Співвідношення понять соціальної, юридичної та правової відповідальності у науковому дискурсі

кандидат юридичних наук, асистент кафедри

історії права та держави Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Проблема розуміння категорії «юридична відповідальність», яка за останні роки стала однією з найбільш вживаних та досліджуваних в юридичній літературі, нині особливо гостро актуалізується сучасними теоретиками права. Кожен з авторів, працюючи над означеною тематикою, підкреслював її актуальність та багатогранність. На думку українського теоретика М. Терещука, вивчення проблеми юридичної відповідальності займає одне з найголовніших місць сучасної юридичної науки, адже даний інститут є найістотнішим механізмом гарантії та забезпечення прав і свобод суб'єктів правовідносин [1, с. 18]. Це правове поняття настільки активно увійшло в обіг юридичної науки, що нині становить самостійний правовий інститут.

Як стверджує професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка І. Безклубий, історичні витоки інституту юридичної відповідальності беруть свій початок із римського права [2, c. 9]. Осмислення цього явища відбувається у різноманітних сферах знань, насамперед у філософській, юридичній та філологічній площинах. Незважаючи на спільні здобутки і досягнення, спостерігаються серйозні розбіжності з широкого кола питань. Чи не єдиною ланкою, яка об'єднує науковців, є визнання значущості «юридичної відповідальності», віднесення її до фундаментальних юридичних категорій [2, с. 8]. Відтак, мета статті обумовлена необхідністю ілюстрації поглядів вчених на інтерпретацію змісту категорії «юридична відповідальність» та споріднених категорій.

Аналіз сучасної правничої літератури дає підстави стверджувати про існування кількох підходів до визначення змісту «юридична відповідальність». Більшість дослідників, серед яких І. Аземша, С. Бобровник, К. Волинка, Т. Грек, Н. Горбов, О. Зайчук, Н. Іванчук, М. Кельман, О. Куракін, В. Конєйчиков, О. Мурашин, В. Кириченко, Н. Оніщенко, О. Скакун, Д. Тихомиров, Н. Хома, М. Цвік та інші, розглядають її як соціально правовий регулятор [3, 4, 5, 6, 7]. їхня мотивація ґрунтувалася на походженні юридичної відповідальності від родового поняття «соціальна відповідальність», що містить «основний «генетичний код» відповідальності будь-якого виду» [3, с. 382]. Окрім того, риси та ознаки, які притаманні соціальній відповідальності, властиві і юридичній відповідальності, адже вона забезпечує у суспільстві громадський порядок, гарантує захист суспільних інтересів [4, с. 167]. Розкриваючи зміст юридичної відповідальності як форми соціальної, К. Волинка також наголосила на обов'язку індивіда виконувати вимоги, що висуваються до нього суспільством, державою, іншими фізичними особами. З її допомогою встановлюються дієві механізми охорони і захисту суспільних відносин від неправомірних посягань шляхом покарання за діяння, які порушують умови поступального розвитку суспільства, суперечать інтересам держави, суспільства в цілому і окремих індивідів [5, с. 182]. «Між суспільством та індивідом існує нерозривний зв'язок, наголошує С. Бобровник, з одного боку суспільство покладає на індивіда обов'язок вчиняти соціально корисні вчинки, а з іншого воно зобов'язане сприяти суб'єкту в здійсненні ним своїх прав та обов'язків і нести за це юридичну відповідальність» [6, с. 498].

Запропонувавши класифікацію соціальної відповідальності на моральну, політичну, корпоративну, релігійну та правову, український академік О. Копиленко співвідносить останню як особливе явище в контексті загального соціальної відповідальності [7, с. 289 291]. Такий підхід пояснюється спільними ознаками що притаманні загальному виду соціальній відповідальності) та особливому виду (правовій відповідальності). Крім того, вчений зазначає, що наявність спільних рис «не заперечує самостійний характер юридичної відповідальності як основного різновиду соціальної» [7, с. 292].

Слід зауважити, що терміни «правова» та «юридична» вчений використовує як слова-синоніми. Самостійність юридичної відповідальності регламентується «особливими рисами, які визначають своєрідність категорії та надають можливість віднести її до правових понять» [7, с. 292]. Такими ідентифікуючими ознаками вчений вважає: наявність правопорушення, як підстави настання юридичної відповідальності, правову основу забезпечення, суб'єктний склад, засоби державного примусу, відображення у настанні певних негативних наслідків для правопорушника, наявність особливої процесуальної форми притягнення до відповідальності та мети охорони правопорядку, що здійснюється шляхом поновлення порушених прав, інтересів, припинення протиправного стану чи покарання правопорушника [7, с. 293 294].

