Сутність принципу правової держави

Размещено на http://allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

Кафедра «Державознавства і права»

Індивідуальне завдання

з навчальної дисципліни: «Право в публічному управлінні»

на тему:

Сутність принципу правової держави

Автор: слухач 1-ого курсу

денної форми навчання

Остапенко Олександр Олександрович

Київ - 2016

Історично концепція правової держави була продуктом західної цивілізації, проте нині вона набула поширення і за її межами, що породжує розбіжності не тільки в її тлумаченні, а й в практичному застосуванні.

Дослідження теоретичних та практичних проблем сучасних концепцій правової держави пов'язано: по-перше, з необхідністю створення цілісної теорії правової держави; по-друге, з потребою вдосконалення чинного законодавства, приведення його у відповідність з чинною Конституцією України, вдосконалення інституту парламентаризму, щоб сформувати модель правової держави найбільш відповідної реаліям України; по-третє з необхідністю вивчення довготривалого досвіду формування правової держави в розвинених країнах, щоб вжити його в побудові правової держави в Україні.

Проблема правової держави є актуальною з найдавніших часів людської історії.

Правова держава як політичний лозунг, що обмежує державу рамками законів, виникла на рубежі XVIII і XIX ст.

Фрідріху ІІ Великому належать слова: «Перед судом повинні говорити тільки закони, а правитель повинен мовчати», з яких, вірогідно, і може вести початок доктрини правової держави, адже до того часу влада правителя над підданними булла практично безмежною. Про це, зокрема, свідчить відома формула Людовіка XIV : «Держава - це я».

Однак статус конституційного принципу поняття правової держави набуло лише у ХХ ст., як реакція на трагічний досвід тоталітарних держав. Наприклад, в першій статті Конституції України сказано, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [8].

Вважають, що окремі ідеї та елементи правової державності виникли ще в період античності. Проте власне теорія правової держави є продуктом буржуазної доби. Вона формувалася в історичному і духовному контексті доби Просвітництва як противага свавіллю феодальних правителів і уявленням про дарований характер прав і свобод людини. Внесок у теорію правової держави зробили багато мислителів, але особливу роль в її формуванні відіграв І. Кант, який визначав державу як «об'єднання великої кількості людей, що підпорядковані правовим законам» [5, с. 354].

У передових країнах світу принципи правової державності почали втілюватися ще наприкінці ХVIII ст. Насамперед, їх декларували Конституція США (1787 р.) і французька «Декларація прав людини і громадянина» (1789 р.), яка проголосила, що «люди народжуються і залишаються вільними й рівними в правах» [14, с. 26]. Проте вперше принцип правової державності було записано в Основному законі ФРН 1949 р.[9, с. 552-553].

Нині він прямо чи опосередковано закріплений у конституціях багатьох країн, хоча ідеалу правової держави ще не досягнуто в жодній з них [11, с. 138]. Очевидно, що цей, як і будь-який інший суспільний ідеал, не може бути повністю реалізований на практиці. Насамперед він є орієнтиром суспільно-політичного розвитку конкретної країни. Це повною мірою стосується і молодої української держави.

Термін «правова держава» уперше вжив К.Т. Велькер у 1813 р. Проте у загальний державно-правовий і політичний лексикон він увійшов у 1829 р. завдяки зусиллям юриста і політика Р. фон Моля [12]. Пізніше цей термін набув поширення і в інших країнах, де теорію правової держави розробляли насамперед правники. Через давні академічні зв'язки з Німеччиною у вітчизняній науці закріпилося поняття «правова держава» як дослівний переклад німецького слова «rechtsstaat». В англомовній літературі його аналогом є термін «the rule of law», тобто «правління (верховенство) закону».

У ХХ ст. теорія правової державності також розвивалася, зокрема, під впливом концепції соціальної держави і тих змін, що відбувалися в суспільному житті передових країн світу. В СРСР до початку «політики перебудови і гласності» М. Горбачова її характеризували як буржуазну і тому повністю заперечували. В незалежній Україні до теорії правової держави прикута увага багатьох учених-суспільствознавців (правників, політологів, філософів). Це зумовлено як необхідністю її подальшого розвитку, так і потребою практичного втілення в нашій державі.

