Форми вини у кримінальному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Кафедра кримінально-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Кримінальне право»

на тему: «Форми вини у кримінальному праві»

Київ-2014

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи зумовлена необхідністю розмежування злочинів вчинених з різними формами вини з метою їх правильної кваліфікації і винесення справедливого покарання злочинцям.

В юридичній літературі суб'єктивна сторона злочину визначається як внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості й волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється і до його наслідків.

Іноді її визначають дещо інакше, а саме як внутрішню сторону злочинного діяння; ті внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбачених кримінальним законом суспільного небезпечного діяння.

Але у будь-якому разі сутність визначення цього елемента складу злочину пов'язується з психічним ставленням суб'єкта яке розглядається та враховується лише відносно суспільно небезпечного діяння і його наслідків, і повинно характеризуватися конкретною формою вини.

В юридичній літературі питанням вини в кримінальному праві приділялась увага в працях:

1) науковців Західної Європи - Е. Белінга, Г. Вельцеля, Р. Маураха, Т. Риттлера, Р. Франка та інших відомих вчених;

2) вчених-криміналістів Російської імперії, радянських вчених та сучасних науковців Російської Федерації - Л. С. Білогриць-Котляревського, С. В. Бородіна, А. А. Герцензона, І. Т. Голякова, П. С. Дагеля, Ю. А. Демидова, М. Д. Дурманова, Г. А. Злобіна, М. М. Ісаєва, К. А. Камкадзе, В. Є. Квашиса та ін..

3) українських вчених-криміналістів - М. Бажанова, Ю. Бауліна, В. Борисова, Я. Брайніна, Ф. Бурчака, Ю. Валової, П. Воробея, С. Гончаренка, В. Ємельянова, О. Светлова, В. Сташиса, В. Тація, Н. Ярмиш, С. Яценка та ін. відомих вчених

Об'єкт дослідження даної роботи виступає вина як структурний елемент суб'єктивної сторони складу злочину, а також форми вини - умисел та необережність.

Предмет дослідження є форми вини у кримінальному праві.

Мета дослідження - встановлення сутності, змісту, особливостей вини та її форм, особливостей трактування її вітчизняним законодавством, кваліфікації злочинів скоєних умисно та необережно.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

- визначити поняття та значення вини у кримінальному праві;

- встановити місце вини в системі ознак складу злочину;

- охарактеризувати поняття та визначити види умислу та необережності в кримінальному праві;

- надати характеристику інтелектуального і вольового моментів прямого та непрямого умислу, а також злочинної недбалості та злочинної самовпевненості;

- розкрити суть вини, причинного зв'язку, як основних категорій кримінального права.

Методи дослідження: метод теоретичного аналізу, систематизації, формально-логічний та формально-юридичний, метод тлумачення норм. Застосування цих та інших методів наукового пізнання гарантувало об'єктивність і достовірність дослідження інституту форм вини у кримінальному праві, розв'язання поставлених цілей та завдань.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до лекційних та семінарських занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Структура роботи. Робота складається із переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновку та списку використаних джерел.

Загальний обсяг курсової роботи становить 50 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ВИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ТА ЇЇ МІСЦЕ В СИСТЕМІ ОЗНАК СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

1.1 Поняття та значення вини у кримінальному праві

Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права і закріплене в КК України в ст. 23 КК України вина -- це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.[1, ст. 23 ] Вина як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками, її зміст відображують об'єктивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт, предмет і об'єктивну сторону. Тому не існує абстрактної вини, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме це діяння і становить предметний зміст вини, її матеріальне наповнення.

Зміст вини -- перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак сам по собі зміст не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і проаналізувати інші її елементи.

Серед них важливе значення має соціальна сутність. Вина -- категорія соціальна. Ця властивість вини знаходить свій прояв у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння оцінюється негативно і засуджується правом.

Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і ступінь вини.

Форми вини -- це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини -- умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). [2, ст. 24 - 25] Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у виді злочинної самовпевненості та злочинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.

Ступінь вини -- завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце -- заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.

Отже, вина особи -- це не тільки обов'язкова суб'єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об'єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль виконують її свідомість і воля.

Встановлення вини, її форми і виду -- необхідна умова правильної кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що наше кримінальне право виходить із принципу суб'єктивного ставлення за вину. Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння виключає суб'єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене. [3, ст. 144].

злочин необережність умисел вина

1.2 Місце вини в системі ознак складу злочину

Термін "склад злочину" (латинською мовою- corpus delicti) вперше ввів в обіг в 1581 р. Проспер Фаринацій.

Склад злочину - це сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак (елементів), які утворюють і характеризують суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин.

