Деякі проблемні аспекти забезпечення прав потерпілого у кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Деякі проблемні аспекти забезпечення прав потерпілого у кримінальному процесі України

Л. А. Гарбовський,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Національного університету ДПС України А. Л Сизоненко, практикуючий юрист

У статті розглянуті окремі проблемні аспекти забезпечення прав потерпілого на досудових та судових стадіях кримінального процесу України.

Ключові слова: потерпілий, права потерпілого, шкода, компенсації.

The article considered separate problem aspects of providing the victim's rights on the pretrial and judicial stages of criminal process of Ukraine.

Keywords: the victim, the victim s rights, harm, compensation.

Держава, що декларує себе як правова, не має права нехіувати гарантованими своєю Конституцією правами і, насамперед, правом людини на захист порушених прав з огляду на принцип рівності прав громадян у державі. Т ак, відповідно до ст 7 Загальної декларації прав людини [1], «всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом».

Конституція України [2] містить ряд положень, що ними декларується право на захист порушених прав та охоронюваних законом інтересів. Згідно з Конституцією громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, а учасники судового процесу вільні в наданні суду своїх доказів і в доведенні перед ним їх переконливості. Виходячи із цих конституційних положень, права потерпілого і підозрюваного, обвинуваченого у кримінальному процесі, мають бути максимально урівноважені, адже тільки за таких умов можна забезпечити реалізацію інших базових засад судочинства -- рівності та змагальності сторін.

Існує думка, що вже давно назріла нагальна необхідність переходу України на новий рівень забезпечення прав і свобод. Це, в першу чергу, стосується забезпечення надійного захисту прав і свобод громадян у Кримінальному процесі України. Чільна роль у цьому відведена державі, однак, на думку значної кількості громадян України, діяльність правоохоронних органів не слугує гарантією дотримання прав.

Сьогодні від неналежного стану справ у забезпеченні базових прав людини значно потерпають потерпілі у Кримінальному процесі України. Це стосується, в першу чергу, порядку вирішення питання про відшкодування шкоди, завданої потерпілому кримінальним правопорушенням під час вирішення справи в суді.

Ще тисячоліття тому держава захищала права людини. Яскравим прикладом цього можуть служити закони Хетського царства, що існувало три тисячі шістсот років тому. У цих законах існувала така норма: «Якщо хтось заподіяв шкоду людині та зробив її хворою, то він повинен за нею доглядати. Він повинен дати замість себе людину, і та повинна працювати в домі постраждалого доти, доки він не одужає. Коли ж він одужає, винний повинен дати йому 6 мін сріблом, а також сам заплатити лікареві» [3, с. 41].

Відомо, що для відшкодування майнової шкоди законодавство Стародавнього Заходу застосовувало принцип кратності розміру заподіяної шкоди. Наприклад, за крадіжку племінного бика належало повернути 15 молодих биків. Такими заходами держава намагалася захистити права потерпілого від злочину.

У сучасній науці кримінального права та процесу все активніше звучать пропозиції щодо необхідності посилення захисту прав та законних інтересів потерпілого. Загальносвітові та європейські принципи захисту прав людини знайшли своє відображення у нашому законодавстві, у посиленні захисту прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, однак недостатньо торкнулись статусу потерпілого, жертви злочину. Саме тому метою цієї статті є дослідження окремих проблемних аспектів забезпечення прав потерпілого у кримінальному процесі України, визначення недоліків та пошук основних шляхів усунення таких недоліків.

Незважаючи на юридичну природу гарантій рівності громадян, їх буквальне тлумачення не передбачає конкретних кримінальних процесуальних гарантій реалізації цих положень. Так, у ч. 1 ст. 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. Відповідно до ст. 1 Закону «Про безоплатну правову допомогу» правова допомога - надання правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захист цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення (п. 3); правові послуги - надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань; складання заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; здійснення представництва інтересів особи в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування перед іншими особами; забезпечення захисту особи від обвинувачення; надання особі допомоги в забезпеченні доступу до вторинної правової допомоги та медіації (п. 4).

Крім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України щодо тлумачень ст. 59 Конституції за конституційним зверненням Ігоря Голованя (справа про право на правову допомогу) [4], положення ч. 1 ст. 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі, незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами, вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.

