Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Розділ 1. Загальні положення про фізичну особу

1.1 Поняття фізичної особи(громадянина)

1.2 Правовий статус фізичної особи-підприємця

1.3 Зміст цивільної правоздатності

Розділ 2. Дієздатність фізичних осіб

2.1 Поняття та види цивільної дієздатності

2.2 Правові наслідки обмеження дієздатності фізичної особи

2.3 Підстави визнання особи недієздатною

Розділ 3. Питання участі фізичних осіб у цивільних правовідносинах

3.1 Визнання особи безвісно відсутньою та оголошення померлою

3.2 Призначення опіки та піклування

У цивільному праві суб'єкти, які виступають як учасники майнових і особистих немайнових відносин, урегульованих нормами цієї галузі права, іменуються особами.

Поняття "особа" є узагальнюючим. Воно охоплює всіх суб'єктів цивільних правовідносин. Розділ другий ЦК України має назву "Особи" і містить три підрозділи, перший з яких ("Фізичні особи") присвячений людям як суб'єктам цивільного права, а два інші - юридичним особам і участі держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних правовідносинах.

Згідно із цивільним законодавством України до суб'єктів цивільно-правових відносин належать передусім люди. Відповідно до ст. 24 ЦК людина як суб'єкт цивільного права іменується фізичною особою.

Саме поняття "фізична особа" є новелою в ЦК. До його прийняття в аналогічних випадках застосовувався термін "громадянин". Згідно із чинним ЦК терміном "фізична особа" охоплюються не тільки громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства (апатриди). Такий підхід пов'язаний з тим, що поняття "громадянин" визначає особу, яка перебуває в певному правовому зв'язку із державою і саме тому наділяється особливими правами і обов'язками, тоді як надання цивільних прав та обов'язків суб'єктам цивільного права в більшості випадків не залежить від їх приналежності до громадянства конкретної держави. Таким чином, для цивільного права правовий зв'язок людини і держави, як правило, не має юридичного значення. І громадяни України, і іноземні громадяни, і особи без громадянства є рівноправними учасниками цивільних правовідносин.

Фізична особа як учасник цивільних правовідносин має деякі суспільні й природні властивості, що певним чином індивідуалізують її і впливають на її правове положення. До таких ознак і властивостей варто віднести: ім'я, вік, родинний стан, стать, стан здоров'я.

Кожна людина бере участь у цивільних правовідносинах під власним іменем і лише в окремих випадках (наприклад, в авторських відносинах) - має право використовувати псевдонім (вигадане ім'я) чи виступати анонімно (без імені). Ім'я є одним із засобів індивідуалізації особи як учасника цивільних правовідносин. Відповідно до ч. і ст. 28 ЦК фізична особа набуває та здійснює цивільні права та обов'язки під своїм ім'ям. Набуття прав та обов'язків під іменем іншої особи не допускається.

Згідно з чинним цивільним законодавством України поняттям "ім'я" охоплюються прізвище, власне ім'я та по батькові. Однак за звичаями деяких національних меншин, що проживають в Україні, по батькові не вживається. Відповідно до ст. 12 Закону України "Про національні меншини в Україні" кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім'я та по батькові. Таким чином, особа має право зазначити в паспорті лише ім'я та прізвище. Такий спосіб визначення імені особи широко використовується в більшості країн Європи.

Право на ім'я - це одне з найважливіших немайнових прав фізичної особи, що захищається у випадках і в порядку, передбачених ЦК, і належить до числа невідчужуваних благ.

Наступна обставина, якій закон надає важливого значення при визначенні цивільно-правового статусу фізичної особи, - це вік. Зокрема, закон встановлює вік, з досягненням якого особа набуває часткової, неповної та повної цивільної дієздатності (статті 31, 32, 34 ЦК). Вік має важливе значення при вирішенні таких питань, як надання неповнолітньому повної цивільної дієздатності (емансипація), при вступі особи у члени кооперативних та громадських організацій, а також у багатьох інших випадках.

Основним документом, що підтверджує вік, є свідоцтво про народження особи, видане на підставі запису в книзі реєстрації народжень державного органу реєстрації актів цивільного стану. Дата народження зазначається також у паспорті громадянина.