Склад злочину утворюють об'єктивні та суб'єктивні ознаки. Об'єктивними ознаками складу злочину є об'єкт і об'єктивна сторона. Суб'єктивними ознаками складу злочину є суб'єкт і суб'єктивна сторона. Біль детально розглянемо суб'єктивну сторону.

Суб'єктивна сторона злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї чи іншої потреби людини в неї виникає і фактор поведінки - мотив; характер і зміст мотиву породжують мету; мета веде до формування волі людини; воля виявляється у конкретному діянні [4].

Для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зовнішнього вияву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, наміри, мислення, мета та воля - внутрішній духовний світ людини, її сутність. Усі вони в своїй єдності створюються психіку людини, її інтелект, пізнання. Це дає людині змогу сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага та поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства, держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином.

У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному дві з них - інтелектуальна та вольова, які використовуються при визначенні форм вини - умислу і необережності. Водночас кримінальний закон вказує у деяких випадках на особливий емоційний стан людини як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину [5]. Наприклад, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання(ст.116 КК).

Вина (culpa) - психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його наслідків. Вина - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, що визначає наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст.

Поняття вини в слов'янських мовах має неоднозначне визначення. Так, В.І. Даль вказував, що з одного боку це «начало, причина, источник, повод, предлог», з іншої «провинность, проступок, преступление».

Новий тлумачник української мови також дає неоднозначне трактування: «1. Негативний вчинок або злочин; причетність до них або до чогось неприємного,, що сталося;2. Те , що спричиняє призводить до чого - не будь; причина» [6].

Вина є підґрунтям і підставою для суб'єктивної осудності, за якою ставитися в вину особі можуть лише такі вчинки (дії та їх наслідки), які усвідомлювались нею, у яких знайшли вираз її воля та свідомість. Людина не може відповідати за ті діяння, які не усвідомлювались і в яких не виявлялась її воля. Це один із принципів, постулатів вітчизняного права - «відповідальність лише за наявності вини». Винність особи обґрунтовується свободою її волі, можливістю у неї вибрати один із декількох варіантів поведінки. Якщо у людини немає можливості вибору, то відпадає і питання про вину, відповідальність і покарання.

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ ВИНИ

2.1 Поняття умислу в кримінальному праві, його види та значення. Характеристика інтелектуального і вольового моментів прямого та непрямого умислу

Умисел може бути визначений як свідома і цілеспрямована діяльність, а навмисно злочинне діяння - це дія, яка усвідомлювалась в момент її вчинення [8, c. 124].

Закон розрізняє два види умислу прямий і непрямий

Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні насадки і бажала їх настання (ч 2 ст 24 КК).

Непрямий умисел - це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільо небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч 3 ст 24 КК) [7,c.127-134].

Як видно, ці формулювання мають багато спільного, їх аналіз дає можливість виділити основні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків.

Свідомість і передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків - його вольову ознаку. З урахуванням цих ознак можна дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає в тому, що особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні конкретних злочинів можливі різноманітні поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий і непрямий.

Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільне небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільне небезпечних наслідків. Хоча ці поняття і належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони є різними за своїм змістом

Свідомість суспільне небезпечного характеру діяння містить у собі не тільки розуміння фактичної сторони того, що вичиняється, всіх обставин, що характеризують об'єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість об'єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості [9.c.152].

Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер Особа має чітке уявлення про розвиток причинного зв'язку, тобто про те що саме від й конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільне небезпечні наслідки.

Вольова ознака прямого умислу - це бажання настання передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності Частіше за все особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу.

Непрямий умисел. Свідомість при непрямому умислі є аналогічною свідомості в умислі прямому і в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта і предмета посягання, характеру. Дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків

Передбачення при непрямому умислі має свою розпізнавальну особливість. Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме й конкретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільне безпечний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинного зв'язку між діянням і можливим наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільне небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає розпізнавальна особливість передбачення наслідків при непрямому умислі. Але основна сутність непрямого умислу - в його вольовій ознаці. Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільне небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, при якій особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання. Частіше за все таке свідоме допущення виражається в байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільне небезпечного наслідку свого діяння, все ж допускає таку можливість [7.c.244].

В окремих випадках свідоме допущення суспільне небезпечних наслідків може проявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкретному не ґрунтуються. В подібних випадках прийнято говорити про розрахунок на «навмання».

