18

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

18

Проблемні питання освідування і застосування примусу для його проведення

В.В. Топчій, доктор юридичних наук, доцент,

заслужений юрист України,

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Національного університету ДПС України,

Н.В. Карпенко, здобувач кафедри кримінального процесу

Національної академії внутрішніх справ,

старший слідчий в особливо важливих справах Головного слідчого управління МВС України

Статтю присвячено актуальним проблемам правового регулювання освідування особи в кримінальному судочинстві та примусового аспекту його проведення.

Ключові слова: кримінальне судочинство, слідчі дії, освідування, процесуальний примус.

The article is devoted to the actual problems of legal regulation of examination of a person in criminal proceedings and enforcement aspects of the meeting.

Keywords: criminal proceedings, investigations, examination, procedural coercion.

Конституцією України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Кожен має право на повагу до його гідності, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Указані конституційні права й свободи людини гарантуються і забезпечуються особі під час кримінального провадження, у ході якого застосовують заходи примусу як один з найбільш ефективних інструментів боротьби зі злочинністю. Важливою умовою для отримання позитивного результату цієї діяльності є швидке, повне та неупереджене розслідування злочинів, зібрання доказів. Особливе місце серед усіх слідчих (розшукових) дій, займає освідування. Вкрай важливим є розроблення нових і вдосконалення існуючих процесуальних, організаційних і тактичних заходів, що застосовують під час проведення освідування, з метою підвищення його якості та ефективності за Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року (КПК), оскільки в ньому не тільки не усунуто всі прогалини провадження освідування, які мали місце у Кримінально - процесуальному кодексі України 1960 року (КПК 1960 року), а значно ускладнено процедуру його проведення.

Законодавча регламентація порядку проведення освідування є недосконалою, оскільки чітко не визначено мету й завдання цієї слідчої (розшукової) дії, що призводить до змішування зазначених понять у науковій юридичній літературі; недостатньо визначеними залишаються види освідування та процесуальний порядок їх провадження; не чітко сформульовано в законі фактичні підстави його проведення; немає процесуальної регламентації порядку провадження примусового освідування. Це надає можливість органам досудового розслідування у правозастосуванні на власний розсуд тлумачити деякі положення закону, що створює умови для необгрунтованого обмеження прав і свобод учасників кримінального провадження, залучених до проведення слідчих (розшукових) дій. Сукупність указаних обставин визначають актуальність обраної теми.

Метою даної статті є визначення окремих проблем, що виникають під час здійснення освідування, насамперед у примусовому порядку, та вироблення пропозицій щодо їх вирішення.

Питання інституту освідування та дотримання прав людини під час проведення слідчих дій, у тому числі під час примусового освідування, певною мірою досліджували як вітчизняні криміналісти та процесуалісти, так і науковці країн СНД: Ю.П. Аленін, І.М. Бацко, Р. С Бєлкін, А.А. Благодир, О.О. Бондаренко, О.А. Борідько, В.В. Вапнярчук, Д.Л. Василенко, А.І. Галаган, І.Г. Галдецька, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, А.Е. Жалінський, О.В. Капліна, Н.С. Карпов, С.С. Клочуряк, В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, В.В. Логінова, Л.М. Лобойко, Б. Є. Лук'янчиков, Є.Д. Лук'янчиков, В.Т. Маляренко, В.І. Маринів, М.М. Михєєнко, В.Т. Нор, В.Л. Підпалий, М.А. Погорецький, А.Г. Потапова, Б.В. Романюк, Т.В. Садова, М.В. Салтевський, С.М. Стахівський, В.М. Тертишник, Ю. Г Торбін, Л.Д. Удалова, К.О. Чаплинський, А.П. Черненко, Ю.М. Чорноус, В.Ю. Шепітько, В.П. Шибіко, М. Є. Шумило, М. Г Щербаковський, І.М. Янченко та ін.

Розробки зазначених науковців мають важливе значення для проведення освідування у кримінальному процесі. Разом з тим і сьогодні у наукових працях повною мірою не здійснено дослідження інституту освідування у кримінальному провадженні, не вирішено проблемні питання, що виникають під час примусового проведення цієї слідчої (розшукової) дії в ході розслідування кримінальних правопорушень.