Визначаючи правовий статус фізичної особи як субґєкта цивільних правовідносин, слід зважати на те, що цивільне право має за мету упорядковувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно-значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли всі галузі пра-ва будуть спрямовані на захист фізичної особи як субґєкта права. Відчути себе субґєктом права індивід може тільки тоді, коли усвідомить своє, чітко визначене місце в житті цілісного соціаль-ного організму, яким є держава.

Цивільне право як система юридичної децентралізації, основ-не місце в якій посідає індивід як субґєкт правовідносин, є най-кращим засобом для такого усвідомлення. Будучи носієм певних цивільних прав, особа має юридично забезпечену можливість діяти за своїм бажанням. Кредитор може вимагати повернення боргу від боржника, власник може володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном, особа, якій виповнилось 14 років, може вільно самостійно пересуватися по території України. Не-обхідно тільки, щоб здійснення цих та інших прав відбувалося в певних правових межах. Ці межі можуть встановлюватися за-коном, договором чи іншим передбаченим законодавством спо-собом.

Громадянин є субґєктом права не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус фізичної особи як субґєкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже, якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до субґєкта права, по-важали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні пра-вочинів або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких правочинів (навіть у тому випадку, якщо за-кон не передбачає подібної підстави припинення правовідносин), або призводити до інших негативних для порушника наслідків.[4]

1.2 Правовий статус фізичної особи-підприємця

З моменту державної реєстрації фізичної особи як підприємця та одержання свідоцтва про державну реєстрацію вона набуває нового правового статусу підприємця та отримує підприємницьку прав та дієздатність. Обсяг правосуб'єктності підприємця може бути визначено із застосуванням ст. 51 ЦК України, згідно із якою до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Таким чином, за аналогією із ст. 91 ЦК України, правоздатність індивідуальних підприємців є загальною (універсальною). Це означає, що вони мають право здійснювати будь-які види підприємницької діяльності, з урахуванням обмежень, встановлених у законі.[2]

Також фізична особа суб'єкт підприємницької діяльності має право на використання печатки. Разом з тим, чинне законодавство не ставить здійснення підприємницької діяльності у залежність від того, чи реалізував підприємець вказане право. Тому, якщо фізична особа здійснює підприємницьку діяльність без печатки, немає підстав для застосування щодо неї саме з цієї причини будь-яких заходів примусу.

Печатка фізичної особи-підприємця обов'язково повинна містити ідентифікаційний код фізичної особи-платника податків. Порядок видачі дозволу на виготовлення печатки передбачений в Інструкції про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затвердженої наказом МВС України від 11 січня 1999 р. № 17.

Важливе значення для правового статусу .фізичної особи-підприємця має майнова основа здійснення підприємницької діяльності. Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного йому майна. Тому за рішенням суду може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і на те, яке він не використовував для зайняття підприємництвом (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо).

Наведене суттєво відрізняє підприємницьку діяльність приватного підприємця та юридичної особи, покладає додаткові ризики на нього. Так, згідно зі ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності майном. За загальним правилом, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями учасника (засновника). Винятки з цього правила можуть бути встановлені законом або установчими документами юридичної особи. Наприклад, Законом України "Про господарські товариства" передбачено додаткову (субсидіарну) відповідальність учасників належним їм на праві власності майном у товаристві з додатковою відповідальністю, а також у повному та командитному товариствах.

Якщо фізична особа-підприємець з тих чи інших причин не в змозі самостійно здійснювати право власності щодо майна, яке використовується у підприємницькій діяльності, ч. 1 ст. 54 ЦК України органам опіки та піклування надане право призначати управителя відповідного майна. Перелік таких випадків є вичерпним. До них віднесено визнання фізичної особи-підприємця: 1) безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК України); 2) недієздатною (ст. 39 ЦК України); 3) обмежено дієздатною (ст. 36 ЦК України); 4) набуття права власності на майно, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, неповнолітньою чи малолітньою особою.

