Транскордонне співробітництво і соціогуманітарна безпека регіону: управлінський аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Транскордонне співробітництво і соціогуманітарна безпека регіону: управлінський аспект

C. Горбатюк

Розглянуто управлінські аспекти та визначено особливості державної політики у сфері транскордонного співробітництва у контексті забезпечення соціогуманітарної безпеки регіонів. Проаналізовано практичні підходи до формування єврорегіонів як головних організаційних форм транскордонного співробітництва у контексті державної політики у сфері забезпечення ефективного соціального і гуманітарного розвитку регіонів. Виявлено основні характеристики та проблемні аспекти транскордонного співробітництва в Україні. Розкрито його потенціал як одного з чинників подолання внутрішніх і зовнішніх ризиків (загроз) соціогуманітарній безпеці регіону і держави. Концептуально обґрунтовано шляхи удосконалення державної політики у сфері транскордонного співробітництва на основі впровадження нової філософії забезпечення соціогуманітарної безпеки регіонів.

Ключові слова: транскордонне співробітництво, єврорегіон, соціогуманітарна безпека, державна політика.

державний гуманітарний транскордонний регіон

Утвердження прав і свобод людини та громадянина, забезпечення високої якості життя людини, незалежно від місця проживання, створення сприятливих умов для всебічного розвитку регіонів в Україні як суверенній, незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі було і залишається одним із головних завдань забезпечення соціогуманітарної безпеки.

Актуалізація проблеми захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, захисту національних інтересів у соціогуманітарній сфері в Україні також пов'язана із децентралізацією влади, реформою місцевого самоврядування, зобов'язаннями держави у контексті реалізації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Декларуючи європейські стандарти життя, необхідно виходити з розуміння того, що активний розвиток регіонів займає важливе місце у системі загальноєвропейських пріоритетів і відповідає принципу інтеграції держав через інтеграцію регіонів, а транскордонне співробітництво стало дієвим інструментом євроінтеграції у країнах, що увійшли до ЄС.

Поділяючи спільні цінності з державами-членами ЄС та розуміючи виклики сьогодення, в Україні було прийнято Стратегію національної безпеки України, Державну стратегію регіонального розвитку на період до 2020 року, Закони “Про засади державної регіональної політики”, “Про добровільне об'єднання територіальних громад” та низку інших нормативно-правових актів, спрямованих, насамперед, на підвищення якості життя населення у кожному регіоні України та забезпечення безпеки людини, суспільства і держави.

Положення міжнародних документів щодо забезпечення транскордонного співробітництва були розвинуті у Законах України “Про транскордонне співробітництво”, “Про місцеві державні адміністрації”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про державний кордон” тощо. В Угоді про асоціацію між Україною та ЄС [1] транскордонному та регіональному співробітництву присвячено 27 главу.

Водночас, попри модернізацію нормативно-правової бази на практиці, за експертними оцінками, залишається тенденція нерівномірного розвитку територій України, зростання міжрегіональних соціально-економічних диспропорцій, велика диференціація розвитку районів і міст, що стає причиною соціальної напруги, призводить до загострення соціальних протиріч, погіршення соціального самопочуття громадян, і як наслідок - зміни індивідуальної системи цінностей у окремих категорій населення, поширення нетерпимості, екстремізму та насильства у суспільстві, підміни національних інтересів корпоративними або регіональними. Фактично країна стикнулася з викликами, які призвели до соціальних трансформацій і, зруйнувавши усталені відносини у сфері матеріального та духовного розвитку, під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників переросли в загрози соціогуманітарній безпеці регіонів та держави.

Зазначене свідчить про значну потребу в комплексі державно-управлінських рішень, які гуртуються на кращих європейських підходах щодо створення умов для регіонального розвитку у контексті курсу України на європейську інтеграцію. Саме тому існує необхідність у теоретичному обґрунтуванні транскордонного співробітництва як складової політики забезпечення соціогуманітарної безпеки регіонів на шляху до повної політичної асоціації та економічної інтеграції України до ЄС.

Проблеми регіонального розвитку та транскордонного співробітництва є предметом теоретичних досліджень представників різних галузей науки, зокрема державного управління, економіки, права, соціології, політології тощо. У наукових працях В. Вакуленка, З. Варналія, В. Воротіна, І. Дегтярьової, І. Криничної, В. Кампо, В. Куйбіди, Е. Лібанової, Ю. Макогона, Н. Мікули, П. Покатаєва, С. Романюка, В. Толкованова, В. Чужикова та інших розкрито сутність і різні аспекти формування й реалізації державної регіональної політики, європейської регіональної співпраці, зокрема у форматі транскордонного співробітництва та єврорегіонів.