Відмінність непрямого умислу від прямого. Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого. Багато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у вольовій ознаці - при прямому умислі особа бажає настання суспільне небезпечного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а при непрямому - воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання. Ця перша розпізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не можна обмежуватися. Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передбачення наслідків. Якщо при прямому умислі особа передбачає наслідки як можливий або як неминучий результат свого суспільне небезпечного діяння, то при непрямому умислі вона передбачає тільки можливість (ймовірність) настання таких наслідків.

Особливості умислу в злочинах з формальним складом. Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закінченими з моменту вчинення діяння і не потребують настання і встановлення яких-небудь наслідків такого діяння (погроза вбивством - ст.. 129, погроза знищення майна - ст.. 195, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину - ст.. 383 КК та ін). Структура цих складів злочинів така, що наслідки тут лежать за межами необхідних ознак об'єктивної сторони, а відтак, і складу злочину. Вже тому суб'єкт не може бажати їх настання. Проте ця обставина не виключає умисної вини. Інтелектуальна ознака умислу в цих випадках включає лише усвідомлення суспільне небезпечного характеру свого діяння, ставлення до наслідків тут не виникає та й не може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення конкретної дії чи бездіяльності. Таким чином, злочини з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом [7.c.248].

У літературі існує точка зору, відповідно до якої в злочинах з формальним складом зміст вини включає в себе психічне ставлення не тільки до діяння, а й до його суспільне небезпечних наслідків, щодо яких можливий і непрямий умисел. Проте це твердження ігнорує наявну в законі конструктивну відмінність між матеріальним і формальним складами злочину. Більш того, висновки про можливість непрямого умислу в злочинах з формальним складом не відповідають законодавчому визначенню цих злочинів, що не включають. До складу їх наслідки і не враховують, що в цих випадках вольова ознака умислу переноситься на саме діяння. Інакше кажучи, вольова ознака умислу повинна визначатися тут психічним ставленням суб'єкта до суспільне небезпечної дії чи бездіяльності. Вона проявляється не тільки в усвідомленні об'єктивно існуючої суспільної небезпечності діяння, а й у бажанні це діяння вчинити. Отже, непрямий умисел тут виключається, тому що свідоме допущення стосується виключно наслідків суспільне небезпечної дії чи бездіяльності які у злочинах з формальним складом лежать за межами її об'єктивної сторони.

Інші види умислу. В межах прямого і непрямого умислу в теорії і на практиці виділяють й конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними ознаками часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного наслідку та ін.

За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфікація злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте КК відомі злочини, суб'єктивна сторона і характер суспільної небезпечності яких фактично визначаються умислом, що виник раптово. Це передбачено ст.. 116 (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання) або ст.. 123 (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання) [10. c.148].

При заздалегідь обдуманому умислі мотив і мета вчинити злочин і його безпосередня реалізація виокремленні між собою певним проміжком часу, протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення. Подібні обставини звичайно свідчать про підвищену антисоціальність суб'єкта. Тому, незважаючи на те що час виникнення умислу в більшості умисних злочинів не має значення, його необхідно враховувати при призначенні покарання. Тим більше, що при заздалегідь обдуманому умислі часто вчиняються такі особливо тяжкі злочини, як вбивство, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання та інш.

Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидкоплинність, тобто раптова поява, поєднана з негайною реалізацією зовні. Злочин тут вчиняється особою відразу з виникненням умислу. Частіше за все приводом до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така ситуація розглядається як обставина, що пом'якшує покарання (п. 7 ст. 66 КК). В окремих випадках, як уже зазначалося, наявність умислу, що виник раптово, визначає утворення складів злочинів з пом'якшуючими обставинами (статті 116 і 123 КК). Проте така оцінка не є наслідком лише раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут мають протиправні дії або тяжка образа з боку потерпілої, що ініціюють (провокують) умисел і лежать в основі його виникнення. Однак оцінка умислу, що виник раптово, в усіх випадках як менш небезпечного в порівнянні із заздалегідь обдуманим була б помилковою. Так, вбивство з хуліганських мотивів навіть при наявності умислу, що виник раптово, обґрунтовано визнається вбивством при обставинах, що обтяжують покарання (п 7 ч 2 ст 115 КК). А вбивство з ревнощів або вбивство із жалощів до тяжко хворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь обдуманому умислі розглядається як просте умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК). Така оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній ситуації поєднане зі складною боротьбою почуттів, важкими переживаннями, приниженнями і сумнівами. Тому в кожному конкретному випадку вчинення злочину необхідний всебічний аналіз усіх обставин виникнення і формування умислу.

Залежно від спрямованості і ступеня конкретизації бажаних наслідків умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований).

Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків діяння в передбаченні винного. Суб'єкт тут передбачає конкретні наслідки і бажає їх або свідомо допускає. Наприклад, особа бажає викрасти гроші із каси магазину. Тут вона має чітке уявлення про характер наслідків. Водночас конкретизацію наслідків не можна зводити в усіх випадках до чітко формальних параметрів. Діапазон їх відносно широкий. Саме тому визначений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, наприклад, смерті потерпілого при пострілі впритул, або альтернативним, коли особа передбачає і однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох чи більшого числа, але індивідуально визначених наслідків. Так, при заподіянні проникаючого ножового поранення грудної клітини потерпілого винний однаковою мірою передбачає і бажає настання смерті потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження.

Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу тим, що при передбаченні можливості настання шкідливих наслідків тут відсутня їх індивідуальна визначеність. У особи немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків. Суб'єкт у цьому разі бажає або свідомо допускає настання шкідливих наслідків тим чи іншим інтересам, але про те, якою фактично буде ця шкода, не має чіткого уявлення. Так, при нанесенні ударів кулаком винний не передбачає, які саме тілесні ушкодження будуть заподіяні потерпілому легкі, середньої тяжкості або навіть тяжкі. Але у подібних випадках він передбачає спричинення будь-якого за ступенем тяжкості тілесного ушкодження потерпілому і бажає або свідомо допускає його настання. Злочин у таких випадках кваліфікується за фактично заподіяними наслідками [9; с. 159-173].

Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь його суспільної небезпечності, і тому повинні враховуватися при призначенні покарання.

2.2 Поняття необережності у кримінальному праві, її види та значення. Характеристика інтелектуального та вольового моментів злочинної недбалості та злочинної самовпевненості

Необережність є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків вчиненого ним діяння. Переважна більшість складів необережних злочинів є матеріальними. При вчиненні необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть [11; с. 87-94].

Існує два види необережності:

- злочинна самовпевненість;

- злочинна недбалість..

Злочинна самовпевненість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Злочинна самовпевненість включає в себе дві ознаки - інтелектуальну та вольову.

Інтелектуальна ознака полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності).

За законодавчим формулюванням злочинної самовпевненості її інтелектуальна ознака зближується з інтелектуальною ознакою умислу. Як умисел, так і злочинна самовпевненість передбачають настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Але передбачення суспільно небезпечних наслідків при злочинній самовпевненості має свої відмінності від передбачення при умислі. Якщо при умислі передбачається як можливість, так і неминучість настання суспільно небезпечних наслідків, то при злочинній самовпевненості може йти мова лише про передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків виключає розрахунок на їх відвернення. Тому не випадково, що у законодавчому формулюванні прямого й непрямого умислу мова йде про передбачення суспільно небезпечних наслідків (ч. ч. 2 та 3 ст. 24 КК), а при визначенні злочинної самовпевненості в законі вказується на передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків (ч. 2 ст. 25 КК).

Другою особливістю передбачення при злочинній самовпевненості є те, що наслідки при цьому виді необережної форми вини передбачаються лише в абстрактній, загальній формі.

При злочинній самовпевненості винний передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків, проте вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна в даному конкретному випадку спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює реального розвитку причинового зв'язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити при більшій концентрації й мобілізації своїх психічних можливостей.

На відміну від визначення умислу, при визначенні злочинної самовпевненості закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії або бездіяльності). З цього питання в теорії кримінального права є різні точки зору. Одні автори вважають, що при злочинній самовпевненості особа усвідомлює суспільну небезпеку своєї дії або бездіяльності. Інші вважають, що ознакою самовпевненості є не позитивне усвідомлення суспільної небезпеки, а обов'язок і можливість такого усвідомлення. Особа, діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Остання точка зору видається нам більш обгрунтованою.

Вольова ознака полягає у легковажному розрахунку на відвернення суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності). У цьому її суттєва відмінність від вольової ознаки прямого й непрямого умислу. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями мають здатність відвернути настання наслідків.

Обставини, на які розраховує суб'єкт, можуть бути різного характеру. Вони можуть стосуватися особи і діяльності самого винного (наприклад, розрахунок на свій досвід, знання тощо), а також стосуватися діяльності інших осіб, сил природи, впливу обстановки, за якої скоюються ті чи інші діяння, фізичних або хімічних законів тощо. Але за конкретних обставин ці чинники або не діють, або неспроможні змінити хід подій. Вина особи й полягає у тому, що її розрахунок виявився невірним (легковажним) і не забезпечив відвернення суспільно небезпечних наслідків. Таким чином, особа при злочинній самовпевненості недооцінює шкідливості своїх дій та переоцінює ті обставини, які, на її думку, здатні відвернути шкоду [12, c. 347-350];.

