Права людини в іудейському праві

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У країнах іудейської правової системи право і закон первинні, а держава і влада - вторинні. Відповідно до положень іудаїзму право і закон, щоби бути справедливими, повинні мати божественне походження, тобто мають іти від Бога. Єврейське право регламентує життя іудейського народу. Разом із тим кожен єврей має священне право вимагати від Бога правосуддя.

Ідеї про права людини в Ізраїлі значною мірою набувають характеру західноєвропейської доктрини, проте, інтегруючись у єврейське право, «стандарти» прав людини набувають іншого забарвлення. Саме цим зумовлена актуальність даного дослідження.

Іудейське право, так само як і мусульманське, відноситься до релігійної правової сім'ї. М.Д. Грубарг вважає, що іудейське право є самобутнім і незалежним, культура єврейського народу і його релігія, а також різні учення, такі як кабала, знаходять прихильників у різних країнах світу і не втрачають своєї значущості зі стародавніх часів зародження цієї культури. Юридичні норми Тори і Талмуда, на яких ґрунтувалося, зокрема, єврейське судочинство, виникли ще до перших царів - Саула, Давида, Соломона - та існували незалежно від держави. Саме такий стан речей і пояснює, чому, знаходячи велику частину своєї історії під юрисдикцією неєврейської державності, євреї зберегли своє право аж дотепер, тоді як інші стародавні народи, втративши державність, поступово позбавлялися сили власної правової системи, яка із часом взагалі зникала.

Характерною рисою єврейського права є те, що право регулює життя кожного єврея з тієї миті, як він прокидається вранці, протягом усього дня і всього життя. Єврейське законодавство регламентує все життя нації, регулює взаємовідносини всередині общин і відносини євреїв з іншими народами.

Особливістю іудейського права є те, що у разі запозичення будь-якого елемента права іншої країни останній трансформувався таким чином, щоб відповідати принципам і тенденціям єврейського права. Але якщо через ті чи інші обставини абсорбувалися чужорідні елементи, які суперечили основним принципам єврейського права, то через деякий час ці елементи скасовувались.

Основними джерелами єврейського права є Тора і Галаха. Тора - перші п'ять книг Біблії (П'ятикнижжя) - вважається основним джерелом єврейського права, оскільки має божественне походження. Галаха - (множина галахот) містить нормативну частину Талмуду - закони, веління, заповіді, звичаї, релігійні розпорядження, а також заборони і обмеження - весь комплекс питань, що визначають відносини між людьми.

Іудейське право не постраждало від того, що народ знаходився у вигнанні. Основні життєві цінності, норми і правила, що регулювали поведінку людей у тій або іншій сферах, повністю збереглися і продовжували розвиватися в діаспорі у рамках єврейської автономної общини.

У переважній більшості держав, на думку М.Д. Грубарга, закріплено пріоритет держави перед правом. У країнах іудейської правової системи істотною відмінністю є те, що право і закон первинні, а держава і влада - вторинні. У відповідності до положень іудаїзму право і закон, щоби бути справедливими, повинні мати божественне походження, тобто мають іти від Бога. І це можна пояснити тим, що століттями єврейське вчення про право не могло спиратися на державу. Проте навіть із появою власної держави євреї залишаються вірні своїм традиціям.

Необхідно звернути увагу на те, що іудейське право («стародавнє єврейське», «єврейське право») не слід ототожнювати із правом Ізраїльської держави. Іудейське право за своєю суттю та характером є одним із найдавніших прав, яке і досі спричиняє величезний вплив на сучасне суспільно-політичне та правове життя Ізраїлю. Водночас ізраїльське право вважається у формально-юридичному контексті світським правом, що інтегрує у собі разом із нормами світського законодавства і норми релігійного, іудейського права.

