Правові акти органів судової влади як джерела адміністративного права: стан наукової розробки

Размещено на http://www.allbest.ru

ПРАВОВІ АКТИ ОРГАНІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ ЯК ДЖЕРЕЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ

Макарова Л.Р., здобувач

Постановка проблеми

Проблема формування системи джерел права є однією з найгостріших і найдискусійніших у юридичній науці. Питання про те, що вважати джерелом права, який вигляд повинна мати ієрархія джерел права, мають не тільки теоретичне, але й практичне значення.

В українській юридичній науці поки ще не затвердилась традиція розглядати рішення органів судової влади чи судову практику в якості істинного джерела права. В загальній теорії права відстоюється думка про те, що джерело права - це вихідні від держави або визнані нею офіційно документальні способи виразу та закріплення норм права, надання їм юридичного загальнообов'язкового значення. Однак деякі вчені вважають, що до числа джерел права необхідно віднести правові звичаї, такі як ділові, судові, правові традиції, мотивуючи свою думку тим, що вони складають санкціоновані традиції [1, с. 44].

Зважаючи на те що на даний момент відбувається реформування судової системи України, а також зміна пріоритетів державної політики та її цільового спрямування, актуальність з'ясування можливостей рішень та практики судових органів бути джерелом адміністративного права набирає своїх обертів, що неможливе без узагальнення наукового досвіду попередників, які працювали над окресленою проблематикою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні актуальні питання щодо ролі актів судової влади в системі джерел правадосліджували: С.В. Боботов, С.М. Братусь, В.Д. Бринцев, А.Б. Венгеров, М.В. Вітрук, М.М. Вопленко, Р.Ф. Гринюк, Т.В. Гурова, О.М. Дроздов, Є.П. Євграфова, О.В. Зайчук, В.Л. Зівс, С.А. Карапетян, С.Ф. Кечек'ян, А.Є. Козлов, Є.В. Колесніков, В.Ф. Коток, Д.В. Кухнюк, В.В. Лазарєв, М.М. Марченко, Л.Г. Матвєєва, Д.М. Михайлович, П.Є. Недбайло, В.С. Нерсесянц, Н.М. Оніщенко, Н.М. Пархоменко, А.А. Письменицький, С.П. Погребняк, А.В. Портнов, М.П. Се- ліванов, В.В. Сердюк, В.О. Сивицький, О.Ф. Скакун, І.Д. Сліденко, М.В. Тесленко, Ю.М. Тодика, Р.Б. Тополевський, Б.М. То- порнін, Д.Ю. Хорошковська, М.В. Цвік, а.Є. Чиркін, М.Д. Шаргородський, О.Ф. Ше- банов, С.В. Шевчук та ін. Питання визнання за судами нормотворчих функцій розглядали у своїх наукових працях такі вчені, як Р.З. Лів- шиць, А.Ф. Черданцев, О.В. Попов, Є. В. Сем'я- нов, Е.А. Єршова, С.В. Шевчук, О.М. Ярошенко, Л.А. Луць та інші. Однак наукові розробки в цьому напрямку проводилися, як правило, лише в аспекті теорії права та конституційного права, при цьому питання щодо ролі правових актів органів судової влади як джерела адміністративного права залишаються малодослідженими та потребують окремого комплексного аналізу.

Мета статті - аналіз стану наукових праць вітчизняних та закордонних дослідників щодо місця, ролі і значення судових рішень та практики в системі джерел права загалом та адміністративного права зокрема.

Виклад основного матеріалу дослідження

На сьогодні право як явище проявляється у різних формах. Саме тому, як зазначає Р.З. Лівшиць, усе це примушує замислитись над тим, чому, відійшовши від чистої схеми: джерело права - закон, ми охоче надали місце в низці творців права органам управління, але категорично відмовили в цьому третій владі - судовій [2, с. 4].

Підставою для таких фундаментальних змін є те, що суд та правотворчість, пройшовши відповідну еволюцію з часів радянського тоталітарного режиму, потребують дещо нового та сучасного трактування. Суд, будучи відносно незалежним і відповідно кваліфікованим, був не дуже прийнятним і зручним для тоталітарного радянського режиму як орган влади. І в цьому, очевидно, причина багаторічного невизнання за судами нормотворчих функцій у тогочасній теорії держави і права.

У наш час в українській правовій науці триває дискусія щодо юридичної природи та значення актів Конституційного Суду України. їх визначають по-різному: правозастосовчими, нормативно-правовими, джерелами права тощо.

