Стан та проблеми реформування адміністративно-територіального устрою України

Але, підсумовуючи, необхідно констатувати, що регіональна політика у 2016 р. формується під впливом викликів, які у разі недостатнього на них реагування можуть перерости в загрози стабільного розвитку регіонів. Такими викликами є:

- недостатність коштів Державного та місцевих бюджетів для реалізації окремих заходів регіональної політики. Попри те, що у 2015 р. відбулися значні зміни в системі формування місцевих бюджетів (передання до місцевих бюджетів єдиного податку, запровадження податку на нерухомість як місцевого, зміна розподілу основного доходного джерела місцевих бюджетів - податку на доходи фізичних осіб - на користь бюджетів місцевого самоврядування, введення субвенції на підтримку інфраструктури об'єднаних територіальних громад), продовжує зростати дотаційність місцевих бюджетів. У 2015 р. частка міжбюджетних трансфертів у доходах місцевих бюджетів зросла до 59,1 % (на 2,7 в.п. з 2014 р.), однак трансферти спрямовувалися переважно на соціально-культурну сферу (субвенції із соціального захисту населення становили 38,3 %, інші субвенції - 12,4 %) Дані Міністерства фінансів України (www.minfin.gov.ua).;

проблеми у використанні коштів Державного фонду регіонального розвитку. До цього часу значна кількість проектів, поданих регіонами починаючи з 2012 р. (з моменту започаткування дії ДФРР), вирішували лише поточні проблеми, не були спрямовані на розвиток і не завжди відповідали регіональним стратегіям розвитку. У 2015 р. значна кількість проектів була відхилена внаслідок їх невідповідності вимогам, і кошти ДФРР взагалі не були освоєні. Жоден регіон України не використав у повному обсязі виділені кошти, найменший рівень використання - 55,94 % - спостерігався у Запорізькій області. У 2015 р. було відкрито асигнувань по ДФРР на суму 2889,7 млн грн, відповідно нерозподілений залишок становив 11,132 млн грн. Загалом у 2015 р. реалізовувалося 876 проектів, з них у 2015 р. завершено 532. Найбільше проектів реалізовувалось у Донецькій області (112), а найменше - в Одеській (5) та м. Києві (1) Дані Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (www.minregion.gov.ua).;

потреба в додаткових ресурсах для реалізації заходів регіональної політики в умовах несприятливого інвестиційного клімату та відпливу інвестицій. Збільшенню обсягів залучення інвестицій може сприяти діяльність міжнародних організацій з надання технічної та дослідницької допомоги органам місцевого самоврядування під час реалізації проектів;

передання на рівень громад питань забезпечення повсякденних потреб і відповідальності за соціально-економічний розвиток території. Децентралізація влади значно розширила можливості громад, однак для їх успішного втілення необхідні значні фінансові ресурси. Передання до місцевих бюджетів нових податків і нові субвенції можуть лише частково сприяти зміцненню фінансової спроможності громад. Головний фінансовий ресурс громад криється у використанні результатів освоєння внутрішнього виробничого та ресурсного потенціалу. Галузі, які в першу чергу можуть стати каталізаторами зростання економіки регіонів, - це сільське господарство, будівництво, хімічна промисловість, гірничодобувна промисловість, транспортна сфера (вантажо- і пасажи- роперевезення), туризм;

існування постконфліктних територій у Донецькій та Луганській областях, які потребують застосування оновлених інструментів регулювання свого розвитку. Без вирішення проблеми постконфліктних територій зростає загроза появи нових депресивних територій, постраждалих від бойових дій. Для вирішення цих проблем наразі недостатньою є інституційна база для проведення комплексних заходів з відбудови: відсутні державні програми з комплексної відбудови території, не сформована система дій органів влади щодо проведення відбудови, надання допомоги в соціальній сфері характеризується хаотичністю та неперіодичністю, а завдання із соціального забезпечення громадян перекладається на волонтерські організації та рухи. Крім того, перед органами влади й самоврядування постала потреба вирішення питань економічного характеру (відновлення діяльності суб'єктів господарювання) та соціального (забезпечення нормальної життєдіяльності громадян) у короткостроковому періоді та на більш далеку перспективу, необхідність одночасного вирішення питань стратегічної відбудови господарства та забезпечення повсякденної життєдіяльності громадян на постраждалій території;

- наявність стислих і жорстких умов відбудови зруйнованої території, таких як нестача коштів державного та місцевих бюджетів для реанімування регіону Донбасу, перетин і конфлікт повноважень місцевих органів влади щодо проведення відбудови, відсутність досвіду ведення робіт на постконфліктних територіях та взаємодії з окупованими територіями (зокрема, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України тільки розпочинає свою роботу). До цих умов додається неможливість виокремлення або фізичного розділення інфраструктурних та виробничих об'єктів на такі, що розташовані на деокупованій території, і такі, що залишилися за зоною зіткнення або розташовані в "сірій зоні”, насамперед це стосується інфраструктурних об'єктів (мереж енергопостачання та залізниць). У такій не- визначеній і слабко керованій з боку органів влади та самоврядування ситуації має відбуватися формування системи відбудови постконфліктних територій.

