Початки досліджень історії права Київської Русі на українських землях у 1810-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Початки досліджень історії права Київської Русі на українських землях у 1810-х рр.

В. Греченко, О. Ярмиш

Постановка проблеми

Виникнення та ґенеза на українських землях науки «Історія права» на початку ХІХ ст. нерозривно було пов'язане зі становлення на цьому терені університетів і розвитком у них юридичної освіти. Рушійною силою обох цих процесів була університетська професура. Серед перших викладачів історії в Харківському університеті слід відзначити Г.П. Успенського, навчально- наукова діяльність якого в багатьох сенсах була новаторською. Його книги дають уявлення про рівень викладання загальної історії та історії права в той час та про наукові погляди у сфері цих наук.

Стан наукової розробки проблеми

Нам не вдалося знайти жодної публікації, в якій би розкривалися питання про зародження історико-правової науки у Харкові на початку ХІХ ст. та внесок Г.П. Успенського у цей процес. Є лише біографічні довідки про Г.П. Успенського в енциклопедичних словниках та довідниках. Тому своє завдання ми вбачаємо в дослідженні початків досліджень історії права в Харкові на початку ХІХ ст.. та наукової спадщини Г.П. Успенського, з цього питання.

Виклад основного матеріалу

Зміст та напрями розвитку юридичної освіти на початку ХІХ ст. в Харківському університеті в цілому та на відділенні моральних та політичних наук, де і викладалися правничі дисципліни, визначалися Статутом імператорських російських університетів, прийнятим 1804 р. Безпосередньо юридична частина освіти відділення зосередилася на кафедрі цивільного й кримінального судочинства в Російській імперії [1, с.12-13].

На формування змісту освіти на даному відділенні істотно впливала наукова та педагогічна діяльність іноземних викладачів, які протягом першого десятиліття функціонування університету складали основну частину професури. Цей чинник сприяв поширенню ідей Просвітництва, серед яких провідне місце займала теорія природного права. Вона належала до теоретичних засад юридичної освіти,була її основою. Як справедливо відзначає О.М. Богдашина, у цей час, крім ідей природного права, стали поширюватися ідеї Г. Гоббса, Дж. Віко, Ш. Монтеск'є, Вольтера, Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, К. Гельвеція [2, с.6.].

Виникнення історико-правової науки у вітчизняній юриспруденції пов'язане з реалізацією в юридичній практиці накопиченого позитивного досвіду (вітчизняного і зарубіжного), наявністю доктрини, сукупністю наукових концепцій, методології, спеціальних досліджень, практичним застосуванням їх в освіті і іншими чинниками, характерними для визначення науки, у тому числі юридичної. У першій половині XIX ст. це також було наслідком наукових історичних відкриттів, пов'язано з джерелознавством, а також з кодифікацією права [3].

У 1812 р. в Харкові було засновано «товариство наук при університеті», яке мало на меті видання праць професорів. Одним з перших видав свою працю професор історії Г.П. Успенський. Що ж нам відомо про цього вченого?

Гаврило Петрович Успенський народився 8 липня 1765 р. у Білгородській губернії. Він походив з духовного стану. У 1786 р. закінчив Севську духовну семінарію, в 1790 р. -- Петербурзький учительський інститут [4, с.19]. Викладав в Головному народному училищі Воронежа (1790-1807 рр.). Був членом Болховитиновського літературного гуртка. Переклав з німецького книгу Миколи Унштета «Подорожі по зачарованому світу» (Вороніж, 1801-1802) (причому надрукував за свій рахунок 370 примірників, які пожертвував «для нагороджения учнів»); з французької - «Космографію або опис тіл світу для загальнокорисного призначення великих справ Божих» (Вороніж, 1801) і «Міфологію» абата де Трессана» (1805) [5, с. 435-436]. У 1807 році, після відмови М.М. Карамзіна від кафедри історії в Харківському університеті, Г.П. Успенський був запрошений на цю кафедру. У тому ж 1807 р. Гаврило Петрович подав у Харківський університет першу частину детального «Словника установлень і винаходів», над яким працював декілька років. З жовтня 1807 року Успенський - лектор Харківського університету по російській історії і статистиці, з 1808 року - ад'юнкт з 1811 року - екстраординарний професор, з 1813 року - ординарний професор, з 1814 року - декан словесного відділення. З 1812 року Успенський редагував науково-художній журнал «Український вісник», який видавався в Харківській друкарні і поширювався по містах Харківської губернії, а також - в Севську, Карачеві, Брянську. Два сини Г.П. Успенського успішно закінчили Харківський університет. Один з них залишив свої спогади про батька, які були опубліковані в «Воронезьких губернських відомостях» [6]. Г.П. Успенський помер 10 травня 1820 р. у м. Харкові.

