Історико-правові аспекти реформування судової системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сергій Кулик *

ІСТОРИКО - ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Стаття присвячена дослідженню історико-правових аспектів реформування судової системи в Україні. Проаналізовано функції та повноваження судів на території України у різні періоди її державно-правової історії, починаючи від судової реформи 1864 р. до новітнього етапу створення незалежної Української держави.

Ключові слова: судоустрій, судова реформа, історико-правові аспекти, судочинство, судова система.

реформа суд державний правовий

Кулык С. В. Историко-правовые аспекты реформирования судебной системы Украины.

Статья посвящена исследованию историко-правовых аспектов реформирования судебной системы в Украине. Проанализированы функции и полномочия судов на территории

Украины в разные периоды ее государственно-правовой истории, начиная от судебной реформы 1864 г. до новейшего этапа создания независимого Украинского государства.

Ключевые слова: судоустройство, судебная реформа, историко-правовые аспекты, судопроизводство, судебная система.

Kulyk S. V. The historical and legal aspects of the reform of the judicial system of Ukraine.

The article investigates the historical and legal aspects in Ukraine to reform the judicial system. Analyzed the functions and powers of the courts in the territory of Ukraine at different periods of its state and legal history, ranging from judicial reform of 1864 to the latest stage of the creation of an independent Ukrainian state.

Keywords: judiciary, judicial reform, the historical and legal aspects, legal proceedings, the judicial system.

Судово-правова реформа - це реорганізація судової гілки влади в самостійну гілку державної влади, основною метою якої є створення нового механізму діяльності суду, який повинен відповідати загальносвітовим принципам та стандартам, що визначені в міжнародно-правових документах, ратифікованих Україною в різні історичні періоди. Йдеться в першу чергу про Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, які визначають міжнародні стандарти правових засобів для забезпечення і реалізації права на справедливий суд. Важливо також відзначити, що на міжнародному рівні, в ООН і Раді Європи, сформовано розгалужену систему міжнародних правових актів, що визначають стандарти, критерії, якими мають керуватися держави під час формування та забезпечення умов для роботи своїх судових систем, законодавчого встановлення основ взаємовідносин судів з органами законодавчої і виконавчої влади, а також вимог до поведінки суддів, їх відбору, призначення, просування по службі, відповідальності тощо.

Разом з тим існує скептична позиція деяких науковців щодо коректності апелювання категорією «європейські стандарти» у процесі реформування судової системи в Україні, оскільки дотримання європейських стандартів не означає побудову судової системи за певною копією. Виходячи з подібного підходу, слід зазначити, що вирішення проблем судової влади у кожній державі потребує особливого підходу з урахуванням національної культури, традицій, характеру народу Іншими словами, устрій судової системи не можна «списувати» з інших країн. Запозичувати окремі елементи варто, але не системно, тому що пересаджені в умови іншої національної культури механізми судової системи не працюють або працюють з грубими перекрученнями. Саме з означених позицій обумовлюється актуальність та своєчасність проведення дослідження історико-правових аспектів реформування судової системи України на різних етапах її державно-правового та суспільного розвитку.

Слід відзначити, що зазначена проблематика досить ретельно розглядається у вітчизняній конституційно-правовій літературі. Зокрема можна відзначити праці М. О. Баймуратова, О. В. Батанова, Ю. О. Волошина, М.І. Козюбри, М.І. Корнієнка, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького, В М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка та інших дослідників.

Водночас ще не вироблено цілісної концепції та практичної моделі використання позитивного історико-правового досвіду проведення судових реформ для удосконалення системи судоустрою України на сучасному етапі розбудови правової держави та конституційної модернізації суспільства у контексті імплементації європейських правових принципів та інституціональних стандартів організації та діяльності судових органів, що становить важливе науково-практичне завдання цього дослідження.

Мета статті - дослідити історико-правові аспекти проведення судової реформи в Україні на різних етапах державного і правового будівництва.

У першу чергу, аналізуючи історико-правові аспекти реалізації судової реформи в Україні, слід зазначити про те, що під судовою реформою у її загальному теоретико-прикладному значенні розуміється її зміст, напрямки реформування, і значно менше - механізм проведення. Це вказує, як вбачається, на недостатній рівень осмислення управлінсько-правових проблем судового реформування. Разом із тим чи не першочергове значення для успішного проведення реформи має управлінська діяльність, що передбачає комплекс системних заходів, спрямованих на регулювання вказаного процесу. У ході проведення реформування варто пам'ятати, що у соціальних процесах завжди має місце реформа схоластичного та раціонального походження. Суспільство, як самодіяльне утворення, має два джерела удосконалення: внутрішнє і зовнішнє. Внутрішнє відоме як процес самоорганізації, а зовнішнє - як процес організації. Об'єктивна багатоспрямованість еволюційних рішень вимагає відмови від силового тиску на соціальні системи.

