Формування пошани молодого покоління до держави та її інститутів - один із фундаментальних пріоритетів усякого суспільства. В умовах ґрунтовних політичних перетворень, неодмінного декларування прагнень утвердити демократичну, суспільну, правову державу та виробити принципи і правила громадянського суспільства. відбувається становлення сучасної молоді як громадян України. Проте у дійсності перелічені запитання полишаються нині суперечливими в Україні.

Невід'ємний складник державотворення в Україні - національне та громадянське виховання, основою яких мають бути принципи гуманізму, демократизму, поступальності та спадковості [1]. Це виховання має сприяти більш повному здобуттю молодими громадянами суспільного досвіду, спадкуванню кращих здобутків народу в поєднанні із придбаннями інших народів, утвердженню високої культури взаємовідносин серед людей різних національностей.

Вагомий внесок у вирішенні зазначеного питання на сучасного етапі зробили Г Берченко, І. Бех, І. Дзюба, В. Карлова, В. Кафарський, П. Кононенко, В. Кремень, М. Пірен.

Мета статті - виявити та дослідити управлінський вплив на виховання патріотичної особистості в умовах становлення незалежної держави. Для реалізації поставленої мети нами ставилися й вирішувалися такі завдання:

проаналізувати управлінський вплив на виховання патріотичної особистості в умовах становлення незалежної держави;

виявити та описати державно-управлінський вплив на формування патріотизму у молоді;

розкрити управлінський вплив на розвиток демократичної політичної культури.

Завдання суспільства, сім'ї, школи, громадськості у будь-якій країні та за будь-яких умов їх функціонування - виховати людину-громадянина, людину-патріота [2]. Саме поняття громадянськості найчастіше пов'язане з державністю: вони тісно взаємодіють і розрізнено не існують. А патріотичне виховання - процес цілеспрямованого та систематичного впливу на політичну свідомість та політичну поведінку громадян для формування в них певних політичних якостей. Головні чинники, які вирізняють політичне виховання із загального контексту політичної соціалізації, цілеспрямованість і систематичність. Основне завдання патріотичного виховання - укорінювати у свідомості та поведінці людини пануючі у цій системі політичні цінності, норми, орієнтації та зразки, поширювати певний тип політичної культури [3].

Тільки у правовій демократичній державі, де є норми і принципи громадянського суспільства, особистість може вільно розвиватися. Громадянське суспільство вимагає виховання певного різновиду патріотизму, отже тема саме громадянського патріотизму, який з'єднав би виразників різних етносів у політичну українську націю, є досить злободенною для нашої України.

Патріотизм державного рівня повинен бути притаманним і представникам національних меншин, бо патріотом України може і повинен бути кожен її громадянин незалежно від національності [4]. З цього приводу українська науково-педагогічна думка дотримується ідеї Г. Ващенка (одного із творців української освітньо-виховної системи), який писав: “. треба пам'ятати, що на теренах України живуть і інші народи. З ними нам доведеться співпрацювати, а це можливо лише за умови справедливого ставлення до них, за якої захищаються права українського народу, але разом із тим не порушуються законні права інших народів" [5].

Видатний український історик, публіцист, політичний діяч В. Липинський наголошував: “Можна мати прекрасну територію і ніколи не здобути на ній владу, не мати на ній своєї держави та не стати з нею ніколи нацією. Патріотизм - свідомість своєї території, а не сама територія - лежить в основі буття і могутності держави" [6]. Побудова стабільної держави передбачає розвиток патріотизму, а не культивування ліберальних чи націоналістичних проектів.

Згідно із спостереженням за розвитком суспільної свідомості в Україні, патріотизм не є беззаперечною самопожертвою або корисливою дякою за отримані блага. Причини невизначеності сучасного українського патріотизму потрібно шукати у владній верхівці та її діяльності, бо народ завжди чекає на вияв патріотизму від своїх лідерів та керівників. Навіть теперішня війна показує це - поки влада збирає кошти на армію, а потім розпихує по кишенях зібране, наші хлопці, вояки, мужні українці показують чудеса відваги і патріотизму кожного дня.