Управління майном здійснюється на підставі договору управління майном, що укладається органами опіки та піклування з управителем в інтересах фізичної особи-підприємця, визнаної безвісно відсутньою, недієздатною чи обмежено дієздатною або в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи. Відповідно до ст. 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Істотними умовами вказаного виду договору є перелік майна, що передається в управління, а також розмір і форма плати за управління майном. Договір управління майном укладається у простій письмовій формі. Якщо ж предметом договору є нерухоме майно, то він підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Права та обов'язки управителя встановлюються в договорі з урахуванням вимог, передбачених статтями 1037-1038 ЦК України. Право на відчуження майна, переданого в управління, укладення щодо нього договору застави управитель може здійснювати лише за згодою установника управління, яким виступає орган опіки та піклування. Управитель має право на захист від будь-яких порушень його прав на майно, передане в управління за допомогою як речово-правових, так і зобов'язально-правових способів, у тому числі й від власника майна. Управитель зобов'язаний: 1) здійснювати управління особисто; 2) повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна; 3) проявляти належну турботливість про інтереси вигодонабувача.

Згідно з ч. 3. ст. 54 ЦК України функцію контролю за діяльністю управителя майном покладено на органи опіки та піклування. Порядок здійснення контролю врегульований спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти і науки України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України "Про затвердження Правил опіки та піклування" від 26 травня 1999 р. Органи опіки і піклування уповноважені здійснювати планові перевірки згідно із графіком, але не рідше ніж раз на рік, крім першої перевірки, яка проводиться через три місяці після призначення управителя. При потребі розгляд результатів перевірок виноситься на засідання опікунської ради для вжиття відповідних заходів. Про результати перевірки складається акт у двох примірниках, один з яких зберігається в органах опіки та піклування і є підставою для оцінки діяльності управителя майна, другий - в управителя.

Договір про управління майном фізичної особи-підприємця, крім загальних підстав, передбачених в ст. 1044 ЦК України, припиняється у випадку, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений. До таких підстав слід віднести: 1) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена; 2) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною; 3) скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою у зв'язку з її появою або одержання відомостей про місце її перебування; 4) набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності.

Спори за участю фізичної особи-підприємця підвідомчі господарським судам (ст. 1 ГПК України). Відповідно, якщо державна реєстрація фізичної особи як підприємця відсутня, спори за участю таких осіб, у тому числі пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції.[6]

1.3 Зміст цивільної правоздатності

Для того, щоб стати суб'єктом цивільних правовідносин, мати можливість укладати договори, громадянин повинен мати цивільну правоздатність і цивільну дієздатність. Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки.

Цивільна правоздатність властива кожній людині, від неї не можна відмовитися чи уступити будь-кому. Вона виникає з народження і припиняється зі смертю. Водночас, законодавець передбачає випадки, коли закон охороняє права зачатої, але ще ненародженої дитини (наприклад, якщо дитина повинна народитися після смерті свого батька-спадкодавця).

Окремі права особа може набувати лише з досягненням певного віку (стати донором, набувати зброю, цигарки тощо).

Правоздатність не залежить від фізичного чи психічного стану людини, від того, чи здатна вона її здійснювати. І новонароджений, і душевнохворий мають цивільну правоздатність так само, як і доросла здорова людина, оскільки вони можуть стати суб'єктами права власності, спадкування, користування житловим приміщенням тощо.

Правоздатність необхідно відмежовувати від суб'єктивного цивільного права.

Правоздатність - це абстрактна можливість мати зазначені у законі права та обов'язки. Суб'єктивне право - це вже існуюче право, яке належить конкретній особі. Так, права власності на конкретний житловий будинок, земельну ділянку, транспортний засіб у громадянина може і не бути, але в нього завжди залишається можливість набути ці конкретні суб'єктивні права, оскільки чинне цивільне законодавство допускає їх набуття. Від суб'єктивного права правоздатність відрізняється і тим, що вона не може бути передана іншій особі, на відміну від більшості майнових прав. Характерні ознаки правоздатності:

- реальність (гарантованість). Кожній фізичній особі гарантується можливість стати суб'єктом усіх прав та обов'язків (ст. 24 Конституції України). Будь-які перешкоди, які обмежують можливості набувати цивільних прав і свобод, усуваються заходами державного примусу;

- рівність. У всіх фізичних осіб є рівні можливості мати передбачені законом права та обов'язки незалежно від раси, національності, політичних та релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, місця проживання, мовних та інших ознак;

- невід'ємність. Фізична особа не може передати свою правоздатність іншій особі за оплатним чи безоплатним договором.