Злочинна недбалість. Другою різновидністю необережної форми вини є злочинна недбалість. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Закон, передбачаючи вину у виді злочинної недбалості, не вказує, яким повинно бути ставлення особи до самого діяння, що призвело до настання суспільно небезпечних наслідків. Виходячи з того, що при злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, необхідно зробити висновок, що винний не усвідомлює і суспільної небезпечності свого діяння, яке потягло шкідливі наслідки.

Таким чином, інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю у особи усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваного ним утністю у особи усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваного ним діяння (дії або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Тому сутність вини у цьому випадку полягає не в інтелектуальній ознаці, а у вольовій ознаці, оскільки лише у зв'язку з вольовою ознакою це психічне ставлення отримує кримінально-правову оцінку.

Законодавче визначення вольової ознаки злочинної недбалості пов'язане з двома критеріями - об'єктивним (“повинна була") і суб'єктивним ("могла їх передбачити" - мається на увазі передбачити настання шкідливих наслідків).

Об'єктивний критерій злочинної недбалості - це обов'язок конкретної особи передбачити можливість настання суспільної небезпечних наслідків своїх дій, які потребують дотримання заходів обережності. Це можуть бути як елементарні заходи, які виникають у процесі безпосереднього спілкування людей, так і складні, наприклад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяльності. Обов'язок бути уважним і обачливим при здійсненні певних дій на особу покладають: закон, службове становище, фах, родинні стосунки, правила суспільного співжиття тощо.

Об'єктивним цей критерій називають тому, що він однаковий для всіх і не залежить від особливостей суб'єкта. У деяких західноєвропейських юридичних школах такий критерій вдало називають критерієм "середньої людини". Мається на увазі те, що у конкретної особи наявність можливостей передбачення настання шкідливих наслідків свого діяння визнається тоді, коли за даних обставин ці наслідки змогла б передбачити "середня розсудлива людина", або, якщо це відноситься до сфери спеціальних знань, "середній спеціаліст", який володіє звичною для даної професії кваліфікацією ("середній лікар", "середній інженер" тощо).

Відсутність обов'язку для особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків (об'єктивного критерію) означає відсутність у її діянні злочинної недбалості.

Проте встановлення одного лише об'єктивного критерію ще не перетворює відповідне психічне ставлення у злочинну недбалість. Для цього вимагається обов'язкове встановлення ще й суб'єктивного критерію.

Вирішальне значення тут має встановлення фактичної можливості особи передбачити вказані у законі наслідки. Ця можливість пов'язується вже з індивідуальними властивостями конкретної особи. Мається на увазі, що особа з її індивідуальними здібностями, розвитком, кваліфікацією та особливостями обставин, за яких було вчинене суспільно небезпечне діяння, могла передбачити настання шкідливих наслідків.

Оскільки у законі об'єктивний і суб'єктивний критерії поєднані сполучником "і", то лише їх сукупність утворює злочинну недбалість [13].

2.3 Змішані форми вини

Відповідно до ст. 23 КК вина може бути виражена тільки у формі умислу або необережності. При цьому одні злочини можуть бути тільки умисними (крадіжка - ст. 185), другі - тільки необережними (службова недбалість - ст. 367), треті - як умисними, так і необережними (вбивство-статті 115, 119).

Проте наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною, або подвійною, формою вини).

Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.

При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших - необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).

Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не тільки до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину [14].

Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша - це злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 269), та ін. У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності: злочинній самовпевненості або злочинній недбалості. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діяння - умисел, а щодо наслідків - необережність.

У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, другий (віддалений) - кваліфікуючою ознакою, В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслідку - тільки в необережності (злочинної самовпевненості або злочинної недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194); умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 278) та ін. Так, якщо проаналізувати суб'єктивну сторону умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), то щодо діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел (прямий чи непрямий), а щодо другого наслідку - смерті потерпілого - лише необережність (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість) [15, c. 68-74].

При наявності змішаної форми вини слід вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним, - умисним або необережним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, відповідно до статей 14 і 15 КК тільки в умисних злочинах можливі готування і замах; відповідно до ст. 26 обов'язковою ознакою співучасті є умисна участь в умисних злочинах. Під рецидивом як найбільш небезпечним видом множинності розуміється вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). Тому при змішаній формі вини необхідно визначити, до яких злочинів - умисних чи необережних - слід віднести вчинений злочин. Вирішення цього питання залежить від того, яка об'єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.

У першій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких діяння саме по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови, що воно спричинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів у цілому до необережних.