Патріотизм - суспільно-психологічне і моральне почуття, яке характеризується відданістю і любов'ю до Батьківщини, до свого народу, здатністю до захисту їх не тільки від зовнішніх, але і внутрішніх ворогів, деградованих людей. Деградовані люди - це люди нечесні, шахраї, вбивці, аморальні, бездуховні, що спричиняють негаразди та розбрат у суспільстві, прагнуть влади, багатства за рахунок праці інших, тим самим зумовлюють негативний стан суспільних відносин в українському суспільстві та негативний імідж Українського суспільства у світі [7]. Правові та теоретико - методологічні засади громадянського та національного виховання особистості у сучасному періоді знаходяться у дослідженнях знаних українських та світових учених - філософів, політологів, психологів, педагогів (Г. Берченко, І. Бех, І. Дзюба, В. Карлова, В. Кафарський, П. Кононенко, В. Кремень, М. Пірен), а ще у таких першорядних документах, як Конституція України, Закони України “Про громадянство України”, “Про освіту”, Постанова Верховної Ради України “Про вшанування героїв АТО та вдосконалення національно-патріотичного виховання дітей та молоді” № 373-19 від 12.05.2015 р., Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян”, “Державна національна програма “Освіта" (Україна ХХІ століття)", Національна доктрина розвитку України у ХХІ столітті. Президентом України 3 липня 2008 р. підписано Указ “Про проведення у 2009 році в Україні Року молоді” № 616 та видано Постанову Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної цільової соціальної програми “Молодь України" на 2009 - 2015 роки” N° 41 від 28.01.2009 р.25 червня 2009 р. рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України схвалено Концепцію національного виховання студентської молоді. У ній викладено вісім центральних направленостей національно-виховної роботи. Поміж нагальних - національно-патріотичне виховання, яке повинно закладати національну свідомість і відповідальність за долю України, і громадянсько-правове спрямування, яке закладає правову та політичну культуру особистості.

27 жовтня 2009 р. Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту, Міністерство освіти і науки України, Міністерство оборони України та Міністерству культури і туризму України затвердили Концепцію національно-патріотичного виховання молоді. У Концепції наголошується: “Становлення української державності, побудова громадянського суспільства, інтеграція України у світове та європейське співтовариство передбачають орієнтацію на Людину, її духовну культуру й визначають основні напрями виховної роботи з молоддю та модернізації навчально-виховного процесу.

Ідеалом виховання виступає різнобічно та гармонійно розвинений національно свідомий, високоосвічений, життєво компетентний громадянин, здатний до саморозвитку та самовдосконалення.

Головною домінантою національно-патріотичного виховання молоді є формування у особистості ціннісного ставлення до навколишньої дійсності та самої себе, активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції.

В основу системи національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку української державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства й нації в цілому Форми й методи виховання базуються на українських народних традиціях, кращих надбаннях національної та світової педагогіки й психології” [8].

Зазначені концепції, як і концепція гуманітарної освіти, є елементом нової ідеології освіти, яка повинна працювати на процес державотворення, становлення народу України як політичної нації.

Цими документами визначено, яке стратегічне завдання виховання в особистості любові до Батьківщини, усвідомлення свого громадянського обов'язку на основі національних і загальнолюдських цінностей, утвердження якостей громадянина - патріота України, розвитку культурного і творчого потенціалу українського народу. Школа будь - якого етносу (народу) прагне виховувати громадянина-патріота. Не є винятком і українська школа. Хоча на значний час (трансформаційний період) маємо руїну моралі, духовності, занепад національної свідомості, тотальну орієнтацію на матеріальні вигоди [9].