У наш час єврейське релігійне право залишається невід'ємною складовою частиною правової системи сучасного Ізраїлю. Разом із тим, як небезпідставно наголошують деякі дослідники, було би трагічним розривом з усім минулим єврейського народу, якби Ізраїль проголосив себе суто світською державою і відмовився від іудейського права. Майбутнє єврейської держави багато в чому залежить від здатності зберегти власну культурну самобутність і від високого рівня релігійності обраних людей. Через історичні обставини відсутності у євреїв єдиної держави відчуття «чужорідності» держави в житті іудеїв було подолано лише за допомогою визнання необхідності встановлення держави. Головним аргументом прихильників визнання інституту царської влади в Ізраїлі було посилання на те, що відсутність держави є ще більшим злом, ніж ті витрати, які пов'язані з його функціонуванням, бо без держави народ вже не може обійтися: відсутність держави призводить до загального непорядку, свавілля, соціального хаосу.

За часів існування в іудеїв теократичних держав Господь Бог був для них - свого «обраного народу» - одночасно і Богом, і небесним царем, і царем земним, законодавцем і головним військовим командувачем. Саме від нього, від Господа Бога, виходили закони, ухвали і розпорядження не тільки суто релігійного, але і сімейного, суспільного та державного характеру. Виключно він один міг проявляти законодавчу волю, а пророки, первосвященики, вожді і судді були лише слухняними виконавцями і провідниками його волі.

Незважаючи на те, що в Ізраїлі прихильність до релігії навіть на державному рівні дуже сильна, існують позитивні процеси у сфері захисту і забезпечення прав людини, пов'язані з розвитком питання прав і свобод особи в кінці 80-х і початку 90-х років.

У 1992 році Кнесет (законодавчий орган держави Ізраїль) прийняв два закони (Основний закон про професійну свободу, прийнятий 3 березня 1992 року, до якого було внесено поправки в 1994 році,, Основний закон про гідність і свободу особи, прийнятий 17 березня 1992 року, до якого було внесено поправки в 1994 році) щодо захисту і забезпечення прав і свобод людини, які стали першими нормативними документами у цій галузі. Такий період розвитку законодавства і концепції прав людини в Ізраїлі називають «конституційною революцією». До цього моменту положення про права людини існували тільки у міжнародних документах, які підписав Ізраїль, звичаях і судових рішеннях, що надалі відіграють велику роль у сфері забезпечення і захисту прав людини.

Вищезгадані закони охоплюють лише деякі різновиди прав людини. Так, Основний закон про професійну свободу гарантує кожному громадянину держави Ізраїль свободу у виборі професійної діяльності, професії і ремесла (ст. 3). Основний закон про гідність і свободу особи закріплює право на життя, здоров'я, гарантує людську гідність (ст. ст. 2, 4), право власності (ст. 3), свободу і захист від обмеження свободи різними способами (ст. 5), право на вільний вибір місця проживання, свободу покидати державу і повертатися у країну (ст. 6), закріплює право на свободу і недоторканність приватного життя, житла, бесід, записів та заміток особи (ст. 7). При цьому варто сказати, що в самих законах робиться чіткий акцент на те, що ці закони прийняті з метою збереження честі, гідності та свободи особи відповідно до цінностей держави Ізраїль як єврейської і демократичної держави. Такий чіткий акцент на національну приналежність вочевидь суперечить загальноприйнятим стандартам концепції прав людини, проте національний стрижень взагалі властивий іудейському праву та праву держави Ізраїль.

Маючи яскраво виражений релігійний характер, іудейське право водночас є суто національним, і його розвиток пов'язаний винятково із творчістю єврейського народу. Цим єврейське право відрізняється від інших релігійних систем, таких, наприклад, як католицьке і мусульманське право, які формувалися та розвивалися не представниками одного народу, а католиками і мусульманами різних націй.