Так, на думку В.М. Шаповала, компетенція Конституційного Суду України не передбачає здійснення нормотворчих повноважень, окрім питань регламентації організації його внутрішньої роботи (Регламент Конституційного Суду, Положення про його Секретаріат, про постійні комісії, про службові відрядження тощо), які не пов'язані з конституційним провадженням [3, с. 26].

Російські вчені також розійшлись в думці з цього питання. Так, В.В. Зоркін вважає, що правовим позиціям Конституційного Суду притаманні риси, що характерні для джерел права: «По-перше, вони відбивають державну волю, оскільки виникають як акт конституційного органу, що має повноваження для вираження цієї волі у передбачених законом формах та параметрах; по-друге, мають загальнообов'язковий характер та якості регулятора відповідного виду загальних відносин - конституційних; по-третє, мають відповідні внутрішні властивості, оскільки виконують роль нормативної основи в правовій системі, а також служать орієнтиром у правотворчості та правозастосуванні» [4, с. 4].

Протилежну позицію висловлює В.В. Кошелєва, яка вважає, що визнання рішень Конституційного Суду джерелами права призвело б до порушення принципу розподілу влади та могло б негативно вплинути на стан законності [5, с. 100].

У свою чергу М.В. Мазур вказує на правотворчу природу підсумкових актів Конституційного Суду України, що дає змогу називати їх джерелами конституційного права України. За своїми видовими ознаками вони відносяться до судових прецедентів, хоча й мають певну специфіку, зумовлену особливостями конституційного судочинства [6, с. 8].

На його думку, абсолютно всі, без виключення, рішення і висновки Конституційного Суду не можуть активно регулювати суспільні відносини, бути нормативно-правовими. Визнання за рішеннями Конституційного Судуне лише юридичної, а й нормативної природи, на його думку, призвело б до того, що він був би поставлений над усім державним механізмом і навіть Конституцією. Рішення Конституційного Суду є джерелами права у правотворчому значенні. Вони мають специфічний характер, у них безпосередньо загальнообов'язкові правила відсутні

При цьому, на думку О.В. Констанного, рішення Конституційного Суду України постає як джерело права, але діє лише протягом певного відрізку часу - до врегулювання визначених питань у нормативно-правових актах компетентних державних органів [7, с. 85].

Актуальним на сьогодні є і питання щодо місця та ролі актів Верховного Суду України та Європейського Суду з прав людини в системі джерел права.

Так, за результатами дослідження М.В. Мазура зроблено висновок про необхідність повернення Верховному Суду України (далі - ВСУ) повноважень надавати роз'яснення з питань застосування законодавства, зокрема зазначено, що відповідні постанови Пленуму ВСУ можна і сьогодні вважати джерелом права України в тій частині, в якій вони не суперечать чинному законодавству. При цьому в найближчому майбутньому на законодавчому рівні доцільно повернути Пленуму ВСУ повноваження щодо надання таких роз'яснень, що сприятиме формуванню правильної та однозначної судової практики. В іншому випадку дуже скоро суди почнуть стикатися з певними проблемами практичного характеру [6, с. 12].

Відповідно до позиції О.О. Сидоренко рішення Європейського суду можна вважати офіційною формою роз'яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства й у зв'язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні [8, с. 244].

Розглядаючи джерела права, варто звернути увагу на судову практику і судовий прецедент. Не можна не погодитися з думкою М.Н. Марченко про те, що ці два явища не є ідентичними феноменами, тому що коли мова йде про судову практику як джерело права, то мається на увазі, принаймні, два його значення [9, с. 30].

Однозначно на користь визнання судової практики джерелом права висловлюється В.В. Жуйков. Науковець вважає, що за рахунок тенденції судової практики, що склалась у сучасній правовій доктрині, слід зробити висновок, що аналогія закону і аналогія права в громадянському судочинстві можлива та необхідна за умови впровадження судом нерегульованих законом процедур розгляду відповідних категорій справ, що не ставляться в загальну процедуру, при провадженні відповідних процесуальних дій, при складані процесуальних документів та ін. [І0, с. 20].

Необхідно сказати, що також неоднозначними є погляди щодо питання судової практики в інших розвинутих країнах, що відносяться до романо-германської правової сім'ї. Науковці Іспанії та Швейцарії визнають роль судової практики у вказаній якості, вона навіть закріплена законодавчими нормами. В інших країнах, таких як Греція, Італія, Нідерланди, Німеччина, офіційно правотворча діяльність судів не визнається, трактування інтерпретується із суперечками серед фахівців, але ж в той же час реально існує і через найвищі судові інстанції має вплив на розвиток права. Разом з тим в країнах романо-германського права, навіть в тих, де судова практика як джерело права формально не визнається, рішення конституційних судів виділяють та надають їм загальнообов'язкового характеру [11, с. 128].

