Специфіка вироблення стратегічного курсу розвитку держави у країнах пострадянського простору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Специфіка вироблення стратегічного курсу розвитку держави у країнах пострадянського простору

М.Г. Нурмухаметова

Статтю присвячено політологічному аналізу процесів вироблення стратегічного курсу розвитку держав пострадянського простору. Указана проблема досліджується на теоретичному рівні у контексті впливу інституту глави держави на вироблення офіційної політики. Визначаються основні питання аргументації вироблення стратегічного курсу розвитку держави саме інститутом глави держави. Проаналізовані наслідки реалізації інститутом глави держави стратегічного курсу розвитку в країнах пострадянського простору.

Розвиток світу характеризується багатьма позитивними та негативними чинниками, а також такими специфічними, як невизначеність, напруженість, мінливість, неоднорідність, протиріччя тощо. Указане вимагає від бюрократизованого державного апарату швидких та ефективних дій, запровадження ефективних заходів щодо сталого державного розвитку, проектування та впровадження у життя стратегічно важливих рішень. І хоча сьогодні у політичній, правовій і соціальній науці виділяють два базових поняття такого розвитку (полярність світової політики й аспекти світової безпеки), на наш погляд, потрібно вести також мову про безліч їх модифікацій. Особливо це стосується розвитку країн пострадянського простору, яким притаманна гібридна система розвитку. Мова йде про те, що центром вироблення політики й усіх соціально-політичних перетворень у країнах пострадянського простору (Україна, Білорусь, Росія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан та ін.) став персоніфікований інститут глави держави зі всією його специфікою поставторитарного впливу на політичну сферу. Після утворення низки незалежних держав на території пострадянського простору саме інституту глави держави випала реальна можливість стати генеруючою силою соціально-політичних перетворень. Стосовно статусу цього інституту, то йому в політичній системі відводилася роль ієрархічно вищого структурного елементу в політичній системі. Також варто зауважити, що його формування відбувалося набагато раніше, ніж були створені Конституції національних держав. Наприклад, в Україні Президента було обрано у 1994 р., а Конституція України, де було чітко зазначені повноваження, статус, функціональне навантаження Президента, -- лише у 1996 р. Отже, для очільників держав відкривався величезний потенціал не тільки для розвитку, а й для встановлення власних персоніфікованих диктатур на тлі авторитарної громадської свідомості, що виявилася не повністю готовою до ринкових «правил гри». Отже, центральною проблемою у дослідженні є необхідність комплексного вивчення ролі інституту глави держави у виробленні стратегічного курсу її розвитку.

Об'єктом дослідження є процеси суспільно-політичної трансформації країн пострадянського простору.

Предметом дослідження є інститут глави держави як джерело структурних змін і гарант існування певної національної одиниці.

Метою дослідження є комплексне вивчення специфіки формування стратегічного курсу розвитку держави у країнах пострадянського простору.