Однак аналіз норм КПК України [5] дозволяє стверджувати про існування у суб'єктів кримінального процесу на стадії досудового розслідування та судового провадження певних привілеїв, зокрема у ч. 3 ст. 42 КПК України закріплено право підозрюваного, обвинуваченого на першу вимогу мати захисника і побачення з ним, а також на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави.

У той же час, відповідно до ст. 56 КПК України, потерпілий має право мати представника, однак право на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави не передбачено і випадків безоплатної правової допомоги потерпілому у КПК України теж не передбачено. Тобто конституційне право потерпілого на безоплатну правову допомогу є, однак механізму його реалізації немає, тому у будь-якому випадку потерпілому потрібно буде звертатись до професійного адвоката, оплачуючи його послуги, або захищати свої інтереси самому. Право потерпілого мати представника чи законного представника є лише гарантією на отримання ним кваліфікованої юридичної допомоги для захисту своїх порушених прав та інтересів.

Доктор юридичних наук, професор В. Т. Маляренко вважає надзвичайно гострою проблему, яка постала перед правосуддям із введенням інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення [6, с. 17].

З цього приводу, на наш погляд, слушною є думка О. П. Кучинської, яка стверджує, що «в існуючій судовій практиці в разі відмови прокурора від державного обвинувачення в судовому засіданні потерпілий залишається без будь-якої юридичної допомоги, або він повинен за свої кошти наймати адвоката (який буде представником по справі). Тобто потерпілий залишається один на один із захистом обвинуваченого і стає потерпілим не лише від злочину, а й від законодавства, яке не гарантує йому права мати представника (адвоката). Підтримуємо думку О. П. Кучинської про необхідність внесення змін до законодавства, зазначивши, що в разі відмови прокурора від державного обвинувачення в суді потерпілому надається безоплатна юридична допомога, а в разі необхідності потерпілий забезпечується представником (адвокатом) за рахунок держави [7, с. 11].

Право потерпілого від злочину на відшкодування матеріальної та компенсацію моральної шкоди - невід'ємне право громадян, елемент правового статусу особи. Як учасник кримінально-правових відносин, потерпілий з моменту скоєння злочину має право на відшкодування завданих йому збитків і спричиненої шкоди. Виходячи з цього, суд уповноважений вирішувати питання щодо відшкодування шкоди потерпілим як за клопотанням потерпілої сторони, так і за своєю ініціативою.

З урахуванням обсягів і розмірів матеріальної чи моральної шкоди або каліцтва суд може визначити відшкодування на індивідуальній основі або, якщо це буде необхідно, на колективній основі (коли у справі беруть участь декілька потерпілих). При визначенні розмірів заподіяної шкоди суд може звертатися за допомогою до відповідних експертів. Разом з тим при встановленні розмірів завданої шкоди суд враховує як думку потерпілих, так і обвинувачених осіб. Адже у випадку скоєння злочину винна особа і потерпілий мають однакове «рівне» доказове відношення до цього факту.

Однією із гарантій відшкодування збитків потерпілому є запобіжний захід - застосування застави. Стаття 154-1 КПК України (1960 р.) передбачала, що під час провадження кримінальної справи судом першої інстанції «застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень». Однак ця норма зовсім не гарантувала відшкодування збитків потерпілому, тому що в більшості випадків застава зверталася в дохід держави. Новий КПК України не тільки не гарантує відшкодування збитків потерпілому у випадку застосування застави, а навіть ту мізерну можливість, що була передбачена у КПК України (1960 р.), скасовує. Так, частиною 8 ст. 182 КПК України (2012 р.) передбачено, якщо заставодавець, підозрюваний або обвинувачений порушили умови застави, застава звертається в дохід держави та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. На практиці є випадки, коли у кримінальному провадженні є цивільний позов і до обвинуваченого застосовано заставу, однак обвинувачений не виконав умови застави і суд при вирішенні справи заставу звернув у дохід держави. А як бути потерпілому? У цьому випадку держава потурбувалась про свій «гаманець», а потерпілому передбачено відшкодувати збитки за рахунок Державного бюджету України або подавати цивільний позов до засудженого. Однак якщо держава, маючи у своєму розпорядженні цілий репресивний апарат, не змогла примусити обвинуваченого виконати свої зобов'язання, то як безправний потерпілий заставить обвинуваченого повернути йому збитки? Якщо говорити про відшкодування шкоди за рахунок бюджету, то всім відомо, що за всі роки незалежності України бюджет України ніколи не був достатньо наповнений, а спеціального фонду ще не створено, тому потерпілому прийдеться з протягнутою рукою ходити по різного роду кабінетах чиновників і «клянчити» законом передбачене відшкодування. Та і навіщо початку кошти зараховувати до спеціального фонду, а потім з нього відшкодовувати збитки потерпілому, якщо можна відразу, за рішенням суду, відшкодовувати збитки потерпілому. У демократичних країнах, у першу чергу, враховуються інтереси громадянина, а потім держави, і держава стоїть на охороні цих інтересів. потерпілий шкода компенсація застава

