Функції прокуратури України: відповідність європейським стандартам

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 343.163

ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ: ВІДПОВІДНІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКИМ СТАНДАРТАМ

Євген БЛАЖІВСЬКИЙ професор кафедри організації роботи та управління в органах прокуратури Національної академії прокуратури України, доктор юридичних наук

Анотація

Висвітлюється правова регламентація деяких функцій прокуратури України з огляду на їх відповідність європейським стандартам, а також особливості реформування функцій прокуратури України з урахуванням рекомендацій європейських інституцій, з'ясовуються проблемні аспекти цього процесу.

Ключові слова: прокуратура; функції прокуратури; європейські стандарти; реформування.

Освещается правовая регламентация некоторых функций прокуратуры Украины с точки зрения их соответствия европейским стандартам, а также особенности реформирования функций прокуратуры Украины с учетом рекомендаций европейских институций, выясняются проблемные аспекты этого процесса.

Ключевые слова: прокуратура; функции прокуратуры; европейские стандарты; реформирование.

The article highlights the legal regulation of certain functions of the Prosecutor's Office of Ukraine in the light of their compliance with European standards, as well as features of reforming functions Prosecutor of Ukraine, taking into account the recommendations of the European institutions, it turns out the problematic aspects of this process.

Keywords: office of public prosecutor; the functions of the Prosecutor's Office; European standards; reformation.

Функції та повноваження прокуратури в Україні завжди були предметом дискусій як серед науковців, так і окремих представників органів державної влади. Проблемам, пов'язаним із процесами реформування органів прокуратури, присвячено праці багатьох учених, зокрема: Ю.М. Грошевого, Л.М. Давиденка, В.В. Долежана, П.М. Каркача, І.М. Козьякова, М.В. Косюти, О.М. Литвака, І.Є. Марочкіна, М.І. Мичка, В.Т. Нора, Г.П. Середи, В.В. Сухоноса, О.М. Толочка, В.В. Шуби, П.В. Шумського, М.К. Якимчука. Питанням міжнародно-правових стандартів діяльності прокуратури приділялась увага у дослідженнях таких вітчизняних науковців, як Т.О. Дунас, М.В. Косюта, О.Г. Кучер, І.Є. Марочкін, М.І. Мичко, О.П. Натрус, М.В. Руденко, М.М. Руденко, О.М. Толочко та інші. Водночас євроінтеграційні процеси, що вже давно тривають в Україні, обумовили необхідність реформування прокуратури України та приведення деяких її функцій у відповідність європейським стандартам. У свою чергу, це потребує здійснення постійного моніторингу та активних досліджень зазначеного питання.

Відтак, метою цієї статті є висвітлення правової регламентації деяких функцій прокуратури України з огляду на європейські стандарти, а також розкриття особливостей реформування функцій прокуратури України з урахуванням рекомендацій європейських інституцій, з'ясування проблемних аспектів цього процесу.

Зауважимо, що основне проблемне питання полягає в неоднозначному ставленні громадськості до наявності у прокуратури повноважень зі здійснення так званого загального нагляду. Адже в більшості країн - членів Європейського Союзу діяльність служби публічного обвинувачення відбувається переважно у сфері кримінальної юстиції.

Так, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) висловила критичні зауваження до Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року, вважаючи, що функції прокуратури виходять за межі повноважень, які повинна мати прокуратура в демократичному суспільстві. Комісія також неодноразово нагадувала про необхідність виконання зобов'язань державними органами України і щодо зміни ролі прокуратури, приведення її діяльності у відповідність європейським стандартам [1]. Після вступу до Ради Європи у 1995 році Україна дала обіцянку, що роль та функції прокуратури буде змінено, зокрема стосовно здійснення загального нагляду за законністю. Цей інститут згодом стане органом, що відповідатиме стандартам Ради Європи.

Водночас Венеціанська комісія визнає, що в деяких країнах функції прокурора не обмежуються кримінальним переслідуванням, і зазначає, що такі функції є правомірними, якщо відповідають певним критеріям. Насамперед прокурор повинен виконувати свої повноваження таким чином, аби гарантувалась повага до принципу розподілу державної влади, а також до принципів незалежності судів, субсидіарності, спеціалізації та неупередженості прокурорів [2]. Цей підхід вимагає, щоб прокуратура була позбавлена надмірних повноважень у сфері загального нагляду, який повинен перейти до судів, у той час як завдання захисту прав людини повинно перейти до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Необхідно зазначити, що Конституція України не передбачає функцій нагляду, проте визнає їх у п. 9 Перехідних положень: «Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства - до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування»[3].

