Проблеми кримінально-правової характеристики злочину, передбаченого статтею 375 Кримінального Кодексу України

Цивільне судочинство також передбачає можливість постановлення судового рішення (а саме судового наказу) без його подальшого проголошення, і ця обставина має враховуватися при розкритті кримінально -правової характеристики злочину, передбаченого ст. 375 КК України. Так, у разі прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження суд у триденний строк з моменту її постановлення видає судовий наказ по суті заявлених вимог (ч. 1 ст. 102 ЦПК України). Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень (ч. 2 ст. 102 ЦПК України). Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачу після набрання ним законної сили (ч. 3 ст. 103 ЦПК України). Після видачі судового наказу суд не пізніше наступного дня надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням (ч. 1 ст. 104 ЦПК України). Отже, у цьому разі злочин, передбачений ст. 375 КК України, має визнаватись закінченим із моменту видачі завідомо неправосудного судового наказу, тобто підписання наказу суддею і долучення його до матеріалів справи.

Таким чином, у випадках, передбачених процесуальним законодавством, розглядуваний злочин слід визнавати закінченим із моменту підписання завідомо неправосудного судового рішення, і це є винятком із загального правила про проголошення завідомо неправосудного судового рішення (його резолютивної частини) як момент закінчення злочину, передбаченого ст. 375 КК України. До речі, у зауваженнях Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України на проект постанови обґрунтованість підходу, згідно з яким підписання, а не проголошення судового рішення має визнаватись моментом закінчення досліджуваного злочину, пов'язується саме з тим, що процесуальне законодавство все частіше передбачає можливість заочного розгляду справи, письмового провадження тощо, за яких судові рішення не проголошуються .

У житті трапляються випадки, коли суддя складає і підписує завідомо неправосудне судове рішення, проте його не проголошує, оскільки судове засідання він взагалі не проводив або ж це засідання проводила інша особа. Наприклад, у судовій практиці був випадок, коли суддя, вступивши в змову з іншими особами, які знаходили відомості про самотніх громадян похилого віку і повідомляли їх судді, відкривала справи про стягнення неіснуючої заборгованості по сплаті комунальних послуг, не повідомляла про судові засідання відповідних громадян - уявних боржників, фактично не проводила судових засідань, але оформлювала судові рішення про стягнення значних сум коштів із громадян зі сплати заборгованості за комунальні послуги. Відповідно, через деякий час громадяни дізнавалися про те, що на їх квартири накладено арешт. Розглянемо й інші матеріали судової практики.

У кримінальному провадженні, що розглядалося ВССУ, встановлено, що суддю Тульчинського районного суду Вінницької області було визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 366, ч. 1 ст. 375, ч. 2 ст. 375 КК України. Зазначена особа протягом 2007-2008 рр. умисно вносила в ухвалюванні ним судові рішення завідомо неправдиві відомості про те, що сторони процесу в цивільних справах були присутні в судовому засіданні, підтримали позовні вимоги і погодилися на звернення стягнення на земельну ділянку в рахунок погашення боргу при тому, що про розгляд справ їх ніхто не повідомляв, і вони в судовому засіданні не були присутні, пояснень не давали, щодо позовних вимог свою думку не висловлювали, про наявність і зміст прийнятих рішень інформовані не були. Завідомо неправосудними судовими рішеннями позовні вимоги було задоволено, унаслідок чого у відповідачів вилучено земельні ділянки та заподіяно цим особам матеріальних збитків на загальну суму 16683921 грн. Суддя, діючи всупереч ЦПК України, не викликав у судове засідання учасників процесу, не з'ясовував усіх обставин справи та безпосередньо не досліджував докази, а також не здійснював фіксування судового засідання технічними засобами.

У подібних випадках (останні, як це випливає із повідомлень у ЗМІ і вивчення матеріалів судової практики, на жаль, не є рідкістю ) судді зазвичай не проголошують рішення в судовому засіданні, а складають, підписують і долучають їх до матеріалів судових справ. Особи, прав і законних інтересів яких стосуються ці судові рішення, як правило, дізнаються про них згодом - тоді, коли судове рішення, яке набрало законної сили, породжує для них певні негативні наслідки. І останні є результатом не проголошення, а складання і підписання судового рішення. У цьому сенсі має рацію О. С. Горєлік, який сам факт підписання неправосудного акта визнає суспільно небезпечним на тій підставі, що цей акт повинен і може бути виконаний в будь-який час.