Ступінь наукової розробки теми та спектр наукових досліджень щодо представленої проблематики достатньо широкий і включає в себе наукові розробки дослідників із політичних, соціальних, правових, історичних та інших наук. Серед фундаментальних досліджень у зазначеній науковій сфері варто назвати роботи як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників, а саме: К. Арановського, П. Бурковського, Е. Вілсона, О. Гараня, І. Гомерова, В. Гор- батенка, Р. Мартинюка, М. Рябчука, О. Фісуна та ін. Указана група авторів комплексно дослідила специфіку проблеми загального вироблення стратегічного курсу розвитку держави та уточнила категоріально-понятійний і методологічний апарат указаного нами предмета дослідження [1, с. 45-46]. Утім ними не пропонується комплексний аналіз дослідження стратегічного курсу держави з урахуванням специфіки країн пострадянського простору, Проте їм вдалося подати й структурувати вказану нами проблему за кластерами й певними детермінантами предмета дослідження. Так, вони виділяють рівні (політичний і неполітичний), акторів (Президент, політичні партії, міжнародні організації) та характеристику (конфліктний потенціал, реалізація інтересів, геополітичне навантаження) стратегічного курсу розвитку держави [2, с. 112]. Разом із тим різноплановий характер досліджень указаної групи авторів засвідчує, що через трансформаційний стан політичної системи й нерозвинутість громадянських інституцій є індикатор наявності у такого суспільства сильного центру розробки, прийняття й реалізації стратегічних рішень -- і мова йде про інститут глави держави [3, с. 128]. Додаткового значення поданій нами проблемі додає той факт, що у більшості країн пострадянського простору трансформаційний стан політичної системи й економічне відставання від країн Заходу породжують несприятливі соціально-політичні умови будь-якого розвитку (політичні кризи, боротьба за владу, інтеграція кримінальних структур в органи державної влади) та загострюють проблему реального суверенітету й державного будівництва. Тому вкрай актуальними серед громадян постають проблеми гарантій безпеки, стабільного розвитку, створення конкурентної економіки, високих соціальних і культурних гарантій. З урахуванням більш патріархального типу політичної культури населення країн пострадянського простору генератором усіх перетворень, гарантією ладу й безпеки у країні населення вбачає існування потужного, ефективного і дієздатного інституту глави держави. Як показує попередній джерельний аналіз зазначеної нами проблеми, саме інститут глави держави у свідомості населення є тією виконавчою владою, яка концентрує в собі всю державну волю. У практичному вимірі це має прояв в особливому значенні інституту глави держави, де за Конституціями більшості країн пострадянського простору (окрім країн Балтії) він не входить у жодну гілку влади, але йому підконтрольні всі силові структури й надано право активно впливати на дії уряду, на процеси формування судової гілки влади та взагалі використовувати у своїй діяльності майже всю повноту ресурсів політичної влади. Таке положення інституту глави держави у країнах пострадянського простору спричинив їх відхід від незрозумілої для більшості населення демократії, яка здебільшого асоціюється з бідністю та кризами, до появи «залізної руки», що здатна навести лад і встановити в державі добробут [4, c. 178]. держава пострадянський політика стратегічний

На відміну від західної версії інституту глави держави, де у більшості розвинутих країн світу (виняток -- США та Франція) він украй обмежений у повноваженнях і виконує суто представницьку роль, у країнах пострадянського простору Президент країни має дещо сакральний статус. Він розуміється як месія, Богом надана людина тощо [1, c. 212]. І тому його статус, роль і характер політики неможливо дослідити, використовуючи лише системний підхід, згідно з яким аналіз ролі та діяльності інституту глави держави вивчається за допомогою специфіки нормативно-правових процедур, де базовими ознаками його діяльності називають такі:

- виборність посади на певний проміжок часу з метою очолювання виконавчої влади й арбітражу в системі розподілу влади й ресурсів між різними політичними групами;

- самостійність у формуванні політики, незалежність від політичної волі уряду чи парламенту, але вказана незалежність і самостійність перебувають в жорсткому правовому полі, незважаючи на більш процедурний, ніж стратегічний характер;

- Президент країни виступає очільником держави і здійснює весь спектр керівництва державними справами, він не є підлеглою особою, і тому його постать має суто політичний характер, проте саме від цього характеру залежить політика держави, певного регіону чи світу загалом [2, с. 208].

