Особливості застосування диспозитивного методу у правовому регулюванні тимчасового ввезення

кафедри морського та митного права

2015

Тенденції розвитку сучасного митного законодавства обумовлюються як внутрішніми, так і зовнішніми факторами.

Внутрішнім фактором слугує, передусім, загальна реформа адміністративного права, базисом якого є забезпечення прав і свобод людини у відносинах із суб'єктами владних повноважень.

Зовнішнім -- низка міжнародно-правових зобов'язань України щодо спрощення і сприяння світовій торгівлі, розвитку партнерських відносин між бізнесом та митними адміністраціями. Спільним для цих двох факторів є загальне спрямування митного законодавства на створення умов для найбільш повного забезпечення прав та законних інтересів осіб щодо переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон. Одним із засобів досягнення таких цілей є надання відповідним особам достатньо широкого вибору оптимальних способів такого переміщення, що найбільш яскраво проявляється в рамках інститутів митних режимів в цілому, та митному режимі тимчасового ввезення, зокрема.

Питання правового регулювання митних режимів ставало об'єктом дослідження таких вчених в галузі адміністративного та митного права, як Є.В. Додін, С.В. Ківалов, Б.А. Кормич, В.Я. Настюк, О.О. Крестьянінов тощо. Але, як правило, акцент робився на загальних питаннях системи та структури митних режимів. В той же час, безпосередньо прийомам та методам правового регулювання в рамках митних режимів приділялося значно менше уваги.

Тож в рамках даної статті ми розглянемо способи та методи реалізації права обрання як митних режимів, так і вибору окремих моделей поведінки в рамках конкретного митного режиму, на прикладі митного режиму тимчасового ввезення.

Одним з найважливіших принципів застосування митних режимів є принцип свободи вибору митного режиму, який згідно з ч. 1 ст. 71 МКУ полягає у тому, що

«Декларант має право обрати митний режим, у який він бажає помістити товари, з дотриманням умов такого режиму та у порядку, що визначені цим Кодексом» [1].

Тобто основою правового порядку переміщення товарів через митний кордон є норма, що залишає за особою-декларантом свободу вибору тих правил, відповідно до яких буде переміщуватися через митний кордон конкретний товар.

Як зазначає Л.М. Давиденко, “свобода у митно-правовому розумінні -- це гарантована державою можливість вибору громадянином варіанту поведінки при здійсненні митних процедур і реалізація такого вибору в рамках, закріплених законодавством прав та обов'язків громадянина, а під законними інтересами громадянина слід розуміти дозволені державою прагнення громадянина до певного блага в межах його суб'єктивних прав та свобод” [2].

Базуючись на розумінні сутності митних режимів, як типових моделей поведінки при переміщенні товарів та транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон [3], можна говорити про те, що одним з ключових принципів правового регулювання в сфері державної митної справи є свобода обрання відповідної моделі поведінки. Адже виникнення правовідносин та визначення конкретного набору правових норм, що дані відносини регулюють залежить в першу чергу від волі суб'єкта, що переміщує товари та транспортні засоби комерційного призначення через митний кордон. Відповідно, можна говорити про диспозитивний характер правового регулювання митних режимів, який проявляється в цілій низці правових норм, що передбачають свободу волі суб'єктів правовідносин у виборі відповідної моделі поведінки.

З іншого боку, така свобода вибору обмежується імперативністю кожної конкретної моделі, в рамках якої після здійснення відповідного вибору у суб'єктів правовідносин виникає обов'язок виконання низки митних формальностей. Тобто, обравши конкретну митну процедуру, суб'єкти вже є зв'язаними відповідними процедурними нормами.

Слід зазначити, що в даному аспекті, митні режими та порядок їх застосування є дуже близькими до системи адміністративних послуг, головною метою яких є надання можливості «приватним особам ефективно та на диспозитивних началах вирішувати окремі проблеми, пов'язані із зверненням до державних органів» [4].

Основними ознаками в даному випадку є те, що публічно-владна діяльність суб'єкта владних повноважень здійснюється за ініціативою фізичної або юридичної особи та має на меті створення належних умов реалізації прав та інтересів такої особи. Фактично, такі саме ознаки має і поміщення товарів у той або інший митний режим, яке відбувається, згідно з нормами ч. 2 ст. 71 МКУ “шляхом їх декларування та виконання митних формальностей”.