Сказане наводить на думку про те, що у вказаних ситуаціях неправосуддя злочин, передбачений ст. 375 КК України, має визнаватись закінченим вже з моменту підписання завідомо неправосудного судового рішення, і це, вочевидь, є ще одним винятком із загального правила щодо визначення моменту закінчення аналізованого злочину. Показовим у зв'язку зі сказаним є те, що, наприклад, В. М. Єднак пропонує визначати момент закінчення постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного рішення диференційовано - як його проголошення у залі судового засідання або як підписання цього рішення. Близькою до викладеної є позиція Ю. І. Кулешова, який під постановленням неправосудного судового рішення розуміє складання цього документа, його підписання, а у випадках, передбачених законодавством, - його проголошення. До цього моменту в особи, яка постановлює неправосудне судове рішення, є можливість добровільно відмовитися від доведення злочину до кінця .

Існує точка зору, згідно з якою вирішення означеної проблеми лежить у площині не визначення (уточнення) моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 375 КК України, а відмежування останнього від випадків фальсифікації судових рішень. Так, П. П. Андрушко закликає не ототожнювати, з одного боку, постановлення завідомо неправосудного судового рішення, яке має місце при фактичному здійсненні правосуддя, та, з іншого, фальсифікацію судового рішення, під якою учений розуміє: 1) складання завідомо неправдивого рішення, яке фактично не постановлялось, а також виготовлення рішення у справі, що не була предметом судового розгляду; 2) підроблення рішення, яке було постановлено судом відповідної юрисдикції у порядку, передбаченому процесуальним законодавством. Фальсифікацію судового рішення залежно від правового статусу особи, яка її вчинила, пропонується кваліфікувати за ст. 358 або ст. 366 КК України .

На нашу думку, складання завідомо неправдивого рішення, яке фактично не постановлялось у порядку, встановленому процесуальним законодавством, а так само виготовлення судового рішення у справі, що не була предметом судового розгляду, є підстави розцінювати як постановлення завідомо неправосудного судового рішення (ст. 375 КК України). Адже тут (за відсутності фактичного здійснення правосуддя, якщо використати термінологію П. П. Андрушка) має місце грубе порушення положень процесуального законодавства, що визначають порядок постановлення судових рішень. Як слушно зазначають харківські правознавці, у цьому разі має місце порушення належної судової процедури, яка передує постановленню судового рішення і багато в чому є запорукою його законності та обґрунтованості .

Право на справедливий суд, передбачене ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Дослідники виокремлюють, серед інших, такі елементи права на справедливий судовий розгляд: необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи (особа має не лише право порушити провадження у справі, а і право отримати «вирішення» спору судом, тобто розгляд справи завжди повинен закінчуватися таким судовим рішенням, що набуло законної сили); належна (справедлива) судова процедура (серед аспектів, у чому полягає це положення, є те, що особа належно сповіщена про час та місце слухання справи та їй надається можливість взяти участь у судовому засіданні; суд бере до уваги лише докази, отримані законним шляхом, і за результатами розгляду цивільної справи ухвалює обґрунтоване (мотивоване) судове рішення); розумний строк судового розгляду . Процесуальними умовами справедливого судового розгляду визнаються: публічність (гласність) правосуддя; змагальність та рівність процесуальних можливостей сторін; розумний строк судового розгляду; мотивованість судових рішень .

Не викликає сумнівів, що у випадках відсутності фактичного здійснення правосуддя, які однак супроводжуються оформленням судових рішень, має місце порушення права на справедливий суд, інакше кажучи, неправосуддя.