У другій групі злочинів, де щодо діяння і найближчого (обов'язкового) наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а щодо віддаленого - необережність, злочин у цілому визнається умисним, тому що саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність.

Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість: 1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину; 2) визначити правильну кваліфікацію; 3) відмежувати близькі за об'єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть, кваліфікуватиметься як умисне вбивство (ст. 115), якщо щодо тілесного ушкодження і смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження, і смерті була необережність, то особа відповідатиме за необережне вбивство (ст. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті - необережності матиме місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 - умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть[16, c. 94-107].

РОЗДІЛ 3. ВИНА, ПРИЧИННИЙ ЗВ'ЯЗОК ЯК ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

3.1 Взаємодія вини і причинного зв'язку в кримінальному праві

Тісний взаємозв'язок всіх елементів людського вчинку, у тому числі злочину, є загальновизнаним фактом. Розуміння діалектики як вчення про загальний зв'язок і розвиток, включаючи єдність об'єктивного і суб'єктивного, служить науковою основою правильного з'ясування складу злочину, кваліфікації й інших фундаментальних категорій кримінального права [17, c. 125-129].

Так, наявність причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і шкідливим наслідком, що є ознакою зовнішньої сторони злочину з матеріальним складом, виступає як одна з об'єктивних підстав кримінальної відповідальності.

Визначити причинний зв'язок -- означає не тільки визнати, що шкідливий наслідок є результатом вчиненого діяння. Встановлення об'єктивної причинної залежності служить підставою для ставлення наслідків у вину тій людині, що вчинила дану дію чи бездіяльність.

Відсутність необхідного зв'язку між діянням і результатом свідчить про те, що наслідок має своєю причиною інші зовнішні фактори (наприклад, дії інших осіб), що виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності особи, що вчинила досліджуване діяння, як по об'єктивних, так і по суб'єктивних підставах. Тому взаємодія вини і причинного зв'язку є однією з обов'язкових умов притягнення до кримінальної відповідальності, що витікає з принципів кримінального права (ст. 2 КК), законодавчої конструкції форм і видів вини (ст. 3-5 КК), норм процесуального законодавства [18, c. 45-48].

Сучасне кримінальне право України, знаходячись на детерміністичних позиціях, виходить з того, що найважливіший принцип винної відповідальності є необхідною умовою правильної соціально-правової оцінки людської поведінки: «На противагу помилковому, абстрактному «об'єктивізму» потрібно сказати, що при оцінці вчинку правомірно виходити не зі всього того, що настало, а тільки з того, що з об'єктивно наставшого могло бути передбачене».

Такий зв'язок свідчить про складну подвійну природу даних ознак складу злочину: про об'єктивно-суб'єктивний характер причинного зв'язку, який необхідно встановити, і суб'єктивно-об'єктивному характері вини, яка підлягає впровадженню суб'єктом: «Цілі людини породжені об'єктивним світом і припускають його... Але здатність людини, цілі якої взяті поза світом, від світу незалежні...». Або ще: «Люди звикли пояснювати свої дії зі свого мислення, замість того, щоб пояснювати їх зі своїх потреб» (які при цьому, звичайно, відображаються в голові, усвідомлюються, що і дозволило відомим мислителям охарактеризувати свідомість як «усвідомлене буття»).

Причинний зв'язок між діянням і наслідком існує у всіх посяганнях, але в якості обов'язкової, юридично значимої ознаки вона виступає лише в діяннях з матеріальним складом. У більшості злочинів вчинене діяння прямо пов'язано з наслідком, що наступив, (заподіяння смерті шляхом удару ножем у серце, знищення майна шляхом підпалу, викрадення майна шляхом грабежу, розбою тощо). Встановлення причинного зв'язку в таких випадках не являє особливих труднощів.

Але в складніших ситуаціях, коли діяння і результат роз'єднані за часом і місцем, переплітаються з поведінкою інших осіб, силами природи, роботою механізмів, визначити, дією якої сили викликаний суспільно небезпечний наслідок, виявляється важко і вирішити це питання можна лише на основі наукового аналізу причинно-наслідкових відносин [19, c.88-92].

Теорія права і судова практика вирішують питання про причинний зв'язок у процесі кваліфікації на основі філософського вчення про причинність. Відповідно до нього причиною визнається таке явище, яке закономірно, із внутрішньою необхідністю, породжує інше явище (наслідок). Детермінуючий наслідок явища існує об'єктивно, а не в уяві людини, тому причинний зв'язок є частка «об'єктивного реального зв'язку». Як існуюча дійсність він пізнаваний: людина на основі даних науки і практики здатна вірно відобразити у своїй свідомості (суб'єктивно) наявність причинної залежності між окремими явищами, у тому числі і між поведінкою людини і викликаною нею зміною в об'єктивній дійсності, і потім оцінити її в процесі кримінально-правової оцінки.