Дослідник В.А. Туманов під судовою практикою розуміє сформовані судами загальні «правові положення» у вигляді правил, принципів, вказівок і визначень, що мають визначений ступінь загальновизнаної обов'язковості [12, с. 36].

В українській науці адміністративного права до кінця не переборений юридичний позитивізм, що заперечує роль судових прецедентів як джерело даної галузі права.

У теорії загального права судовий прецедент є винесеним по конкретній справі рішенням суду, обов'язковим до застосування при вирішенні аналогічних питань з однорідних категорій справ. Судовий прецедент представляє собою одиничний акт суду.

В Україні, яка тяжіє до романо-германської правової сім'ї, офіційно судовий прецедент не визнається формою (джерелом) права. Разом з тим усе більшого значення набувають правозастосовчі прецеденти (тобто усталена судова та адміністративна практика вирішення певних категорій справ) і правороз'ясняюючі прецеденти (рішення Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого Господарського та Адміністративного суду України, що містять тлумачення правових норм).

В свою чергу Л.А. Луць пропонує розрізняти нормативно-правовий, правотлумачний та правозастосовчий прецедент. Під нормативно-правовим прецедентом дослідниця пропонує розуміти письмовий юридичний акт суду, що містить принципи чи норми права і є загальнообов'язковим при розв'язанні аналогічних справ [13, с. 12]. Власне, саме цей вид прецеденту, на думку автора, може бути джерелом права, оскільки містить правову норму. Відповідно прецеденти горизонтальної дії зв'язують суди, що займають однакове місце в ієрархії судової системи, а також суд, який створив такі прецеденти. За ступенем обов'язковості прецеденти можуть бути обов'язкові та необов'язкові (переконливі).

М.Н. Марченко зазначає, що прецедент у рамках континентального права виникає відповідно до закону, існує та діє відповідно до нього. Це відбувається і тоді, коли суд тлумачить або застосовує закон, і тоді, коли він утворює норми права [10, с. 23]. Полеміка щодо цього питання підсилюється ще й тим фактом, що минулий правовий досвід України свідчить про існування судової практики як загального регулятора суспільних відносин.

У літературі слушно зазначається, що за своєю правовою природою конкретизація норм права перебуває між тлумаченням нормправа та правотворчістю: за її допомогою вже не просто розкривається зміст норми права, а створюється на її базі новий, більш деталізований припис (правоположення), який, однак, не досягає статусу нової норми права. Відповідно до цього, на відміну від актів тлумачення норм права, акти конкретизації норм права мають певний регулятивний вплив, але разом з тим рівень цього впливу не може зрівнятися зі впливом норми права, і тому акти конкретизації норм права не є джерелом (формою) права (П.М. Рабинович, Г. Г. Шмельова) [14].

У сучасній юридичній науці також ведеться дискусія щодо доцільності визнання рішень судів судовими прецедентами.

Прихильники концепції судового прецеденту, серед яких І. Нікітчук, звертають увагу на те, що застосування прецеденту в правовій діяльності нашої країни є нагальною потребою, для реалізації якої створені як правові, так і політичні передумови [15, с. 83]. Опоненти визнання судового прецеденту джерелом українського права звертають увагу на те, що при здійсненні правосуддя суду достатньо застосовувати норми права, а не створювати їх. Тому компетенція суду має обмежуватися тлумаченням норм права і не передбачати нормотворчих повноважень [14].

До протилежної думки схиляється Л. Бардаченко, яка у своїх роботах вказує на той факт, що Україна рухається до прецедентної системи права, її використовує весь світ, і кращої поки не вигадано: лише судова влада заповнює прогалини в законодавстві і дає роз'яснення, які ніхто інший надати не може. Єдина проблема - реєстрація рішень, адже в різних регіонах країни виносять абсолютно різні рішення з одного й того ж питання [16]. Вчений заперечує існування в Україні прецедентної системи права, хоч і не виключає такої можливості. При цьому звертає увагу на те, що Україна ще не готова до визнання прецедентної системи права, оскільки для цього потрібен певний рівень довіри до суду, якого бракує українцям. Але до цього треба прагнути.