У 1811 р. профессором Г.П. Успенським було підготовлено роботу «Опыт повествования о древностях русских», частина перша, а наступного року - другу частину [7, с. 18,19]. У другій частині, другому відділенні були підрозділи «Про давність законів руських та їх достоїнства», «Про судочинство, пені та покарання». Досить цікавим є підрозділ «Про колишні в Малоросії чини та присутственні місця», де розповідається про історію козацьких звань (полковник, осаул, значковий товариш і т.д.). Це була перша спроба наукової роботи, в якій містилися елементи історико-правового дослідження.

Успенський висловbd припущення, що ще до приходу Рюрика русичі мали свої закони. Оскільки, як пише Успенський, «наші предки писемність взнали пізно. Тому й закони їх були усними або такими, що переходили до потомків шляхом переказу» [8, с. 452]. Доказом цього він вважав, зокрема, те, що багато з них існують як прислів'я, хоча приклади, які ним наводяться, не можна вважати вдалими. Він доводив, що новгородці ще до приходу Рюрика мали своє право, так як говорили: «Поищем себе князя, иже бы владел нами и рядил по праву» [9, с. 452]. Якби не мали права - то б не могли сказати «рядил по праву» - робить висновок професор.

Існування писемних законів у вигляді Руської Правди вчений вважає беззаперечним фактом, посилаючись при цьому на дослідження В.М. Татищева [8, с. 453]. Важливими доказами у цьому сенсі, як підкреслює Успенський, є укладені русичами у Х столітті договори з візантійськими імператорами. Там у багатьох місцях згадується про Руські закони. З цих договорів можна бачити зміст деяких з законів, квінтесенцію яких Успенський виклав у 8 пунктах: 1) важливість, яка надана клятві, що збереглася до пізніших часів; 2) за вбивство була визначена смертна кара, а не пеня грошова, яка вказувала на різницю між багатим і бідним; 3) дружини мали право на спадок майна чоловіка; 4) дружина каралася за злочин чоловіка, а діти за злочин батька; (Успенський підкреслює з захопленням, що це важлива риса мудрості законодавця!); 5) за рану, нанесену зброєю, не каралося позбавленням органу за орган, а грошовою пенею; 6) за крадіжку чужого майна каралося позбавленням власного удвічі та втричі, дотримуючись співвідношення між покаранням та злочином; 7) татя (злодія), якого заставали на місці злочину, дозволялося позбавляти життя, якщо піймати та зв'язати його було неможливо; 8) майно чужоземця, що вмер без заповіту, поверталося на його батьківщину для передачі родичам, а не стягувалося на користь держави. Ці закони, стверджує Успенський, не лише були в повній силі при наступних князях, але й також, за вимогою обставин, доповнені, передусім Володимиром Великим. Одне з цих доповнень Успенський виділяє особливо: мова йде про те, що іноземним купцям було заборонено їздити по селах для продажу і купівлі товарів у поміщиків та селян, але дозволялося продавати та купляти у купців у містах [8, с. 454-455].