Під час розслідування кримінальних справ за Кримінально-процесуальним кодексом України в редакції 1960 року освідування було досить поширеною слідчою дією. За результатами дослідження, проведеного К.О. Чаплинським, при вивченні 1075 кримінальних справ з'ясовано, що в ході розслідування злочинів проти особи освідування проводилося у 14 % випадків [1, с.166].

Разом з тим за правилами Кримінального процесуального кодексу України 2012 року освідування здійснюється на підставі постанови прокурора, а не слідчого - як було раніше. Відповідно юридичною підставою проведення освідування за чинним КПК є постанова прокурора. Однак, на наш погляд, рішення про проведення освідування має приймати також слідчий, як це передбачено кримінально-процесуальними кодексами Білорусі, Казахстану та Росії. Саме цей підхід забезпечить реальну економію часу й ефективність проведення освідування. У зв'язку з цим пропонується внести доповнення до ч.2 ст.241 КПК щодо можливості винесення постанови про проведення освідування не лише прокурором, а й слідчим.

Фактичними підставами для прийняття рішення про освідування є наявність зафіксованих у матеріалах кримінального провадження даних про те, щона тілі певної особи, перелік яких визначено в частині 1 статті 241 КПК України, є особливі прикмети чи сліди злочину, виявлення чи засвідчення наявності яких має значення для кримінального провадження, передусім для встановлення осіб, які вчинили кримінальне правопорушення. Зазначені дані може бути отримано під час проведення інших слідчих (розшукових) дій.

Проте конкретизація у КПК фактичних підстав для проведення освідування не є доцільною, оскільки всі можливі випадки необхідності проведення досліджуваної слідчої (розшукової) дії передбачити неможливо. Тож найвдалішим, погоджуючись із думкою С.С. Клочуряка,є формулювання фактичних підстав проведення освідування в частині 1 статті 241 КПК через словосполучення "за необхідності" [2, с.25].

Як показує узагальнення роботи слідчих підрозділів, у 2013 році при розслідуванні злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи, освідування проводилося менше ніж у 5% кримінальних проваджень вказаної категорії. Разом з тим, у окремих регіонах (Волинська, Запорізька, Львівська, Одеська області) питання, які можливо вирішити під час освідування, вирішуються шляхом проведення судово-медичної експертизи.

В сучасних умовах найбільшу ефективність освідування має під час розслідування кримінальних проваджень, у яких для документування злочинної діяльності використовуються заздалегідь ідентифіковані (помічені) засоби (наприклад, у кримінальних провадженнях, відкритих за ознаками злочинів, передбачених стст.307, 321, 368, 369 КК України тощо). Так, одним із доказів вини підозрюваних є наявність зафіксованих у матеріалах кримінального провадження даних про те, що на тілі (руках) підозрюваної особи виявлено речовини, які з'явилися внаслідок контакту із заздалегідь ідентифікованими (поміченими) засобами, у першу чергу грошовими знаками.

Разом з тим у ряді областей (Вінницькій, Запорізькій, Луганській, Харківській, Черкаській, Чернігівській) склалася хибна практика, коли слідчими, всупереч вимог КПК, вказані об'єкти вилучалися в ході огляду місця події. У зв'язку з цим, листом начальника Головного слідчого управління МВС від 21.03.2014. №13/11 - 4847 слідчих зобов'язано проводити освідування особи, у кожному кримінальному провадженні, в якому для документування злочинної діяльності використовуються заздалегідь ідентифіковані (помічені) засоби. Однак, на нашу думку, цього заходу не достатньо, оскільки вимоги МВС не є обов'язковими для виконання органами прокуратури, у зв'язку з чим більш дієвим заходом вважаємо розроблення міжвідомчої інструкції чи спільної з Генеральною прокуратурою вказівки з питань освідування.