Відповідно до змін, внесених до ст. 121 Конституції України, яку було доповнено пунктом п'ятим, де передбачено, що на прокуратуру покладається «нагляд за додержанням прав і свобод людини та додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами». На думку членів Венеціанської комісії, ця функція прокуратури була актуальна раніше, коли широкі повноваження прокурора були зумовлені неефективною діяльністю відповідних державних органів у сфері захисту прав людини.

У демократичному суспільстві не існує потреби в тому, щоб прокуратура виконувала такі повноваження, про що неодноразово наголошувалось у різних висновках Венеціанської комісії [4], в яких зазначено, що ч. 5 ст. 121 з Конституції України має бути вилучена з метою обмеження повноважень прокуратури. Стверджувалося, що це надасть новий поштовх для реформування прокуратури в Україні та дасть змогу позбутися старої моделі прокуратури.

Збереження за прокуратурою функцій загального нагляду, попри тимчасовий характер цього кроку, викликало занепокоєння, зокрема у зв'язку із наявністю у прокурорів повноважень викликати осіб до прокуратури, входити на територію приміщень як державної, так і приватної форми власності та приймати акти прокурорського реагування з метою усунення порушень закону. Таким чином, повноваження прокуратури у межах виконання функцій загального нагляду надавали їй широкі можливості для втручання у діяльність органів виконавчої влади і перешкоджання приватним особам та організаціям. Крім цього, заслуговує на увагу надане Генеральному прокурору України та іншим прокурорам право брати участь у засіданнях Верховної Ради України, колегій міністерств, центральних органів виконавчої влади, місцевих рад та інших державних органів [5]. Такі права й повноваження, на переконання Ради Європи, суперечать демократичному принципу розподілу влади та ставлять під загрозу права і свободи, передбачені Конституцією України.

При цьому Венеціанська комісія обґрунтувала, чому вважає надання прокуратурі України такої функції недоцільним: «Єдина історично відома модель прокуратури в Україні - це радянська (а перед цим - царська). Ця модель є відображенням недемократичного минулого і не відповідає європейським стандартам та заявленим Радою Європи цінностям. Саме у зв'язку із цим Україна, ставши членом Ради Європи, змушена була взяти на себе зобов'язання щодо реформування прокуратури відповідно до стандартів Ради Європи» [1].

Можливість представляти інтереси громадян також ставиться під сумнів у зв'язку з наданням прокуратурі права на участь в судовому процесі за наявності таких інтересів незалежно від бажання самої особи та навіть її власної спроможності відстоювати свої інтереси самостійно (що є обмеженням права особи на доступ до суду, закріпленого у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а також звертатися до суду, коли вважає за потрібне, та оскаржувати будь-які судові рішення стосовно таких інтересів. Зазначене є невиправданим, оскільки: а) Генеральний прокурор також зобов'язаний представляти інтереси держави, що можуть суперечити інтересам особи; б) завдання захисту інтересів особи перед державою доцільніше доручити таким інститутам, як Уповноважений Верховної Ради з прав людини та центри безоплатної правової допомоги [6].

Крім того, проблеми, пов'язані з наданням права представляти інтереси громадян, ускладнюються наданням прокуратурі додаткових повноважень з оскарження та подання заяв про перегляд будь-яких судових рішень у цивільних, адміністративних та господарських справах незалежно від того, чи брала дана особа участь у процесі, в межах якого було прийнято відповідне рішення.

У наведеному контексті заслуговує на увагу Рекомендація СМ/Rec (2012) 11 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам щодо ролі прокуратури поза системою кримінальної юстиції (Рекомендація) [7]. У ній, зокрема, зазначається, що в тих державах, де національна правова система надає прокурорам певні обов'язки і повноваження поза системою кримінальної юстиції, їхня місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи і забезпечувати верховенство права.

Разом із тим у Рекомендації не визначено конкретних повноважень прокуратури поза системою кримінальної юстиції, які можуть або не можуть бути покладені на прокурорів. Встановлено лише низку керівних принципів щодо їх ролі поза системою кримінальної юстиції, особливо в таких галузях, як цивільне й адміністративне право.

Серед загальних принципів варто зазначити такі:

- обов'язки та повноваження прокурорів поза системою кримінальної юстиції повинні чітко встановлюватися законом задля уникнення неоднозначного тлумачення;

-як і в сфері кримінального права, прокурори мають виконувати свої обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції у суворій відповідності із принципами законності, об'єктивності, справедливості та безсторонності;

- органи прокуратури повинні впровадити такий підхід у свою роботу, що характеризується абсолютною прозорістю і відкритістю, водночас дотримуючись відповідних вимог стосовно конфіденційності певної інформації;

- поведінка прокурорів має регулюватися відповідними кодексами етики;

- органи прокуратури повинні мати у своєму розпорядженні необхідні фінансові ресурси для належного виконання своїх обов'язків поза системою кримінальної юстиції.