Отже, історично правова держава формувалася як ідеологічна та політична складова ліберально-демократичного (буржуазного) суспільства. Тому на Заході, насамперед серед політиків, поширена точка зору, що в неліберальних країнах держава не може бути правовою.

На думку В. Якушика, насправді, існує багато моделей (типів і різновидів) правової держави, які формуються за конкретних культурно-історичних умов і тому можуть значною мірою відрізнятися одна від одної. Зокрема, дослідник виокремлює такі її історичні типи: рабовласницька, дворянська, ліберальна, соціальна, демократична і гуманістична [15, с. 181-185].

Основними принципами і ознаками правової держави є:

1. Верховенство права в усіх царинах суспільного життя, у взаємовідносинах між державою і громадянином. Правова держава - це така держава, яка контрольована правом. Основним засобом такого контролю є конституція, що розглядається як юридичне втілення суспільного договору. Верховенство права також передбачає, що за своїм змістом закони не виходять за ті правові межі, які встановлені для втручання держави в життя індивіда і громадянського суспільства. Тому помиляються ті, хто головним принципом правової держави називає верховенство закону, оскільки воно може бути і в неправовій державі.

Верховенство права також означає, що закони поширюються не тільки на звичайних громадян, а й на органи державної влади та на її посадових осіб, починаючи від дрібного чиновника місцевої адміністрації й закінчуючи главою держави.

Нині верховенство права також передбачає пріоритет міжнародного права над національним, якщо держава підписала і ратифікувала відповідний правовий акт, а також відповідність норм внутрішнього законодавства загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

2. Правова рівність громадян, які є рівними перед законом, мають однакові права й обов'язки, несуть однакову відповідальність за порушення чинного законодавства незалежно від їхнього соціального походження, матеріального становища, расової, національної, конфесійної та іншої належності.

3. Пріоритет невід'ємних прав людини перед правами будь-якої спільності (класу, нації, конфесії тощо), прав народу перед правами держави. Навпаки, у неправових державах перевагу надають правам спільності, а не правам індивіда, правам держави, а не правам суспільства. Саме це співвідношення пріоритетів найбільш яскраво демонструє відмінності західної і східної, демократичної і недемократичної політичних культур.

4. Гарантування й охорона прав та свобод людини і громадянина, створення умов для їх якомога повної реалізації. Ці права і свободи стають ядром усієї правової системи держави, змістом її діяльності. У третій статті Конституції України зокрема сказано: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. (…)Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» [8].

5. Принцип взаємної відповідальності держави й особи. У правовій державі досягається юридична рівність не тільки громадян, а й громадян і держави. Зокрема, це передбачає юридичну відповідальність її посадових осіб за порушення прав і свобод особи, право в судовому порядку оскаржувати їхні неправомірні дії. Нині громадяни більш-менш розвинених країн можуть позиватися на власну державу не лише до національних, а й до міжнародних судів. Зокрема, кожен громадянин держави-члена Ради Європи має право звернутися до Європейського суду з прав людини. З позовом проти власної держави до нього можуть звертатися лише ті громадяни, які вичерпали усі засоби захисту своїх прав і свобод, що передбачені національною правовою системою. З 1997 р. це стало можливим і для громадян України.

6. Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких має бути відносно самостійною й врівноважувати інші. В контексті розбудови правової держави на особливу увагу заслуговує принцип незалежності судової «гілки» влади, судів різної юрисдикції, до яких громадяни можуть позиватися на тих посадових осіб, що порушують їхні конституційні права. «Україна повинна створити справді незалежну судову систему, якщо вона хоче бути ближче до ЄС», - заявив комісар ЄС Г. Етінгер, виступаючи на засіданні Європарламенту під час дебатів про ситуацію в Україні [2].