Незначна кількість проведених освідувань пояснюється ускладненням процедури отримання дозволу на його проведення, а саме необхідність ініціювати перед прокурором відповідної постанови. Затримки з отриманням постанови на проведення освідування, насамперед у нічний час чи вихідні дні, призводять до втрати ефективності вказаної слідчої дії або зводять її результативність нанівець, оскільки окремі сліди чи явища на тілі людини зберігаються нетривалий час (сліди ін'єкції, стан сп'яніння тощо) або можуть змінюватися чи зникати (піднігтьовий вміст, наявність сторонніх речовин), а його проведення без постанови прокурора є підставою визнання доказу недопустимим.

Поряд з цим значення освідування під час проведення досудового розслідування досить велике. Освідування особи дозволяє з'ясувати такі питання: чи є на тілі особливі прикмети, ушкодження, якщо так, то які саме і де, чи є на тілі частка тих або інших речовин, які особа могла винести з місця події або принести до нього; чи є на тілі людини, що оглядається, ознаки, що свідчать про його професійну належність і сліди боротьби; кількість ушкоджень, їх вид, форма, характер і розташування тощо.

Ця слідча дія дозволяє слідчому безпосередньо сприймати об'єкти з метою виявлення слідів злочину та з'ясування обставин події, що мають значення для кримінального провадження, скласти уявлення про механізм злочину та особу злочинця, висунути версії та правильно визначити напрями розслідування. Від своєчасності та якості проведення освідування в багатьох випадках залежить успіх у розкритті та розслідуванні злочинів.

Так, у квітні 2014 року поблизу кафе в одному із селищ Хмельницької області гр.С. спричинено тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до його смерті. У ході розслідування кримінального провадження, відкритого за вказаним фактом, від свідків події було отримано інформацію про те, що у потерпілого з трьома невідомими чоловіками виникла сварка, під час якої один з них наніс удар в голову потерпілого, від якого останній впав і, не приходячи в свідомість, помер у лікарні. У зв'язку з тим, що свідки перебували на значній відстані від місця конфлікту, вони не мали можливості роздивитися обличчя особи, яка наносила удар потерпілому, однак чітко вказали,що удар потерпілому наніс чоловік, який був серед них найвищого зросту. У ході відпрацювання відвідувачів згаданого кафе було встановлено гр.М., гр.П. та гр. Ц, з якими у потерпілого виник конфлікт, однак кожен з них заперечував свою причетність до скоєння злочину. Слідчим, на підставі постанов прокурора, проведено освідування вказаних осіб та зафіксовано їх зріст та наявність тілесних ушкоджень. З'ясовано, що найвищим був гр.М., зріст якого становив 189 см (у інших зріст менше 175 см), у якого на проксимальній фаланзі середнього пальця кисті правої руки виявлено дефект шкіри. Вказані обставини дали змогу слідчому встановити особу злочинця, який під тиском зібраних доказів зізнався у скоєному злочині.

У юридичній літературі при дослідженні питань освідування авторами паралельно використовуються терміни "мета" [3, с.104] і "завдання" [4, с.1] щодо необхідності виявити або засвідчити наявність у людини особливих прикмет. Незважаючи на те, що поняття "мета" і "завдання" мають певну синонімічність і взаємозалежність, вони є самостійними категоріями, що підтверджується їх семантичним значенням. Мета визначається як те, що необхідно здійснити, а завдання - те, що потребує виконання, рішення. Опрацьовуючи тему освідування, С.С. Клочуряк виділяє безпосередню та загальну мету освідування. Так, безпосередньою метою освідування за чинним КПК 2012 року є виявлення на тілі підозрюваного, свідка чи потерпілого слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет [5, с.26].

Разом з тим у КПК 1960 року метою проведення освідування особи було закріплено лише виявлення або засвідчення наявності у обвинуваченого, підозрюваного або у потерпілого чи свідка особливих прикмет.

Кримінально-процесуальні кодекси Російської Федерації, Білорусі та Казахстану, крім виявлення особливих прикмет, як мету освідування передбачають виявлення слідів злочину, тілесних ушкоджень, стану сп'яніння або інших властивостей і ознак, які мають значення для кримінальної справи. До того ж російське законодавство передбачає можливість проведення освідування до порушення кримінальної справи [6, 7, 8].

