Деякі питання суб’єкта завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину

Калініченко Ю.В., Генеральна прокуратура України

Анотація

Аналізуються обов'язкові ознаки суб'єкта злочину, передбаченого ст. 383 КК, розглядаються питанім кваліфікації діяння у разі завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину особою, наділеною процесуальним статусом підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), потерпілого та свідка, а також надаються пропозиції щодо вдосконалення норми ст.383 КК в частині, що стосується суб'єкта цього злочину.

Ключові слова: свідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, суб'єкт злочину, осудність, підозрюваний, потерпілий, свідок, обмова у вчиненні злочину

Анализируются обязательные признаки субъекта преступления, предусмотренного ст.383 УК, рассматриваются вопросы квалификации деяния в случае заведомо ложного сообщения о совершении преступления лицом, наделенным процессуальным статусом подозреваемого (обвиняемого, подсудимого), потерпевшего и свидетеля, а также даются предложения по совершенствованию нормы ст.383 УК в части, касающейся субъекта данного преступления.

У науці кримінального права усталеною є теза, що злочин неможливий без особи, яка його вчинила [1, с.252]. Водночас кримінальній відповідальності підлягає не будь-яка особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом про кримінальну відповідальність, а лише та, яка є його суб'єктом. У зв'язку з цим суб'єкт злочину разом з його об'єктом, об'єктивною та суб'єктивною сторонами є самостійним і необхідним елементом складу злочину, відсутність якого виключає і підставу кримінальної відповідальності. При цьому суб'єкт злочину нерозривно пов'язаний з усіма іншими елементами складу злочину, адже саме своїм суспільно небезпечним діянням (об'єктивна сторона злочину) суб'єкт завдає шкоди об'єкту посягання, діючи при цьому винно (суб'єктивна сторона) [2, с. 125].

Актуальність теми дослідження зумовлюється тим, що в теорії кримінального права до сьогодні нерозв'язаною залишається низка проблем, пов'язаних із кримінально-правовою характеристикою суб'єкта злочину взагалі та суб'єкта завідомо неправдивого повідомленім про вчинення злочину зокрема. Так, дотепер серед науковців виникає чимало дискусій з приводу встановлення набору та змісту ознак, що характеризують суб'єкта злочину, обгрунтування доцільності наділення його додатковими (спеціальними) ознаками тощо. Достатньо поляризованими є думки науковців та правозастосувачів щодо кримінально- правової оцінки випадків, коли завідомо неправдиве повідомлення про злочин робитьсяособою після набуття нею у встановленому законом порядку відповідного процесуального статусу - підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), потерпілого чи свідка. Все це підкреслює актуальність розглядуваного питання та необхідність його подальшої наукової розробки та відповідного вдосконалення чинного законодавства.

Питання суб'єкта завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину в різні часи розроблялися багатьма вченими, серед яких І.С. Власов, І.М. Тяжкова, М.Х. Хабібуллін, С.М. Юдушкін, О.В. Брілліантов, Р.М. Косевич, Л.В. Лобанова, Л.В. Іногамова-Хегай, С.В. Смолін, І.А. Фаргієв та ін. Втім у сучасній українській науці кримінального права на базі нині чинного КК України 2001 р. цій проблемі належної уваги не приділялося. Окремі її аспекти на сьогоднішній день достатньо лаконічно висвітлені в навчальній літературі та науково-практичних коментарях до ст.383 КК України, а також у деяких наукових виданнях, присвячених загальній характеристиці злочинів проти правосуддя (наукові роботи А.С. Беницького, В.І. Тютюгіна та ін.). Звідси, метою цієї статті є здійснення науково-правового аналізу ознак суб'єкта злочину, передбаченого ст.383 КК, розгляд питання про доцільність наділення його додатковими ознаками, що пов'язані з набуттям особою відповідного процесуального статусу у кримінальному провадженні, а також розробка пропозицій щодо подальшого вдосконалення норми ст.383 КК в частині, що стосується суб'єкта завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину.