Схематично сутність принципу правої держави можна зобразити так:

За своїм суспільно-політичним змістом теорія і практика правової держави спрямовані на утвердження принципу суверенітету народу, підпорядкування держави суспільству, захист прав і свобод людини і громадянина. На основі багатовікового досвіду людства склалися такі уявлення про них, що схвалені світовою спільнотою й покладені в основу низки важливих міжнародних документів, у тому числі й міжнародно-правових актів, які є обов'язковими для виконання. Насамперед це ухвалені ООН «Загальна декларація прав людини», «Пакт про громадянські і політичні права», «Пакт про економічні, соціальні і культурні права», а також низка конвенцій. Важливу роль відіграє європейська «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод», відкрита для підписання в 1950 р., і низка протоколів до неї. Революційним за своїм значенням став протокол № 6 (1983 р.), за яким усі члени Ради Європи беруть на себе зобов'язання скасувати смертну кару в мирний час [7]. У 1998 р. Україна підписала, а в 2000 р. ратифікувала його, ухваливши відповідний закон.

Система викладених у цих та інших документах норм становить міжнародні стандарти в царині прав і свобод людини й громадянина. Тільки співвідносячи з ними законодавство і практику діяльності конкретної держави, можна визначити, чи є вона насправді правовою. Головною юридичною гарантією безпеки людини від свавілля з боку держави є презумпція невинуватості. «Кожна людина, - зазначено в “Загальній декларації прав людини”, - обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту» [3]. В неправових державах цей принцип грубо порушують, фактично діє «презумпція винуватості», коли людина має доводити свою непричетність до злочину, в якому її звинувачують. На жаль, стару практику нехтування невід'ємних прав і свобод особи наслідує і сучасна українська держава.

Нині в науковій літературі існують різні класифікації прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, за часом появи вчений Карел Васак запропонував поділяти їх на права і свободи першого, другого і третього покоління [17, с. 29]. До першого покоління він зараховує громадянські і політичні права, до другого - економічні, соціальні і культурні, а до третього - так звані права солідарності («rights of solidarity»). Фактично це колективні права, тобто права різних людських спільнот: меншин, народів, націй (право на розвиток; право на здорове й екологічно збалансоване довкілля; право на мир; право на спільний спадок людства тощо) [17, с. 29]. В сучасній літературі їх також називають «солідарними правами» («solidarity rights») [16, с. 17].

Щоправда, частина фахівців не зараховує їх до прав людини, оскільки їхнім суб'єктом виступає не індивід, а певна спільнота [1, с. 53].

Таке протиставлення не можна вважати виправданим, адже «індивідуальні» і «колективні» права тісно взаємопов'язані. Оскільки ці права є відображенням певної концепції громадського життя, вони можуть бути втілені лише спільними зусиллями індивідів, держави та інших органів влади, публічних і приватних інституцій [17, с. 29].

Правова держава не тільки проголошує права і свободи особи, а й створює розгалужений механізм їхнього захисту. Насамперед це суд і прокуратура. Також у багатьох розвинених державах є омбудсмен - спеціальна посадова особа, яку обирають або призначають для контролю за дотриманням людських прав і свобод. Важливу роль у їхньому захисті також відіграють інститути громадянського суспільства, національні й міжнародні правозахисні організації. Соціальною передумовою правової держави є розвинене громадянське суспільство, а політичною - консолідований демократичний режим.

Згодом практика виявила вузький горизонт «класичної» (власне ліберальної) концепції правової держави, оскільки вона проголошувала лише громадянські і політичні права, тобто права «першого покоління». З часом нагальні потреби суспільного розвитку поставили на порядок денний проблему соціальних, економічних і культурних прав людини, спричинивши появу концепції соціальної держави.

Тому, говорячи про сутність принципу правової держави, не можна не звернути увагу на сутність принципу соціальної держави.

Концептуальним ядром теорії соціальної держави стала ідея відповідальності держави за добробут і всебічний розвиток своїх громадян. Її практична реалізація стає можливою завдяки цілеспрямованій соціальній політиці держави, появі у неї нових функцій. Спочатку вона виникла як принцип побудови і діяльності держави, що опікується найменш забезпеченими верствами населення, займається їхнім соціальним захистом.