Такі рамкові умови регіональної політики звужують можливості традиційного використання інструментів регулювання регіонального розвитку. Отриманий регіонами в попередні роки запас стійкості може швидко вичерпатися, що зумовлює необхідність діяти у стислий час, зважаючи на продовження соціально-економічної кризи та неочевидні перспективи появи нових ринків збуту товарів і нових торговельних партнерів.

Перед органами влади та самоврядування ще два роки тому постало завдання віднайти нові інструменти регулювання регіонального розвитку, які були б спроможні забезпечити стабілізацію розвитку й поступове соціально-економічне відновлення.

Для планомірної реалізації заходів зі стабілізації соціально-економічного розвитку регіонів необхідним є значне посилення ролі інституційних інструментів та інституцій регулювання регіонального розвитку, які опікуються питаннями відносин органів місцевого самоврядування регіонів і громад з органами влади, бізнесом та громадськими організаціями, спрощують процедуру доступу до фінансових ресурсів підтримки. З іншого боку, у контексті децентралізації влади на органи місцевого самоврядування первинного рівня покладається низка завдань щодо забезпечення розвитку підпорядкованої території, зокрема за рахунок достатнього обсягу фінансових ресурсів, передусім бюджетних. Фінансовими інструментами стабілізації соціально-економічного розвитку регіонів та громад є Державний фонд регіонального розвитку (ДФРР) і кошти місцевих бюджетів.

Так само значна увага у регіональній політиці має бути приділена іншим інструментам регулювання розвитку регіонів та громад (регіональним стратегіям, інструменту державно-приватного партнерства) й інституціям (офіси реформ, агенції регіонального розвитку, Міжвідомча координаційна комісія з питань регіонального розвитку та Рада регіонального розвитку). Разом вони підтверджують свою вагому роль у сенсі спрямування розвитку регіонів у загальнонаціональному руслі та приведення системи існування регіонів до спільного знаменника - загальнонаціональних цінностей.

Унаслідок дії таких інструментів та діяльності інституцій вдалося досягти певної стабілізації соціально-економічного розвитку регіонів. У напрямі децентралізації влади та фінансових ресурсів було значно збільшено ресурс підтримки регіонів та громад: у 2016 р. на державну підтримку розвитку регіонів передбачено близько 6 млрд грн (3 млрд грн - кошти ДФРР, 1 млрд грн - субвенція для розвитку інфраструктури об'єднаних територіальних громад, 1,94 млрд грн - субвенція на заходи соціально-економічного розвитку окремих територій, причому ці субвенції є новим фінансовим джерелом). При цьому проекти, які фінансуються з бюджетів, повинні відповідати пріоритетам, визначеним у регіональних стратегіях розвитку.

Іншим ефективним інструментом, який поступово набуває поширення для стимулювання розвитку регіонів, стає державно-приватне партнерство. В Україні станом на 1 січня 2016 р. на засадах державно-приватного партнерства реалізуються 177 проектів (146 договорів концесії, 31 договір про спільну діяльність) у таких сферах: оброблення відходів, збір, очищення та розподілення води, будівництво та/або експлуатація автострад, доріг, залізниць, злітно-посадкових смуг на аеродромах, мостів, шляхових естакад, тунелів і метрополітенів, морських і річкових портів та їх інфраструктури тощо. Найбільша кількість проектів реалізується на території Полтавської (113), Миколаївської (15) та Одеської (14) областей у сфері надання житлово-комунальних послуг: збір, очищення й розподілення води, збір/вивезення та утилізація побутових відходів.

Найпоширенішою формою співробітництва між державним та приватним секторами залишається концесія Дані Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (www.me.gov.ua).. Світова ж практика свідчить, що існують й інші форми: контракти як адміністративний договір між органом місцевого самоврядування та приватним партнером, оренда, управління майном, угода про розподіл продукції. Застосування таких форм не унормоване законодавством України, що значно звужує можливості приватного бізнесу на місцях сприяти активізації економічної діяльності.

У 2015 р. було відновлено роботу Міжвідомчої координаційної комісії з питань регіонального розвитку, яка сприятиме узгодженню довгострокових стратегій, планів і програм розвитку на державному, регіональному та місцевому рівнях, визначенню механізмів та інструментів вирішення питань розвитку регіонів. Вагому роль у процесі координації розвитку регіонів продовжує відігравати і Рада регіонального розвитку як консультативно-дорадчий орган при Президентові України, одне із завдань якої - сприяння налагодженню ефективної взаємодії державних органів органами місцевого самоврядування щодо удосконалення державного будівництва, напрацювання новітніх підходів у регіональному розвитку.