На нашу думку, надання можливості проведення освідування особи до відкриття кримінального провадження, насамперед за повідомленням про скоєння злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, дасть можливість більш ефективного розслідування злочинів.

Завданням освідування є виконання комплексу процесуальних дій у суворій відповідності з вимогами процесуального закону, спрямованих на пошук слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет. При проведенні освідування нерідко виникають проблеми у зв'язку з відсутністю чіткого визначення понять "сліди кримінального правопорушення" та "особливі прикмети", що у кримінальному процесуальному законі України не розкривається.

У криміналістичній літературі поняття особливих прикмет нерозривно пов'язано із вченням про зовнішні ознаки людини, які характеризують зовнішню будову тіла людини [9, с.183]: особливості її голови і обличчя, статури, деякі функції її організму, а також прикмети одягу й інших речей, що постійно нею використовуються. На думку В.Ю. Шепітька, особливі прикмети - це відмінні особливості, які мають цінність для ідентифікації людини за ознаками зовнішності (татуювання, родимки, шрами) [10, с.117-118]. Під особливими прикметами, з точки зору Ю. Г Торбіна, слід розуміти ознаки зовнішності, що виникають і виявляються як відхилення від природної (нормальної) анатомічної і морфологічної будови і розвитку тіла людини, зовнішнього прояву функцій організму, які здатні сприйматися на чуттєвому рівні і дозволяють забезпечувати встановлення тотожності або пізнання конкретної особи в процесі розкриття і розслідування злочинів [11, с.76]. Особливі прикмети, як правило, легкодоступні спостереженню та відразу ж привертають до себе увагу.

Результати анкетування слідчих органів внутрішніх справ, проведеного С.С. Клочуряком, показали що слідчі до особливих прикмет відносять наступні ознаки зовнішності особи: татуювання "265 слідчих (60,1 %); шрами - 257 слідчих (58,3 %) (за умовами анкетування, при відповіді на це запитання можливі декілька варіантів відповідей); родимі плями, родимки 170 слідчих (38,5 %); фізичні вади “ 64 слідчих (14,5 %); відсутні частини тіла " 62 слідчих (14,1 %); анатомічні особливості “ 58 слідчих (13,2 %); травми і рубці - 30 слідчих (6,8 %); інші варіанти відповідей були нечисельними - менше 5 % від загального числа опитаних [5, с.26].

Таким чином до особливих прикмет, які найчастіше підлягають виявленню під час освідування належать: родимі плями, татуювання, особливості будови тіла, рубці, шрами, сліди хірургічних і пластичних операцій, вживлені в тіло сторонні предмети.

До слідів кримінального правопорушення належать сліди укусів, порізів, садна, синці, опіки, обмороження, переломи, інші тілесні ушкодження на тілі людини, наявність на тілі тієї чи іншої речовини тощо.

На думку С.С. Клочуряка, не лише сама людина має особливі прикмети, а до них можуть бути віднесені й особливості одягу. Це випливає з семантичного тлумачення поняття "прикмети" як відмітної властивості, ознаки, по якій можна впізнати кого-небудь або що - небудь, тобто це можуть бути предмети як живої, так і неживої природи. До таких прикмет можна віднести: незвичайно великі або малі розміри предметів одягу, незвичайний покрій або фасон, наявність різних деталей і фурнітури (ґудзики незвичайної форми, пряжки, брошки - вензелі, монограми, аплікації тощо); яскравий колір одягу або розфарбовування предметів одягу; невідповідність одягу порі року. До особливих прикмет взуття відносять, наприклад, дуже високу платформу, незвичний для даних місць вигляд взуття. Особливі прикмети мають і предмети, що постійно носяться людиною при собі: окуляри, парасольки, тростини, сумки і портфелі, прикраси [5, с.27].

Разом з тим, на нашу думку, об'єктом освідування може бути лише тіло живої людини, а всі інші предмети (об'єкти) підлягають дослідженню іншими слідчими діями - огляд, пред'явлення для впізнання, проведення експертизи.