Успенський підкреслює, що закони стародавніх русичів були пристосовані до їх потреб, занять і розуміння. У цьому сенсі він наголошує, що першою турботою людей, що вступили в громадське життя, була безпека, тому й серед первісних законів найпершим повинен бути той, який забезпечує кожному життя, свободу та недоторканість власності. Успенський відзначає точність законів Руської Правди, які сформульовані так, щоб не допустити свавільного трактування. Як приклад, він наводить положення з цієї збірки стародавнього руського права, де усі види завданих травм чи нанесених уражень детально (як то виразка кривава чи лише синя пляма, ударом нанесена, пошкодження деякої частини тіла, наприклад, руки, ноги, вуха, ока, пальця, вибиття зуба, виривання пасма волосся з бороди) було прописано за важливістю образи та рівнем відшкодування ображеному. Разом з тим він зазначає, що тодішнє задоволення ображених, стосовно нинішніх часів, здається дивним, оскільки усілякий злочин, яким би тяжким він не був, «очищався грошовою пенею», і для кожного випадку була покладена особлива ціна [8, с. 457-458]. Вчений намагається пояснити, чому платою за вбивство, каліцтво були тоді гроші. Він вважає, що це було пов'язано з недостатньою кількістю грошей, малочисельністю населення, а нерівність у статках була ще незначною. Грошовий штраф за злочин був тим більше прийнятним, розмірковує дослідник, оскільки, той, хто не міг його заплатити, позбавлявся свободи і віддавався в рабство ображеному чи його родичам, а страх помсти, був уздою, яка стримувала нанесення образи іншому [8, с. 458]. Успенський звертає увагу на те, що в тодішньому законодавстві були надані певні переваги іноземцям в частині віддання боргу - спочатку борг слід було повернути їм, а потім вже своїм купцям, що вчений пояснює поблажливістю русичів до іноземців за шкоду, нанесену ближньому [8, с. 459]. право історія харківський успенський

Досить значну увагу вчений приділяє аналізу Судебника 1550 р. та Соборного уложення 1649 р. [8, с. 460-486], але оскільки це не стосується безпосередньо вітчизняної історії, то ми на цьому не зупиняємося.

У розділі про стародавнє судочинство Успенський зауважує, що способи відкриття провадження у справі у випадку відсутності ясних доказів були у ці часи дуже різноманітними. Найдавнішими були свідки, які в залежності від обставин були різними. Він підкреслює, що законодавство Ярослава відрізняло видоків від послухів. Як відомо, і зараз немає однозначної думки, щодо їх процесуальних функцій. Успенський вважав, що перший з них (видок) означав те ж, що й свідок очевидний, тобто такий, що сам бачив, як відбувалася справа. Послух свідчив про те, що чув від інших. Число свідків за різними обставинами було також неоднаковим. Автор наводить приклад, що якщо на когось доносили про вбивство, то донощик повинен був надати 7 свідків, і тоді донос приймався як достовірний; якщо ж донощиком був іноземець, то більше 2 свідків не вимагалося [8, с. 490].

Якщо йти за стародавнім законодавством, то слід відзначити, що «послухи» встановлювали факт скоєння злочину або подання позову, вислуховували свідчення сторін. Так, в «Посланні Климента Смолятича, митрополита київського до Хоми пресвітера» зустрічаємо згадку про те, що митрополит прочитав висловлені в листі обвинувачення в його адресу перед «многими послухи» [10, с. 78].

Інший видатний історик права ХІХ ст. М.І. Ланге (уродженець Чернігова та випускник університету Св. Володимира в Києві) висунув версію, що послухи засвідчували чесну і добру поведінку відповідача [11, с. 240], і ця думка набула значного поширення [12, с. 13-14]. С.А. Покровський вважав, що послухи - виразники думки громади [13, с. 63]. У сучасній дослідницькій літературі переважає думка, що «послухи» - це люди, що свідчать по слуху, тобто ті, хто щось чув про злочин, що скоївся, а «видоки» - це очевидці злочину[14, с. 293].

На жаль, текст Руської Правди дає занадто мало можливостей розрізнити видока і послуха. Про архаїчні риси процесу свідчить обов'язок «послухів» разом із стороною, що їх виставила, йти «на роту» - присягати. Послухи виконували декілька процесуальних функцій. Передусім, це люди, на яких могли послатися сторони при різних обставинах. Перед послухами оголошували про нанесену образу, наприклад, при необгрунтованому наклепі, заявляли себе в якості позивача, а також в якості свідка. Професор університету Св. Володимира в Києві М.Ф. Владимирський-Буданов вважав, що видок і послух означають дві процесуальні ролі, які повністю відрізняються одна від одної. Видок є простим свідком у сучасному розумінні цього слова, а послух - пособник, на якого «посилаються» позивач і відповідач [15, с. 641].