Так, норма п. 20 ст. 4 МКУ визначає митну декларацію, як “заяву встановленої форми” за допомогою якої особою, зокрема, зазначається “митна процедура, що підлягає застосуванню до товарів”.Тобто, підставою для початку певних процедурних дій митних органів щодо товарів, які переміщуються через митний кордон є заява відповідної особи, в якій особа обирає, які саме дії повинні бути вчинені щодо таких товарів.

Цікавим при цьому є тлумачення митної процедури, що застосовується у національному митному законодавстві, під якою розуміються «зумовлені метою переміщення товарів через митний кордон України сукупність митних формальностей та порядок їх виконання» (п. 21 ст. 4 МКУ).

В свою чергу, митні формальності визначаються як «сукупність дій, що підлягають виконанню відповідними особами і органами доходів і зборів з метою дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи» (п. 29 ст. 4 МКУ). Останнє положення є особливо важливим, адже в рамках обрання митного режиму особою визначаються не лише правила, що визначають її власну поведінку щодо товарів, які вона переміщує через митний кордон. Фактично обираючи митний режим особа обирає і той перелік процедурних норм, якими визначатимуться дії митних органів в рамках митних формальностей щодо відповідного товару.

Разом з тим, хоча і ініціатива виникнення правовідносин, врегульованих митним режимом, та обрання конкретного митного режиму належить декларантові, митні органи приймають участь в цих правовідносинах з позицій реалізації своїх владних повноважень. Таким чином, у правовому регулюванні митних режимів виникає необхідність узгодження ключових принципів діяльності суб'єктів владних повноважень та суб'єктів такими повноваженнями не наділених.

В результаті такого узгодження, диспозитивність правового регулювання порядку переміщення товарів через митний кордон полягає у процесі вибору варіанта поведінки з-поміж варіантів прямо встановлених законодавством. Саме у забезпеченні такого узгодження і полягає головне призначення «режимних правил», що складають митні режими.

При цьому диспозитивність правового регулювання у режимі тимчасового ввезення, на нашу думку, найбільш яскраво розкриває сутність цього методу регулювання суспільних відносин в галузі митної справи, оскільки ця диспозитивність проявляється на декількох рівнях регулювання процедури тимчасового ввезення.

Першим, характерним для всієї системи митних режимів, є рівень свободи обрання митного режиму. Фактично, диспозитивність при обранні митного режиму реалізується в двох окремих аспектах -- праві декларанта обрати митний режим (вже згадана ч. 1 ст. 71 МКУ) та праві декларанта змінити митний режим (ч. 2 ст. 71 МКУ). При цьому обрання митного режиму є підставою для виникнення «режимних» правовідносин між декларантом та митними органами, а зміна митного режиму, є підставою до зміни або припинення вже існуючих «режимних» правовідносин.

Як вже зазначалося, свобода обрання митного режиму обмежується вичерпним переліком таких режимів, а також спеціальними вимогами щодо поміщення товарів у окремі митні режими. Такі вимоги охоплюють як вимоги до митного статусу товару, так і до декларанта.

Таким чином, при виборі митного режиму декларант виходить з двох критеріїв:

1) мети переміщення товарів;

2) вимог митного законодавства щодо поміщення товарів у митний режим.

Важливим фактором є також те, що деякі митні режими передбачають обмеження щодо певних видів товарів, операцій, що можуть з ними здійснюватись тощо.

Право заміни митного режиму є значно вужчим, ніж право вибору митного режиму, адже в даному випадку воно обмежене не лише вимогами до митного статусу товару та наявності у декларанта дозволів на право здійснення тієї або іншої діяльності, а й правилами попереднього митного режиму, які дають або не дають можливість декларування товару в інший митний режим.

Вже згадана норма ч.3 ст. 71 МКУ визначає в якості вимог для реалізації права на заміну митного режиму, такі як: знаходження товару у попередньому митному режимі; дотримання заходів нетарифного регулювання для нового митного режиму; дотримання заходів тарифного регулювання для нового митного режиму. Крім цього, повинна існувати власне можливість змінити митний режим, тобто такий режим повинен бути триваючим [5]. Або, іншими словами, процедура митного оформлення товарів згідно обраного митного режиму повинна бути незавершеною.