Означений підхід знайшов свою підтримку серед представників харківської школи права. Так, М. Цвік, розглядаючи співвідношення соціальної та юридичної відповідальності як загального і особливого явища, вказав на специфіку юридичної відповідальності, яка полягає в тому, що вона оцінює неправомірну поведінку, вчинену в минулому, з метою застосування засобів державного примусу до винуватої особи [8, с. 375]. Продовжуючи аналіз юридичної відповідальності як різновиду соціальної, О. Скакун наводить такі ознаки: державний примус, обов'язок особи зазнати певних втрат, настання юридичної відповідальності лише за правопорушення, визначення її міри лише компетентним органом за умови певного процедурно-процесуального порядку [9, с. 431 432].

У тотожній тональності звучать дефініції сучасних російських учених М. Абдулаєва, М. Матузова, В. Хропанюка, А. Венгерова. Останній, зокрема, розглядаючи юридичну відповідальність як різновид соціальної, наголошує на можливості її настання при порушенні вимог права, а не за невиконання законодавчих приписів [10, с. 286]. Погоджуючись із соціальною нриродою юридичної відновідальності, М. Абдулаєв визначає її як особливий нравовий стан, в силу якого особа обов'язково зазнає визначених державою втрат за скоєне правопорушення [11, с. 321]. В. Хронанюк визначає юридичну відповідальність як міру захисту інтересів особи, суспільства та держави, що настає у результаті порушення визначених правових норм і проявляється у формі застосування до правопорушника засобів державного примусу [12, с. 334].

Визнаючи юридичну віднові дальність через призму її соціального характеру, дослідники наштовхуються ще на одне дискусійне питання. Його правова природа налягає в тому, що одні вчені (О. Скакун, Н. Оніщенко О. Зайчук, Н. Кельман, О. Мурашин та ін.) виокремлюють позитивну та негативну юридичну відповідальність [9, с. 430; 13, с. 498, 14, с. 472]. Перша передбачає морально свідоме виконання своїх юридичних обов'язків, друга настання негативних наслідків за відповідне правопорушення [9, с. 430]. Інші, зокрема російські дослідники М. Марченко, О. Лейст, С. Полєніна, наполягають на нерозривності змісту категорії «юридична відповідальність» та неможливості існування її двоаспектного значення. Перший з них обстоює свою позицію, наголошуючи, що «за своїм характером і змістом юридичній відповідальності історично надавався і надається певній негативний відтінок, що асоціюється з норушенням тих чи інших законів, підзаконних актів, правових звичаїв, договорів та інших юридичних актів. Коли ж юридичній віднові дальності намагаються надати позитивний відтінок і нори цьому визначають її як обов'язок виконувати чи дотримуватися різних приписів, то нори цьому дону скається неправомірне змішання юридичної віднові дальності зі службовими або громадянськими обов'язками, моральними звичаями, традиціями, що сформувалися у суспільстві» [15, с. 631]. Відтак, стверджує вчений, «втрачається сама специфіка юридичної віднові дальності» [15, с. 631].

Протилежний відхід до розуміння поняття «юридична віднові дальність» висловив український теоретик права М. Козюбра. Проаналізувавши соціальну віднові дальність в нроснективному та негативному значенні, вчений наголосив на її багатогранності, яка може існувати в етичній, неолітичній, професійній, релігійній сферах [16, с. 299300]. Юридичну віднові дальність дослідник назвав «специфічним видом віднові дальності, нав'язаним з державою, з виконанням нею своїх функцій, адже лише держава має легальні можливості застосування примусу або інших обмежень прав та свобод» [16, с. 301302]. Відтак учений розмежував категорії «соціальна віднові дальність» та «юридична віднові дальність», адже остання може настинати тільки за порушення законодавчо закріплених правових норм, оперує засобами державного примусу та здійснюється компетентними органами за належною процесуальною формою [16, с. 301].

Своєрідний відхід до вирішення проблеми занрононував український теоретик В. Костюк, який нівелював наділ на позитивну і негативну віднові дальність, а розглядав їх як два самостійні явища, нори цьому останнє і є, на його думку, юридичною віднові дальністю. Під нею вчений розуміє міру нока рання нравонорушника шляхом позбавлення його неявних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які йому належали до факту нравонорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою нонередження нравонорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності» [17, с. 66-67]. Юридична віднові дальність, на думку дослідника, може існувати тільки у ретроспективі, тобто в минулому часі. Окрім того, дослідник, висвітлюючи види юридичної відповідальності, до яких зарахував конституційну, кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову відповідальність, поставив під сумнів можливість виокремлення інших видів юридичної відповідальності, адже останню не можна класифікувати за видами правопорушення чи за галузями права [17, с. 67]. Не можна погодитися і з такою авторською категоричністю, оскільки як же тоді бути із церковними правопорушеннями і відповідальністю за їхнє скоєння.