Тому на сьогодні перед регіональною політикою постає завдання оновлення інструментів реалізації та інституційної міцності організацій, що займаються питаннями регіонального розвитку. Необхідним є вжиття рішучих заходів щодо оновлення системи інституційного забезпечення регіонального розвитку та розвитку громад і стимулювання економічного розвитку територій. Регіональна політика має базуватися на оновленні чинних інструментів регулювання регіонального розвитку, удосконаленні механізмів їх використання та пошуку нових інструментів, а також зміцненні інституцій, які опікуються питаннями регіонального розвитку.

Відновлення соціально-економічного розвитку регіонів та громад означає зростання значення безпосередньої ініціативи населення територій у визначенні стратегії розвитку як прояв децентралізації влади за необхідності зміцнення ініціативи саме громад, а не регіонів. На користь цього свідчить те, що у ДСРР- 2020, на відміну від ДСРР-2015, не визначено чітко й однозначно пріоритетні напрями розвитку кожного регіону, а лише зазначено орієнтовні завдання. Через це значно зростають вимоги до регіональних стратегій. Подоланню різного характеру стратегій може сприяти ухвалення методики формування регіональних стратегій, яка б створила можливості для здійснення єдиної оцінки таких стратегій та можливостей їх порівняння, дала б змогу більш ефективно розробляти план заходів з реалізації стратегій.

Економічний розвиток територій стимулюється за рахунок формування точок зростання, пошуку нових торговельних партнерів, переходу на інноваційне виробництво. Практика засвідчила, що інструментами, які здатні найшвидше підвищити ефективність розвитку регіонів та громад, є ДФРР, агенції регіонального розвитку та державно-приватне партнерство. З метою підвищення ефективності витрачання коштів ДФРР доцільно встановити чіткі критерії стосовно того, який саме проект фінансується за кошти ДФРР, чи є він каталізатором зростання, чи сприяє підвищенню конкурентоспроможності регіону. Дотримання таких критеріїв дасть змогу уникнути розпорошення коштів ДФРР.

У зв'язку з розширенням можливостей виходу на ринки ЄС зростає потреба в пошуку нових зовнішньоторговельних партнерів для регіональних виробників. З цією метою необхідно упорядкувати процедури та прискорити перехід на технічні стандарти ЄС задля розширення географії ринків збуту товарів українських виробників у регіонах, розробити пропозиції для місцевих органів виконавчої влади стосовно перегляду асортименту продукції, що виробляється для експорту, з метою розширення зовнішніх ринків збуту та уникнення "пастки квот” (обмеження обсягів експорту), розширення ринків збуту для продукції важкої промисловості, машинобудування (у тому числі транспортного), хімічної промисловості, інноваційних технологій.

Унаслідок того, що кошти Державного та місцевих бюджетів є обмеженими, виникає потреба в широкому залученні такого інструменту, як державно-приватне партнерство. Цей інструмент дає змогу залучати з приватних джерел значний обсяг коштів на реалізацію проектів регіонального та місцевого значення (розбудова виробничої, транспортної, соціальної інфраструктури, освоєння природних ресурсів тощо), впроваджуючи довгострокові високовитратні проекти.

Усі вищезазначені інструменти стимулювання розвитку регіонів варто використовувати для реалізації проектів з відбудови територій на сході України, постраждалих у результаті бойових дій. Задля інституційного забезпечення проектів відбудови найбільші показники ефективності передбачається отримати від діяльності Агенцій регіонального розвитку, а найбільш реалістичним є виділення коштів на фінансування проектів ДФРР та міжнародними фінансовими організаціями. Органам місцевого самоврядування доцільно докласти зусиль задля освоєння потенціалу і таких інструментів, як міжрегіональне співробітництво, особливо для відновлення порушених коопераційних зв'язків підприємств сходу України та інших регіонів, і реалізація проектів у рамках державно-приватного партнерства. Використання переваг названих інструментів має стати профільним для роботи місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та сектору громадських організацій.

Можемо констатувати, що на сучасному етапі одні регіони проходять період переоцінки усталених традицій і формування нових шляхів розвитку та виходу з кризових ситуацій, інші ще не спромоглися вийти на новий рівень існування. Крім того, поява нових територій - постконфліктних - зумовлює необхідність пошуку шляхів їх реінтеграції до господарського простору країни. Перед регіонами постає завдання діяти ефективно в умовах скорочення джерел ресурсів, недосконалої інституційної бази, слабкості політичної волі на місцях для реалізації політики соціально-економічної відбудови. Такі чинники значно перешкоджають відновленню соціально-економічної стабільності в державі.

Утім, саме регіональний рівень господарювання може стати точкою опори для відновлення стабільних тенденцій розвитку, зростання експортного потенціалу, пошуку нових ринків збуту товарів усередині країни та за її межами. Значна увага нині має приділятися удосконаленню інструментів регулювання розвитку регіонів та інституційному забезпеченню їх розвитку.

Размещено на Allbest.ru