Іудейське право робить чіткий акцент саме на євреїв, а не на громадян Ізраїлю - ізраїльтян. Навіть основні закони у галузі прав людини в Ізраїлі підкреслюють своє тяжіння до цінностей єврейської держави. Закон про повернення 1950 року прямо вказує на те, що право на отримання ізраїльського громадянства і вільний в'їзд у країну на постійне місце проживання надається за національною приналежністю. Закон про громадянство 1952 року проголошує, що держава Ізраїль існує з метою надання притулку євреям усього світу.

Крім того, аналіз практики реалізації положень законів, що передбачають рівні права і можливості для всіх громадян Ізраїлю, дає змогу стверджувати, що єврей і особа іншої національності нерівні у своєму положенні. Так, наприклад, незважаючи на положення закону про службу в армії Ізраїлю, якими передбачено обов'язок проходження військової служби для всього дорослого цивільного населення Ізраїлю, фактично в ізраїльській армії служать євреї, що надалі дає їм низки переваг і пільг (соціальна допомога). Таким чином, в Ізраїлі спостерігається дискримінація за національною ознакою, що з позиції концепції прав людини є порушенням одного з основних прав людини.

Положення людини у суспільстві залежить від набору її прав та обов'язків. Розглядаючи право іудеїв загалом, варто відзначити, що досліджувана правова система є системою обов'язків. Чіткого еквівалента визначенню права в івриті не існує, але еквіваленти поняттю «обов'язок» можемо знайти досить швидко.

У літературних джерелах нормативної єврейської традиції постійно згадуються «заповіді» та «обов'язки». Щодо прав найбільш прийнятним аналогом цьому поняттю є категорія «дозвіл». Але «дозволи» належать до тих дій, про які ще немає букви закону, тому вони і реалізуються на власний розсуд. Накладене коло обов'язків передусім передбачає виконання релігійних розпоряджень. Тут найголовнішими є вірність і шанобливе ставлення до Бога, дотримання релігійних свят, ритуалів. Виконання обов'язків супроводжується заохочувальними або примусовими санкціями.

Таким чином, єврейське право регламентує життя іудейського народу. Разом із тим, кожен єврей має священне право вимагати від Бога правосуддя. Це право перекриває і компенсує всі накладені обов'язки. Це священне право червоною ниткою проходить через все Писання і равіністичну літературу.

Положення про те, що Бог дає людям можливість наблизитися до Нього завдяки дотриманню заповідей, наводить на думку про те, що у людей є право як на соціальну справедливість, так і на Божественну - у всесвітньому масштабі. Система, що складається не з довільних указів, а із заповідей, передбачає певний порядок. Взаємні права та обов'язки у людей народжуються зі спільності світу, в якому вони живуть. Все суспільство зацікавлене в досягненні загального блага. Засобом для такого досягнення

і є обов'язки кожного члена суспільства. Без цих суспільних обов'язків права людини втратять свій сенс і своє існування. Турбота про загальне благо укріплює права людини, бо вчить чеснотам, до числа яких входить пошана до людської гідності кожної окремої особи.

Отже, можна сказати, що суспільне благо в єврейському праві превалює над благом індивідуальним. Саме в цьому і полягає кардинальна відмінність від західно-правової концепції прав людини. Єврейський закон «обтяжений» обов'язками, виконувати які має кожна окремо взята людина. Більшість із цих обов'язків наділена офіційним юридичним характером, тобто відмова їх виконувати тягне за собою примусові заходи. Інколи суспільство може позбавляти своїх членів якихось прав, але це обґрунтовується міркуваннями загального блага, що стоїть вище за інтереси окремої особи. Тора, найголовніша книга іудеїв, адресує свої заповіді як усьому суспільству, так і окремим його членам. І суспільство, і кожна людина окремо зобов'язані поважати взаємні права та виконувати якомога більше заповідей Тори. іудейський правовий законодавство