Явище, іменоване причиною, саме постійно знаходиться під впливом інших факторів -- умов, у яких воно діє. Це також викликає ускладнення у встановленні причинно-наслідкової залежності. Причинно-наслідкові відносини (відносини детермінізму) можуть бути виявлені тільки в тому випадку, якщо одне явище (причина) і інше (наслідок) розглядаються стосовно конкретної ситуації в їх взаємозв'язку (у конкретному відношенні). Наприклад, незнання правил дорожнього руху є причиною, яка породжує порушення цих правил (наслідок), а порушення правил, у свою чергу може стати причиною події, що призвела до загибелі людини (як наслідки)[20, c.256-258].

Таким чином, порушення правил в одному ланцюзі причинного зв'язку виступає як наслідок, а в іншій -- як причина. Наведений приклад демонструє не тільки те, що причини і наслідки можуть мінятися місцями в загальній взаємодії явищ, але і те, що вони не відрізняються якимись зовнішніми ознаками, тому одна і та ж дія не може виступати тільки в одній незмінній якості (причини чи наслідку).

Причина відрізняється від наслідку (а також і умови, при яких відбувається діяння) своєю внутрішньою властивістю -- здатністю змінювати явище, на яке воно впливає. У розглянутому прикладі причиною наслідків, що наступили, є порушення правил дорожнього руху, а не їх незнання. Останнє не має значення для кваліфікації за ознаками конкретного складу злочину, хоча може враховуватися при вирішенні інших питань відповідальності.

Крім того, необхідною передумовою встановлення причинної залежності є повне і всебічне виявлення всіх зв'язків даного наслідку з діями різних осіб, причетних до події злочину, встановлення впливу інших факторів на виникнення наслідку. Це значить, що визначити причини шкідливого наслідку можна тільки на основі повної і абсолютно об'єктивної інформації про подію, яка трапилася, виходячи з їх багатофакторності, багатозначності. Велика частина помилок у встановленні причинного зв'язку по конкретних кримінальних справах породжується саме неповнотою наданих даних

Причиною шкідливого наслідку як ознаки складу злочину може бути лише передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Тому з'ясовувати причини результату, що наступив, необхідно зі встановлення факту вчинення такого діяння. Якщо зазначену в законі дію чи бездіяльність вчинено не було, а наслідок наступив, то питання про причинний зв'язок стосовно даного складу злочину відпадає.

Наслідок у таких випадках обумовлений іншими причинами, може бути таким, що навіть не має кримінально-правового змісту.

Так, наприклад, КК встановлює відповідальність за порушення правил польотів і підготовки до них, що спричинило до настання катастрофи або інших тяжких наслідків (ст. 416 КК). Це зовсім не означає, що у випадку порушень названих правил саме вони і явилися причиною катастрофи, що наступила[21,c.184-189].

Причина і наслідок знаходяться в строго визначеному часовому зв'язку: причина завжди передує наслідку в часі.

Чергування дії і наслідку дозволяє встановити, чи могло конкретне порушення бути причиною наслідку, що настав, і виключити з числа причин ті допущені порушення, які не могли спричинити наслідок в силу того, що були вчинені після настання шкоди.

Для визнання дії чи бездіяльності причиною визначеного наслідку недостатньо встановити, що вона об'єктивно здатна породити наслідок, що наступив. Необхідно переконатися, що вона закономірна, з необхідністю і неминучістю породила даний наслідок. У протилежному випадку причиною може бути визнане невизначене коло явищ, що є характерним для деяких західних теорій[22,c.132-137].

Кримінальне право України виходить з того, що причина -- це дійсно одна з умов настання наслідку. Але дійсною причиною є тільки та з можливої безлічі умов, яка об'єктивно, із внутрішньою закономірністю породжує даний наслідок у конкретній ситуації, при строго визначених обставинах.

Таке розуміння причини дозволяє внести ясність у вирішення того випадку, що став класичним у кримінально-правовій літературі -- нанесення незначного удару по голові людині, що перенесла важку травму головного мозку. За відсутності останнього фактора (травми) такий удар не міг породити смерть, оскільки була відсутня сприятлива умова для дії цієї причини. Взаємодіючи з зазначеною сприятливою умовою, незначний удар по голові з неминучістю породив смерть потерпілого, тобто явився причиною настання смерті. Тому об'єктивні підстави притягнення до кримінальної відповідальності за заподіяння смерті за даних обставин є у наявності. Можливість же притягнення до відповідальності за заподіяння даного наслідку визначається суб'єктивним відношенням особи до вчиненого діяння (ступенем усвідомлення чи можливістю перебування під контролем свідомості зазначених об'єктивних факторів).