На думку Н. Д. Квасневської, якщо суддя проголосив правосудне рішення, а в справу вклав чи видав сторонам інше (протилежне за змістом) рішення, кримінальна відповідальність має наставати не за постановлення завідомо неправосудного рішення, а, зокрема, за службове підроблення. Видається, що в цьому разі має місце постановлення завідомо неправосудного судового рішення, оскільки юридичні наслідки породжує не проголошене судове рішення, а те, що підписане; відповідно, злочин, передбачений ст. 375 КК України, у вказаній ситуації є закінченим із моменту підписання завідомо неправосудного рішення.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що розглядуваний злочин має визнаватися закінченим із моменту підписання завідомо неправосудного судового рішення (якщо далі воно не проголошувалось) або з моменту його проголошення (проголошення його резолютивної частини). Виходимо при цьому із того, що проголошення судового рішення у судовому засіданні як останнього етапу при постановленні судового рішення з числа визначених процесуальним законодавством може і не бути.

За результатами опрацювання проекту постанови було вирішено доповнити його положенням про те, що у випадках, коли процесуальний порядок розгляду окремих категорій справ не передбачає проголошення судових рішень, злочин, передбачений ст. 375 КК України, має визнаватись закінченим з моменту їх підписання. Запропоновано також роз'яснити, що встановлення ознак складу цього злочину не виключається і в тих випадках, коли проголошується завідомо неправосудне рішення, яке не підписано суддею, або коли суддею підписується завідомо неправосудне рішення, однак при цьому проголошується інше (наприклад, правосудне) рішення.

Дотичною до вище зазначеної є проблема кримінально -правової оцінки постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення, вчиненого шляхом службового підроблення. Існує точка зору, згідно з якою у цьому випадку має місце не конкуренція цілого і частини, а сукупність злочинів, а тому дії судді (суддів) повинні кваліфікуватися за відповідними частинами статей 366 і 375 КК України. На думку інших фахівцівТютюгін В. І. Постановлення суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови: окремі аспекти застосування ст. 375 Кримінального кодексу України. - С. 48; Дудоров О. О. Кримінальне право : навч. посібник. - С. 801., яку ми поділяємо, додаткової кваліфікації за ст. 366 КК України аналізовані дії судді не потребують, адже неправосудне судове рішення завжди оформлюється відповідним документом (має місце спеціальний різновид так званого інтелектуального підроблення).

З метою розмежування складів злочинів, передбачених ст. 375 і ст. 366 КК України, під час доопрацювання проекту постанови його було запропоновано доповнити таким роз'ясненням: «У випадку, якщо постановлення завідомо неправосудного рішення поєднувалось або полягало у внесенні до такого рішення завідомо неправдивих відомостей, іншому підробленні такого рішення, відповідне діяння охоплюється складом злочину, передбаченого ст. 375 КК України, і додаткової кваліфікації за ст. 366 КК України не потребує. При цьому якщо неправдиві відомості вносяться суддею у рішення, яке не є завідомо неправосудним, або суддею здійснюється інша підробка такого рішення, відповідні дії слід кваліфікувати за ст. 366 КК України, оскільки склад злочину, передбаченого ст. 375 КК України, за таких обставин відсутній». Вважаємо за необхідне додати, що постановлення завідомо неправосудного судового рішення і службове підроблення можуть утворювати реальну сукупність злочинів (наприклад, суддя не лише постановив завідомо неправосудне рішення, а і сфальсифікував протокол судового засідання, яке фактично не відбувалось).

Далі з'ясуємо, яке судове рішення має визнаватись неправосудним. У ст. 375 КК України це ключове поняття (воно є оціночним) не конкретизоване, що не може не створювати труднощі при кваліфікації відповідного діяння. «...оперуючи поняттям «неправосудність», жоден із правових актів не дає уявлення про його юридичний зміст, а тому питання про нормативний зміст цього терміна залишається відкритим, що у свою чергу. призводить до проблеми індивідуального сприйняття цієї категорії у судовій практиці». Найскладнішим питанням щодо кваліфікації неправосудності судових рішень є суперечність між незалежністю суддів, яка передбачає свободу розсуду судді при оцінці норм закону, що має бути застосований у справі, і правом особи на оскарження рішення суду, яке є засобом виправлення судових помилок, і кримінально-правовою оцінкою неправосудності рішення суду .

Термін «неправосудність» стосовно судового рішення, крім ст. 375 КК України, вживається в ч. 4 ст. 64 Конституції України щодо такого виду судового рішення, як вирок: «У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням». Однак зміст поняття неправосудності ні вироку, ні будь -якого іншого судового рішення у законодавстві не розкривається. Певні орієнтири з цього питання містяться у вже згадуваних рішеннях Судової колегії у кримінальних справах ВСУ - ухвалі від 20 листопада 2014 р. (справа № 5-24кс14) і постанові від 18 червня 2015 р. (справа № 5-56кс15). Тут зазначено, що поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону та (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя.