Варто згадати судову реформу 1864 р., яка запровадила діаметрально протилежну дореформеній системі судоустрою організацію судових органів, що будувалася згідно з процесуальними та організаційними формами буржуазних держав.

Правовою основою проведення судової реформи стали Судові статути, що були прийняті 20 листопада 1864 р. і запропонували значне скорочення чисельності судових інстанцій та суттєве спрощення судової системи. Замість складної структури дореформених судів створювалися дві системи судів: загальна та мирова.

Щодо судової реформи в Україні, то як зазначає М.І. Козюбра [1, с. 58], їй притаманно збереження розгалуженої системи судів. На його думку, німецький досвід механічно перенесли на наш ґрунт, хоча ця система є занадто складною. Аргументи на користь розгалуженої спеціалізації в судовій системі були такі: не потрібен один дах - Верховний Суд України, щоб владі було легше керувати судами. Людям буде легше і доступніше обирати суди (господарський, цивільний чи кримінальний), професійність суддів підвищиться. На думку М.І. Козюбри, нічого цього не сталося. Проблемним також він вважав доцільність існування господарських судів. Вони (хоч і з іншою назвою - арбітражні) з'явилися в умовах планової адміністративної економіки, відсутності ринкових відносин. Чи потрібні вони в умовах ринкової економіки, оскільки справи, які вони розглядають, це, по суті, цивільні справи. Торкаючись питання адміністративних судів, М.І. Козюбра наводить приклад Європи, де є тенденція до виокремлення адміністративних суддів з такою аргументацією - це особливий суд, який розглядає справи проти держави, особливий порядок формування, має особливі вимоги до складу, а також зазначає, що особисто на різних етапах змінював свою позицію щодо відокремлення адміністративних судів, врешті приставши до його підтримки.

Отже, як уже зазначалося вище, з моменту набуття незалежності Україна розпочала створення системи, орієнтованої на європейські стандарти. У перші роки незалежної України вітчизняні правники проводили консультації із своїми європейськими колегами, намагаючись визначити шлях, яким мала бути реформована судово-правова система. Ці консультації, які в першу чергу стосувалися цивільного права, мали на меті навіть чітке розуміння майбутньої належності української правової системи конкретній європейській правовій сім'ї. Сьогодні це видається дивним, але у той час питання належності відповідній правовій сім'ї було важливою умовою обрання Україною прийнятного шляху досягнення європейських стандартів правової системи, до якого вона була б найбільше підготовленою і адаптованою. Таким орієнтиром стала романо-германська правова сім'я, яка сформувалась на основі римського права, якій притаманні домінування нормативного акту (закону) як джерела права, кодифікація, диференціація права на публічне і приватне.

За часів Радянського Союзу правова система Української РСР була складовою частиною правової системи СРСР. Ця система належала до сім'ї соціалістичного права, у зв'язку з чим не існувало жодних труднощів з класифікацією українського права. Після здобуття Україною державної незалежності в 1991 році відбувається формування самостійної української національної правової системи. У її розвитку спостерігаються, зокрема, такі позитивні тенденції, як активне формування основних структурних частин правової системи; приведення у відповідність до міжнародних правових стандартів, перш за все європейських; утвердження принципів правової демократичної держави і громадянського суспільства; поява нових підходів до праворозуміння; створення нових галузей та інститутів права і законодавства. Природно постало питання: до якої правової сім'ї належить сучасна правова система України? Якщо домінуючим вважати юридичну техніку (структуру джерел права та системи права, особливості способів тлумачення та процесу правозастосування), то більш виваженою виглядала концепція повернення до романо-германського права. Сьогодні не існує суттєвих відмінностей національної правової системи України від романо-германського права ні за способами створення правових норм, ні за способами їх систематизації, ні за способами їх тлумачення, ні за способами їх використання у право-застосовній практиці. Певний рух зроблений і в напрямку зміни праворозуміння: офіційно визнано ідеї верховенства права, пріоритету прав людини, правової соціальної демократичної держави, поділу права на публічне та приватне, непорушності приватної власності, характерні для європейської правової традиції [2, с. 64].