Причина -- це фактор, який породжує наслідок. Від необхідного заподіяння потрібно відрізняти вплив випадковий (не знаходиться під контролем свідомості суб'єкта), який не є закономірним наслідком діяння, а виникає як результат перетину ланцюга подій. Випадкове заподіяння виключає кримінальну відповідальність за наслідок, що невинно наступив.

Питання про причинний зв'язок у кримінальному праві, крім того, завжди вирішується з урахуванням категорій можливості і дійсності. Причиною шкідливого наслідку визнається тільки таке діяння, яке містило в собі реальну можливість його настання. Наслідок, який перебуває в причинному зв'язку з діянням, є реалізацію тієї можливості, яка була в діянні.

Наприклад, смерть можна представити як перетворення її можливості, закладеної в пострілі, у дійсність. Діяння, що не містить реальної можливості настання даного наслідку, не може визнаватися його причиною.

У випадках, коли закон передбачає шкідливі наслідки як ознаку складу злочину, суд зобов'язаний встановити, що вчинені дії створювали реальну можливість настання шкоди, який не настала лише тому, що сторонні обставини чи дії третіх осіб не дозволили перетворити створену порушником можливість у дійсність. Таке діяння, яке створює реальну загрозу настання законодавчо визначених наслідків, може бути визнане суспільно небезпечним, тобто таким, яке містить об'єктивні ознаки незакінченого складу конкретного злочину.

Процес перетворення можливості в дійсність іноді ускладнюється впливом окремих випадкових факторів, що не міняє необхідного причинно-наслідкового зв'язку між діями особи і наслідком, що наступив.

У ситуації, коли наслідок є результатом взаємодії декількох осіб, за тими ж правилами встановлюється, чи є діяння кожного суб'єкта в причинному зв'язку зі злочинним результатом, що наступив. При позитивній відповіді на це питання кожна особа, що заподіяла шкоду, несе кримінальну відповідальність персонально за свої дії.

Наприклад, при зустрічному зіткненні транспортних засобів кожний може визнаватися винним у вчиненні необережного злочину.

Причинний зв'язок у кримінальному праві може досліджуватися в трьох формах: як взаємодія, як дія і як зв'язок станів (по термінології А.А. Тер-Акопова).

У формі взаємодії причинність виявляється в жорстко детермінованих і суб'єктивно бажаних процесах (при убивстві, розкраданні).

При порушенні різних правил має місце і взаємодія, і дія.

Зв'язок станів як форма причинності найнаочніше виражається в бездіяльності. Як відомо, причиною суспільно небезпечного наслідку може бути не тільки дія, але і бездіяльність. Із соціальної і правової точок зору, характер причинного зв'язку при дії і бездіяльності однаковий. Кримінальне право з метою охорони найбільш цінних суспільних відносин в одних випадках забороняє вчиняти відповідні дії, визнаючи їх суспільно небезпечними, в інших -- наказує виконувати визначені дії і визнає їх невчинення суспільно небезпечною бездіяльністю. У першому випадку реальну можливість настання суспільно небезпечного наслідку створює дія, а в другому -- бездіяльність (як форма злочинного поведінки). Здатність бездіяльності, яка заподіює шкоду, полягає в тому що вона розриває ланцюг того, що також знаходиться під внутрішнім контролем свідомості суб'єкта причинного зв'язку в його діях, спрямованих на запобігання шкідливого наслідку, і створює тим самим реальну можливість їх настання. У літературі це правильно пояснюється системним початком причинного зв'язку при бездіяльності: зміною поведінки суб'єкта як елемента системи відносин.

Суб'єктивна сторона і її основна ознака -- вина -- існують в органічній єдності з об'єктивною стороною і, зокрема, із причинним зв'язком. Діяння, що не відображає внутрішнього відношення суб'єкта до вчиненого вчинку, не утворює злочину, оскільки в ньому не виражені антигромадська свідомість і суперечлива воля людини, що визначено принципом суб'єктивного ставлення. «Ніяк не уникнути тієї обставини, що все, що спонукає людинe до діяльності, повинне проходити через її голову. Дії зовнішнього світу на людину відображаються в його голові у вигляді почуттів, думок, спонукань, проявів волі, словом -- у вигляді «ідеальних прагнень», і в цьому вигляді вони стають «ідеальними силами».