Але навіть з урахуванням всіх обмежень, свобода вибору та зміни режиму залишається за декларантом, і полягає в тому, що митні органи не вправі зобов'язати особу застосувати той чи інший митний режим. Вони лише можуть з мотивованих підстав відмовити в такому виборі та лише щодо певної групи режимів [6].

Особливістю обрання митного режиму тимчасового ввезення є те, що застосування даного режиму носить дозвільний характер [7] і ставить вимогу до декларанта обґрунтувати мету тимчасового ввезення. Документами, що обґрунтовують мету тимчасового ввезення, слугують, насамперед, зовнішньоекономічні контракти, які передбачають надання тих або інших послуг, або виконання робіт на митній території України з використанням товарів, що тимчасово ввозяться.

Крім того, таким обґрунтуванням можуть служити і договори купівлі-продажу, поставки, що передбачають доставку товару за допомогою транспортних засобів комерційного призначення, тари або упаковки постачальника або перевізника, що підлягають подальшому реекспорту з митної території України. Таким чином, свобода обрання або зміни митного режиму реалізується шляхом звернення до митних органів за отриманням відповідного дозволу.

Виходячи з викладеного вище, можна визначити основні чинники, які впливають на можливість обрання декларантом митного режиму тимчасового ввезення товарів і транспортних засобів комерційного призначення.

Такими чинниками є низка вимог законодавства в сфері державної митної справи, дотримання яких дозволяє обрати митний режим тимчасового ввезення. Такі вимоги можна умовно поділити на загальні, що стосуються всіх випадків обрання митного режиму тимчасового ввезення, та спеціальні, які обумовлюють можливість та особливості застосування митного режиму тимчасового ввезення до конкретних видів товарів. За умови дотримання зазначених вище умов, митним органом приймається рішення про допущення товарів до переміщення через митний кордон України в режимі тимчасового ввезення (вивезення).

Порядок прийняття такого рішення залежить від особливостей процедури переміщення, до яких відносяться:

1) тимчасове ввезення товарів на загальних умовах,

2) тимчасове ввезення товарів, що переміщуються через митний кордон України на підставі книжок (карнетів) А.Т.А. та CPD,

3) тимчасове ввезення товарів і особистих транспортних засобів громадянами, які перетинають митний кордон України не з метою провадження підприємницької діяльності,

4) тимчасове ввезення транспортних засобів комерційного призначення.

Разом з тим, особливістю саме режиму тимчасового ввезення є те, що дис- позитивність правового регулювання не обмежується лише питаннями свободи вибору митного режиму, а має декілька рівнів і всередині самого режиму.

Першим таким питанням є обрання законодавства, згідно з яким буде здійснюватися процедура тимчасового ввезення товару. Так, ч. 2 ст. 104 МКУ передбачає, що законодавством України з питань державної митної справи можуть бути визначені документи, які використовуються для декларування товарів, транспортних засобів комерційного призначення в митний режим тимчасового ввезення замість митної декларації.

Дане положення деталізується у Порядку виконання митних формальностей згідно заявленого митного режиму, затвердженого Міністерством фінансів України, в якому, зокрема, передбачається, що для митного оформлення товарів, що тимчасово ввозяться на митну територію України, митному органу подаються митна декларація, книжка А.Т.А. або інший документ, передбачений законодавством України з питань державної митної справи (Розділ II, ч. 1 п. 1) [8].

Таким чином, передбачається можливість застосування або митної декларації, яка заповнюється на бланку Єдиного адміністративного документу, який затверджується національним законодавством, або книжки (карнету) А.Т.А., встановленої міжнародно-правовим актом -- Конвенцією про тимчасове ввезення 1990 р.

Більше того, в залежності від обрання способу декларування, з використанням митної декларації або книжки А.Т.А., відбувається і застосування різних процедур митного оформлення товарів. Адже у випадку декларування з використанням митної декларації (форма МД-2, до якої у разі потреби можуть додаватися доповнення форми МД-6 та додаткові аркуші форми МД-3 або специфікація форми МД-8) застосовується процедура, встановлена Положенням про митні декларації [9]. В той же час, у разі подання декларантом при переміщення товарів, замість митної декларації, книжки А.Т.А., діє інша процедура, встановлена Порядком митного оформлення товарів, що переміщуються через митний кордон України з використанням книжок (карнетів) А.Т.А. [8]. Таким чином, вже в рамках митного режиму тимчасового ввезення у декларанта є можливість обирати між двома різними процедурами декларування та митного оформлення тимчасово ввезених товарів і транспортних засобів комерційного призначення.