В. М. Бурдін слушно наголошує на тому, що з урахуванням неминучих судових помилок створена ієрархічна система судоустрою, яка дозволяє судам вищестоящих інстанцій виправляти такого роду помилки. Далеко не кожна судова помилка повинна розглядатися через призму складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України. Більше того: не кожна судова помилка містить ознаки якогось правопорушення, зважаючи на динаміку законодавчих змін, складність і неузгодженість законодавства. Тому в ст. 375 КК України законодавець чітко розмежував неправосудні рішення, які були зумовлені помилками, і неправосудні рішення, зумовлені свідомо неправильним застосуванням законодавства. Для цього законодавець обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони відповідного складу злочину визнає наявність вини у виді прямого умислу, про що можна зробити висновок із вказівки на «завідомість», використаної у диспозиції ч. 1 ст. 375 КК України. Таким чином, злочином можуть бути визнані лише ті неправосудні рішення, незаконність яких наперед відома судді, який їх постановив. Питання про процесуальну доказовість завідомості (прямого умислу) при постановленні неправосудного рішення В. М. Бурдін називає «наріжним каменем» складу відповідного злочину .

Закон вимагає завідомості постановлений неправосудності судового рішення, тобто очевидної його незаконності для суб'єкта злочину. Це відмежовує вказаний злочин від інших випадків прийняття неправосудних актів. Суддя ВССУ В. В. Щепоткіна також зауважує, що скасованих рішень немало, проте незаконне і завідомо неправосудне рішення - це зовсім різні поняття. А найбільшою проблемою, пов'язаною із застосуванням ст. 375 КК України, є доказування того, що судове рішення є не просто незаконним, а завідомо неправосудним, тобто таким, що фактично не може вважатися судовим рішенням.

Погоджуючись із наведеними висловлюваннями, водночас укажемо на важливість визначення змісту кримінально -правового поняття «неправосудність» з точки зору його об'єктивних ознак. Адже далеко не завжди свідоме порушення суддею норм матеріального чи процесуального права при постановлені судового рішення, досягаючи ступеня суспільної небезпечності, притаманного злочину, є підставою для визнання зазначеного судового рішення неправосудним, що має тягнути за собою відповідальність за ст. 375 КК України. У зв'язку з цим спробуємо дати визначення поняття неправосудного судового рішення, виходячи виключно з об'єктивних ознак цього поняття, не беручи до уваги суб'єктивне ставлення судді до вчинюваного ним діяння. З цією метою передусім звернемось до положень процесуального законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 409 КПК України підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є: 1) неповнота судового розгляду; 2) невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження;

3) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;

4) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Відповідно до ч. 2 ст. 409 КПК України підставою для скасування або зміни вироку суду першої інстанції може бути також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. У статтях 410, 411, 412 КПК України, відповідно, роз'яснено, у чому полягає неповнота судового розгляду, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу. Відповідно до ч. 2 ст. 309 ЦПК України норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (ч. 3 ст. 309 ЦПК України). Аналогічні за змістом положення закріплено в ст. 104 ГПК України і ст. 202 КАС України.

Визначення поняття неправосудності, що даються фахівцями з кримінального права, здебільшого знаходяться у руслі наведених положень процесуального законодавства. Більшість науковців, які досліджували в контексті складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, зміст такого поняття як неправосудність судового рішення, зазначають, що неправосудним є незаконне та (або) необгрунтоване судове рішення.

Наприклад, В. І. Тютюгін переконаний у тому, що неправосудним є судовий акт, який не відповідає вимогам законності та обґрунтованості . У подібному ключі визначається поняття неправосудного рішення в п. 4 проекту постанови: тут говориться про рішення, яке не відповідає вимогам законодавства (суперечить нормам матеріального права, порушує норми процесуального права, приймається всупереч фактичним обставинам відповідної справи). Можна сказати, що в цьому разі відтворюється визначення розглядуваного поняття, наведене в одному з науково -практичних коментарів КК України . На нашу думку, не будь-яке судове рішення, що не відповідає вимогам законності та (або) обґрунтованості, є неправосудним; зокрема, не завжди призначення занадто м'якого чи, навпаки, занадто суворого покарання особі або здійснення неправильної кваліфікації злочину може досягати ступеня суспільної небезпеки, властивого злочинам.

