно їх покарання у вигляді “грошового викупу” основним завданням якого було відшкодування шкоди потерпілому, та утримання князівської влади.

Вперше питання поділу правопорушень на злочини і проступки унормовано у “Уставе благочиния, или полицейском” 1782 року Наказі Катерини II, як “великое нарушение законов” та “простое нарушение установленного благочиния”.

Позитивних змін кримінальне законодавства набуло із середини XIX ст., від тоді своє місце знайшло визначення “проступку” у наступних нормативно-правових актах: Зводі законів Російської імперії 1832 року та Уложенні про покарання кримінальні й виправні 1845 року, Статуті про покарання, що накладаються громадськими суддями 1864 року, Кримінальному уложенні 1903 року, основним критерієм розмежування проступків та злочинів була підвідомчість справ стосовно цих діянь.

В кримінальному законодавстві радянського періоду не існувало поділу кримінальних правопорушень, кримінальна відповідальність наставала лише за скоєння злочину. Як самостійний вид правопорушення, визнавались адміністративні проступки їх особливістю було посягання на порядок державного управління, тобто на суспільні відносини в сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів Радянської держави [19, с. 20].

Таким чином, проведений історичний екскурс засвідчив наявність низки негативних тенденцій, яких слід уникати при вдосконаленні інституту кримінального проступку та ряду позитивних здобутків, які слід накопичувати й адаптувати в оновленому вітчизняному кримінальному законодавстві.

Список використаних джерел

1. Іщенко А.В. Періодизація використання спеціальних знань у юридичній практиці на ранніх етапах слов'янської державності / А.В. Іщенко. // Науковий вісник УАВС. 1996. № 1 С. 58-64.

2. Владимирський-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права / М.Ф. ВладимирськийБуданов. Москва : Изадельский дом, “Территория будущего”, 2005. -- 800 с.

3. Хачатуров РЛ. Уголовно-правовое содержание договоров Киевской Руси с Византией. / Р.Л. Хачатуров Советское государство и право. № 8. 1987. С. 125-128.

4. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми / П.Л. Фріс К.: Атіка, 2005. 332 с.

5. Руська правда / Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій // Склав та підготував до друку проф. С. Юшков Вид-во Українська академія наук К.: 1935.

6. Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. Київ. Генеза, 1993/http:// history.franko.lviv.ua/dovidnyk.htm.

7. Терлюк І.Я. Огляд історії кримінального права України. Навчальний посібник.Львів: Ліга-Прес, 2007. 92 с.

8. Гошко Т.Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI -- початок XVII ст.). -- Львів, 2002. -- 255 с.

9. Грозовський І.М. Козацьке право // Право України. 1997. № 6.

10. Кистяковскій А.Ф. Права, по которым судится малороссійскій народъ. -- Кіевь: Университетская типографія (І.І. Завадскаго), 1879. 1063 с.

11. Наказ Екатерины II комиссии о составлении проекта уложения. 1767-1768 гг. / http:// museumreforms.ru/content/nakaz-ekateriny-II-komissii-o-sostavlenii-proekta-novogo-ulozheniya-17671768-gg.

12. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1845 г. / Российское законодательство Х-ХХ веков. Том 6. Законодательство первой половины XIX века. М., 1988. С. 174276 / http://museumreforms.ru/content/ulozhenie-o-nakazaniyah-ugolovnyh-i-ispravitelnyh-15-avgusta1845-g.

13. Корреляция проступков и преступлений по русскому имперскому праву/http:// mobile.studme.org/137104254500/pravo/korrelyatsiya_prostupkov_prestupleniy_russkomu_ imperskomu_pravu.

14. Бойко І. Покарання на Українських землях за кримінальним законодавством Австрії та Австро-Угорщини (1772-1918 рр.) / Вісник Львівського національного університету. Серія юридична. 2014. Випуск 59. С. 71-79.

15. Новое уголовное уложение, Высочайше утвержденное 22 марта 1903 года. -- СПб.: Изд. В.П. Анисимова, 1903. -- 250 с.

16. Подковенко Т.О. Становлення системи законодавства України в 1917-1920 роках (Українська Центральна Рада, гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР). Автореферат...канд. юрид. наук. К., 2004. 21 с.

17. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року “Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів” / Указ Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008.

18. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 N° 4651-VI http:// zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4651%D0%B0-17.

19. Шишов О.Ф. Преступление и административный проступок [учебное пособие] / О.Ф. Шишов. М.: 1967. 66 с.

Размещено на Allbest.ru