Не менш важливою складовою процесу розбудови правової системи України було і створення належного політичного і соціального підґрунтя. Перше реформування судово- правової системи України відбувалось у складний період формування нового складу Верховної Ради України. 15 травня 1990 року розпочала роботу Верховна Рада УРСР 12-го скликання, яка згодом була перейменована на Верховну Раду України першого скликання. 16 липня 1990 року Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 року Верховна Рада першого скликання проголосила Акт незалежності України. Партії виходили на політичну арену, висловлюючи готовність до «вирішення пекучих проблем нинішнього життя» (УРП), «дій» («домагання», «сприяння» «утворення» - УНП, УРП), «перетворення ... суспільства» (ОСДПУ). При цьому констатували, що діятимуть вони за допомогою «демократичних методів» та «у межах міжнародного права» (УНП), «в межах міжнародних правових норм та Конституції України» (УРП), «в межах Конституції та Законів УРСР» (УСДП). Що ж до конкретних методів діяльності, то в одних випадках наголошувалося, що для досягнення партійних цілей «метод перманентних реформ» - єдино прийнятний (ОСДПУ); в інших - констатувалося, що партія «діє виключно демократичними ненасильницькими методами, рішуче відкидає будь-які прояви расової, національної, релігійної чи соціально-класової ворожнечі й зненависті, в умовах повної відкритості своєї діяльності» (УНДП) [3, с. 16]. Утворювалось нове політичне середовище, наділене мандатом приймати рішення, що безпосередньо впливали на зміст та структуру правової системи, її якість і дієздатність в умовах формування нового суспільства. Більшість депутатів отримало свій мандат унаслідок реалізації ідеї розбудови правової держави. Сучасними українськими дослідниками правова держава позначається за соціально- змістовними ознаками як держава, у суспільному і державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права громадян, виражають волю більшості або всього населення країни. При цьому такі закони мають втілювати основні загальнолюдські цінності та ідеали. Нова Верховна Рада мала визнавати шляхи реалізації тих фундаментальних положень, що становитимуть основу української держави.

Разом з тим у перші кроки незалежності формування незалежної судової влади в Україні проводилось безсистемно. Дебати у правових колах, націленість науковців-правників на пошук найбільш прийнятного шляху адаптації до європейських стандартів, консультації у європейських інституціях створювали для українських фахівців безмежний дискусійний простір. Врятувати правову систему України від певного хаосу могло лише вироблення єдиної концепції її розвитку.

Тому важливим кроком на шляху до створення судово-правової системи слід вважати прийняття Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи в Україні, яка була затверджена Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року [4]. Концепція була розроблена Міністерством юстиції України та робочою групою, очолюваною В. І. Кононенком. Реалізація закріплених в Концепції ідей реформування правової системи держави послужила основою ухвалення Верховною Радою України багатьох важливих законодавчих актів, направлених на удосконалення судового устрою і судочинства.

Об'єктивно аналізуючи Концепцію, можна ствердити, що вона відіграла велику роль у вирішенні проблем України. Це відобразилося, насамперед, у тих кроках держави, які були зроблені в напрямку реальної реалізації принципу розподілу державної влади та формування як однієї з трьох її гілок судової влади. Йдеться саме про закони, які визначили побудову судової системи.

При розробці Концепції використані зауваження і пропозиції, висловлені на з'їзді суддів в грудні 1991 року, а також окремі положення Концепцій, запропонованих Інститутом держави і права НАН України, Українською юридичною академією, судами Івано-Франківської, Київської, Одеської, Донецької, Луганської областей, Верховним Судом України, матеріали узагальнень постійних комісій Верховної Ради України, а також пропозиції народних депутатів, окремих суддів і працівників правоохоронних органів.

Концепцією судово-правової реформи в Україні було визначено коло проблем, які потребують першочергового розв'язання для становлення судової влади як самостійної гілки державної влади. Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади визначалась перебудова судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства.

Висновки. Таким чином, можна констатувати, що судово-правова реформа - це реорганізація судової гілки влади в самостійну гілку державної влади, основною метою якої є створення нового механізму діяльності суду, який повинен відповідати загальносвітовим принципам та стандартам, що визначені в міжнародно-правових документах.

Водночас модель судоустрою, яка впроваджується в межах конкретної національної правової системи, за нашим глибоким переконанням, повинна відображати історичний досвід державно-правового будівництва, притаманний конкретному суспільству на протязі різних періодів розвитку правового регулювання суспільних відносин з метою систематизувати та використати накопичений позитивний досвід у сучасних процесах судової модернізації та спрямування діяльності судової системи на забезпечення прав і основних свобод громадян.

Список використаних джерел:

1. Козюбра М. І. Судова влада в Україні / М. І. Козюбра // Право України. - № 12. - С. 47-63.

2. Ткаченко В. Д. Порівняльне законодавство / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук'янов; За ред. В. Д. Ткаченка. - X. : Право, 2003. - 274 с.

3. Українська багатопартійність: політичні партії, виборчі блоки, лідери (кінець 1980-х - початок 2012 рр.) : Енциклопедичний довідник / За ред. М. С. Кармазіної. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. - 588 с.

4. Про Концепцію судово-правової реформи в Україні : Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 30. - Ст. 426.

* Кулик Сергій Вікторович - аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України.

Размещено на Allbest.ru