О. Л. Польовий під неправосудним розуміє судове рішення, у якому неправильно застосовуються норми матеріального або процесуального права або юридичні обставини справи не відповідають фактичним. Таке визначення із урахуванням наведених міркувань видається занадто широким.

На думку О. М. Лемешка та О. М. Овчаренко, неправосудними є судові рішення, прийняті з грубим порушенням матеріального чи процесуального права, які не відповідають вимогам законності та обґрунтованості. При цьому слушно вказується на те, що не всі порушення процесуальних норм (навіть ті, що тягнуть скасування рішення суду) можуть призводити до неправосудності судових рішень. Оцінка порушення суддею процесуальних норм, істотність, очевидність такого порушення доводяться в кожному конкретному випадку, виходячи з обставин справи. Таку ж позицію займає Ю. І. Кулєшов, стверджуючи, що з метою розмежування кримінально караного діяння і дисциплінарного проступку оцінка допущеного судом відступу від закону повинна даватися у кожному конкретному випадку .

О. С. Горєлік стверджує, що судовий акт слід вважати незаконним, по - перше, за відсутності фактичних підстав для його винесення, коли висновки, зроблені у вироку, рішенні, ухвалі, постанові, не відповідають установленим фактам і доказам, що їх підтверджують; по-друге, якщо були порушені норми матеріального права; по-третє, якщо були істотно порушені процесуальні умови винесення цього акта . Подібним чином висловлюється і М. І. Хавронюк, який зазначає, що неправосудним є незаконне та необгрунтоване судове рішення, тобто таке, в якому висновки суду завідомо суперечать установленим фактичним обставинам справи або завідомо неправильно застосовано норму матеріального права, або яке свідомо постановлено з грубим порушенням норм процесуального права. У контексті ст. 375 КК поняття «неправосудний» є синонімом поняття «незаконний» .

Натомість П. П. Андрушко, закликаючи не ототожнювати кримінально- правове поняття «неправосудність судового рішення» і кримінально-процесуальне поняття «незаконність судового рішення», визначає, що правосудним слід вважати рішення, яке є законним, обґрунтованим і вмотивованим. Відповідно неправосудносіть судового рішення - це або його незаконність, або (та) необґрунтованість, або (та) невмотивованість. Для визнання судового рішення неправосудним у кримінально-процесуальному розумінні достатньо наявності будь-якої із зазначених ознак - незаконності, необґрунтованості чи невмотивованості. У визначенні поняття неправосудності судового рішення як кримінально-правової його ознаки йдеться про неправильність правової позиції судді щодо застосування норми матеріального права, відображеної у процесуальному акті (документі), постановленому суддею.

Видається однак, що має рацію і В. М. Єднак, на думку якого правосудне судове рішення - це те рішення, яке є законним та обґрунтованим. Вмотивованість все ж має додаткове значення, допомагаючи пізнати мотиви прийняття суддею (суддями) того чи іншого рішення, а тому невмотивованість судового рішення не означає його неправосудності. Законне рішення не завжди може бути вмотивованим і, навпаки, незаконне рішення може бути належно вмотивованим. Завідомо неправосудне судове рішення повинно характеризуватися об'єктивною (незаконність та необґрунтованість) та суб'єктивною (про це повинно бути точно, достовірно відомо судді (суддям), який (які) його постановляють) ознакамиЄднак В. М. Кримінальна відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови з корисливих мотивів : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. - С. 5, 8..

На основі аналізу передбачених КПК України підстав для зміни і скасування вироку суду, А. В. Щасний зазначає, що відповідні підстави можуть бути згруповані в такі, що характеризують вирок суду як незаконний та (або) необгрунтований. Тому і неправосудність характеризується тим, що відповідне судове рішення має бути незаконним (вирок постановлений із істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства та (або) з неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність) та (або) необгрунтованим (висновки суду є однобічними або якщо має місце неповнота розслідування; висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, які викладені у вироку; призначене покарання не відповідає тяжкості злочину та особі засудженого). Якщо вирок суду є незаконним та необґрунтованим, він є і несправедливим .