Ізраїльська держава в багатьох нормативних документах визнає рівні права не тільки за своїми громадянами, але і за іноземцями, право на недоторканність особи, власності, житла й інші особисті права, а також конституційні свободи та їх юридичні гарантії. Більше того, іноземцям надано право брати участь у виборах в органи місцевого самоврядування. Таким чином, Ізраїль гарантує і забезпечує основні права і свободи не тільки своїм громадянам, але й іноземцям. Проте варто сказати, що наявність ізраїльського громадянства не тільки наділяє громадян додатковими політичними правами (право бути обраним в Кнесет, право перебувати в політичних партіях і громадських організаціях, брати участь у політичному житті країни, обіймати посади у державній службі), а й накладає на них більш сувору кримінальну відповідальність за скоєння державних злочинів, оскільки невід'ємною частиною правового статусу громадянина Ізраїлю є виконання його обов'язку перед своєю вітчизною.

Таким чином, в іудаїзмі фундаментальною передумовою прав індивіда є віра в абсолютну і безкомпромісну цінність людського життя. Ця віра заснована на унікальній цінності людини як Божественного створіння. Оскільки людина має найвищу цінність, її права повинні визнаватись та поважатися. Рішення, що видаються Верховним судом Ізраїлю, свідчать, що будь-яка дискримінація на ґрунті расових, статевих, релігійних, політичних та ідеологічних відмінностей заборонена законом, і це правило покладено в основу конституційної системи Ізраїлю. Різними законами декларується рівність чоловіків і жінок, принцип рівної оплати за рівну працю, відсутність привілеїв чоловіка в питаннях власності. Працедавці не мають права відмовляти у прийомі на роботу на підставі статевої приналежності, сімейного статусу і наявності дітей.

Сучасна правова система єврейської держави гарантує основні права людини. Ізраїльське право закріплює основні права людини, такі як недоторканність особи, недоторканність браку, приватного життя, майна, право на справедливий суд, свободу вибору місця проживання, свободу слова, свободу створення професійних, культурних і політичних асоціацій. Верховний суд Ізраїлю так визначає своє завдання із захисту прав і свобод громадян: «У нашій державі, де основні права громадян не захищені конституцією, наш суд, як Високий суд, покликаний захищати ці права і надавати громадянам необхідну допомогу, коли ці права і свободи порушуються з діями влади». Крім того, за Законом 1980 року «Про основні права» Верховний Суд зобов'язаний під час ухвалення рішення, щодо якого відсутня пряма вказівка закону (наявність прогалини або нечіткості викладення норми), виходити із принципів свободи, справедливості, миру у дусі єврейської традиції. Це посилання на єврейську традицію було зроблене невипадково. Ізраїльський суддя завжди повинен пам'ятати про єврейські моральні цінності та не блукати у нетрях єврейського закону з усіма його відгалуженнями.

Декларація незалежності Ізраїлю проголошує, що природне право єврейського народу, як і всіх інших націй, полягає у тому, щоб бути господарем своєї долі на землі своєї власної держави.

Традиції іудаїзму сильні в єврейському суспільстві і зараз; незважаючи на те, що Ізраїль визнає західні стандарти демократії, прав та свобод людини, розвиток держави йде західним шляхом. Деякі аспекти іудаїзму суперечать міжнародним стандартам права людини. Це свобода совісті, дискримінація на основі національності. Релігійне право, хоча сфера його дії обмежена, все ж таки продовжує регулювати деякі аспекти суспільного життя і є джерелом права нарівні з основними законами, судовими рішеннями.

Висновки. Таким чином, можна дійти висновку, сьогодні ідеї про права людини в Ізраїлі значною мірою набувають характеру західноєвропейської доктрини, проте, інтегруючись у єврейське право, «стандарти» прав людини набувають іншого забарвлення.

На відміну від західної концепції прав людини, для іудейської правової сім'ї пріоритетом є обов'язки членів суспільства, а не права. Крім того, суспільне благо домінує над індивідуальним благом.

Таким чином, концепція прав людини в іудейській правовій сім'ї набуває своєрідності, зумовленої сильним впливом іудаїзму, єврейської самобутності та культурних традицій.

Размещено на Allbest.ru