Обсяг (зміст) правоздатності становлять усі цивільні права та обов'язки, які фізична особа може набувати згідно із законом: мати майно у приватній власності чи в користуванні, спадкувати, заповідати, обирати рід занять, місце проживання, набувати авторських прав, інші майнові та немайнові права. У законі не наводиться вичерпний перелік можливих цивільних прав, які може набувати фізична особа, оскільки їх коло досить широке і перерахувати їх у законодавчій формі неможливо.

Із змінами у політичній, економічній ситуації в суспільстві та державі в обсяг правоздатності можуть включатися нові права, а існуючі - якісно змінюватися.

Так, у свій час ст. 15 Кримінального кодексу Української PCP (далі -КК УРСР) приватнопідприємницька діяльність, тобто "діяльність яка здійснювалися з метою наживи", розглядалася як діяння, що підлягало кримінальному покаранню, а в ст. 151 КК УРСР передбачалася міра покарання до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна за комерційне посередництво. Але у липні 1992 р. ці статті втратили силу, оскільки з набуттям чинності Закону України "Про підприємництво" підприємницька діяльність була легалізована як самостійна діяльність "на свій ризик" з метою отримання прибутку. Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" надав можливість стати громадянам власниками квартир шляхом їх приватизації.

Ніхто не може бути обмежений у правоздатності окрім випадків і в порядку, передбаченому законом.

Згідно зі ст.ст 24,64 Конституції України, обмеження прав людини і громадянина можливе лише на підставі закону і тільки тією мірою, в якій це необхідно для захисту конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним (ч. 1 ст. 27 ЦК).

Обмеження цивільної правоздатності може бути примусовим та добровільним. Так, особа за вироком може бути примусово обмежена у правоздатності, якщо:

а) засуджена до позбавлення волі (у цьому випадку вона обмежена у таких правах, як обрання місця проживання роду, занять, права на зовнішній вигляд тощо);

б) у порядку ст. 51 КК України як додаткова міра покарання особу позбавлено можливості обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, оскільки у цьому випадку обмежується її право на обрання роду занять (водій, бухгалтер, лікар, вихователь тощо).

Фізична особа може добровільно обмежити свою правоздатність, якщо обирає ту чи іншу професію, специфіка якої вимагає відмовитися від певних прав. Так, наприклад, працівники міліції не можуть бути членами політичних партій, займатися підприємницькою діяльністю тощо.[20]

Розділ 2. Дієздатність фізичних осіб

Цивільна дієздатність означає фактичну здатність людини здійснювати ті чи інші юридичні дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Аналогічним чином визначалася цивільна дієздатність громадянина в ст. 11 Цивільного кодексу УРСР 1963 р., під якою малася на увазі здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Сучасне розуміння дієздатності, яке знайшло своє відображення в ч. 1 ст. 30 ЦК України, дещо відрізняється від колишнього. Цивільна дієздатність розглядається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов'язки. Але до сказаного робиться істотне доповнення: "самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання". Таким чином, найбільш істотними елементами змісту дієздатності фізичних осіб згідно із цивільним законодавством України є можливість самостійного укладання правочинів (правочиноздатність) і можливість нести самостійну майнову відповідальність (деліктоздатність).

Дієздатність, як і правоздатність - це також здатність особи, але вже не природна властивість як така, а готовність до здійснення визначених дій і вчинків, передбачених законом, що становлять права і обов'язки фізичної особи. Існування такої здатності вже не має абстрактного характеру і не може бути однаковою для всіх фізичних осіб. Вона безпосередньо пов'язана з можливістю діяти, при врахуванні якої до участі в цивільних відносинах допускаються не всі особи, а лише ті, які здатні здійснювати розумні дії і вчинки, усвідомлювати, що і для чого вони роблять.