Всеосяжну любов до Батьківщини можна сформувати тільки національною культурою. Патріотизму не можна навчити шляхом директивних повелінь чи за сприянням можновладного примусу. Об'єктом подібного виховання, насамперд, мусить бути молодь. До цього процесу зобов'язані активно долучатись освітньо-виховні заклади. Першорядним завданням вітчизняних навчальних установ (особливо вищих), поруч із підготовкою висококваліфікованих фахівців, має бути виховання патріотичної свідомості молодої генерації. На цей фактор повинні зважати усі освітні програми вищих навчальних закладів України. Ймовірно, доцільно включити у вивчення політології та філософії як самостійної дисципліни курс “Демократичний розвиток суспільства" або “Становлення та розвиток демократії у світі”. Фахівець без патріотичних ознак не може вважатися досконалим, оскільки його професіоналізм набуватиме космополітичної спрямованості. Для більшості громадян українська земля ще не стала священною, а її національні герої не ціняться адекватно. Звідси - незлагода і протистояння поміж окремими регіонами, безпорадність у створенні дієвої вертикалі влади. З самого дитинства повинно виховуватися почуття до Батьківщини через засвоєння її національної історії, культури, а ще морально-етичних та духовних рис народу.

Патріотичне виховання молоді, як нашої надії та майбутнього, необхідно утілювати на кращих прикладах української класики. Система національно-патріотичних цінностей суспільства тримається на архетипах мудрості, що творяться духовно¬культурною елітою суспільства. Поміж творців великої парадигми української духовності першорядне місце займають постаті Т. Шевченка та І. Франка. Вони були не лише речниками трагічної історії, митарств і боротьби свого народу за свободу й незалежність, а й провісниками нової, вільної і демократичної України. Велетні духу - Т. Шевченко та І. Франко - втілюють, насамперед, символи згуртованості українців. Вони були талановитими творцями слова як універсальної форми існування і свідомості людини.

Реалії сучасного українського суспільства потребують здійснення українофільської політики, що визначає виховання молодого покоління на зразках української історії, власних звичаїв, кращих традицій української культури.

Статус духовно-культурних цінностей, другорядність мови титульної нації детермінує менш вартісну національну свідомість, невисокий ступінь самоідентифікації громадян, периферійність державності. Тепер, як у вихованні юні, так і в офіційній політиці не вистачає національної складової. Тому наразі актуальними видаються ідеї М. Міхновського, українського політичного і громадського діяча, який ототожнює націю і державу. “Державна самостійність, - пише він, - є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин” [10, 11].

Громадяни, що осягають і цінують свою національність, є найбільш дієвим державотворчим ресурсом. Якщо у суспільстві переважають політично байдужі, світоглядно бездіяльні, деморалізовані громадяни, повновладним інститутам відкривається великий лан для нелегітимних маневрів, маніпуляцій свідомістю, установлення авторитарних режимів. Запобігти цим тенденціям може громадянське суспільство, провідною рисою якого є те, що воно створюється не державою, а безпосередньо індивідами. Діяльність громадянського суспільства спрямована на реалізацію потенціалу особистості, на обмеження поля функціонування владних структур. “Громадянське суспільство - це суспільство вільних громадян, де ключовим поняттям виступає свобода" [12].

Центральною стратегічною перевагою України є громадянська освіченість, інакше кажучи вироблення нових вартостей, настанов, бачень у ході зміни поколінь. Люди мусять учитися взаємодіяти з владою у такий засіб, щоб забезпечити злагоджену модель власного існування у соціумі.