Достатньо оригінальний, певною мірою, новаторський підхід запропонував сучасний російський вчений Н. Вітрик на сторінках монографічного дослідження «Общая теорія юридической ответственности», що вийшла друком у м. Москві 2008 року [18]. Послуговуючись аксіологічною концепцією розуміння права, він розмежував поняття «юридична відповідальність» та «правова відповідальність». «Ототожнення правової та юридичної відповідальності обумовлено суто раціональними підходом до розуміння права та юридичної відповідальності, першоджерелом яких є лише воля держави, виражена в законі, писав Н. Вітрик, правова ж відповідальність це відповідальність, що встановлюється відповідно до вимог ідеального (природного) права, його ідеалів і цінностей, найтісніше пов'язана з принципами свободи, справедливості і рівності та лежить в основі юридичної відповідальності» [18, c. 20].

Наведені міркування імпонують І. Безклубому. Розмірковуючи над змістом категорії «відповідальність», вчений спинився на доцільності використання словосполучення «правова відповідальність», яке за своїм змістом є значно ширшим від поняття «юридична відповідальність» та, безперечно, охоплює як позитивну, так і негативну відповідальність. Категорію «юридична відповідальність», на думку вченого, варто застосовувати лише на випадок позначення ретроспективної відповідальності, що настає на випадок вчинення правопорушення, за яке нормативними актами передбачено відповідні негативні наслідки [2, с. 9].

Відрізняти «юридичну відповідальність» від інституту «юридичної відповідальності» закликають ряд російських та українських дослідників, передусім Б. Базилев, М. Терещук, І. Юсупов С. Носов. Так, на думку останнього, інститут юридичної відповідальності це міжгалузевий, функціональний, регулятивноохоронний інститут права, що закріплює і (або) має динамічний вплив на найбільш важливі суспільні відносини, а в разі їх порушення регулює відносини відповідальності, що виникають з юридичного факту правопорушення [19, с. 7].

У подібній тональності звучать і дефініції Б. Базилева та І. Супова. Названі дослідники визначають інститут юридичної відповідальності як «загальний, комплексний за своїм змістом, своєрідний за структурою, охоронний за призначенням, функціональний інститут права, що регулює деліктні суспільні відносини методом покарання правопорушників» [20, c. 47; 21, с. 79]. З таким підходом погоджується і сучасний український науковець М. Терещук, який називає інститут юридичної відповідальності «базисом будь-якої галузі права та інтегративною основою всієї системи права» [1, с. 19].

Таким чином, українська та російська правнича література багата на різні підходи до визначення понятійного апарату. Зокрема більшість теоретиків права розглядають юридичну відповідальність через призму соціальної відповідальності. Однак у розрізі її видових характеристик наштовхуються на дискусію можливості її поділу на позитивну (проспективну) та негативну (ретроспективну) юридичну відповідальність чи неможливість існування дуалістичного розмежування.

Проте існує і інша точка зору на означену проблему, яка налягає у відокремленні позитивної та негативною віднові дальності, нори чому юридичною є остання, яка може існувати тільки у минулому часі ретроспективі. Щоб охотити зміст і позитивної і негативної віднові дальності, нрононується послуговуватися категорією «правова віднові дальність», яка за своїм змістом є значно ширшою від категорії «юридична віднові дальність».

Третя точка зору налягає у розмежуванні категорій «юридична віднові дальність» та «соціальна віднові дальність». Остання може існувати в нроснективній і ретроспективній лощині та, залежно від виду регулятора, охоплює різноманітні сфери суспільного життя (моральну, етичну, релігійну, професійну, неолітичну). Юридична віднові дальність розглядається як спеціальний вид віднові дальності, що нерозривно нав'язаний із державою. Вона може настати тільки за порушення законодавчо закріплених правових норм, оперує засобами державного примусу та здійснюється компетентними органами за належною процесуальною формою.

Не заперечуючи доцільності розмежування категорій соціальної та юридичної віднові дальності, нрононуємо використовувати термін «правова віднові дальність». Він охоплює позитивну та негативну віднові дальність. Зміст юридичної віднові дальності охоплює лише негативну, яка передбачає закріплену законодавчими нормами права міру нока рання нравонорушника за здійснене нравонорушення шляхом позбавлення його неявних благ, майнового чи немайнового характеру, вид і міра яких визначаються компетентними органами влади за результатами розгляду скоєного діяння, що визначено законом як нравонорушення, з метою відновлення втрачених суб'єктивних прав, матеріальних і духовних цінностей.

Список використаних джерел