У сучасній юридичній літературі також нерідко обґрунтовується позиція про те, що судова практика вже є джерелом права, серед них можна виділити І.О. Турчак Прихильники такого підходу вважають, що до числа судових актів, які містять нормативні приписи, можуть бути віднесені: рішення Конституційного Суду України; нормативне тлумачення Пленуму Верховного Суду України та Вищих спеціалізованих судів; рішення судів загальної юрисдикції, що скасовують дію нормативних актів; рішення судів по аналогії закону та права, а також на основі норм права, що містять оціночні поняття; рішення Європейського суду з прав людини (Д. Кирилюк) [14].

Таким чином, сучасна теорія права в Україні розглядає судову практику як у широкому вимірі (діяльність органів судової влади, що втілюється у прийнятті правових актів), так і у вузькому (як створення певних правоположень «прецедентного» характеру).

У широкому вигляді прикладом є визначення С. Погребняка, який під судовою практикою розуміє такий різновид юридичної практики, який полягає у правозастосовній, інтерпретаційній та правотворчій діяльності судів, що втілюється у певних видах юридичних актів [17, с. 92].

У свою чергу М. Савенко розуміє термін «судова практика» з позицій другого підходу як «матеріалізовані результати розгляду судової справи, оформлені як правові положення, на підставі яких вирішено спірне питання і які переконливо свідчать про єдино правильний обраний судом підхід і є орієнтиром для вирішення аналогічних спірних ситуацій [18, с. 53].

Сучасна російська дослідниця О. Коростелкіна надає визначення судової практики у вузькому сенсі як «певний захід, засіб вирішення певних категорій справ, у результаті якого вищими судовими органами у публічно доступній формі формулюються нові загальнообов'язкові правоположення, що поповнюють, доповнюють або заміщають чинні норми права з метою неодноразового використання щодо невизначеного кола суб'єктів права [19].

На думку правознавця С.В. Боботова, судову практику у вузькому сенсі слід визнавати як вироблені під час судової діяльності нормативні правові положення, визначення - дефініції, правила, вказівки, які мають певний ступень узагальненості, загальновизнаності, а деякі з них - обов'язковості [20, с. 50].

Д.Ю. Хорошковська надає таке визначення терміну «судова практика»: це взаємоєдність діяльності судів і результатів цієї діяльності, виражених у нових правоположеннях, вироблених судовою владою та закріплених у рішеннях з конкретних справ і/чи в актах із сукупності однотипних конкретних судових справ [21, с. 18].

Таким чином, судова практика під час розгляду у вузькому вимірі може розглядатися як джерело права, оскільки вона невід'ємна від практично діяльності судових органів з прийняття лише тих рішень, які містять правові положення. Ці правові положення, на думку М.М. Вопленка, представляють усталені типові рішення щодо застосування юридичних норм, які у реальності набувають рис юридичних норм та загальних правил [22, с. 102].

Науковець А. Б. Венгеров вважає, що судовою практикою не можна вважати будь-яке роз'яснення ухвал чи рішень вищих судових органів, рішення суду, ухвалу касаційної інстанції або сукупність рішень щодо конкретної групи справ, оскільки під судовою практикою слід розуміти тільки ті положення юрисдикційних актів, які конкретизують норми права. А також використовує поняття «конкретизуючі правила» або правоположення, оскільки, на його думку, норма права при її застосуванні нерідко конкретизується в інших правилах, що підпорядковуються цій нормі, тому «лише у цьому випадку в поєднанні з конкретизованими на його основі правилами виконує свою службову роль - регулює суспільні відносини, що ним охоплюються [23, с. 119, 142].

Той факт, що в реальних сучасних умовах немає підстав для заперечення регуляторної функції актів вищих судових інстанцій та їхролі у вирішенні колізій в чинному законодавстві, не є підставою для визнання таких актів джерелом права і нормативно обов'язковими. Для визнання зазначених правових актів джерелом права необхідно, щоб такі правові акти мали нормативно обов'язковий характер для всіх учасників відносин, а не лише для учасників спору.

Висновок

В результаті аналізу стану наукових праць вітчизняних та зарубіжних дослідників щодо юридичної природи судових рішень та визначення їх місця, ролі і значення в системі джерел адміністративного права можна зробити висновок, що в доктрині та законодавстві країн континентальної Європи продовжує домінувати принцип, згідно з яким суди у своїй діяльності керуються законом і підкоряються йому, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивідуально-правових актів. Судова практика бере безпосередню участь в процесі формування практики правозастосування та впливає на нормотворчі функції.