З наведеного, наприклад, не видно, яким саме чином слід досліджувати специфіку політики інституту глави держави в країнах пострадянського простору, де в ряді країн (Білорусь, Туркменистан) громадяни фактично позбавлені права обирати Президента виборним шляхом (де-юре існує тільки процедура) [3, с. 12]. Також на пострадянському просторі глава держави фактично не виконує ролі арбітра в політичному розвитку, а, навпаки, -- домінує над усіма інституціями політичної системи, які здебільшого юридично оформлюють його волю. Тому в цьому випадку інститут глави держави у більшості країн пострадянського простору сформувався у гібридну модель демократичного інституту представницької влади та авторитарного центру вироблення політики [4, с. 20]. У формально-юридичному плані це означає концентрацію влади в руках очільника держави майже в необмеженому обсязі, що надає йому широке коло повноважень формувати державний розвиток і підкорювати собі інші гілки влади (так зване явище «партія влади» у парламенті, підконтрольний уряд, кланові прошарки в судовій гілці влади) [5, с. 86]. Указане означає, що для осмислення характеру політики інституту глави держави (внутрішньої, зовнішньої, стратегічного курсу) необхідно уточнити методологічні прийоми дослідження та внести деякі корективи у процедурний підхід, додавши у нього аспекти гібридності інституту глави держави [6, с. 109-111]. На користь нашої думки висловлюється дослідник із конституційного права Р. Мартинюк, який зазначає, що у державах пострадянського простору як Східної Європи, так і Азії зустрічається загальна тенденція формування домінуючого («суперпрезидентського») правління, яке має вираження у знаходженні очільника держави далеко за межами політичної системи країни, фактичному управлінні нею й фактичній відсутності процедури відставки (усунення від влади) [7, с. 253]. Тобто за такої ситуації відбувається політичний відрив інституту глави держави від політичної реальності у певній країні. Мова йде про те, що стратегічний курс держави як поняття стратегічного її розвитку, слідування чіткому плану перетворень і наявність кінцевої мети (наприклад, соціальна держава чи встановлення світових стандартів життя) обмежується лише утворенням механізмів та ресурсної бази для особистого збагачення Президента та його оточення.

Рішення, яке ми пропонуємо, полягає у більш широкому використанні структурно-функціонального та синергетичного підходів та виробленні спеціального процедурного підходу, у розумінні «case-stady» дослідження інституту глави держави та його політики в країнах пострадянського простору. Отже, на наш погляд, структурно-функціональний підхід дозволить нам підійти до інституту глави держави як структурного рівня більш складної системи структурно-владних відносин, де центральним елементом і джерелом функціонального забезпечення виступає його політична воля. Синергетичний підхід у цьому випадку дозволить знайти центри і внутрішню логіку вироблення стратегічного курсу розвитку держави в залежності від політичної й ресурсної конфігурації ресурсної бази очільника держави. Назване дозволить виробити процедурний підхід для аналізу специфіки впроваджуваної Президентом політики з позицій політико-правового аналізу й соціокультурних орієнтацій громадян. Із цього приводу відома білоруська дослідниця С. Паречина зазначає, що для аналізу й наукової уваги дослідження специфіки інституту глави держави у контексті впроваджуваної ним стратегічної політики держави взагалі необхідно виробити принципово новий термінологічний та категоріальний апарат, який має за мету дослідити не тільки політологічний зміст впроваджуваної політики, а й внутрішній її підтекст [5, с. 6-7]. За словами дослідниці, очільник держави на пострадянському просторі займає не просто вище за ієрархією місце в політичній системі, а являє собою генеруючу силу розвитку держави, що має свій вплив на віру населення в його месіанські здібності й проведення політичних виборів за системою «переможець отримує все»; у той самий час користування Президентом конституційними нормами, що регулюють функціонування президентської влади, функціональне навантаження посади Президента відходять дещо на другий план [5, с. 7]. На перший план виходить більше престижність та повна незалежність інституту президентства у впровадженні власної політики, яка одночасно виступає моделлю розвитку всієї держави й тісно переплітається як із зовнішньополітичним курсом держави, так й з її геополітичною роллю. Мова йде про те, що після розпаду радянської системи нові республіки взяли курс на утворення національних держав, відтворення власної національної культури тощо. Усе це одночасно сформувало попит на політичного національного лідера, який здатний зберегти здобуту національну ідентичність. Тому ані суспільство, ані правозахисники не звертали увагу на можливість рецидиву авторитаризму, а широке коло повноважень очільника держави розглядалося як необхідна норма щодо збереження національного суверенітету (Білорусь, Україна, Казахстан, Грузія, Азербайджан, Киргизія та ін.). Із розривом радянських економічних зв'язків новостворені національні одиниці опинилися у складних економічних умовах -- відчувалися технічне відставання від країн Заходу, слабка інфраструктурна база, низька конкурентоспроможність вироблюваної продукції. У сукупності все це призвело до збільшення рівня бідності населення і, як наслідок, попиту на «сильну руку», яка здатна за короткий час вирішити всі соціальні та економічні проблеми. І починаючи із середини 90-х рр. Х ст. держави пострадянського простору зазнають процесу реставрації авторитарних тенденцій і появи авторитарних лідерів, які кардинально змінили стратегічний вектор розвитку держави (Г. Алієв, О. Лукашенко, Н. Назарбаєв, Е. Шеварднадзе та інші лідери держав). Наслідком стало те, що стратегічний курс розвитку таких країн, як Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Грузія та інших мав за мету запровадити гармонійне поєднання західних демократичних традицій (вибори, поява інституту опозиції, надання певної автономії громадянам щодо утворення власних інституцій) з авторитарними тенденціями в моделі управління державою (контрольована опозиція, прямий вплив на парламент та уряд, утворення «партії влади», контроль за громадськими ініціативами тощо). Саме на таких засадах і базувався стратегічний курс розвитку держав на пострадянському просторі, де саме інститут глави держави у суспільній свідомості й конституційному полі став детермінуючим центром розвитку всіх соціально-політичних процесів. На думку відомого дослідника Л. Селезньова, указана тенденція забезпечувалася двома фундаментальними причинами, які й знаменує у собі інститут глави держави у будь-якій країні світу. По-перше, базування на суперконституційних повноваженнях глави держави обумовлені її соціально-економічним розвитком і ресурсним потенціалом, що вимагає від її керівництва постійно стежити за проявом кризових ситуацій чи стагнаційним станом економіки. Указане накладає на Президента додаткову відповідальність за соціальний клімат у державі. По-друге, Президент держави є персоніфікованою особою, яка отримує від населення персональний мандат на владу, і тому він діє за власним планом, несе індивідуальний сенс і постає соціально-історичною постаттю, з якою й асоціюють історико-політичний і економічний розвиток держави. Тому Президент говорить крізь призму «голосу народу» й виступає від його імені [6, с. 162], що дозволяє формувати йому самостійний політичний курс за принципом «досягнення результату», незважаючи на умови й не рахуючи ресурси [7, c. 259]. На наш погляд, до вказаної аргументації необхідно додати той факт, що Президент країни на пострадянському просторі -- це не стільки посада, скільки наддержавна структура вироблення та прийняття найважливіших політико-управлінських рішень, де інші інституції влади виступають лише засобом легітимізації існуючого курсу розвитку держави. Проте вказана позиція потребує додаткового вивчення, й саме цьому напряму буде присвячено наші наступні наукові розробки.

