Сучасні міжнародно-правові стандарти кримінальної відповідальності за посягання на територіальну цілісність держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні міжнародно-правові стандарти кримінальної відповідальності за посягання на територіальну цілісність держави

Лосич Сергій Васильович

Анотації

У даній статті автор здійснює ґрунтовний розгляд та аналіз сучасних міжнародно-правових стандартів кримінальної відповідальності за посягання на територіальну цілісність держави. На основі звернення до універсальних джерел міжнародного публічного права та джерел національного кримінального права суверенних держав, автор виявляє широку політико-правову проблематичну сутність означеного питання.

Ключові слова: принципи міжнародного публічного права, територіальна цілісність, право на самовизначення, посягання, національне кримінальне право, кримінальна відповідальність, покарання.

Актуальність

Територіальна цілісність або територіальна неподільність держави, недоторканність та непорушність державних кордонів є багатовіковою, суспільно обумовленою та суспільно значущою цінністю, яка пильно та суворо охороняється відповідно до норм не лише конституційного, але й, як відомо, кримінального права.

Нерозривність єдиного державно-територіального організму є природною запорукою постійного національно-культурного та соціально-економічного відтворення власне самого народу, суспільства будь-якої держави.

Від ефективного правового попередження, чіткої правової кваліфікації та справедливого покарання будь-яких злочинних, нічим не виправданих посягань на територіальну цілісність держави залежить зрештою захист таких універсальних, невід'ємних, конституційних прав та свобод людини і громадянина, як право на життя, свободу, безпеку, соціальне забезпечення, недоторканність власності, особистісну гідність, культурне самовираження тощо. міжнародний правовий кримінальний

Однак, як відомо, у рамках сучасної міжнародно-правової практики час від часу мають місце ті чи інші форми територіального поділу раніше просторово цілісних держав, результатом чого є як політична, економічна та культурна автономізація, так і повне відокремлення тих чи інших адміністративних одиниць, що становлять особливі національно-етнічні, мовно-культурні або релігійні територіальні частини тієї чи іншої держави.

Тому сучасне національне як конституційне, так і кримінальне право будь-якої держави, враховуючи відповідні норми та принципи міжнародного публічного права, поставлені перед нагальною необхідністю здійснення адекватного, виваженого та справедливого застосування чітко визначених норм, які передбачають ту чи іншу міру кримінальної відповідальності за посягання на територіальну цілісність держави.

Отже, ґрунтовний розгляд та неупереджений аналіз сучасних міжнародно-правових стандартів, які тим чи іншим чином детермінують інститут кримінальної відповідальності за посягання на територіальну цілісність держави надасть українським науковцям-правникам можливість не лише детально осягнути означені стандарти, але й розробляти та вносити корисні, новаторські законотворчі пропозиції щодо потенційно можливого, обережного та виваженого реформування відповідних частин/норм сучасного кримінального права України.

Аналіз використаних джерел

Розгляд та аналіз сучасних міжнародно- правових стандартів кримінальної відповідальності за посягання на територіальну цілісність держави здійснено за допомогою звернення до універсальних джерел міжнародного публічного права та джерел національного кримінального права суверенних держав.

Метою даної статті є розгляд та аналіз сучасних міжнародно-правових стандартів кримінальної відповідальності за посягання на територіальну цілісність держави.

Виклад основного матеріалу

Інститут сучасної держави, яка є юридично цілісним територіально-просторовим, однак далеко не завжди моноетнічним, мононаціональним, монокультурним та моногосподарським утворенням, стикається іноді із внутрішніми та зовнішніми загрозами цілковитої або часткової територіальної дезінтеграції. Дії окремої особи або групи осіб, спрямовані на злочинну зміну територіального status quo тієї чи іншої держави, визнаються в джерелах кримінального права всіх держав світу в якості тяжкого кримінального злочину, який загрожує найвищим інтересам держави, інтересам громадян, національній безпеці.

Однак широкий, комплексний, багатосторонній проблематичний контекст означеного питання зазнає на собі прямого впливу через наявність і досі не вирішеної правової колізії між дією двох окремо взятих принципів сучасного міжнародного публічного права: принципу територіальної цілісності держав та принципу рівноправ'я та права народів розпоряджатися своєю долею (принцип самовизначення народів). Вплив цих двох принципів на норми національного, зокрема і кримінального права тієї чи іншої держави, відтворюється і через часте зазначення пріоритетності норм міжнародного права перед нормами національного права.