Найбільш поширеним на практиці є освідування, яке супроводжується оглядом одягу, що оформляється окремим протоколом, у якому, крім загального опису одягу, обов'язково вказується: кількість пошкоджень, їхня форма і розміри, розташування; вид пошкоджень (наскрізний отвір, потертості, опалення й інше); характер краю отворів (рівні, звивисті); наявність і розташування слідів біологічного походження і сторонніх часток.

Відповідно до ч.1 ст.241 КПК України освідуванню може бути підданий підозрюваний, свідок чи потерпілий. У більшості випадків ці особи погоджуються добровільно на проведення освідування. Проте це не виключає можливості заперечення з боку зазначених осіб на добровільну участь у проведенні даної слідчої дії. У зв'язку із цим постає питання щодо допустимості застосування примусу. У першу чергу, це стосується фізичного примусу, його меж і підстав до учасників процесу, які відмовляються від добровільного освідування. У Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 року законодавець вперше закріпив можливість проведення освідування примусово у разі відмови особи пройти його добровільно.

Дотриманню прав громадян у кримінальному провадженні, застосуванню до них заходів процесуального примусу присвячено значну увагу не лише у національному законодавстві України, а й у міжнародно-правових документах з питань здійснення кримінального провадження. Так, у Міжнародному пакті про громадські і політичні права передбачається, що кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність та ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом [12].

Заходи примусу у кримінальному провадженні спрямовані на забезпечення ефективної діяльності слідчого та повноти збирання доказів при розслідуванні кримінальних правопорушень. Найбільш вдале, на нашу думку визначення поняття процесуального примусу дала А.А. Благодир, яка зазначила, що процесуальний примус як різновид державного примусу являє собою метод кримінально-процесуальної діяльності, що полягає у формуючому нормативнозакріпленомувпливі визначених державних органів і посадових осіб на правосвідомість суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності незалежно від його волі, бажання, який передбачає для примушуваного загрозу чи дійсне настання невигідних наслідків матеріального, морального чи організаційного характеру з метою забезпечення його належної поведінки і, як наслідок, забезпечення завдань кримінального судочинства [13, с.162]. На думку автора, яка не заперечує примусовість при проведенні окремих процесуальних дій, недостатня правова регламентація порядку застосування окремих примусових заходів, особливо тих, які пов 'язані з проведенням слідчих дій, у нашому випадку - примусового освідування, дає підстави в деяких випадках вважати дії працівників органів досудового розслідування такими, що не базуються на Законі [14, с.128]. Разом з тим Ю. Г Торбін вважає, що оскільки кримінально - процесуальне законодавство не передбачає згоди або незгоди особи, то і можливість примусового освідування її не лише не суперечить закону, але і з неминучістю випливає з нього [15, с.56].

Ряд процесуалістів однозначно відносять освідування до заходів процесуального примусу [16, с.377; 17, с.74], хоча у випадку добровільного проходження особою освідування, згідно з постановою прокурора, про заходи процесуального примусу навряд чи можна говорити. Таким чином, питання примусового проведення даної процесуальної дії може мати місце лише у разі відмови особи від участі у проведенні її освідування.

освідування особа кримінальне судочинство

Досліджуючи питання освідування та застосування примусу в ході його проведення, І.М. Янченко вдало визначив умови, за наявності яких указана слідча дія може бути проведена примусово, а саме:

а) наявність достатніх даних вважати, що на тілі певної особи, яку необхідно піддати освідуванню, є сліди злочину або будь-які інші особливі прикмети;

б) особа відмовилась від проведення з нею освідування, але ця слідча дія має необхідне доказове значення;

в) дії при проведенні примусового освідування (як і добровільного) не повинні зашкодити здоров'ю особи [18, с.134].

Як зазначає С.С. Клочуряк, необхідною умовою перед проведенням примусового освідування є попереднє використання слідчим усіх наявних у його розпорядженні заходів переконання [19, с.465].