Отже, можна зробити висновок, що напрям до формування сучасної політичної нації має таку послідовність: мова - культура - історична пам'ять - етнічна нація як основи держави. Розірваність цього зв'язку призводить не тільки до нищення національної ідентичності, а й згубно діє на розвиток політичної системи, здатність нації зводити демократичне суспільство. Тому абсолютно слушною видається така думка академіка НАН України В. Кременя: “Рівень демократії в нашій країні уявляється досить відносним - адже критична маса цієї самої демократії полягає не так у Конституції і законах, не так у наявності тієї чи іншої персони у владних структурах, а більшою мірою в тому, скільки кожен громадянин може винести цієї демократії на своїх плечах, щоденно відстоюючи її, йдучи навіть на певні жертви. Іншими словами, демократичні відносини вимірюються не нормативними положеннями й інститутами, а рівнем свідомості громадян. Отже, рівень демократії в нас у найближчому майбутньому не може бути більшим за рівень зрілості громадянського суспільства" [13].

Є очевидний зв'язок між станом громадської свідомості та типом і формою політичного ладу держави. Штучно деформована й матеріалізована свідомість більшості українських громадян, яка була поширена за часів радянської імперії, схвалює той політичний режим, який проголошує популістський патерналізм, інтеграцію братерських слов'янських народів, урядове регулювання політики тощо. Нині можна вважати, що розстановка політичних сил та сутність влади загалом відповідає бажанням населення, ступеню їх національної свідомості та сформованій системі цінностей. Тільки за подібних домовленостей нове покоління українців буде здатне трансформувати політичну систему України у напрям ліберально - демократичних цінностей, вбезпечити суспільний статок громадян. Одним із головних завдань влади є організація відповідного фінансування освіти та культури, що дасть змогу реалізовувати системне виховання молоді в дусі власних духовно-культурних здобутків.

Економічні трансформації можливо провести більш менш мобільно, але формування національної свідомості - довгостроковий процес, що відбувається під час політичної соціалізації не одного покоління. Тому для формування національно свідомих громадян потрібно залучити великі ресурси уже тепер. “Національне виховання має сприяти всебічному піднесенню національної свідомості, формуванню сукупності уявлень про власну націю, її самобутність, історичний шлях, місце серед інших етносів. Історія свідчить, що народи з нерозвиненою національною свідомістю не є в повному розумінні суб'єктами історичної діяльності, вони виступають, передусім, як об'єкти діяльності інших сил або як несвідомі вершителі того чи іншого діяння. Лише національна свідомість робить національність свідомою рушійною силою людської, зокрема політичної діяльності, соціалізує особистість" [14, 15]. Допоки питання виховання національно свідомих громадян стоятимуть на периферії зацікавлень влади і не стануть складовим елементом формування сучасної політичної нації, доти життєдіяльність Української держави буде доволі уразливою.

Отже, узагальнюючи, наголосимо, що виховання національно-патріотичної особистості є невпинним процесом, що визначає формування колективної душі українського народу, засвоєння нею вітчизняних звичаїв, духовності, культури, плекання демократичних цінностей ідей свободи й плюралізму у поглядах на суспільне життя, поєднання національних цінностей із гуманістичними. Національно-патріотична свідомість виникає у процесі політичної соціалізації на основі любові до Батьківщини і свого народу. “Бути патріотом, - вчить В. Липинський, - це значить шукати задоволення не в тім, “щоб бути українцем”, а в тім, щоб було честю носити ім'я Українця. Бути патріотом - це значить, перш за все, вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все, ненавидіти інших тому, що вони “не Українці”. Врешті, бути патріотом, це значить, будучи Українцем, виховувати в собі, перш за все, громадські, політичні, державотворчі прикмети, віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної Влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість - тобто політичні вартості” [16]. Отож, національні інтереси України та політична мета новітнього державотворення обумовлюють нинішні вимоги до доброякісності освіти і патріотичного виховання молоді. Заради побудови демократичної правової Української держави, для гарантування прав і свобод громадян, для становлення громадянського суспільства, виховання національної гідності якість і ступінь освіти та виховання мусять бути достатніми.

Проблема патріотичного виховання ще не стала комплексним дослідженням для державного управління і потребує комплексного вивчення та зусиль усієї наукової спільноти.

формування патріотизм управлінський вплив

Література