Окремо в Рекомендації наводяться так звані спеціальні принципи (які застосовуються до певних обов'язків та повноважень прокурорів) стосовно: а) доступу громадськості до правосуддя та засобів правового захисту; б) судових проваджень, в яких прокурор виступає головною стороною; в) судових проваджень, в яких прокурор вступає або приєднується як сторона; г) принципів юридичної визначеності та res judicata (принцип, відповідно до якого рішення суду є остаточним та оскарженню не підлягає (див., наприклад, ст. 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод)).

Заслуговують на увагу також положення Рекомендації, які відображають роль прокуратури як наглядового органу. Так, у випадках, коли прокурори наділені наглядовими повноваженнями щодо національних, регіональних та місцевих органів влади, а також щодо інших юридичних осіб, з метою забезпечення їх належного функціонування відповідно до закону вони повинні здійснювати свої повноваження незалежно, прозоро і в повній відповідності з принципом верховенства права. Стосовно приватних юридичних осіб прокурор повинен мати змогу здійснювати свої наглядові функції лише в тих випадках, коли є розумні та об'єктивні підстави вважати, що приватні установи порушили свої юридичні зобов'язання, у тому числі передбачені міжнародними договорами стосовно прав людини.

Згідно з положеннями Рекомендації незалежно від характеру обов'язків, будь-то кримінальне, цивільне, адміністративне або інше право, прокурори повинні діяти відповідно до принципів верховенства права, прав людини та інших принципів, які є фундаментальними в усіх демократичних суспільствах. З метою кращого розуміння того, як ці принципи можуть застосовуватися до компетенції органів прокуратури поза системою кримінальної юстиції, Радою Європи було здійснено аналіз та оцінку особливостей функціонування прокуратури в різних правових системах держав-учасниць. У той час, коли деякі держави-учасниці обмежують роль публічних обвинувачів виключно кримінально-правовою сферою, інші не встановлюють точної компетенції, а її обсяг в різних державах відрізняється. Особливо помітна різниця щодо ролі органів прокуратури в системі загального права у французькій та в східноєвропейській (Російській Федерації, Україні та Республіці Молдова) правових системах.

Прикладом таких повноважень прокурорів є, зокрема, визнання або анулювання шлюбів, захист прав дітей або недієздатних осіб, реєстрація виникнення чи припинення діяльності комерційних структур, банкрутство. Існують правові системи, які покладають на публічних обвинувачів обов'язки у сфері трудового права, зокрема стосовно представництва інтересів працівників у судах. До другої групи повноважень органів прокуратури належить здійснення контролю за органами державного управління та іншими юридичними особами щодо відповідності їхньої діяльності закону, в тому числі шляхом оскарження рішень адміністративних органів.

У Рекомендації зазначено також про те, що огляд функцій, які виконують служби публічного обвинувачення у правових системах держав -- учасниць Ради Європи, свідчить про значну їх різноманітність, що утруднює класифікацію за чіткими критеріями. Проте органи прокуратури мають багато спільних рис. Загальновизнано, що поза системою кримінальної юстиції публічні обвинувачі можуть ініціювати судове провадження, підтримувати позов у суді, оскаржувати судові рішення. У деяких державах, наприклад Бельгії, Франції, служба публічних обвинувачів також уповноважена підтримувати верховенство права, захищати права і свободи осіб та інтереси держави, сприяти гармонізації судової практики. У Нідерландах публічний обвинувач є органом, що здійснює моніторинг і наглядає за службами цивільної реєстрації. У Республіці Молдова прокурори уповноважені вимагати документи, матеріали, іншу інформацію від юридичних осіб незалежно від форми власності. У Російській Федерації прокурор може зупинити дію будь-якого правового акта адміністративного органу.

Варто зауважити, що в Рекомендації не зазначено, які повноваження можуть бути покладені на публічних обвинувачів. Держави-учасниці самостійно визначають завдання прокуратури поза системою кримінальної юстиції, наголошуючи на необхідності обов'язкового дотримання принципу верховенства права та гарантування прав людини і основоположних свобод.