Питання розвитку людського потенціалу України також перебувають у центрі уваги дослідників. Наукове осмислення процесів державного регулювання соціогуманітарного розвитку знайшло широке висвітлення у працях М. Кравченко, О. Макарової, О. Петроє, А. Попка, В. Скуратівського, В. Трощинського, А. Халецької, П. Шевчука, О. Яременка та інших.

Проблеми забезпечення національної безпеки у різних сферах життєдіяльності суспільства порушено у наукових працях вітчизняних і зарубіжних авторів, зокрема В. Горбуліна, Я. Жаліла, І. Мойсеєнко, Г. Ситника, У. Перрі, Дж. Снайдера та інших.

Водночас аналіз вітчизняної фахової літератури свідчить, що проблема транскордонного співробітництва в Україні як складової політики забезпечення соціогуманітарної безпеки потребує детальнішого дослідження, а наявні теоретико-методологічні напрацювання - адаптації до специфіки управлінської діяльності в умовах європейської інтеграції України.

Відтак, метою статті є дослідження транскордонного співробітництва у контексті формування та реалізації політики забезпечення соціогуманітарної безпеки регіонів, а також концептуальне обґрунтування шляхів її удосконалення.

Закономірність прогресу сучасної цивілізації та суспільного розвитку полягає у ствердженні людини як найвищої соціальної цінності. Це визначає провідну роль соціальних і гуманітарних чинників трансформаційних процесів у ефективних державах. Суспільний прогрес відбувається за умови реалізації ключових цілей і потреб людини: прожити довге і здорове життя; набути, поглибити, оновити знання; отримати доступ до засобів, які забезпечать достойний рівень життя. З огляду на це, транскордонне співробітництво розглядається науковцями й експертами як ефективний інструмент подолання викликів зовнішнього й внутрішнього походження, які постають перед Україною та її регіонами [2], а також досягнення найбільш повної реалізації соціального потенціалу громадян, незалежно від місця їхнього проживання. Це важливо, виходячи з географічного розташування України, в якій 19 із 25 регіонів, сукупна площа яких становить приблизно 77% усієї території держави, є прикордонними.

В українському законодавстві транскордонне співробітництво розуміється як спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством. Організаційною формою співробітництва адміністративно-територіальних одиниць європейських держав, що здійснюється відповідно до дво- або багатосторонніх угод про транскордонне співробітництво, визначено єврорегіон [3]. На практиці єврорегіон фактично став однією з головних організаційних форм транскордонного співробітництва.

Україна зробила крок до міжнародної співпраці у формі єврорегіонів у середині 90-х рр. ХХ ст. Саме тому більшість дослідників сходяться у тому, що для України, як і більшості країн східної Європи, співпраця між територіальними органами влади є новим видом міжнародних відносин [4].

На сьогодні прикордонні області України належали до складу дев'яти єврорегіонів, шість із яких утворено спільно із державами-членами ЄС: “Карпатський єврорегіон”, “Буг”, “Нижній Дунай”, “Верхній Прут”, “Дністер” (через події на сході України відомості про співпрацю у форматі єврорегіонів, утворених із Російською Федерацією, наразі відсутні). Сприяла розвитку транскордонного співробітництва в Україні взаємодія у контексті концепцій ЄС “Розширена Європа - Сусідні країни. Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами” та “Східного партнерства”.

ЄС всіляко підтримує співпрацю суміжних територій сусідніх держав, розглядаючи її також у форматі регіональної інтеграції. І тут є кілька причин. Традиційно склалося, що у країнах Європи прикордонні території менш розвинені. Окрім того, у процесі розширення ЄС виникали негативні наслідки для соціогуманітарного й економічного розвитку регіонів, що були пов'язані саме з наявністю кордонів. Тому регіональна політика ЄС мала на меті підвищення життєвого рівня населення через ліквідацію диспропорцій розвитку регіонів, мобілізацію природно-ресурсного й людського потенціалу територій, забезпечуючи соціогуманітарну безпеку регіону, країни та ЄС загалом.

Фактично транскордонне співробітництво європейських країн стало не лише чинником забезпечення необхідного рівня безпеки держав-членів ЄС, вирішення соціальних, гуманітарних, економічних, екологічних, безпекових та інших проблем суміжних територій, а й прискорило їх входження у ЄС, значно послабивши негативні впливи, що об'єктивно супроводжують процеси євроінтеграції. Як приклад можна навести країни Центрально-Східної Європи, зокрема Угорщину, Чехію, Словаччину, Польщу тощо.