Основними джерелами сучасного міжнародного публічного права та іншими міжнародними документами, в яких зафіксовано два означені принципи, які, у свою чергу, продукують у цілому рівні права обох сторін подібних конфліктних правовідносин, є Статут Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року (надалі - Статут ООН), Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй від 24 жовтня 1970 року (надалі - Декларація про принципи міжнародного права), Декларація про зміцнення міжнародної безпеки від 16 грудня 1970 року, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року (надалі - Гельсінський Заключний акт), Віденська декларація та Програма лій від 25 червня 1993 року.

Так, у Преамбулі до Статуту ООН невипадково зазначається, серед іншого, що народи Об'єднаних Націй є переповненими рішучості ствердити віру у рівність прав великих і малих націй [1].

Виходячи із міжнародної політичної, військової та кримінально-правової практики кінця ХХ - початку ХХІ століть, великі або, іншими словами, титульні чи державотворчі нації захищають своє цілком легітимне та невід'ємне право на територіальну цілісність усієї держави, у тому числі за допомогою застосування відповідних каральних норм кримінального права. Тому у Преамбулі до Декларації про принципи міжнародного права зазначається, що будь- яка спроба, спрямована на часткове або повне порушення національної єдності та територіальної цілісності держави або країни або їхньої політичної незалежності (з боку цілої держави або окремої особи. - Прим. авт.), є несумісною із принципами та цілями Статуту ООН [2].

Принцип територіальної цілісності держав є, у свою чергу, похідним від найпершого та одного із наріжних принципів сучасного міжнародного публічного права - принципу суверенної рівності всіх держав, який продукує і суверенне право будь-якої держави самостійно та відповідно до норм суто національного, зокрема і кримінального законодавства, вирішувати будь-які, в тому числі проблемні та гострі питання, які належать до внутрішньодержавної суверенної юридичної компетенції. Так, у п. 7. ст. 2 Статуту ООН зазначається (мовою-оригіналом джерела): "7. Настоящий Устав ни в коей мере не дает Организации Объединенных Наций права на вмешательство в дела, по существу входящие во внутреннюю компетенцию любого государства (зокрема і щодо застосування норм кримінального права та здійснення правосуддя. - Прим. авт.), и не требует от Членов Организации Объединенных Наций представлять такие дела на разрешение в порядке настоящего Устава" [1].

З іншого ж боку, "малі нації", зокрема і конкретні фізичні особи з їхнього числа, які за принципами міжнародного публічного права та за певних дійсних обставин визнаються такими, що ведуть національно-визвольну боротьбу, користуються беззаперечним та вільним правом не лише на певне культурне, економічне, адміністративне, але й широке державно-політичне самовизначення. Так, принцип рівноправ'я та самовизначення народів було проголошено, крім Статуту ООН, також у Декларації про принципи міжнародного права (мовою джерела): "Создание суверенного и независимого государства, свободное присоединение к независимому государству или объединение с ним, или установление любого другого политического статуса, свободно определенного народом, являются формами осуществления этим народом права на самоопределение. Каждое государство обязано воздерживаться от каких-либо насильственных действий, лишающих народы, о которых говорится выше, в изложении настоящего принципа, их права на самоопределение, свободу и независимость" [2].

Забезпечення такого права, як відомо, часто викликає втручання міжнародної спільноти, міжнародних урядових організацій, третіх держав або групи держав, міжнародних контактних (урядових) груп. Це, так чи інакше, може іноді обмежувати правозастосовну юрисдикцію норм конституційного та кримінального права суверенної держави, діяльність її судових та інших інстанцій.

Однак у Декларації про принципи міжнародного права одразу ж чітко зазначається як важливість, можливість, так і умова збереження територіальної цілісності держав, а також неприпустимість злісного, протиправного, довільного та злочинно- волюнтаристського тлумачення принципу рівноправ'я та самовизначення народів (мовою джерела): "Ничто в приведенных выше пунктах не должно истолковываться как санкционирующее или поощряющее любые действия, которые вели бы к расчленению или к частичному или полному нарушению территориальной целостности или политического единства суверенных и независимых государств (як з боку інших держав, так і з боку окремих осіб. - Прим. авт.), соблюдающих в своих действиях принцип равноправия и самоопределения народов (курсив мій. - Авт.), как этот принцип изложен выше, и, вследствие этого, имеющих правительства, представляющие без различия расы, вероисповедания или цвета кожи весь народ, проживающий на данной территории" [Там само].