Рекомендація встановлює принципи, що регулюють діяльність прокуратури як наглядового органу. Як було зазначено, така функція прокуратури суттєво різниться в правових системах окремих держав- учасниць залежно від традицій, усталеної практики та законодавчих положень, що регулюють відносини між виконавчою, судовою та законодавчою гілками влади. Як і в інших сферах, Рекомендація не має на меті визначити природу наглядової ролі служби публічних обвинувачів. Вона лише покликана обмежити роль прокуратури шляхом встановлення загальних принципів задля забезпечення безпеки та утвердження законності.

З огляду на необхідність приведення національного законодавства у відповідність зазначеним вище європейським стандартам 14 жовтня 2014 року було прийнято новий Закон України «Про прокуратуру» (Закон) [8], в якому вилучено функцію загального нагляду з переліку функцій та повноважень прокуратури.

У ст. 23 Закону докладно описано представницьку функцію прокуратури, передбачену п. 2 ст. 121 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону. Відповідно до європейських стандартів виконання прокурором інших функцій, окрім функції кримінального переслідування, має здійснюватися із обов'язковим дотриманням принципів поділу державної влади, в тому числі поваги до незалежності судів, і принципів субсидіарності, спеціальності та неупередженості прокурорів.

Таким чином, Закон передбачає представництво прокурорами зазначених вище інтересів лише у випадках, якщо особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права чи реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист (ч. 2 ст. 23 Закону); виключає здійснення представництва держави в деяких випадках (ч. 3 ст. 23 Закону) та передбачає, що прокурор повинен обґрунтовувати підстави для представництва в суді і що громадянин чи його законний представник, а також державні органи можуть оскаржити наявність підстав для представництва (ч. 4 ст. 23 Закону). Це, однак, не спростовує того факту, що прокурори уповноважені діяти для досягнення як інтересів держави, так і інтересів фізичних осіб, та що ці інтереси можуть суперечити одні одним [9].

На думку Венеціанської комісії, у формулюванні положення ст. 23 Закону не вдалося чітко визначити сферу компетенції, яку передбачає функція представництва прокурором інтересів осіб. Проте, враховуючи, що коло таких осіб обмежене, а також пропоновані зміни до ст. 29 Господарського процесуального кодексу України (ГПК України), ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України), ст. 60 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) і ст. 128 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України), відповідно до яких для представництва інтересів громадянина прокурор повинен надати «письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи», ці положення можна вважати такими, що вводять в дію рекомендації, закріплені в пунктах 81, 82 Спільного висновку Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії), Директорату з прав людини, Генерального директорату з прав людини та верховенства права CDL-AD(2013)025 щодо проекту Закону України «Про прокуратуру» [9].

Необхідно зазначити, що відсутність такої додаткової підстави для представництва інтересів громадянина, як завдання збитків в результаті кримінального правопорушення або іншого суспільно небезпечного діяння, є відповіддю на заперечення, висунуте в п. 83 Спільного висновку, оскільки така норма може суперечити ст. 128 КПК України.

З огляду на те, що відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону представництво держави, як зазначалося раніше, обмежується її законними інтересами і що представництво інтересів державної компанії не допускається, починають діяти рекомендації, закріплені в пунктах 88 і 89 Спільного висновку [9]. Водночас сфера застосування представницьких повноважень обмежена тим, що вони неприйнятні у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань, а також вимогою щодо надання Генеральним прокурором України або його першим заступником чи заступником відповідно до їх компетенції письмової вказівки чи наказу, якщо представництво стосується інтересів Кабінету Міністрів України і Національного банку України. Однак, на переконання Венеціанської комісії, дозвіл на представництво Кабінету Міністрів України і Національного банку України на підставі письмового дозволу Генерального прокурора України або його заступника є неприйнятним та його можна розцінювати як «крок назад». правовий регламентація прокуратура стандарт

Також, як рекомендується в пунктах 85 і 87 Спільного висновку, підстави для виконання цієї функції повинні бути переконливо обґрунтованими в суді (цю норму закріплено змінами до відповідного законодавства, передбаченими в ч. 5 Розділу XII Закону) і можуть оскаржуватися фізичною або юридичною особою, інтереси якої зачіпаються.