Проте нині в розвинених країнах соціальна політика охоплює усе суспільство, орієнтуючись на соціальні потреби в широкому розумінні цього слова. І хоча перші соціально орієнтовані держави з'явилися лише в 70-ті рр. ХІХ ст., концепцію соціальної держави й відповідний термін (sozialstaat) запровадив ще в 1850 р. німецький учений Л. фон Штейн. На його думку, держава «зобов'язана сприяти економічному і суспільному прогресу усіх своїх громадян, оскільки розвиток одного є умовою розвитку іншого, і саме в цьому значенні ідеться про соціальну державу» [4]. Саме термін «соціальна держава», як «калька» з німецької, набув поширення й в українській науці. В англомовній літературі вживається термін «the welfare state», тобто «держава загального добробуту».

На думку С. Калашникова, теорія і практика соціальної держави пройшли кілька етапів свого розвитку - від так званого соціалістичного (1870-ті - 1930-ті рр.) до ліберальної соціальної держави (з середини 1990-х рр.) в сучасних розвинених країнах [4]. Нині більшість держав принаймні формально можна вважати соціальними, проте у розвитку своєї «соціальності» вони перебувають на різних стадіях.

Крім історичних типів, науковці також виокремлюють моделі соціальної держави: ліберальну (англосаксонську), консервативну (континентально-європейську) і соціал-демократичну (скандинавську) [10].

У соціальній державі ліберального типу переважає недержавне (позабюджетне) фінансування (Велика Британія, Канада, США тощо); в консервативній вони є приблизно рівними (ФРН, Італія, Франція та ін.); у соціал-демократичній моделі бере гору державне фінансування (Данія, Норвегія, Швеція тощо). Попри спільні риси, що притаманні конкретним історичним типам і моделям соціальної держави, в кожній країні вона має свою специфіку, яка виявляється також у тому, що головний наголос робиться на різних соціальних проблемах.

Історично принципи правової і соціальної держави формувалися окремо і в чомусь навіть суперечили один одному. Згодом стало очевидним, що за умов низького рівня життя деформується уся структура прав і свобод особи, стає недоступним їх юридичний захист тощо. Ось чому без втілення в життя принципів соціальної держави нині неможлива повна реалізація не тільки прав «другого покоління» - економічних, соціальних і культурних, а навіть прав «першого покоління» - громадянських і політичних. Одним із перших це усвідомив визначний правник і соціолог Б. Кістяковський. На його думку, глибинний аналіз змісту французької «Декларації прав людини і громадянина» «приводить до переконання в тому, що поряд з громадянськими і політичними правами мають бути поставлені права соціальні, поряд із свободою від втручання держави в певну сферу особистого і суспільного життя, і з правом на участь в організації й спрямуванні діяльності держави має бути поставлене право кожного громадянина вимагати від держави забезпечення йому нормальних умов економічного і духовного існування» [6, с. 287].

Усвідомлення взаємообумовленості прав «першого» і «другого» покоління спонукало німецького ученого Г. Гелера ввести в науковий обіг поняття «соціальна правова держава», яке містять конституції багатьох сучасних країн, в тому числі і нашої.

Нажаль, правова держава для сучасної України - це не реалії, а перспектива, ідеальна модель для руху, для подолання тоталітарного минулого. Тому про правову державу можна говорити скоріше всього як про принцип, яким слід керуватися українському народу при здійсненні всієї своєї державно-правової життєдіяльності [13, c. 26].

Висновки

Багато юристів намагаються визначити правову державу через формальну відповідність її діяльності закону. Подібний підхід є не вірним, бо він підміняє підстави при визначенні суті такого багатогранного явища, як правова держава, особливо, якщо враховувати, що є формальний підхід до правової держави, бо закон може бути і несправедливим.

Наприклад, керуючись саме формальною ознакою нацистська держава оголосила себе «правовою державою».

Сутність принципу правової держави становить складну систему взаємопов'язаних елементів, кожен з яких корелює з іншими і може бути реалізований лише за умови паралельного забезпечення інших принципів.

Серед основоположних принципів правової держави необхідно виділити такі: принцип верховенства права, принцип законності, принцип поділу влади та принцип реальності прав і свобод людини і громадянина. Всі вони є однопорядковими і їх відношення слід представляти не завдяки ієрархічній схемі (коли є один основний принцип, а вся решта поступово виводяться з нього), а як мережеву структуру. На основі цих принципів розбудовується система ознак, інститутів та вимог до правової держави.