Щодо процесу переконання, заслуговують на увагу пропозиції Ю.М. Чорноус, яка вважає, що слідчий за обставин слідчої ситуації, коли особа відмовляється від добровільного проведення слідчої дії, повинен вжити таких заходів: встановити психологічний контакт, при цьому наголошуючи на розумінні становища, переконанні учасника слідчої дії, демонстрації співпереживання; створити впевненість учасника у збереженні таємниці досудового слідства, гарантуванні безпеки його життя та здоров'я; за допомогою використання методів переконання схилити особу до думки про доцільність її добровільної участі у провадженні слідчої дії; застосовувати технічні засоби лише за згодою учасника слідчої дії тощо. Необхідність у застосуванні правообмежувальних засобів виникає лише у разі ігнорування зобов'язаним учасником слідчої дії відповідного припису закону, тому що його неналежна поведінка посягає на права і свободи інших учасників судочинства. До того ж застосування примусових заходів здійснюється за обставин крайньої необхідності, коли мета слідчої дії є суттєвою і ніяким іншим способом вона не може бути досягнута [20, с.149].

Аналізуючи викладене, примус можна розділити на дві категорії: психічний та фізичний, яким дати визначення:

Психічний примус - це законний психологічний вплив на інтелектуальну, емоційну та вольову сферу підозрюваного, потерпілого, свідка з метою спонукати виконати вимоги закону щодо освідування.

Фізичний примус - це законний фізичний вплив, що застосовується до підозрюваного, потерпілого, свідка всупереч його волі, з метою примусити виконати вимоги закону щодо освідування, у разі відмови виконати ці дії добровільно.

Питання про можливість примусового освідування різних учасників процесу (підозрюваного, потерпілого, свідка) є дискусійним у теорії і правозастосовній практиці. Учасників освідування можна поділити на дві групи: ті, що мають особистий інтерес у провадженні (підозрюваний, потерпілий), і особи, що не мають інтересу у справі (свідки). Перша група осіб також не однорідна, оскільки підозрюваний у більшості випадків не заінтересований у встановленні істини у справі, а тому має менше бажання добровільно піддаватися освідуванню, оскільки на його тілі можуть бути виявлені сліди злочину або особливі прикмети. Потерпілі, як правило, заінтересовані у швидкому розкритті злочину і добровільно погоджуються на освідування. Проте це не виключає випадків, коли потерпілі з різних обставин не бажають добровільно піддаватися освідуванню. Залежно від особистого інтересу зазначених осіб у теорії і практиці по-різному вирішується питання щодо можливості застосування фізичного примусу для їх освідування. Між науковцями-процесуалістами існує дискусія щодо визначення кола осіб, по стосовно яких можливий примус при проведенні освідування. Одні автори вважають, що як підозрюваний і обвинувачений, так і потерпілий та свідок можуть бути піддані освідуванню у примусовому порядку [21, с.32]. Інші науковці категорично заперечують можливість застосування примусу при освідуванні потерпілого та свідка, обґрунтовуючи свою точку зору тим, що встановлення істини у провадженні не повинно порушувати законні права та свободи громадян [22, с.72]. Аналізуючи положення чинного КПК, можна дійти висновку, що процесуальні особливості провадження освідування повинні бути однаковими незалежно від процесуального статусу особи на момент провадження зазначеної слідчої дії. Вказана позиція підтримується І.М. Янченко, яка зазначає, що процесуальні особливості провадження освідування повинні бути однаковими незалежно від процесуального статусу особи на момент провадження зазначеної слідчої дії. У разі процесуальної необхідності і відсутності інших можливостей встановити факти, які мають суттєве значення для справи, вважається припустимим проведення примусового освідування стосовно особи як обвинуваченого (підозрюваного), так і потерпілого (свідка) [18, с.126].

Різнобічно підходить до вирішення цього питання Т В. Садова, з точки зору якої освідування підозрюваного і обвинуваченого може бути проведене примусово за ухвалою суду, а щодо інших учасників процесу, то автор припускає примус щодо потерпілого та свідка при освідуванні, але на різних підставах. Зокрема, примусове освідування потерпілого проводиться за наявності обґрунтованої підозри щодо неправдивості його свідчень, свідок може бути освідуваний примусово, якщо є достатні підстави вважати, що на його тілі можуть бути знайдені сліди злочину або інші докази, щомають значення у справі, а також для оцінки правдивості його показань [23, с.187].

Узагальнюючи викладене, вважаємо за доцільне визначати спільні підстави примусового освідування для підозрюваного, потерпілого та свідка, незважаючи на різницю в їх процесуальному статусі.

З метою єдиного застосування норм КПК України при проведенні освідування особи необхідним є розроблення міжвідомчої інструкції Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Державної фіскальної служби, Міністерства охорони здоров'я та Міністерства юстиції України, у якій детально пропонується регламентувати порядок примусового освідування.

Алгоритм дій слідчого під час проведення примусового освідування, на нашу думку, має бути таким:

- примус при освідуванні може застосовуватися лише після того, як вичерпано всі можливості переконання особи в необхідності проведення цієї процесуальної дії та, в обов'язковому порядку, роз'яснено положення норм КПК України, відповідно до яких зазначені процесуальні дії можуть бути проведені примусово, роз'яснено необхідність освідування як засобу встановлення істини у кримінальному провадженні;

- примусове проведення освідування може супроводжуватися застосуванням до особи активних заходів (утримання), примусовим зняттям одягу тощо. При цьому примус не повинен перевищувати ступінь протидії і не більшим, ніж це потрібно для проведення передбаченої КПК України процедури;

- неприпустимими є дії, а також застосування технічних, хімічних чи інших засобів, що є небезпечними для життя і здоров'я освідуваної особи;

- застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів повинно відбуватися лише у випадках та на умовах, передбачених статтею 12 Закону України "Про міліцію";

- примусове освідування проводиться за обов'язкової участі судово-медичного експерта або лікаря, як правило, у приміщенні експертного закладу або медичної установи. Виконання зазначених процесуальних дій в інших місцях може здійснюватися лише у виняткових випадках із забезпеченням необхідних умов та суворого дотримання спеціальних (медичних) правил проведення відповідної процедури;

- судово-медичний експерт, лікар за узгодженням зі слідчим, прокурором повинен встановити обсяг необхідних спеціальних медичних та інших засобів для максимально безпечного проведення відповідних процедур;

- для забезпечення проведення примусового освідування, у тому числі підтримання належного громадського порядку, для участі у ньому можуть залучатися працівники Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, та Державної пенітенціарної служби України. Вказані працівники, на вимоги слідчого, прокурора, зобов'язані надавати допомогу медичним працівникам та забезпечувати безпечні умови для доступу до особи у разі примусового її освідування, запобігати діям підозрюваного, свідка чи потерпілого, що загрожують життю і здоров'ю оточуючих.

- особі, освідування якої проводилося примусово, відповідно до вимог ч.5 ст.241 КПК України обов'язково надається копія протоколу освідування.

Висвітлені питання потребують подальшого дослідження з унесенням відповідних змін до нормативно-правових актів та подальшим впровадженням у діяльність правоохоронних органів.

Список використаної літератури

1. Чаплинський К.О. Тактичне забезпечення проведення освідування [Електронний ресурс] / К.О. Чаплинський // Вісник Академії митної служби України. (Сер.: Право). - 2011. - N° 1. - С.166-169. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/vamsup_2011_1 (6) 26. pdf.

2. Клочуряк С.С. Освідування в системі слідчих (розшукових) дій: дис. канд. юрид. наук (12.00.09) / Клочуряк С.С. - МВС України, НАВС. - Київ, 2013. - 199 с.

3. Грошевий Ю.М. Досудове розслідування кримінальних справ: навч. - практ. посіб. / [Грошевий Ю.М., Вапнярчук В.В., Капліна О.В., Шило О. Г]; за заг. ред. Ю.М. Грошевого. - Х.: Вид. "ФІНН", 2009. - 328 с.