М.Л. Дювернуа, (який теж деякий час працював в Україні -професором в Новоросійському (Одеському) університеті), підкреслював, що «присутність вільних послухів не просто засвідчувала факт. Їх присутність надавала юридичної сили таким діям, які без цього залишилися б простим фактом» [16, с. 100]. Цей висновок учений робив, виходячи з норм цивільного законодавства, згідно з якими «свідок угоди був не лише очевидцем (видоком), але в той же час сприяв сторонам. Можна бути просто видоком (очевидцем). Таким видоком буде всякий, хто бачив» [17, с.9-10]. Аналізуючи наведені різні точки зору, слід зазначити, що погляди Г.П. Успенського з цього питання багато в чому співпадали з сучасними.

Успенський вважав, що очна ставка позивача з відповідачем або свідка зі свідком у суді, де один доказує, а інший обвинувачується, є зводом. Такої ж думки був М.І. Ланге, який писав, що «зводом називалася перевірка посилання однієї особи на іншу, тобто звід є ніщо інше, як очна ставка» [11, с. 233]. Проте існували й інші точки зору. К.О. Неволін вважав «звід» первинною стадією провадження справи [18, с.246]. С.В. Юшков висловлював точку зору, що «звід» не є віндикаційним процесом (тобто витребуванням власником свого майна з чужого володіння - Авт.), ні початковою стадією процесу, ні очною ставкою, ні особливим порядком провадження - «по татьбе». На його думку, «звід» -це своєрідне явище, яке не можна розкласти на частини і яке змінювалося у часі, у міру розвитку процесу. Процес міг початися і без «зводу». Тільки у деяких випадках він був чимось середнім між «попереднім слідством» і початковою стадією судового розгляду [19, с. 515-518]. Проте сьогодні більш усталеною є думка, що «звід» був другою стадією досудового процесу [20]. Завданням «зводу» був пошук злочинця, що давало можливість відновити порушене право позивача на володіння викраденою річчю.

Успенський відзначає, що судові поєдинки застосовувалися в Давній Русі і видавці Руської Правди (тут він посилається на друге видання Просторової Правди, здійснене І.М. Болтіним, І.П. Єлагіним, О.І. Мусіним-Пушкіним в 1799 р.) [21] називають їх розбоєм, розуміючи це в даному випадку як поєдинок. Шляхом цих поєдинків кожен міг доводити правоту свого позову чи виправдання [8, с. 491, 492].

До найдавніших способів «відкрити в судочинстві істину» належить, як вказував Успенський, випробовування залізом і водою, рота чи присяга [8, с. 493]. Застосовувався божий суд у тому випадку, якщо були вичерпані усі звичайні способи доказування, а істина так і не була встановлена. Ритуальний характер ордалії відповідав культурним уявленням і віруванням того періоду. Ордалія не передбачала зізнання підозрюваного, і про істину судили на підставі слідів, залишених судовим випробуванням. Учасники божого суду проходили випробування розпеченим залізом, яке вони тримали в руках або ходили по ньому босоніж (зазвичай по плугових лемешах), або киплячою водою, в яку опускали руку. Обпалену руку або ноги забинтовували, а на третій день пов'язку знімали і за станом отриманих ран судили про винуватість або невинуватість учасників ордалії [22, с. 102].

Висновки

Таким чином, відзначаємо, що на терені України Г.П. Успенський першим у Харківському університеті ще у 1812 р. звернувся до історії права Київської Русі. Його праця не була суто історико-правовою. В ній були лише елементи історико-правових досліджень, але це був певний етап у розвитку науки історії права. При цьому професор спирався на деякі досягнення тодішньої історико-правової науки, зокрема висловлені в коментарях до видань Руської Правди 1792 і 1799 рр.

Джерела та література