Таким чином, підсумовуючи результати дослідження, ми дійшли таких висновків. По-перше, у системі вироблення політики в країнах пострадянського простору інститут глави держави має фундаментальне значення. По-друге, перебуваючи поза межами системи поділу влади, він здійснює безпосереднє втручання в процеси її формування, що наділяє його ресурсами вироблення стратегічної політики. По-третє, ієрархічно вище розташування в системі владної ієрархії інституту глави держави й означає його беззаперечну відповідальність за ефективність виробленого стратегічного курсу розвитку держави.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран : учеб. для вузов / К. В. Арановский. - 3-е изд., доп. и перераб. - М. : ФОРУМ-ИНФРА, 2001. - 486 с.

2. Кармазіна М. Президентство: український варіант : монографія / М. Кармазіна. - К. : НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса, 2007. - 365 с.

3. Сохань Л. Время Нового Мира и Человек: Глобальные риски цивилизации и поиск пути. Социологические очерки / Л. Сохань, И. Сохань. - Киев : ВИПОЛ, 2001. - 131 с.

4. Алексеенко И. В. Личность. Политика. Управление / И. В. Алексеенко. - Киев : Знання України, 2001. - 191 с.

5. Паречина С. Г. Институт президентства: история и современность / С. Г. Паре- чина. - Минск : ИСПИ, 2003. - 163 с.

6. Селезнев Л. И. Политические системы современности: сравнительный анализ / Л. И. Селезнев. - СПб. : ТОО ТК «Петрополис», 1995. - 254 с. Мартинюк Р. «Суперпрезидентська республіка»: конституційно-правова оцінка феномену та досвід пострадянських країн / Р. Мартинюк // Право України. -2013. - № 7. - С. 252-262.

Размещено на Allbest.ru