Побудову правової держави в Україні в першу чергу слід починати з виховання широких мас населення, а не з декларативного підходу. Оскільки декларативність без популяризації не дає реальних результатів, і на превеликий жаль, побудова правової держави в Україні не є активним процесом.

У першу чергу має підвищитися правова свідомість населення, сприйняття України як правової держави. Також, має покращитися розвиток держави як в правовому аспекті, так і в цілому, оскільки побудова правової держави тягне за собою покращення не лише в правовому плані.

Хоча сутності правової та соціальної держави досить тісно взаємопов'язані, та все ж, на мою думку, на даному етапі розбудови української держави (тим більше в умовах гібридної війни та економічної кризи) є достатнім говорити лише про правову державу, але не в її «класичному», нині вже застарілому розумінні, а в сучасному, що передбачає гарантування і реалізацію не тільки громадянських і політичних, а й усього комплексу людських прав і свобод, індивідуальних і колективних. Розбудова у нас саме такої держави вимагає величезних зусиль і наполегливої праці не одного покоління українців.

право держава парламентаризм україна

Список використаних джерел

1. Азаров А. Я. Система защиты прав и свобод человека /А. Я. Азаров. - М. : Московская школа прав человека, 2007. - 341 с.

2. Для наближення до ЄС Україні потрібні справді незалежні суди [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://human-rights.unian.ua/505208-dlya-nablijennya-do-es-ukrajini-potribni-spravdi-nezalejni-sudi.html.

3. Загальна декларація прав людини [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

4. Калашников С. В. Очерки теории социального государства [Електронний ресурс] / С. В. Калашников. - Режим доступу: http://viperson.ru/articles/s-v-kalashnikov-ocherk-teorii-sotsialnogo-gosudarstva.

5. Кант И. Метафизика нравов / И. Кант // Кант И. Критика практического разума. Основы метафизики нравственности. Метафизика нравов. - СПб. : Наука, 1995. - 528 с.

6. Кистяковский Б. А. Философия и социология права/ Б. А. Кистяковский. - СПб. : РХГИ, 1998. - 800 с.

7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

8. Конституція України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.

9. Мелехин А. В. Теория государства и права / А. В. Мелехин. - М. : Маркет ДС корпорейшн, 2007. - 633 с.

10. Новіков В. М. Побудова соціальної держави як найважливіша складова історичного розвитку [Електронний ресурс] / В. М. Новіков, В. Г. Хара. - Режим доступу: http://politics.ellib.org.ua/pages-5726.html.

11. Протасов В. Н. Теория права и государства / В. Н. Протасов. - М. : Новый Юрист, 1999. - 240 с.

12. Соколов А. Н. Правовое государство в России: состояние, проблемы и перспективы развития [Електронний ресурс] / А. Н. Соколов // Правовое государство: теория и практика. - 2011. - № 2 (24). - Режим доступу: http://www.pravgos.ru/stati/pravovoe-gosudarstvo-v-rossii-sostoyanie-problemy-i-perspektivy-razvitiya.

13. Гринюк Р.Ф. Правова держава: теоретико-методологічні проблеми співвідношення держави і права // Держава і право: Зб. наук. праць. -- Юридичні і політичні науки. -- К. : Ін-т держави і права НАН України, 2002. -- Вип. 18. - С. 26-34.

14. Французская республика : Конституция и законодательные акты. - М. : Прогресс, 1989. - 448 с.

15. Якушик В. Проблемы типологии правового государства / В. Якушик // Философская и социологическая мысль. - 1993. - № 9-10. - С. 177-195. - режим доступу: http://www.ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/1128

16. Human Rights in the Twentieth Century / еd. by Stefan-Ludwig Hoffman. - Cambridge University Press, 2010. - 351 p. - Режим доступу: https://books.google.com.ua/books?id=ES8ptQvfVvAC&pg=PA2&redir_esc=y#v=onepage&q=solidarity%20rights&f=false

17. Vasak K. Human Rights : A Thirty-Year Struggle : the sustained efforts to give force of law to the Universal Declaration of Human Rights / K. Vasak // UNESCO Courier 30:11. - Paris : United Nations Educational, Scientific, and Cultural Organization. November 1977. - P. 29, 32.

Размещено на Allbest.ru