З метою посилення гарантії відшкодування збитків потерпілому у випадку застосування застави нами пропонується у ч. 8 ст. 182 КПК України внести зміни і викласти в такій редакції: «У разі невиконання обов'язків заставодавцем, а також, якщо підозрюваний, обвинувачений, будучи належним чином повідомлений, не з'явився за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду без поважних причин чи не повідомив про причини своєї неявки, або якщо порушив інші покладені на нього при застосуванні запобіжного заходу обов'язки, застава звертається на відшкодування шкоди потерпілому, якщо такого немає - у дохід держави та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України й використовується у порядку, встановленому законом для використання коштів судового збору».

Ще одна гостра проблема у кримінальному судочинстві, на якій не можна не зупинитися - застосування судами ст. 7 5 КК України і звільнення засуджених від відбування призначеного покарання з випробуванням. Аналіз практики застосування судами ст. 7 5 КК України показав, що до частини (близько 30-35 %) засуджених за вчинення нетяжких і навіть тяжких злочинів суди застосовують ст. 7 5 КК України і звільняють їх від відбування покарання з випробуванням. При цьому право потерпілого на відшкодування шкоди, завданої злочином, здебільшого не враховується.

З цього приводу В. Т. Маляренко звертає увагу на те, що у стадії призначення покарання та виконання судових рішень зведена нанівець така засада судочинства, як змагальність, оскільки потерпілий майже повністю ігнорується [6, с. 22].

Відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України та рекомендацій, викладених у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року N° 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» [8, с. 48] (далі - Постанова від 24 жовтня 2003 р. № 7), призначення більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин, може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину з урахуванням особи винного.

Вирішуючи питання про застосування судами ст. 7 5 КК України і звільнення засуджених від відбування призначеного покарання з випробуванням, найчастіше суди враховували такі виключні обставини справи і дані про особу винного: відсутність тяжких наслідків злочину, другорядна роль обвинуваченого у вчиненні злочину, наявність у обвинуваченого тяжкої хвороби, скрутне матеріальне становище обвинуваченого та членів його сім'ї, добровільне відшкодування завданої шкоди, знаходження на утриманні обвинуваченого неповнолітніх чи непрацездатних членів сім'ї, тяжкі захворювання членів сім'ї, які потребують догляду з боку обвинуваченого та коштів, інші обставини.

У кожному випадку звільнення засуджених від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України суд повинен у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи пом'якшують покарання, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання, і які дані про особу засудженого враховуються судом.

Аналізуючи вищезазначене, можна дійти висновку, що суди, застосовуючи ст. 75 КК України, враховують такі виключні обставини справи і дані про особу винного, які навіть не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК України, а така обставина - як добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, відіграє другорядну роль і тому інтереси потерпілих при постановленні вироку залишаються не завжди врахованими.

Незадовільний стан відшкодування шкоди, завданої потерпілому злочином, на нашу думку, впливає те, що а ні ст. 7 5 КК України, а ні Постанова від 24 жовтня 2003 р. N° 7 не передбачають першою і обов'язковою умовою звільнення засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням - добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Тому необхідно внести зміни до ч. 1 ст. 75 КК України «Звільнення від відбування покарання з випробуванням». Цю норму закону доцільно доповнити п. 2 і викласти в такій редакції: «Обов'язковою обставиною звільнення від відбування покарання з випробуванням є добровільне відшкодування засудженим завданого збитку або усунення заподіяної шкоди».