Ще одним питанням, правове регулювання якого залишає право обрання моделі поведінки декларанта є обрання способу забезпечення виконання зобов'язанні із сплати митних платежів, у тих випадках, коли вимога надання таких гарантій передбачена законодавством.

Надання такого забезпечення передбачено нормою п. 4 ч. 6 ст. 104 МКУ, згідно з якою відповідне забезпечення здійснюється в порядку, встановленому розділом X МКУ. При цьому, згідно зі ст. 110 МКУ забезпечення дотримання вимог режиму тимчасового ввезення забезпечується шляхом:

- застосування міжнародного митного документа (книжки А.Т.А. або книжки CPD), що містить чинну міжнародну гарантію сплати митних платежів, встановлених законом на імпорт товарів;

- надання фінансової гарантії у порядку, передбаченому розділом X МКУ.

При цьому законодавство передбачає дві різні форми надання фінансових гарантій (ч. 1 ст. 309 МКУ):

- надання фінансової гарантії, виданої гарантом (гарантія, що надається у вигляді документа);

- внесення коштів на відповідний рахунок або в касу митного органу (грошова застава).

Таким чином, можна говорити про те, що законодавство надає декларанту вибір із трьох можливих способів забезпечення сплати митних платежів при поміщенні товару у режим тимчасового ввезення. При цьому, обрання конкретного способу забезпечення залежить виключно від волі декларанта та тягне за собою особливості здійснення митного оформлення відповідних товарів, та особливості реалізації відповідного забезпечення у випадку стягнення митних платежів при порушенні вимог режиму тимчасового ввезення.

Наступним рівнем диспозитивності правового регулювання режиму тимчасового ввезення є вибір способів виконання вимог режиму тимчасового ввезення. У особи, відповідальної за дотримання митного режиму тимчасового ввезення, є можливість або самостійно користуватися митним режимом, або передати відповідні права та обов'язки іншій особі. Дане право передбачено ст. 8 Конвенції про тимчасове ввезення та ст. 109 МКУ. Дані норми надають можливість особі, відповідальній за дотримання митного режиму тимчасового ввезення, подати заяву до відповідної митниці щодо отримання дозволу на передачу права використання режиму тимчасового ввезення щодо товарів будь-якій іншій особі. Такий дозвіл надається за дотримання умов, що така інша особа:

1) відповідає вимогам, встановленим законодавством щодо отримання права на тимчасове ввезення товарів;

2) приймає на себе зобов'язання особи, відповідальної за дотримання митного режиму тимчасового ввезення.

Таким чином, дозвіл на подібну передачу прав і обов'язків видається за умови ініціативи двох осіб, між якими здійснюється така передача. Митний орган в свою чергу контролює лише відсутність встановлених законодавством заборон на подібну передачу.

Нарешті, останнім рівнем диспозитивності є обрання способу завершення митного режиму тимчасового ввезення, який визначається нормами (ст.ст. 9 - 13) Конвенції про тимчасове ввезення та (ст. 112) МКУ.

Показовою в даному аспекті є термінологія ст. 112 МКУ, яка окремо визначає завершення та припинення митного режиму тимчасового ввезення. Завершення здійснюється шляхом дій декларанта, за своїм власним вибором, або шляхом реекспорту товарів та транспортних засобів комерційного призначення, або шляхом поміщення товарів в інший митний режим, що допускається МКУ. В той же час поняття «припинення» пов'язане із подіями, незалежними від волі декларанта, і охоплює знищення товарів в результаті форс-мажору, або їх конфіскацію.

Таким чином, можна говорити про те, що диспозитивний метод правового регулювання в рамках митних режимів в цілому та митного режиму тимчасового ввезення, зокрема, є ключовим інструментом реалізації цільового призначення всієї системи митних режимів, як набору типових моделей поведінки осіб, щодо задоволення їх потреб у переміщенні товарів і транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон. При цьому декілька рівнів такого диспозитивного регулювання щодо обрання режиму, порядку виконання зобов'язань та способів припинення режиму забезпечують максимально широкий спектр можливостей задоволення потреб та реалізації законних інтересів відповідних осіб.

торгівля декларант митний товар