У теорії кримінального права дослідження суб'єкта злочину традиційно здійснюється шляхом характеристики його ознак, які прийнято поділяти на дві групи - обов'язкові, що характеризують суб'єкта як загального і відсутність хоча б однієї з яких указує на відсутність суб'єкта злочину взагалі, та додаткові - які існують поряд із загальними ознаками і визначають суб'єкта як спеціального [3]. Такий підхід знайшов закріплення і в КК 2001 р., де вперше в історії вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність було надано законодавче визначення як загального суб'єкта злочину, яким визнано фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ч.І ст.18 КК), такі спеціального суб'єкта, яким визнано фізичну осудну особу, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа (ч.2 сг. 18 КК).

Що стосується суб'єкта завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину, то аналіз диспозиції ст.383 КК свідчить про те, що в ній не передбачено додаткових (спеціальних) ознак особи, яка може підлягати кримінальній відповідальності за цей злочин, а отже, його суб'єкт є загальним - фізична осудна особа, яка вчинила цей злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Розглянемо вказані ознаки суб'єкта досліджуваного злочину детальніше.

Так, перша ознака суб'єкта злочину, передбаченого ст.383 КК, вказує, що ним може бути лише фізична особа. Тому навіть тоді, коли завідомо неправдиве повідомленім про вчинення злочину надходить від імені юридичної особи, воно все одно має бути зроблене його уповноваженою особою. У протилежному випадку, коли відсутні відомості про особу заявника, має місце анонімне повідомлення. Однак і за таких умов незмінним залишається твердження про те, що суб'єктом злочину є лише фізична особа, оскільки це впливає лише на можливість притягнення винного до кримінальної відповідальності. Якщо особа заявника буде встановлена, то за умови наявності в його діянні ознак складу злочину, передбаченого ст. 383 КК, він притягатиметься до кримінальної відповідальності, якщо ж ні, то це свідчитиме не про відсутність складу злочину, а про неможливість реалізації кримінальних процесуальних відносин із притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.

Наступною ознакою суб'єкта злочину є осудність особи, яка являє собою такий стан психіки, за якого відповідно до ч.І ст.19 КК людина під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Стосовно суб'єкта завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину це означає, що під час вчинення цього злочину особа здатна розуміти дійсний зміст своєї поведінки, тобто те, що надає органу досудового розслідування, слідчому, прокурору чи суду інформацію про вчинення злочину, яка завідомо для цієї особи повністю або частково не відповідає дійсності. При цьому вона добре розуміє спосіб, в який вона це робить, та свідомо обирає форму подачі неправдивих відомостей тощо. Безумовно, що на підставі цього вона усвідомлює і суспільну небезпечність свого діяння, що полягає у відволіканні вказаних компетентних органів та їх уповноважених осіб від їх діяльності у сфері забезпечення здійснення правосуддя. Крім того, така особа здатна керувати своїми діями щодо надання завідомо неправдивої інформації про вчинення злочину до належного адресата.

Ще однією обов'язковою ознакою, якою має бути наділена особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, для можливості визнання її суб'єктом злочину, є вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Слід погодитися з тим, що запровадження вікових меж кримінальної відповідальності зумовлене існуючими у конкретному суспільстві уявленнями про набуття більшістю його членів здатності розуміти суспільний характер своїх дій та/або їх наслідків (у тому числі суспільно небезпечних) із моменту досягнення певного віку [3, с.146; 4, с.206]. У КК України питання віку суб'єкта кримінальної відповідальності вирішується диференційовано шляхом встановлення загального шістнадцятирічного віку (ч.І ст.22 КК) та зниженого чотирнадцятирічного віку, який передбачено за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься у ч.2 ст.22 КК. Останній встановлено з урахуванням низки критеріїв, до яких традиційно відносять: рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість вже в 14 років усвідомити фактичні об'єктивні ознаки та суспільну небезпечність цих злочинів; значна поширеність більшості з указаних у ч.2 ст.22 КК злочинів серед підлітків; підвищена суспільна небезпечність (тяжкість) цих злочинів [5, с.155-156; 6, с.42; 7, с.124].

За завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину у чинному законодавстві встановлено загальний шістнадцятирічний вік суб'єкта злочину, що, на наш погляд, є цілком обґрунтованим. Завідоме повідомлення до компетентних органів неправдивої інформації про вчинення злочину являє собою достатньо складне явище, яке вимагає від особи чіткого уявлення про форми соціально прийнятної у суспільстві поведінки та її наслідки, що в силу відсутності достатнього соціального досвіду навряд чи може бути притаманне особі у віці до 16 років. Дійсно, важко представити, що вже у 14 років людина може правильно сприймати та оцінювати ознаки досліджуваного злочину, зокрема, розуміти, що, повідомляючи неправдиву інформацію про злочин, вона у такий спосіб відволікає органи досудового розслідування, прокуратури та суду від здійсненім ними функцій у сфері боротьби зі злочинністю, а тим паче важко уявити, що 14- річна особа свідомо спрямовує свою волю саме на заподіяння шкоди інтересам правосуддя.

Крім того, незважаючи на те, що брехливість є однією з характерних властивостей психології дітей і підлітків, зумовленої процесом генезису їх особистості [8], немає достатніх підстав для твердження про те, що завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину є поширеним у підлітковому середовищі. Це пов'язано з тим, що брехливість підлітків трапляється в основному на побутовому рівні і скоріше є проявом демонстрації ними своєї хитрості, вправності, розуму, прагнення привернути до себе увагу з боку оточення чи просто схильності до фантазування, хвастовства. Повідомлення ж ними неправдивої інформації про злочин, якщо і трапляється, то, як правило, з хуліганських спонукань, зокрема, з мотивів розваги. До того ж, можливості вчинити цей злочин у підлітків набагато менше, ніж у людини, старшої за 16- річний вік, оскільки вони не володіють тими навичками переконання, коли б вигадана ними інформація сприймалася уповноваженими особами відповідних компетентних органів як така, що відповідає дійсності. Підтверджує це й узагальнення матеріалів судової практики та офіційних відомостей Державної судової адміністрації України, яке показало, що найбільша частка вчинення злочину, передбаченого ст.383 КК, припадає на соціально зрілих осіб віком від ЗО до 50 років (понад 40 %), тоді як навіть особами у віці від 16 до 18 років цей злочин вчиняється доволі рідко - лише в 1,1 % випадків.

І нарешті, з приводу суспільної небезпечності злочину, передбаченого ст.383 КК, треба зазначити, що діяння, передбачене ч. 1 цієї статті, належить до категорії злочинів невеликої тяжкості, і лише за умови, що воно поєднане з обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині або зі штучним створенням доказів обвинувачення, а також вчинене з корисливих мотивів, - до злочинів середньої тяжкості. Все це доводить обґрунтованість встановлення для суб'єкта злочину, передбаченого ст.383 КК, загального 16- річного віку, з якого настає кримінальна відповідальність за його вчинення.

Таким чином, суб'єкт завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину - загальний, тобто будь-яка фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла 16-річного віку. Однак у юридичних джерелах неодноразово порушувалося питання про те, чи не набуває суб'єкт досліджуваного злочину поряд з його належністю до фізичної особи, осудністю та віком, з якого настає кримінальна відповідальність, ще й додаткових (спеціальних) ознак у зв'язку з тим, що він вступає до процесуальних відносин щодо порушення кримінального провадження, зокрема, чи не стає він спеціальним з огляду на те, що попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину? Відразу зазначимо, що з цього приводу висловлюються різні наукові думки. Так, С.М. Юдушкін свого часу обстоював позицію про те, що суб'єктом завідомо неправдивого доносу (стосовно ст.180 КК РСФСР 1960 р.) є не будь-яка особа, а лише та, яка відрізняється стійкістю злочинних намірів та злісний характер поведінки якої проявляється в тому, що всупереч попередженню про відповідальність за завідомо неправдивий донос, вона все одно вчиняє такі дії [9, с. 12]. Тобто, фактично він визнавав, що суб'єкт цього злочину - спеціальний. Проте, така позиція не одержала широкої підтримки серед науковців, що, на наш погляд, цілком обґрунтовано. Як справедливо зазначається М.Х. Хабібулліним та І. А. Фаргієвим, суспільна небезпечність діяння не змінюється залежно від того, чи повідомлений заявник про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомленім про вчинення злочину [10, с.18; 11, с.62]. Крім того, як уже зазначалося, чинне законодавство не вимагає, щоб заявник неправдивої інформації в усіх випадках був попереджений про кримінальну відповідальність. Зокрема, під розпис попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення лише особа, яка особисто робить усне чи письмове повідомлення про вчинення злочину, і це правило не поширюється на випадки надходження заяви чи повідомлення телефоном, поштою або іншими засобами зв'язку. Викладене доводить, що наявність попередження про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину хоча й має важливе превентивне значення для запобігання цьому злочину, але воно не впливає на визнання особи, яка зробила таке повідомлення, суб'єктом цього злочину.