Уточнимо, що не всі порушення закону призводять до постановлення неправосудного судового рішення. Так, якщо це порушення норм процесуального законодавства, то вони для того, щоб констатувати злочинне діяння, передбачене ст. 375 КК України, мають бути істотними (грубими). Показовим у цьому контексті є роз'яснення Пленуму ВСУ, наведене у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ у апеляційному порядку» від 24 жовтня 2008 р. № 12: законне, обґрунтоване та правильне по суті і справедливе рішення суду не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. Оскільки не всі порушення закону призводять до постановлення неправосудного судового рішення, визначення поняття неправосудності, наведене, як вже зазначалось, у п. 4 проекту постанови, потребує уточнення.

Наведений вище спектр доктринальних підходів у черговий раз переконує в оціночному характері поняття «неправосудність». Не дивлячись на це, ми не підтримуємо пропозицію замінити у ст. 375 КК України термін «неправосудний» на термін «незаконний», оскільки вважаємо, що така заміна може мати своїм наслідком навряд чи обґрунтоване розширення сфери застосування цієї кримінально-правової заборони. Вказівка на неправосудність (а не на незаконність) судового рішення в ст. 375 КК України видається нам більш прийнятною і з погляду перспектив реформування конституційних засад правосуддя: у законопроекті щодо внесення змін до Конституції України пропонується викласти в новій редакції ч. 1 ст. 129 Основного Закону, зазначивши в ній, що суддя при здійсненні правосуддя має керуватись правом (у чинній редакції цієї конституційно-правової норми йдеться про підкорення судді при здійсненні правосуддя закону) .

Виступаючи проти згаданого перейменування ст. 375 КК України, В. М. Єднак вказує на те, що поняття «неправосудне судове рішення» передбачає, що той чи інший судовий акт може бути не лише незаконним, а і необґрунтованим. Крім цього, термін «неправосудний» більш чітко вказує на коло суспільних відносин, охоронюваних за допомогою ст. 375 КК України: незаконні дії може вчинити будь-яка особа, а неправосудні - лише суддя.

Збереження у ст. 375 КК України поняття неправосудності судового рішення, крім усього іншого, узгоджується із основними причинами використання в кримінальному законі оціночних ознак. На думку О. В. Кобзєвої, якщо такою об'єктивною причиною є надзвичайна багатоманітність соціально небезпечних предметів, властивостей і явищ, які потребують постійного контролю, то основною суб'єктивною причиною - створення особливого прийому законодавчої техніки, необхідного для відображення у кримінальному законі згаданої багатоманітності явищ і процесів суспільного життя.

Ми переконані в тому, що найважливіше в змісті неправосудності як кримінально-правового поняття - це наслідок: у результаті порушень норм матеріального чи процесуального права відбувається постановлення неправильного по суті рішення. Можна сказати і так: порушення закону при постановлены судового рішення (формальний аспект) є не завжди настільки істотним, що призводить до його неправосудності. Погоджуємося з С. Є. Дідиком у тому, що неправосудність відповідного судового акта прямо пов'язана з істотним порушенням прав і свобод особи або інтересів правосуддя загалом. Неістотні (формальні) порушення норм процесуального законодавства при розгляді справи судом, які не утискають і не позбавляють прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, суспільних інтересів, не дають підстави розглядати такі судові акти як неправосудні .

На підтвердження сказаного звернемось до поняття «правосуддя». Наприклад, М. С. Строгович давав визначення поняттю «правосуддя» як державної діяльності, що здійснюється судом і полягає у тому, що суд шляхом розгляду та вирішення кримінальних і цивільних справ у встановлених законом правових формах захищає від будь-яких посягань державу, права та законні інтереси громадян, установ, організацій. Ю. М. Грошевий визначав правосуддя як державну діяльність, яку здійснює суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі кримінальних, цивільних, адміністративних, господарських справ . У юридичній науці існує ще одна концепція правосуддя, у межах якої ця діяльність розглядається як двоаспектна, тобто враховуються як «формальні» або «функціональні», так і «змістовні» ознаки (В. С. Бігун, Б. В. Малишев, Є. В. Благов та ін.). Зокрема, Є. В. Благов зазначає, що правосуддя розглядається у таких аспектах: 1) діяльність судових органів; 2) справедливе вирішення справи, спору . Із такого «двоаспектного» визначення поняття «правосуддя» виходить і КСУ, роз'яснюючи в одному зі своїх рішень, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення у правах.