Повноваження щодо отримання інформації з метою представництва інтересів, передбачені в ч. 4 ст. 23 Закону, більш обмежені, ніж ті, щодо яких висловлено зауваження в пунктах 90-93 Спільного висновку [9]. Проте все ще наявне право на доступ до матеріалів, що знаходяться у віданні державних органів, незважаючи на можливість виникнення питань, пов'язаних із повагою до приватного життя, гарантованого, зокрема, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У Розділі XII Закону передбачено внесення змін до ч. 5 ст. 46 ЦПК України, відповідно до яких прокурору (або Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини) надається право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що містяться у справі, «з метою вирішення питання щодо наявності підстав для ініціювання перегляду судових рішень у справі, розглянутій без їх участі, вступу у справу за позовом (заявою) іншої особи». До п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про виконавче провадження» внесено подібні зміни, щоб надати прокурору право вирішувати, чи слід вступати у виконавче провадження. Однак варто наголосити, що зазначене не відповідає рекомендації, наданій у п. 94 Спільного висновку, про те, що це має відбуватися лише з попереднього дозволу відповідного суду. А тому, як зазначає Венеціанська комісія, для досягнення такої відповідності згадане положення слід змінити [9].

На думку Венеціанської комісії, положення ч. 5 ст. 23 Закону, які стосуються направлення «звернення про можливість досудового врегулювання спору», сформульовані таким чином, що більшою мірою схожі на примус, ніж на переговори, оскільки в них не наведено, зокрема, переліку конкретних заходів, які міг би запропонувати прокурор. Це може призвести до порушення принципу рівноправності, тому здійснення цього повноваження потрібно тримати під контролем або взагалі скасувати.

Хоча в ч. 6 ст. 23 Закону прямо не вказується, як рекомендавано в пунктах 79 і 95 Спільного висновку, що прокурор повинен мати тільки процесуальні права сторони, яку він представляє, формулювання частин 2 та 3 наводять на думку, що повноваження, передбачені ч. 6, тепер відповідають позиції, висловленій у Спільному висновку [9]. Це також підтверджується у ч. 7 ст. 24 Закону, в якій визначено, що повноваження прокурорів, встановлені у цій статті, «здійснюються виключно на підставах та в межах, передбачених процесуальним законодавством».

Водночас Венеціанська комісія наголошує на необхідності забезпечення ефективної діяльності органів та установ, на які покладено обв'язки захисту інтересів осіб і держави, а також терміновому створенні системи безоплатної вторинної правової допомоги.

Таким чином, на підставі викладеного вище можна підсумувати, що відповідно до нового Закону України «Про прокуратуру» функції та повноваження прокуратури приведені у відповідність з рекомендаціями Ради Європи, викладеними у висновках Венеціанської комісії. Однак багато положень Закону заслуговують на критику з огляду на їхню недоцільність та невідповідність національному законодавству. Вітчизняні правотворці, розробляючи Закон, необґрунтовано включили до нього норми, які суперечать усталеним правовим традиціям та чинному законодавству України. Наприклад, незрозуміло, що мається на увазі під державними компаніями, чому діяльність прокурорів під час здійснення представництва інтересів громадянина чи держави значною мірою залежить від думки суддів, оскільки сама Венеціанська комісія у своїх висновках наголошувала на незалежності прокуратури від судової гілки влади. І це не весь перелік неточностей та неузгодженостей, що містяться в новому Законі України «Про прокуратуру». Не варто забувати, що європейські стандарти мають рекомендаційний характер і їх закріплення в чинному законодавстві України повинно відбуватись з урахуванням історичних та національних традицій, про що неодноразово наголошувалося самою Радою Європи. Процес приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів повинен відбуватись виважено та обґрунтовано. Неприпустимою є практика необдуманого копіювання положень, зазначених у різноманітних висновках Венеціанської комісії, та включення їх до законодавства України. Такий процес законотворення призводить до прийняття неякісних та неефективних законів, які не можуть мати належного практичного застосування.

Список використаних джерел

1. Висновок Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії) щодо проекту Закону України «Про прокуратуру» (CDL-AD(2009)048) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL-AD%282009%29048-ukr

2. Висновок № 3(2008) Консультативної ради Європейських прокурорів щодо ролі прокуратури поза сферою кримінальної юстиції Режим доступу: http://pravo.org.ua/files/ zarub_zak on/Vus_3_2008.pdf

3. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

4. Vademecum on the Judiciary CDL-JU(2008)001 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-JD%282008%29001-e

5. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 53. - Ст. 793.

6. Звіт Венеціанської комісії про європейські стандарти щодо незалежності судової системи. - Ч. ІІ: Прокуратура CDL-AD(2010)040 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.venice.coe. int/webforms/doсuments/CDL-AD(2010)040.aspx

7. Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції: Рекомендація Rec (2012)11 Комітету міністрів державам-учасницям Режим доступу: URL http://www.pravo.org.ua/files/ rec_c^ do_publ.PDF

8. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII // Офіційний вісник України. - 2014. - № 87. - Ст. 2471.

Размещено на Allbest.ru