Рівноважне, примирливе, розбірливе ставлення до протиріччя між двома означеними принципами міжнародного публічного права міститься, на нашу думку, у редакції тлумачення принципу рівноправ'я та самовизначення народів, яка міститься у Гельсінському Заключному акті (мовою джерела): "Государства-участники будут уважать равноправие и право народов распоряжаться своей судьбой, действуя постоянно в соответствии с целями и принципами Устава ООН и соответствующими нормами международного права, включая те, которые относятся к территориальной целостности государств" [3].

Застосування відповідних правових норм про кримінальну відповідальність за посягання на територіальну цілісність держави, вчинене окремою, так би мовити, "пересічною" фізичною особою або групою таких осіб, коли таке посягання не було здійснено внаслідок політичного курсу другої держави, згідно з рішенням її найвищих державних та політичних органів (що за Статутом Міжнародного кримінального суду визначається терміном "агресія"), належить до компетенції лише національного кримінального права.

Цілком природною та в певній мірі припустимою, однак не абсолютно правильною, може виявитися думка про те, що більш або менш суворий характер відповідних норм про кримінальну відповідальність за посягання на територіальну цілісність держави може залежати від форми державного устрою, політичного досвіду держави, її політичних традицій, наявності або відсутності проблем у відносинах із сусідніми державами.

Так, наприклад, відносно ліберальний діючий Кримінальний кодекс такої високо демократичної держави як Швейцарська Конфедерація (надалі - КК Швейцарії), відповідно до ст. 265, передбачає, що будь-яка особа, яка, вдаючись до застосування насильства, вчиняє дію, спрямовану на відрив якоїсь частини швейцарської території від Конфедерації або частини кантональної території від кантону, буде покарана через позбавлення волі на термін не менше одного року [4, 110].

Таке ж саме покарання передбачено, відповідно до п.1 ст. 266 КК Швейцарії, у разі, якщо будь-яка особа вчиняє дію, спрямовану на порушення незалежності Конфедерації або створення загроз її незалежності, або створення загроз незалежності Конфедерації через сприяння зовнішньому втручанню у внутрішні справи; входження ж у відносини із урядом закордонної держави або його представниками з метою розв'язання війни проти Конфедерації (наслідком чого може бути і відторгнення частини державної території. - Прим. авт.), карається, відповідно до п.2 ст. 266 КК Швейцарії, позбавлення волі на термін не менше трьох років. У найбільш серйозних випадках передбачено покарання через довічне тюремне ув'язнення (як дослівно зазначено) [Там само].

Не меш важливими видаються і положення ст. 268 КК Швейцарії, відповідно до яких будь-яка особа, яка зносить, переміщує або робить непізнаваним, неправдиво встановлює або фальсифікує розташування пограничного стовпа або інших атрибутів державного кордону, призначенням яких є фіксація державного, кантонального або комунального кордону, буде покарана через позбавлення волі на термін не більше п'яти років або через сплату штрафу

Стаття 275 ter КК Швейцарії зазначає протизаконність заснування асоціацій, приєднання до них, участі в їхній діяльності, закликів до створення та виконання їхніх вказівок, якщо метою діяльності таких асоціацій є дії, визнані злочинами відповідно вищезазначених статей 265 та 266 КК Швейцарії; передбаченим при цьому покаранням є позбавлення волі на термін не більше трьох років або через сплату штрафу [4, 114].

Більш суворими видаються норми про кримінальну відповідальність за посягання на територіальну цілісність у кримінальному праві тих держав, які на наприкінці ХХ - початку ХХІ століття зазнали певної або навіть колосальної територіальної дезінтеграції. Одним із яскравих та надзвичайно трагічних європейських прикладів є досвід утворення цілих шістьох (!!!) нових держав із територій, які раніше входили до Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія та Республіки Сербія. Важливо зазначити, що відповідні норми права таких держав відтворюють не лише правовий, але й певний історико-політичний контекст таких злочинів, які призводили до територіальних втрат.