Отже, неправосудне судове рішення, постановлення якого має кваліфікуватись за ст. 375 КК України, повинно характеризуватися об'єктивними ознаками, що відрізняють його від незаконних та (або) необгрунтованих судових рішень, постановлення яких злочином не визнається. Постановлення завідомо неправосудного судового рішення повинне бути суспільно небезпечним діянням, тобто заподіювати або створювати можливість заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам. Тому має рацію Л. Є. Виноградова, яка визначає, що неправосудним вироком (рішенням, постановою, ухвалою) суду є незаконний або необґрунтований судовий акт, винесений умисно або в результаті недбалості, який потягнув або міг потягти за собою істотну шкоду правам чи інтересам громадян або інтересам держави . Н. Д. Квасневська наголошує на тому, що результатом неправосудності є невідповідність судового акта не лише фактичним обставинам справи, а й існуючим у суспільстві уявленням про справедливість і законність .

Ураховуючи викладене, вважаємо, що при визначенні поняття «неправосудність» судового рішення слід виходити з того, що порушення закону при постановленні судового рішення є не завжди настільки істотним, що призводить до його неправосудності. Більше того: навіть істотне порушення вимог матеріального і процесуального закону не завжди свідчить про неправосудність судового рішення. Крім наявності певних формальних ознак (істотного порушення норм матеріального і процесуального права, що були наявними при постановленні відповідного судового рішення), постановлення такого судового рішення має бути суспільно небезпечним. У визначенні поняття неправосудного судового рішення слід відобразити істотні властивості (ознаки) цього поняття, що розкривають його суть. При цьому, зокрема, потрібно враховувати те, що про його наявність не можуть свідчити незначні (неістотні) порушення норм процесуального права, які не призвели до постановлення неправильного по суті рішення.

Отже, під неправосудним слід розуміти судове рішення, що характеризується порушенням чи неправильним застосуванням норм матеріального права та (або) істотним порушенням норм процесуального права, допущених при судовому розгляді справи (провадження) і постановленні відповідного судового рішення (неповнота судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, недоведеність обставин, які мають значення для справи, які суд вважав встановленими, тощо), що призвело до постановлена несправедливого судового рішення. Постановлення неправосудного судового рішення є суспільно небезпечним діянням (заподіює або здатне заподіяти істотну шкоду фізичній або юридичній особі, суспільству або державі), що підлягає встановленню у конкретній справі. Тому немає підстав визнавати неправосудним, наприклад, судове рішення, яке було скасоване судом вищої інстанції через зміну власної позиції з певного питання застосування закону (не кажучи вже про відсутність у цьому разі завідомості).

Таким чином, текст кримінально-правової заборони, присвяченої постановленню завідомо неправосудного судового рішення, і особливо при аналізі його в контексті положень конституційного і процесуального законодавства створює благодатне підґрунтя для гострих дискусій, що є прийнятним і навіть корисним із погляду розвитку юридичної науки, однак негативно позначається на правозастосуванні. За таких обставин бажано, щоб ВССУ, виступивши своєрідним арбітром та узгодивши існуючі щодо кримінально - правової характеристики розглядуваного злочину спірні позиції (а якщо це неможливо - то чітко зайнявши одну з них), якомога швидше доопрацював проект постанови та остаточно ухвалив цей документ, украй необхідний для уніфікації практики застосування ст. 375 КК України. Адже ще Конфуцій говорив: коли я приїжджаю у чужу країну, я не запитую, добрі чи погані тут закони; я лише запитую, чи виконуються вони. Зрозуміло і те, що ухвалення вказаного акта судового тлумачення кримінального закону стане добрим поштовхом для розвитку кримінально-правової доктрини в частині проблематики відповідальності за злочини проти правосуддя і проведення нових наукових досліджень у цій сфері.

Размещено на Allbest.ru