При цьому аналіз української правової системи дозволяє дійти висновку про те, що судова практика вже є джерелом права. В той же час сьогодні питання щодо місця й ролі судової практики та рішень суду як елемента механізму правового регулювання адміністративних відносин є досить дискусійним, маловизначеним і, як відзначають багато дослідників, є практично неопрацьованим у науці адміністративного права.

Література:

1. Алексеев С.С. Общая теория права : учеб. - 2-е изд., доп. и перераб. - М. : Проспект, 2009. - 354 с.

2. Лівшиць Р.З. Судова практика як джерело права / Р.З. Лівшиць // Журнал російського права, М. - 1997. - № 6. - С. 3-8.

3. Шаповал В. Сутність характеристики конституційного контролю / В. Шаповал // Право України. - 2005. - № 3. - С. 26

4. Зорькин В.Д. Прецедентный характер решений Конституционного Суда Российской Федерации // Журнал российского права. - 2004. - № 12. - С. 3-9.

5. Кошелева В.В. Акты судебного толкования правовых норм (Вопросы теории и практики) : Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 : Саратов, 1999. - 210 с.

6. Мазур М.В. Акти органів судової влади як джерело конституційного права України: автореф. дис. на здобуття ступеня наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право; муніципальне право» / М.В. Мазур. - Харків, 2009. - 20 с.

7. Константий О.В. Рішення Конституційного Суду України як джерело адміністративного права / О.В. Константий // Проблеми законності. - Вип. № 37. - X., 1999. - С. 85.

8. Сидоренко О.О. Рішення Європейського суду з прав людини як джерело права України / О.О. Сидоренко // Проблеми законності, 2015. - Вип. 129. - С. 242-250.

9. Марченко М.Н. Источники романо-германского права: понятие, виды, классификация / М.Н. Марченко // Вестник Моск. ун-та, 2000. - Серия 11. Право. - № 2. - С. 30.

10. Жуйков В.М. К вопросу о судебной практике как источнике права / В.М. Жуйков // Судебная практика как источник права. - М., 1997. - С. 20.

11. Давид Р. Основные правовые системы современности. - М.: Прогресс, 1988. - С. 128-328.

12. Туманов В.А. Роль судебной практики в развитии судебного права / В.А. Туманов // СССР-Франция: Социологический и международный аспект сравнительного правоведения. - М., 1987. - С. 36-37.

13. Луць Л.А. Перспективи становлення судового прецеденту як джерела права України / Л.А. Луць // Вісник центру суддівських студій. - 2006. - № 6. - С. 9--12.

14. Майданик P. A. Місце судового прецеденту в системі джерел українського права / РА. Майданик [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://westudents.com.ua/glavy/72119- mstse-sudovogo-pretsedentu-v-sistem-djerel-ukranskogo-prava. html

15. Нікітчук І. Прецедент у цивільно-правових відносинах України / І. Нікітчук // Юридичний журнал. - 2004. - № 11(29). - С. 83-92.

16. Бардаченко Л. Медіація в Україні: практика застосування світових тенденцій / JI. Бардаченко / Правовий тиждень. - 2010. - № 1-2. - С. 179-180. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://wwvv.legalweekly.com.ua / article/?uid=1677.

17. Погребняк С. Вплив судової практики на юридичні акти в романо- германській правовій сім'ї / С. Погребняк // Вісник академії правових наук України. - 2003. - № 4 (35). - С. 92-99.

18. Савенко М. Роль практики Європейського суду з прав людини у конституційному судочинстві України / М. Савенко // Вісник Конституційного Суду України. - 2005. - № 6. - С. 51-55.

19. Судова практика як джерело права / Бібліотека електронних підручників [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://e-pidruchniki.com/content/739_42Sydova_praktika_yak_djerelo_prava.html

20. Боботов С.В. Нормообразующая функция судебной практики / Судебная система России: Учеб. пособие / С.В. Боботов. - М.: Дело, 2000. - 234 с.

21. Хорошковська Д. Ю. Роль судової практики в системі джерел права України: теоретико-правове дослідження : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Інститут законодавства Верховної Ради України; Д.Ю. Хорошковська. - К., 2006. - 20 с.

22. Вопленко Н.Н. Источники и формы права / Н.Н. Вопленко. - Волгогр. гос. ун-т. - Волгоград : Изд-во ВолГУ, 2004. - 102 с.

23. Венгеров А.Б. Теория государства и права [Текст] : учебник для вузов / А.Б. Венгеров. - М.: Проспект, 2014. - 568 с.

Размещено на Allbest.ru