Так, п. (1) ст. 307 Кримінального кодексу Республіки Сербія (надалі - КК Сербії) зазначає, що у разі, якщо будь-яка особа, використовуючи силу або вдаючись до інших антиконституційних способів, намагатиметься віддати (від англ. to cede - передавати, поступатися, здавати, віддавати) певну частину території Сербії або приєднати таку частину сербської території до іншої держави, то таку особу буде покарано через позбавлення волі на термін від трьох до п'ятнадцяти років [5, 108].

Такий самий термін тюремного ув'язнення передбачено, відповідно до п. (1) ст. 311 КК Сербії за участь у повстанні, спрямованому проти конституційного ладу, безпеки та територіальної цілісності Сербії; мінімальним терміном позбавлення волі, яким карається саме організатор або вожак такого повстання, становить, відповідно до п. (2) цієї ж статті, п'ять років [5, 109].

У п. (1) ст. 321 КК Сербії зазначено, що у разі, якщо вчинення злочину за ст. 307 призвело до смерті однієї особи або більшої кількості осіб, або вчинення такого злочину загрожувало життям людей, або супроводжувалося тяжким насильством або масовими руйнаціями, або якщо наслідком вчинення злочину стала загроза безпеці, економічній або військовій могутності держави, то правопорушника буде покарано через позбавлення волі на термін не менше десятьох років; якщо ж вчинення такого злочину призвело до навмисної смерті однієї особи або більшої кількості осіб, то передбаченим покаранням є, відповідно до п. (2) цієї ж статті, позбавлення волі на термін від тридцяти до сорока років; покарання за п. (2) цієї статті застосовується до кожного, хто вчинить злочин за ст. 307 на час стану війни, збройного конфлікту та надзвичайного стану [5, 112].

Надзвичайно суворими видаються норми про кримінальну відповідальність за посягання на територіальну цілісність у кримінальному праві Республіки Судан (Африка), від якої в 2011 році відкололася територія, яка тепер є суверенною та визнаною державою Республіка Південний Судан. Так, у ст. 50 Кримінального кодексу Республіки Судан передбачено, що у разі, якщо будь-яка особа, яка вчинить будь-яку дію, метою якої є підрив конституційного ладу держави або створення загрози для її єдності та незалежності, така особа буде покарана через смерть, довічне тюремне ув'язнення або менший період позбавлення волі. Усе майно такої особи може бути конфісковано [6, 17].

Суворими залишаються відповідні норми кримінального права і тих держав, у яких територіально-автономічні та державницькі устремління у певних регіонах є відносно тривалими, латентними та досі не вирішеними; такі устремління, наприклад, в Іспанії, актуалізуються час від часу, зокрема і через здійснення терористичних та інших насильницьких актів.

Так, наприклад, злочин посягання на територіальну цілісність у діючому Кримінальному кодексі Королівства Іспанія (надалі - КК Іспанії) є складовою поняття злочину повстання. П. 5 ст. 472 КК Іспанії зазначає, серед іншого, що винесення вироку за злочин повстання стосується і тих, хто, вдаючись до насильства та публічно, повстає за проголошення незалежності будь-якої частини національної території

П. 1 ст. 473 КК Іспанії зазначає, у свою чергу, що ті, хто підбурюючи повстанців, сприяв або підтримував повстання та його вожаків (у даному випадку у разі повстання за незалежність певної території. - Прим авт.), карається через позбавлення волі на термін від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти років та абсолютну заборону на діяльність протягом цього ж періоду; молодші командири повстання караються через позбавлення волі на термін від десяти до п'ятнадцяти років та абсолютну заборону на діяльність протягом цього ж періоду, а звичайні учасники такого повстання караються через позбавлення волі на термін від п'яти до десяти років та спеціальну заборону обіймати державні посади на термін від шести до десяти років.

Відповідно до п. 2 цієї ж статті КК Іспанії, у разі використання зброї або у разі бойових зіткнень між повстанцями та вірними державній владі загонами, або якщо повстання завдало злочинної шкоди об'єктам комунальної або приватної власності, пошкодило телеграфні та телефонні мережі, завдало шкоди повітряному, залізничному або іншому сполученню, спричинило насильство по відношенню до інших людей, під час повстання мало місце вимагання фінансових коштів або відвернення громадських фінансових фондів від цілі їхнього законного призначення, то перша категорія осіб карається через позбавлення волі на термін від двадцяти п'яти до тридцяти років, друга - від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти і третя - від десяти до п'ятнадцяти [Там само].

Висновок