Обсяг дієздатності визначається ЦК і залежить від двох факторів: віку людини та стану її здоров'я.

Залежно від віку розрізняють такі види цивільної дієздатності:

а) повну, що виникає із досягненням 18 років;

б) неповну (у віці від 14 до 18 років);

в) часткову (до досягнення 14 років).

Зважаючи на стан здоров'я, особа може бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною.

Варто зазначити, що ЦК змінив вікові межі для фізичних осіб, які існували раніше. Так, за ЦК УРСР 1963 р. віковою межею було 15 років. Відповідно, неповну цивільну дієздатність мали неповнолітні віком від 15 до 18 років, а частково дієздатними вважалися особи, які не досягли 15-річного віку. Така зміна була пов'язана з необхідністю привести ЦК України у відповідність до кримінального законодавства.

Участь у цивільних правовідносинах осіб, які не володіють достатньою дієздатністю, здійснюється за допомогою дієздатних батьків, а також з використанням сімейно-правових інститутів усиновлення, опіки, піклування, прийомної родини, патронату.

Повна цивільна дієздатність

Згідно із ст. 34 ЦК дієздатність особи в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто з досягненням особою 18-ти років. Саме з цим віком для осіб будь-якої статі пов'язане настання всіх показників їхньої зрілості, до яких належать зрілість фізична, обумовлена переважно фізіологічним станом, психічна, що означає уміння розумно керувати своїми діями і вчинками, і, нарешті, що не менш важливо, так звана соціальна зрілість, що дозволяє брати самостійну участь у житті суспільства (працювати, обіймати певні посади тощо).

Фізична особа може набути повної цивільної дієздатності і до досягнення зазначеного віку, а саме: у разі реєстрації шлюбу за правилами шлюбно-сімейного законодавства, що передбачено ч. 2 ст. 34 ЦК.

При вирішенні питань повної цивільної дієздатності у ЦК введено суттєві новели стосовно надання повної цивільної дієздатності особам, які не досягли повноліття. В доктрині цивільного права в даному випадку використовується термін "емансипація". Згідно із ст. 35 ЦК допускаються такі можливі випадки емансипації:

1) при досягненні особою 16 років, якщо вона працює за трудовим договором;

2) якщо неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини;

3) при досягненні 16 років, якщо фізична особа зареєстрована як підприємець. У перших двох випадках емансипація підлітка не настає автоматично і пов'язана з дотриманням визначених умов. Так, для набуття повної цивільної дієздатності у названих випадках необхідно отримати згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника та звернутися із заявою до органу опіки та піклування, який приймає відповідне рішення. А у разі, якщо батьки чи прирівняні до них особи не дають такої згоди, повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

За письмовою згодою на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування фізична особа, яка досягла 16-ти років, може бути зареєстрована як підприємець. У такому випадку повна цивільна дієздатність виникає автоматично з моменту державної реєстрації фізичної особи як підприємця.

З моменту набуття (надання) повної цивільної дієздатності згадані категорії осіб отримують право бути учасниками цивільних правовідносин, яке здійснюють самостійно.

Повернення неповнолітнього, який набув повної дієздатності, у попередній стан законом не допускається. Згідно із ч. 2 ст. 34 та ч. 5 ст. 35 ЦК у разі припинення шлюбу, визнання шлюбу недійсним, припинення трудового договору, припинення підприємницької діяльності набута (надана) повна цивільна дієздатність зберігається. Однак при цьому не виключається застосування загальних правил про обмеження дієздатності або про визнання особи недієздатною.

Стаття 1180 ЦК встановлює деякі особливості деліктної відповідальності емансипованих осіб. Зазвичай заподіяна ними шкода відшкодовується цими особами самостійно на загальних підставах. Водночас, у разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) чи піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.