Так само дискусійним у науковій літературі є питання щодо кваліфікації дій особи, яка повідомила неправдиві відомості про вчинення злочину і після цього відповідно до чинного законодавства набула певного процесуального статусу у кримінальному провадженні (зокрема, визнана підозрюваним, обвинуваченим (підсудним), потерпілим чи свідком). Тобто йдеться про випадки, коли особа робить завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину іншою особою як спосіб свого захисту від обвинувачення або ж коли особа, зробивши завідомо неправдиве повідомлення, у подальшому надає завідомо неправдиві показання як свідок чи потерпілий. У зв'язку з цим вважаємо за необхідне більш детально зупинитися на розгляді питання про кримінальну відповідальність таких суб'єктів за завідомо неправдиве повідомлення ними про вчинення злочину.

Що стосується підозрюваного та обвинуваченого (підсудного), то повідомлення ними неправдивої інформації про вчинення злочину як спосіб свого захисту більшістю фахівців визнається таким, що не повинно тягнути кримінальної відповідальності за ст.383 КК (А.С. Беніцький [12, с.541], В.І. Тютюгін [13, с.876] та ін.). Разом із тим таке розв'язання проблеми потребує певного роз'яснення на предмет наведення переконливої аргументації, адже, на наш погляд, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину як спосіб захисту підозрюваного та обвинуваченого від обвинувачення все-таки повинно мати певні межі. Так, І. А. Фаргієв зазначає, що у тих випадках, коли підозрюваний чи обвинувачений (підсудний) робить завідомо неправдиве повідомлення щодо інших осіб, стверджуючи при цьому, наприклад, що злочин вчинив не він, а інша особа, або зменшує свою роль у вчиненні злочину за рахунок співучасників, його дії слід розглядати як допустимий метод захисту. Якщо ж підозрюваний чи обвинувачений (підсудний) надає завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, виходячи за межі пред'явленого йому обвинувачення, він підлягає кримінальній відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину [11, с.64]. Аналогічне розв'язання розглядуваного питання пропонують й інші дослідники, зокрема, Л.В. Іногамова-Хегай [14, с.561], О.В. Брілліантов та М.Р. Косевич [15, с. 184] та ін. Разом із тим, у науковій літературі висловлюються судження щодо доцільності ще вужчого тлумачення меж допустимого самозахисту підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) від обвинувачення.

Так, C.В. Смолін доходить висновку, що якщо особа, щодо якої здійснюється кримінальне переслідування, з мотивів захисту від інкримінованого їй злочину робить завідомо неправдиве повідомлення про злочин без указівки на конкретну особу, яка нібито вчинила цей злочин, склад розглядуваного злочину відсутній, оскільки воно є незабороненим законом способом захисту і не порушує права та інтереси інших осіб. Проте, якщо така особа при цьому вказує на те, що інкримінований їй злочин вчинено іншою конкретно названою нею особою (так звана обмова), то це є неприпустимим способом захисту, оскільки призводить до суттєвого обмеження прав і свобод обвинуваченої особи, і такі випадки потребують, на думку автора, введенім до кримінального закону нової норми, якою б передбачалася відповідальність за обмову, вчинену особою, щодо якої здійснюється кримінальне переслідування [16, с.21-22]. Підтримує таку ідею і Н.Ю. Волосова [17, с.87].

Втім, на наш погляд, питання про доцільність запровадження подібної кримінально- правової норми потребує додаткового вивчення. Дійсно, у наведеному випадку виникає достатньо суперечлива ситуація. З одного боку, забезпечення охорони прав і свобод людини як одне з найважливіших завдань закріплено в ст.2 КК і ст.2 КПК, а з другого - чинним законодавством передбачено право підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) давати будь-які показання з метою свого захисту від обвинувачення. Вочевидь, що за таких умов виникає конкуренція інтересів особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, та інтересів усіх інших осіб, що потребує пошуку балансу між цими інтересами. Вбачається, що до розв'язання цієї проблеми треба підходити комплексно, починаючи з удосконалення положень кримінального процесуального законодавства з тим, щоб у ньому передбачалися межі дозволених засобів та способів захисту особи від обвинувачення з указівкою на те, що вони не повинні порушувати чи утискати права і свободи інших осіб. І тільки після цього доцільним буде введення до КК окремої норми про відповідальність підозрюваного чи обвинуваченого (підсудного) за обмову іншої особи, оскільки така обмова дійсно не охоплюється складом завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину і за своїм змістом є ближчою до завідомо неправдивого показання свідка чи потерпілого, а тому й може бути розміщена після ст.384 КК, наприклад, ст.384¹ КК. При цьому цей склад злочину, на наше переконання, має бути сконструйований як матеріальний, адже обмова завідомо невинуватої особи у відриві від наслідків (зокрема, притягнення такої особи до кримінальної відповідальності, її засудження чи застосування до неї інших заходів кримінально- правового характеру), не досягає того ступеня суспільної небезпечності, який властивий злочинам. Більше того, це дозволить не утискати підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) у його праві на захист від обвинувачення у тих випадках, коли зазначені наслідки для завідомо невинуватого не настали, і, навпаки, якщо такі наслідки для нього настали, це забезпечить захист його прав і надасть можливість притягати підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) до кримінальної відповідальності за обмову. Однак ще раз підкреслимо, що оскільки на теперішній час така норма у КК України відсутня, то у випадку, коли підозрюваний, обвинувачений (підсудний) з метою уникнути відповідальності за вчинений злочин обмовляє іншу особу у вчиненні інкримінованого йому злочину, така обмова не є кримінально караною, а відповідно, належить до допустимого способу його захисту від обвинувачення.

Так само чимало дискусій виникає і з приводу оцінки науковцями та судовою практикою діянь осіб, які, зробивши завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, у подальшому надають неправдиві показання як свідки та потерпілі у кримінальному провадженні. Так, Л.В. Лобанова, Л.В. Іногамова- Хегай, І. А. Фаргієв, М.Х. Хабібуллін вважають, що дії особи, яка підтверджує при допиті в якості свідка факти, надані нею раніше в неправдивому повідомленні, повністю охоплюються нормою, що передбачає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, і додаткової кваліфікації як завідомо неправдиве показання не вимагають [18, с. 167; 14, с.560; 11, с.64-65; 10, с.90-92].

Іншу позицію у вирішенні цього питанім займають, зокрема, І.М. Тяжкова, М.В. Шепітько, які пропонують кваліфікувати такі випадки за сукупністю злочинів [19, с.650; 20, с.104]. Прихильники такого підходу зазвичай обґрунтовують його тим, що завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину вважається закінченим із моменту надходження завідомо неправдивих відомостей про злочин до слідчого, прокурора чи суду. А оскільки особа надає завідомо неправдиві показання в ході допиту уже як потерпілий чи свідок, то це треба розглядати як вчинення нового злочину - завідомо неправдиве показання. Остання позиція щодо кваліфікації подібних випадків за сукупністю злочинів, передбачених статтями 383 та 384 КК, вбачається більш переконливою.

Річ у тім, що ідентичні з точки зору зовнішнього виразу діяння можуть становити об'єктивну сторону різних складів злочинів. Крім того, наявність сукупності злочинів у таких випадках зумовлена не лише тим, що злочин, передбачений ст.383 КК, є закінченим із моменту надходження завідомо неправдивої інформації про злочин до відповідних адресатів. Наступні дії особи, яка продовжує надавати неправдиві показання на допитах як свідок чи потерпілий на підтвердження раніше зробленого неправдивого повідомлення, потребують додаткової кваліфікації як завідомо неправдиве показання насамперед тому, що підставою кримінальної відповідальності є наявність у діянні особи складу конкретного злочину, тобто всіх його елементів, причому не лише об'єктивних, а й суб'єктивних. Відомо, що вступ особи до кримінальних процесуальних відносин зумовлює виникнення у неї нового процесуального статусу - у даному випадку статусу потерпілого чи свідка, який супроводжується наділенням її низкою специфічних прав та обов'язків, а також встановленням відповідальності за їх порушення. А це, у свою чергу, наповнює новим змістом вчинюване таким спеціальним суб'єктом діяння, яке до того ж одержало самостійну оцінку у законі про кримінальну відповідальність, а отже, вимагає і самостійної кваліфікації.

Отже, кваліфікація за сукупністю злочинів випадків, коли особа продовжує надавати неправдиві показання на підтвердження раніше зробленого нею неправдивого повідомлення про вчинення злочину, у повній мірі відповідає положенням інституту множинності злочинів. Втім, розглядаючи питання про відповідальність за сукупністю злочинів осіб, які на підтвердження раніше зробленого завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину продовжують надавати завідомо неправдиві показання, варто погодитися з думкою Є.С. Петрик, що тут (принаймні щодо свідка) виникає ще одна проблема, пов'язана з тим, що спосіб одержання доказів такого обвинувачення порушує право людини не свідчити проти самої себе [21, с. 196]. Дійсно, якщо особа, повідомивши завідомо неправдиву інформацію про вчинення злочину, після початку кримінального провадження визнається свідком у ньому, то вона опиняється у безвихідному положенні. З одного боку, вона як свідок вже не може відмовитися від давання показань, оскільки така бездіяльність також є кримінально караним діянням, передбаченим ст.385 КК. З другого боку, надання таким свідком (як і потерпілим) правдивих показань у такому разі неминуче буде розцінене як доказ раніше вчиненого завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину. З огляду на це, з метою стимулювання давання особою правдивих відомостей після того, як вона раніше вже повідомила неправдиву інформацію про вчинення злочину, доцільно передбачити можливість звільнення такої особи від кримінальної відповідальності за умови, що особа вперше вчинила діяння, передбачені ст.383 КК, та до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею злочину добровільно заявила про неправдивість зробленого нею повідомлення про вчинення злочину. До того ж, передбачення такої заохочувальної норми у ст.383 КК сприятиме забезпеченню принципу справедливості у кримінальному праві, адже на сьогодні виходить, що особа, визнана в установленому законом порядку підозрюваним чи обвинуваченим (підсудним), має право безкарно не надавати свідчення проти себе і навіть може обмовляти при цьому іншу особу у вчиненні інкримінованого їй злочину, а особа, яка такого процесуального статусу не набула через те, що органами досудового розслідуванім вчасно не встановлено особу винного, а її визнано потерпілим чи свідком у кримінальному провадженні, розпочатому за її неправдивим повідомленням, такого права не має. Запропоноване ж рішення, на наш погляд, надасть рівні можливості для таких суб'єктів і дозволить не притягати до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину не лише підозрюваного, обвинуваченого (підсудного), який використовує його як спосіб захисту від обвинувачення, а й особу, визнану свідком чи потерпілим у кримінальному провадженні, звісно, якщо при цьому вони не виходять за межі предмета доказування у цьому провадженні.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що суб'єкт завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину - загальний (фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла 16-річного віку). При цьому, незважаючи на те, що нерідко суб'єктами цього злочину виступають особи, які набувають відповідного процесуального статусу у зв'язку з їх вступом до кримінальних процесуальних відносин, підстав для визнання суб'єкта цього злочину спеціальним немає, адже це призведе до невиправданого звуження кола осіб, які підлягатимуть кримінальній відповідальності за цей злочин, внаслідок чого випадки, коли особа повідомляє завідомо неправдиву інформацію про вчинення злочину (зокрема, телефоном, іншими засобами зв'язку чи через посередників), залишаться поза сферою впливу закону про кримінальну відповідальність.

Література

1. Калмиков Д. О. Суб'єкт злочину, передбаченого ст. 150 КК України / Д. О. Калмиков // Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр. - 2010. - Вин. 55. - С. 252-258.

2. Чорней С. В. Поняття суб'єкта злочину / С. В. Чорней // Науковий вісник Чернівецьк. ун-ту. - 2012. - Вип. 618. - Правознавство. - С. 125-128.

3. Берзін П. С. Суб'єкт злочину / П. С. Бер- зін, В. О. Гацелюк // Вісник Асоціацій кримін. права України. - 2013. - № 1 (1). - С. 144-159.

4. Правова доктрина України : у 5 т. / В. Я. Тацій, В. І. Борисов, В. С. Батиргареєва та ін. ; за заг. ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова. - X. : Право, 2013- . - Т. 5: Кримінально-правові науки в Україні: стан, проблеми та шляхи розвитку. -2013. - 1240 с.

5. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / В. І. Борисов, В. Я. Тацій, В. І. Тютюгін та ін. ; за ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова. - 5-те вид., переробл. і допов. - X. : Право, 2015. - 528 с.

6. Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть : учеб, пособие / М. И. Бажанов. - Днепропетровск : Пороги, 1992. - 167 с.

7. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / за ред. В. А. Клименка та М. І. Мельника. - К. : Правові джерела, 2002. - 432 с.

8. Барсукова О. В. Изучение особенностей и причин подростковой лжи / О. В. Барсукова // Молодой ученый. - 2012. - № 2. - С. 216-219.

9. Юдушкин С. Ответственность за ложный донос / С. Юдушкин // Советская юстиция. - 1974.-№ 2. - С. 11-13.

10. Хабибуллин М. X. Ответственность за заведомо ложный донос и заведомо ложное показание по советскому уголовному праву / М. X. Хабибуллин. - Казань : Изд-во Казан, ун-та, 1975. - 160 с.

11. Фаргиев И. Заведомо ложный донос (актуальные вопросы судебной практики) / И. Фаргиев // Уголовное право. - 2007. - № 5. - С. 61-65.

12. Кримінальне право (Особлива частина) : підручник / за ред. О. О. Дудорова, С. О. Письменського. - T. 2. - Луганськ : Елтон-2, 2012.-704 с.

13. Кримінальний кодекс України. Науково- практичний коментар : у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. - 5-те вид., допов. - X. : Право, 2013- . - Т. 2 : Особлива частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. -2013. - 1040 с.

14. Российское уголовное право : в 2 т. - Т. 2. Особенная часть : учебник / Г. Н. Борзенков и др. ; под ред. Л. В. Иногамовой-Хегай, В. С. Комиссарова, А. И. Рарога. - М. : ТК Велби, Проспект, 2006. - 656 с.

15. Бриллиантов А. В. Настольная книга судьи: преступления против правосудия / А. В. Бриллиантов, Н. Р. Косевич. - М. ТК Велби, Проспект, 2008. - 560 с.

16. Смолин С. В. Уголовная ответственность за заведомо ложный донос : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / С. В. Смолин ; ФГКУ «ВНИИ МВД России». - М., 2012. - 29 с.

17. Волосова Н. Ю. Уголовно-правовые и уголовно-процессуальные проблемы реализации права лица на свободу дачи показаний / Н. Ю. Волосова // Вестник ОГУ. - 2005. - №3. - С. 85-91.

18. Лобанова Л. В. Преступления против правосудия: теоретические проблемы классификации и законодательной регламентации / Л. В. Лобанова. - Волгоград : Изд-во Волгоград. гос. ун-та, 1999. - 268 с.

19. Уголовный кодекс Российской Федерации с постатейными материалами / под общ. ред. В. М. Лебедева ; науч. ред. С. В. Бородин. - М. : Спарк, 1998. - 942 с.

20. Шепітько М. В. Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання / М. В. Шепітько. - X. : Апостіль, 2012. - 260 с.

Петрик Е. С. Проблемы уголовно-правового регулирования и квалификации преступлений, связанных с предоставлением судам заведомо ложной информации / Е. С. Петрик // Общество и право. - 2009. - № 1 (23). - С. 194--196.

Размещено на Allbest.ru