Ретельний аналіз статутних документів єврорегіонів, утворених за участю України, показує, що серед основних цілей, пріоритетів, завдань і напрямів їх діяльності поряд із створенням умов для всебічного економічного розвитку, гармонізації торговельних відносин, розвитку інфраструктури, комунікацій тощо, визначається забезпечення безпеки та всебічного соцюгуманітарного розвитку територій Сторін (табл. 1). Аналіз звітних даних, розмішених на офіційних веб-сайтах єврорегіонів, показує, що відповідно до своїх статутів єврорегіони проводять діяльність у напрямі забезпечення безпеки, реалізації спільних проектів у соціальній, гуманітарній сфері, підтримують збереження довкілля та розвиток культурного потенціалу через збереження національної ідентичності.

Таблиця 1. Єврорегіони за участю прикордонних регіонів України

Розкриваючи тему транскордонного співробітництва, потрібно також відзначити, що практично всі області України мають укладені угоди про співпрацю з сусідніми територіями суміжних країн, а більшість із них - ще й угоди про співпрацю з регіональними органами влади багатьох держав світу. Кількість таких угод коливається від однієї (Херсонська область) до 49 (Харківська область) [5].

Загалом регіональний розвиток визначає якість соціогуманітарного, економічного, політичного життя країни та місце держави у світі. Однак позиції України на міжнародній арені у світлі жорсткої світової конкуренції викликають занепокоєння. Відповідно до оприлюднених Світовим економічним форумом (Давос, Швейцарія) даних [6], Україна у світовому рейтингу конкурентоспроможності посідає 76-те місце серед 144 країн, не вийшовши на докризовий рівень (за базовими показниками: 130-те за розвитком інституцій, 68-ме - розвитком інфраструктури, 105-те - макроекономічним середовищем, 43-тє - рівнем охорони здоров'я та освіти, 112-те - ефективністю ринку товарів, 80-те - ринку праці, 99-те - складністю ведення бізнесу, 81-е - рівнем інновацій). За Індексом людського розвитку Україна зайняла 83 позицію з 187 країн і територій [7] з традиційно низькими для України показниками тривалості та рівня життя.

Така ситуація відображає проблеми регіонального розвитку. Виходячи з експертних оцінок сучасного стану розвитку регіонів України за Інтегральним індексом регіонального гуманітарного розвитку та рангами регіонів України у 2013 р. [8], країні не вдалося подолати проблему асиметрії регіонального розвитку. Ранги регіонів, що визначалися за блоками: матеріальний добробут, відтворення населення та охорона здоров'я, умови та безпека життя, освіта, культурний та духовний розвиток, включали показники, які відображають як стимулюючий, так і дестимулюючий тип впливу на соціогуманітарний розвиток. Перші місця (відповідно ранги 1 - 5) зайняли м. Київ, м. Севастополь, АРК, Черкаська і Одеська області; завершили список рангів регіонів (відповідно 23 - 27) - Івано-Франківська, Волинська, Кіровоградська, Херсонська і Житомирська області.

Області України, які увійшли до єврорегоінів, також посіли невисокі рейтинги. Так, наприклад, Львівська область отримала 21 ранг (найнижчий - 27) за блоком “Матеріальний добробут”, 19 - “Освіта”, 10 - “Культурний та духовний розвиток”; Івано- Франківська - відповідно 20, 26, 26; Чернівецька - 15, 23, 11; Закарпатська - 19, 27, 24; Вінницька - 18, 13, 25, Харківська - 11, 5, 9; Чернігівська - 8, 20, 6.

Щодо фінансової спроможності регіонів, цікавим виявився факт, що під час розрахунку Індексу регіонального людського розвитку за Національною Методикою не було встановлено залежності параметрів людського розвитку у регіонах від обсягів бюджетного фінансування, тоді як виявлено прямий і суттєвий зв'язок між рівнем освіти у регіонах та обсягом їхніх перерахувань до державного бюджету [9].

Тенденція до внутрішньорегіональних диспропорцій соціально-економічного розвитку зберігалась і у 2015 р. Відповідно до щоквартальної рейтингової оцінки соціально-економічного розвитку регіонів за 9 місяців 2015 р., оприлюдненої Мінрегіоном України [10], лідерами за напрямом “Економічна ефективність” стали м. Київ, Дніпропетровська, Полтавська, Запорізька, Миколаївська області, а найнижчі місця посіли Рівненська, Чернівецька, Закарпатська, Донецька, Луганська області (відповідно 21 - 25 місця).

За даними Мінекономрозвитку України, за підсумками п'яти місяців 2015 р. соціально-економічна ситуація у більшості регіонів залишилася складною, а саме: тривало зменшення промислового та сільськогосподарського виробництва; обсягу експорту товарів, виконаних будівельних робіт, реальної заробітної плати; продовжувалося зростання обсягів заборгованостей до бюджету, з виплати заробітної плати, за спожиті житлово-комунальні послуги та енергоносії [11].

Окрім цього, неможливо не акцентувати увагу на соціогуманітаних проблемах і небезпеках, із якими стикнулися громадяни України на окупованих територіях в АРК та на сході України. Під час засідання Постійної ради ОБСЄ Посол США в ОБСЄ Д. Байер наголосив на масштабі гуманітарної кризи на окупованих територіях: “50 тисяч осіб не мають доступу до щомісячних продуктових поставок, включно із харчуванням для дітей та немовлят. 60 тисяч людей потребують медикаментів для лікування хронічних хвороб, зокрема інсуліну. Доступ трьох мільйонів людей до питної води під загрозою. 200 тисяч дітей перебувають у небезпеці через недостатню обізнаність щодо уникнення мін. 30 тисяч осіб потребують нового житла або ремонту старого до настання зими” [12].

Дедалі більша кількість громадян, опинившись у критичних соціально-економічних умовах життя, піддається синдрому ресентименту. Наслідком потужної інформаційної війни стала ціннісна дезорієнтація частини населення окремих регіонів України.

Неефективний ринок праці, низька якість життя населення, високий рівень корумпованості влади та її зрощення з криміналом, асоціальні відносини у сфері перерозподілу економічних благ, неефективність державної політики у сфері транскордонного співробітництва стали вагомими чинниками зростання контрабандних потоків товарів і послуг.

Ситуація у соціогуманітарній сфері ускладнюється зростанням числа переселенців зі східних областей України та осіб, які нелегально перетинають кордони України. Наслідки “Арабської весни” та громадянської війни у Сирії посилили європейську “кризу з мігрантами”, що виявляється у прибутті до держав-членів ЄС сотен тисяч осіб, які, шукають притулок від бідності, війни та тероризму у країнах Європи. Голова Європейської ради Д. Туск під час виступу на саміті ЄС - Африка, що відбувся на о. Мальта, у контексті заяв представників Австрії, Німеччини, Угорщини, Словенії та Швеції про відновлення прикордонного контролю або зведення прикордонних споруд для контролю за мігрантами, які намагаються потрапити на їхню територію, висловив занепокоєння, що Шенгенська зона перебуває на межі краху саме через міграційну кризу [13]. Також потрібно визнати, що хвиля терористичних актів в ніч на 14 листопада 2015 р. у Франції як країні-учасниці у боротьбі з “Ісламською державою” (внаслідок яких загинуло понад 120 осіб) яскраво проілюструвала вразливість європейських країн до зовнішніх загроз, зокрема тероризму, що також впливатиме на зміни в політиці щодо вирішення суспільно-політичних, економічних, соціогуманітарних, зокрема ідеологічних, національних, релігійних протиріч. До речі, вперше в історії ЄС на прохання Франції на практиці була застосована ст. 42.7 договору про ЄС, відповідно до якої у разі, якщо держава-член ЄС стає жертвою збройної агресії на власній території, - інші держави-члени ЄС зобов'язані зробити все, що є в їхніх силах для надання допомоги.

Об'єктивно існує загроза, що проблема може вийти за межі кордонів ЄС і стати черговим осередком соціогуманітарної кризи у регіонах України, насамперед прикордонних. Уже на сьогодні, за даними Державної прикордонної служби України [14], за 10 місяців 2015 р. за незаконне перетинання (спробу) державного кордону затримано 18 959 осіб, що у понад шість разів перевищує показники за аналогічний період 2014 р. (за 10 місяців 2014 р. - 2 915 осіб); нелегальних мігрантів - 3 021 особу проти 2 186 у 2014 р. відповідно.

Отже, виходячи з вищенаведеного, потрібно визнати, що неналежний рівень соціогуманітарної безпеки регіонів робить країну чутливою як до внутрішніх, так і зовнішніх викликів. Відповідно державна політика має бути спрямована, насамперед, на забезпечення безпеки регіонів України як складової системи захисту національних інтересів держави, і важливим інструментом цієї політики має стати транскордонне співробітництво. Враховуючи європейський вибір України, потрібно також виходити з позиції гармонізації регіональних, національних і європейських інтересів і цінностей щодо забезпечення соціогуманітарного розвитку та безпеки людини, суспільства, держави в системі загальноєвропейської безпеки.

З огляду на це, державна політика у сфері транскордонного співробітництва має ґрунтуватися на новій філософії забезпечення соціогуманітарної безпеки регіонів. Першочерговими кроками має стати:

- проведення реформи місцевого самоврядування - збільшення обсягу повноважень органів влади на регіональному та місцевому рівнях, фінансова автономія має призвести до підвищення рівня їх самостійності, відповідальності та пошуку кращого інструментарію транскордонної співпраці щодо забезпечення безпеки та вирішення питань соціогуманітарного регіонального і місцевого розвитку, зокрема спільних із регіонами сусідніх держав; реформування адміністративно- територіального устрою України, адже різні системи адміністративно- територіального устрою створюють складнощі для продуктивної співпраці, зокрема у форматі єврорегіонів;

- налагодження конструктивного діалогу між центральною владою та регіональними елітами для збереження унітарності держави, забезпечення територіальної цілісності України, гарантій державного суверенітету, прав і свобод людини і громадянина;

- створення умов для інституційного розвитку транскордонного співробітництва через удосконалення нормативно-правової бази, формування національної стратегії розвитку транскордонного співробітництва, що визначить засади співпраці із регіонами сусідніх держав, ґрунтуючись на національних інтересах у сфері забезпечення соціогуманітарної безпеки людини, регіону, держави; формування багаторівневої системи координації діяльності суб'єктів транскордонного співробітництва;

- широке запровадження інструментарію соціального партнерства для підвищення якості життя громадян на відповідній території, залучення зовнішніх і внутрішніх інвесторів у контексті забезпечення розвитку транскордонного співробітництва;

- використання потенціалу співпраці з міжнародними організаціями та створення умов для поглиблення партнерства між Європейськими, національними, регіональними і місцевими рівнями прикордонного співробітництва з метою забезпечення позитивних зрушень в економічній, екологічній, національно-культурній, соціогуманітарній, безпековій сферах;

- формування ефективного інформаційного простору та ресурсного, зокрема кадрового, забезпечення транскордонного співробітництва у контексті соціогуманітарної безпеки регіону і держави.

Висновки

Трансформації соціогуманітарного простору, зумовлені об'єктивними процесами глобалізації та внутрішніми особливостями регіонального розвитку, актуалізують проблему забезпечення соціогуманітарної безпеки регіону та держави загалом. Ефективність системи забезпечення соціогуманітарної безпеки визначається створенням умов для реалізації соціального потенціалу людини, рівнем захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави. У вирішенні спільних проблем суспільного розвитку транскордонне співробітництво як елемент міжнародної співпраці та засіб європейської інтеграції є ефективним інструментом узгодження міжнародних, зокрема загальноєвропейських, національних, регіональних інтересів у соціогуманітарній сфері.

Оскільки дієвість факторів, які визначають рівень соціогуманітарної безпеки регіону у контексті розвитку транскордонного співробітництва, виражається у їх системній взаємодії, адміністративний вплив має здійснюватись через виважені управлінські процеси, консолідуючи територіальні громади, органи державної влади й органи місцевого самоврядування, відповідні інститути інших держав навколо ідеї забезпечення високих стандартів регіонального розвитку на засадах соціального партнерства.

Перспективи подальших досліджень доцільно спрямувати на теоретико-методологічне обґрунтування напрямів удосконалення механізмів державного регулювання транскордонного співробітництва як інструменту забезпечення соціогуманітарного розвитку регіонів.

Література

1. Мікула Н. А. Транскордонне співробітництво [Текст] : посібник / Н. А. Мікула, В. В. Толкованов. -- К. : Крамар, 2011. -- С. 19.

2. Мікула Н. Єврорегіони: досвід та перспективи [Текст] : монографія / Н. Мікула. -- Львів : ІРД НАН України, 2003. -- С. 185.

3. Куйбіда В. С. Транскордонне співробітництво та розвиток транскордонних кластерів [Текст] : збірник / В. С. Куйбіда, А. Ф. Ткачук, В. В. Толкованов. -- К. : Крамар, 2009. -- 242 с.

4. Трансформація соціальної інфраструктури в контексті забезпечення гуманітарного розвитку [Текст] : кол. моногр. / B. М. Новіков, Н. М. Дєєва, І. С. Каленюк [та ін.] ; за наук. ред. д.е.н., проф. В .М. Новікова, д.е.н., проф. З. С. Сіройча. -- Вінниця : ПП “Балюк І. Б.”, 2015. -- C. 203, 204.

5. Макарова О. В. Соціальна політика в Україні [Текст] : монографія / О. В. Макарова ; Ін-т демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України. -- К. : [б. в.], 2015. -- С. 185--189.

Размещено на Allbest.ur