Як уже було зазначено, суб'єктами цивільних правовідносин з різним обсягом прав та обов'язків можуть бути малолітні особи віком до 14 років, неповнолітні віком від 14 до 18 років та особи, обмежені в дієздатності або визнані недієздатними за рішенням суду

Часткова цивільна дієздатність

Згідно із ст. 31 ЦК малолітня особа, тобто особа, яка не досягла 14 років, володіє частковою цивільною дієздатністю і може самостійно здійснювати такі юридичні дії:

Як уже зазначалося, здатність особи усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними та передбачати правові наслідки їх вчинення залежить не тільки від віку особи, а й від стану її психічного здоров'я. З урахуванням наведеного у передбачених законом випадках фізичні особи можуть бути обмежені у дієздатності або визнані недієздатними на підставі статей 36 та 39 ЦК.

Обмеження у дієздатності відбувається у зв'язку з існуванням однієї із таких обставин:

1) психічним розладом особи, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, що призводить до скрутного матеріального становища самої особи або її сім'ї, а також інших осіб, яких вона зобов'язана утримувати.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" від 28 березня 1972 р. роз'яснено, що у справах про визнання громадян обмежено дієздатними в порядку ч. 1 ст. 36 ЦК даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров'я, виписка з історії хвороби й інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами.

Крім того, психічний розлад як підстава обмеження особи у дієздатності згідно із статтями 145 та 239 ЦПК повинен бути підтверджений висновком судово-психіатричної експертизи. Порядок її проведення передбачений Законом України "Про судову експертизу" від 25 лютого 1994 р. та наказом Міністерства охорони здоров'я "Про порядок проведення судово-психіатричної експертизи" від 8 жовтня 2001 р. № 397.

Як зазначено у науково-практичному коментарі до ст. 36 ЦК. під зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами слід розуміти надмірне чи систематичне їх вживання фізичною особою, що супроводжується непомірними грошовими витратами на їх придбання.

Факти зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо можуть бути підтверджені актами міліції і громадських організацій, а також іншими доказами, в тому числі показаннями свідків, технічними засобами (аудіо - чи відеозйомка). Для визнання фізичної особи обмежено дієздатною в порядку ч. 2 ст. 36 ЦК також необхідно довести, що особа внаслідок вчинення таких дій ставить себе чи свою сім'ю в тяжке матеріальне становище. Таким чином, інститут обмеження дієздатності має за мету захист майнових інтересів особи та її сім'ї.

Варто зазначити, що в ЦК УРСР 1963 р. вирішення розглядуваного питання було іншим. Передбачалося обмеження дієздатності п'яниці чи наркомана за умови, якщо він ставить лише свою родину у важке матеріальне становище, і, відповідно, законодавче формулювання відрізнялося лише сполучником "і", який в ЦК України замінений на сполучник "чи". Таким чином, якщо одинокий громадянин зловживав спиртними напоями і внаслідок цього пропивав своє майно, можна було ставити питання про його лікування, але підстав для обмеження його у дієздатності не було. Крім того, важке матеріальне становище сім'ї за наявності в ній працездатних осіб практично виключалося. Тому судова практика цілком правомірно виходила з того, що наявність в інших членів родини заробітку чи інших доходів саме по собі не є підставою для відмови в задоволенні прохання заявника, якщо сім'я не отримує від особи, що зловживає спиртними напоями, наркотичними чи токсичними речовинами, необхідних засобів або змушена утримувати Його повністю чи частково.

Фізична особа може бути обмежена в цивільній дієздатності лише судом у порядку, передбаченому статтями 236-241 ЦПК.

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом. У заяві повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Присутність фізичної особи, щодо якої розглядається справа про обмеження її у дієздатності, не є обов'язковою. Питання про її виклик вирішується в кожному конкретному випадку судом з урахуванням стану здоров'я.

На підставі зібраних у справі доказів суд виносить рішення про обмеження особи в дієздатності. Відповідно до ч. 4 ст. 36 ЦК особа вважається обмеженою у дієздатності з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Згідно із ч. 1 ст. 37 та ст. 60 ЦК над особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Суд, ухвалюючи рішення про це, за поданням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника.