А всі наступні пом'якшуючі обставини суд може врахувати будь-які, які буде вважати за необхідне.

Щодо відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, то і тут гарантій захисту прав потерпілого ніяких. У часи Радянської держави існувала думка, що ця шкода не піддається точній грошовій оцінці; майнове її відшкодування є атрибутом буржуазного суспільства, де все оцінюється у грошах, у тому числі честь і совість. Як слушно з цього приводу зауважила Р Радєва: «За такого підходу до даної проблеми немайнова шкода взагалі не відшкодовується, а тому образа потерпілого, його бажання справедливості залишається не задоволеним» [9, с. 16]. Невідшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, створює напругу між потерпілим та засудженим, сприяє формуванню у злочинців ілюзії безкарності.

Обрахування розміру моральної шкоди законодавством не встановлено, тому на практиці виникають труднощі в його визначенні. Відповідно до п. 9 постанови Пленуму ВСУ від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (п6) судам роз'яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд повинен визначати враховуючи характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та враховуючи інші обставини.

У більшості випадків потерпілий від злочину сам встановлює кількісну ознаку (грошовий еквівалент) заподіяної йому шкоди, а суд у процесі розгляду справи та дослідження наявних доказів доходить однозначного висновку: чи задовільнити повністю вимогу потерпілого, чи задовільнити цю вимогу в частині, чи відмовити в задоволенні цієї вимоги.

Як показало вивчення кримінальних справ, суди приймають, у переважній більшості, рішення при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди в рази менші, ніж вимагає та обґрунтовує потерпілий, що не завжди виходить із засад розумності, виваженості та справедливості.

Аналізуючи стан відшкодування потерпілому шкоди, завданої злочином, можна дійти висновку, що законні інтереси потерпілих часто залишаються незахищеними. Навіть коли злочинця знайдено та засуджено, відшкодування нерідко розтягується на багато років. Хіба можна вважати відшкодуванням мізерний внесок із зони? Наявність чисельних прогалин у законодавстві про забезпечення прав потерпілих і захист їх інтересів ставить на порядок денний питання про необхідність включення у КПК норм, які б посилювали захист прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено злочин.

Враховуючи вищезазначене, вважаємо, що досить актуальною є думка Ю. Мірошниченка, що «пріоритетна увага до проблем осіб, потерпілих від злочинів, на всіх стадіях процесу з метою досягнення паритету прав сторін має стати для України дороговказом на шляху розв'язання першочергових завдань реформування системи кримінального правосуддя і критерієм оцінки його ефективності міжнародною спільнотою» [10, с. 47].

Список використаної літератури

Загальна декларація прав людини. Док. OOH/PES/217 А, редакція від 10.12.1948 р.// Офіційний web-сайт Верховної Ради України / http: // zakon 1. rada. gov. ua/egi-bin/laws/main.cgi.

Конституція України станом на 02 квітня 2012 р.: (Відповідає офіц. текстові). - К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. - 96 с.

Ларин А. Защита прав потерпевшего в уголовном процессе и сравнительное исследование / А. Ларин. - М., 1993. - С. 41.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) Справа N° 1 -23/2009 від 30 вересня 2009 року. - № 23рп/2009 // Офіційний web-сайт Верховної Ради України / http: // zakon 1. rada. gov. ua/сgi-bin/laws/main.cgi.

Кримінальний процесуальний кодекс України [текст]. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 254 с.

Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. док. юрид. наук. - Х., 2005.

Кучинська О. П. Проблеми захисту прав потерпілих в кримінальному процесі України / О. П. Кучинська //Адвокат. - К., 2009. - № 5. - С. 10-12.

Про практику призначення судами кримінального покарання. Постанови Пленумів Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання / за заг ред. Голови ВС України Маляренка В. Т.: в 2 томах. - К.: «Видавничий дім «Ін Юре», 2004. - 593 с.

Защита прав потерпевшего в уголовном процессе / коллектив авторов. - М., 1993. - С. 16.

Размещено на Allbest.ru