4. Борідько О.А. Освідування та тактика його проведення при розслідування умисних тілесних ушкоджень [Електронний ресурс] / О.А. Борідько, В.В. Логінова. - Режим доступу: www.radnuk. info/statti/555-kriminalist/14626-2011-01-18.

5. Клочуряк С.С. Мета і завдання проведення освідування за КПК України / С.С. Клочуряк // Міжнародний науково-практичний правовий журнал "Закон и жизнь". - 2013 - № 3. - С.25-27.

6. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18 декабря 2001 г. № 174 - ФЗ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://base. garant.ru/12125178/24/#block_11524.

7. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан от 13 декабря 1997 г. № 206-I [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pavlodar.com/zakon/? dok=00147&uro=080232.

8. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь от 16 июля 1999 г № 295-З [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://etalonline. by/ ? type=text&regnum=HK9900295#load_text_none_1_.

9. Біленчук П.Д. Криміналістика (криміналістична техніка): Курс лекцій / П.Д. Біленчук, А.П. Гель, М.В. Салтевський, Г.С. Семаков. - К.: МАУП, 2001. - 216 с.

10. Криміналістика: Підручник / кол. авт.В.Ю. Шепітько, В.О. Коновалова, В.А. Журавель та ін. / за ред. проф.В.Ю. Шепітька. - [4-те вид., перероб. і доп.]. - Х.: Право, 2008. - 464 с.

11. Торбин Ю.Г. Следы и особые приметы на живых лицах: (уголовно-процессуальные и криминалистические аспекты обнаружения и использования) / Ю. Г Торбин. - [2-е изд., доп.]. - М.: Юрлитинформ, 2010. - 391 с.

12. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: від 16.12.1966 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakonl. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=995_043.

13. Благодир А.А. Застосування примусу під час провадження слідчих дій: дис. кандидата юрид. наук: спец.12.00.09/Благодир Ангеліна Адамівна. - К., 2009. - 215 с.

14. Благодир А.А. Застосування ч.1 ст. 193 КПК України в практичній діяльності правоохоронних органів / А.А. Благодир // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України: зб. наук, статей. - Івано - Франківськ: Плай, 2002. - № 10. - С.124-128.

15. Торбин Ю.Г. Криминалистическое исследование тела и одежды подозреваемого в совершении преступления / Торбин Ю. Г - М., 1971. - 139 с.

16. Кримінальний процес України: підручник / Є. Г Коваленко, В.Т. Маляренко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 704 с.

17. Кудин Ф.М. Принуждение в уголовном судопроизводстве / Ф.М. Кудин. - Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1985. - 136 с.

18. Янченко I.М. Освідування як самостійна слідча дія з ознаками кримінально - процесуального примусу / І.М. Янченко // Вісник Харківськ. нац. ун-ту внутр. справ. - 2008. - Вип.43. - С.121-127.

19. Клочуряк С.С. Межі процесуального примусу при проведенні освідування у кримінальному провадженні / С.С. Клочуряк // Форум права. - 2012. - 4. - С.464-469 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://arhive. nbuv.gov.ua/e-journas/FP/2012-4/ 12kccukp. pdf.

20. Чорноус Ю.М. Слідчі дії: поняття, сутність, напрями розвитку та удосконалення: дис. кандидата юрид. наук: 12.00.09/Чорноус Юлія Миколаївна. - К, 2005. - 245 с.

21. Стахівський С.М. Слідчі дії як основні засоби збирання доказів: наук. - практ. посіб. / С.М. Стахівський. - К.: Атіка, 2009. - 64 с.

22. Маринів В. Правові засади освідування особи / В. Маринів // Вісник прокуратури. - 2003. - № 12 (30). - С.71-76.

23. Садова Т.В. Захист прав людини при освідуванніта отриманні зразків для експертного дослідження / Т.В. Садова // Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні: матеріали Міжрегіональної наук. - практ. конф., присвяченої проголошенню Загальної декларації прав людини (м. Івано - Франківськ). - Л.: ПЮІ Льв. ДУВС, 2010. - С.183-188.

Размещено на Allbest.ru