Обсяг цивільної дієздатності осіб, які на підставі ст. 36 ЦК обмежені судом у дієздатності, є меншим, ніж навіть у малолітніх осіб. Згідно із ч. 2 ст. 37 ЦК вони можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, які повинні відповідати ознакам, передбаченим ч. 1 ст. 31 ЦК України, з урахуванням потреб особи, обмеженої у дієздатності.[23]

Усі інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, у тому числі щодо розпорядження майном, укладаються лише за згодою піклувальника. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

Правочин, що вчинений особою, обмеженою у дієздатності, без попередньої згоди чи подальшого схвалення піклувальника, за межами її цивільної дієздатності згідно із ст. 223 ЦК може бути визнаний судом недійсним за позовом піклувальника, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.

Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними також здійснюється піклувальником. Проте за письмовим дозволом піклувальника така особа може самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи, а також розпоряджатися ними.

Відповідно до ч. 5 ст. 37 ЦК України зазначені категорії суб'єктів самостійно несуть відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана ними іншій особі чи її майну, на підставах та порядку, передбаченому ст. 1185 ЦК.

Чинним цивільним законодавством передбачено можливість поновлення цивільної дієздатності фізичної особи за умови, що обставини, що були підставою для її обмеження, припинили своє існування. Так, згідно із ст. 38 ЦК цивільна дієздатність фізичної особи може бути поновлена у двох випадках:

а) у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. В даному випадку обов'язковим є проведення судово-психіатричної експертизи, яка призначається за ухвалою суду. Особу може бути поновлено в дієздатності лише за наявності висновку судово-психіатричної експертизи про значне поліпшення стану її здоров'я або видужання; дієздатність правовий фізична особа

б) якщо є дані про припинення зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо.

Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та її поновлення здійснюється в судовому провадженні. Порядок провадження у цих справах визначається ЦПК. Коло осіб, що мають право порушувати в суді справи про скасування цього обмеження, визначений ч. З ст. 241 ЦК, до яких віднесено саму фізичну особу, її піклувальника, членів сім'ї або органи опіки та піклування.

Про поновлення цивільної дієздатності суд виносить рішення, яке є підставою для припинення існування піклування та повноважень піклувальника на підставі ч. З ст. 38 ЦК. З моменту набрання чинності рішенням суду цивільна дієздатність особи поновлюється в повному обсязі.[27]

2.3 Підстави визнання особи недієздатною

У передбачених законом випадках фізична особа може бути визнана недієздатною. Згідно із ст. 39 ЦК зазначені юридичні заходи застосовуються у зв'язку з тим, що особа хворіє на психічний розлад, що має стійкий хронічний характер, унаслідок чого не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Фізична особа може бути визнана недієздатною лише судом у порядку, передбаченому статтями 236-241 ЦПК. Окремі роз'яснення з приводу застосування відповідних норм законодавства про визнання особи недієздатною містяться також у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" від 28 березня 1972 р.

Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом, У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, унаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Згідно із ст. 145 ЦПК у справах, які стосуються психічного стану особи, обов'язково призначається судово-психіатрична експертиза. В ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:

1) чи хворіє дана особа на психічну хворобу;

2) чи розуміє вона значення своїх дій та чи може керувати ними.

У випадках, коли особа ухиляється від проходження експертизи, суд може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.

Справи про визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану здоров'я.

За загальним правилом особа вважається недієздатною з часу набрання законної сили рішенням суду про це. Проте частиною 2 ст. 40 ЦК з цього правила встановлені певні винятки. Так, у тих випадках, коли від моменту виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки (недійсність шлюбу, чинність договорів та правочинів тощо), суд на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи й інших даних про психічний стан особи, в рішенні може зазначити дату, з якої особа є недієздатною.

Суд, ухвалюючи рішення про визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй опікуна.

Згідно із ст. 41 ЦК недієздатні особи не мають права самостійно вчиняти будь-який правочин. Правочини від їх імені вчиняють опікуни.

Статтею 68 ЦК серед особливостей правового положення опікуна передбачено, що ці особи не вправі зобов'язуватися від імені підопічного порукою, а також здійснювати дарування від імені підопічного. Крім того, чинний ЦК містить заборону щодо укладення підопічним будь-яких договорів з опікуном, його дружиною (чоловіком) та близькими родичами (батьками, дітьми, братами, сестрами), крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички.