Соціальне замовлення в контексті взаємодії держави та громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Одеська юридична академія»

Соціальне замовлення в контексті взаємодії держави та громадянського суспільства

Кулі-Іванченко К.К., к. ю. н.,

асистент кафедри конституційного права

Анотація

соціальний замовлення громадянський суспільство

Стаття присвячена характеристиці соціального замовлення в контексті взаємодії держави та громадянського суспільства, оскільки соціальне замовлення передбачає залучення органами публічної влади інститутів громадянського суспільства до вирішення соціальних проблем населення.

Ключові слова: соціальне замовлення, соціальна держава, громадянське суспільство, міжсекторна взаємодія, органи публічної влади, права людини, громадські об'єднання.

Аннотация

Статья посвячена характеристике социального заказа в контексте взаимодействия государства и гражданського общества, поскольку социальный заказ предусматривает привлечение органами публичной власти институтов гражданського общества для решения социальных проблем населения.

Ключевые слова: социальный заказ, социальное государство, гражданское общество, межсекторное взаимодействие, органы публичной власти, права человека, общественные объединения.

Annotation

Social order in the context of interaction of the state and civil society

K.K. Kuli-Ivanchenko

The article is devoted to description of social order in the context of interaction of the state and civil society since social order implies mobilization of civil society institutions by public authorities in order to solve people's social problems.

Key words: social order, social state, civil society, intersectoral interaction, public authorities, human rights, public associations.

Постановка проблеми. Базисом комплексного дослідження соціального замовлення в Україні з конституційно-правової точки зору є особливості взаємодії держави та громадянського суспільства. Це пов'язано з тим, що соціальне замовлення в загальному вигляді являє собою інноваційний спосіб співпраці органів публічної влади (органів державної влади та місцевого самоврядування) з інститутами громадянського суспільства для вирішення соціальних проблем населення.

Стан розробленості проблеми. Проблемам взаємодії держави і громадянського суспільства в цілому та органів місцевого самоврядування з громадськими організаціями зокрема присвячено праці класиків філософської та правової думки: Аристотеля [1], Г.В.Ф. Гегеля [2], Дж. Локка [3], а також сучасних вчених-правознавців та фахівців в інших сферах: М.С. Бондаря [4], В.І. Борденюка [5], В.П. Звонаря [6], А.Р. Крусян [7], П.М. Любченка [8], М.П. Орзіха [9], С.М. Тимченка [10], Ю.М. Тодики [І1], О.Ф. Фрицького [12] та ін.

Водночас, незважаючи на велику кількість теоретичних надбань та законопроектних робот у сфері взаємодії держави з громадянським суспільством у цілому та органів державної влади або місцевого самоврядування з громадськими об'єднаннями зокрема, все одно не втрачають своєї актуальності подальші розробки взаємодії цих суб'єктів, зокрема у сфері соціального замовлення. Адже вчені зазначають, що впровадження соціального замовлення дозволить зробити більш відкритою для громадян роботу органів місцевого самоврядування і, відповідно, підвищить довіру до них, посилить роль «третього сектора» у вирішенні соціальних проблем, створить сприятливі умови для розвитку корисних громадських ініціатив, тобто створить передумови для формування на місцевому та загальнодержавному рівні основ громадянського суспільства [13, с. 276].

Мета статті - характеристика дефініції та ролі соціального замовлення в контексті взаємодії держави та громадянського суспільства.

Виклад основного матеріалу дослідження. У більшості наукових праць громадянське суспільство протиставляється державі. Наприклад, М.П. Орзіх вважав, що громадянське суспільство - це, по-перше, асоціація людей, в якій кожна особа є вільною, оскільки має невід'ємні права, рівна в правах з іншими членами асоціації, самостійна у виборі громадянського стану (громадянин, іноземець тощо); по-друге, - недержавні (інституціо налізовані громадські об'єднання) асоціації людей за соціальною, етнічною, релігійною

та іншою приналежністю, політичними, економічними, професійними та іншими інтересами; по-третє, - сформовані на цій основі громадські (недержавні) відносини, які розвиваються і функціонують на самоуправлінських принципах, самовираженні інтересів і волі окремих індивідів та їх асоціацій, що діють у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства [9, с. 69].

На думку О.Ф. Фрицького, «громадянське суспільство являє собою систему самостійних і незалежних від держави відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини і колективів у духовній, соціальній і культурній сферах...» [12, с. 100].

С.М. Тимченко вважає, що «громадянське суспільство розуміється як вільна асоціація (союз) рівноправних, свідомих громадян-власників та їх об'єднань, які в рамках правової системи, без втручання держави, самоорганізовано реалізують свої приватні та суспільні інтереси [10, с. 8].

М.С. Бондар наголошує, що громадянське суспільство - це не юридична і не державно-правова категорія. Держава не може, не здатна «заснувати», «декретувати», «встановити» своїми законами бажаний для неї образ громадянського суспільства. У цьому плані громадянське суспільство - це порядок реальних суспільних відносин, що складається об'єктивно [4, с. 29].

У зазначених визначеннях громадянського суспільства простежується однакова ідея щодо того, що громадянське суспільство відокремлене від держави, воно є самостійним і незалежним. Різниця полягає тільки в термінах: чи це недержавні асоціації людей (М.П. Орзіх), вільна асоціація (союз) громадян-власників та їх об'єднань (С.М. Тимченко), система самостійних і незалежних від держави відносин (О.Ф. Фрицький) або порядок реальних суспільних відносин (М.С. Бондар).

Чинним законодавством України на теперішній час не закріплено поняття громадянського суспільства. Однак в історії українського державотворення здійснювалися певні законопроекті роботи в цій сфері та були спроби закріпити цей термін на конституційному рівні, врегулювати взаємовідносини громадянського суспільства і держави.

Так, Концепція нової Конституції України 1991р. [14] передбачала в структурі Конституції України Розділ ІІІ «Громадянське суспільство і держава», який потім знайшов своє відображення в проектах Конституції України 1991 р. [15] та 1993 р. [16]. ст. б4 Проекту Конституції України 1992 р. передбачала, що: «Держава підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на забезпечення рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості» [15]. У разі закріплення цієї норми могла бути закріплена переважна роль громадянського суспільства і другорядна роль держави, функції якої полягали б у забезпеченні діяльності і захисту структурних елементів (інститутів) громадянського суспільства. Здається, у цьому положенні законодавець не побачив перспективи, оскільки воно було значною мірою ідеалізованим і недосяжним в умовах переходу від жорсткого централізму радянської моделі управління до принципово нової моделі управління демократичної, незалежної, суверенної Української держави, тому воно не набуло подальшого закріплення в Конституції України 1996 р.

У 2000 р. співробітниками Одеського Інституту муніципальної демократії і прав людини було розроблено проект закону «Про громадянське суспільство в Україні» (далі - Проект), автором якого є О.Г. Мучнік [17]. Незважаючи на деякі недоліки цього Проекту, його змістовні положення мають певну цінність для дисертаційного дослідження.

Так, автор надав визначення громадянського суспільства, яке являє собою «систему правових інститутів, що забезпечує самоорганізацію, структурування і самотворення її населення в цілісний і повновладний суб'єкт конституційного права - Український народ» [17]. Це була перша спроба легалізувати визначення громадянського суспільства, змінити сприйняття його «як якогось абстрактного, феноменального явища» і перенести його в реальну правову площину.

О.Г. Мучнік вірно зазначив, що «рівень розвитку громадянського суспільства в Україні вимірюється добробутом найменш забезпечених її громадян» [17], а не найзаможніших.

У цілому проект закону України «Про громадянське суспільство в Україні» має певні переваги в контексті розвитку інститутів громадянського суспільства, налагодження взаємодії громадянського суспільства з державою та деякі недоліки, зокрема те, що держава стає підконтрольна громадянському суспільству. Навряд чи можливо чітко сформувати поняття громадянського суспільства, яке охоплювало б усі сфери його існування та діяльності, можна тільки закріпити основи розвитку, функціонування та діяльності його інститутів, що і врегульовано деякими розділами Конституції України 1996 року (наприклад, розділи і та ІІ). Так, проголошення України соціальною державою у статті 1 Конституції України у тлумаченні Конституційного Суду України означає, що соціальна держава повинна забезпечувати розвиток та підтримку членів суспільства, громадських інститутів [18]. Вочевидь, саме із цих причин цей Проект не став Законом України.

Думається, недоцільно закріплювати дефініцію громадянського суспільства в законодавстві. Що ж до доктринального визначення, то уявляється, що йдеться не про протиставлення, а про взаємодію громадянського суспільства і держави, де громадянське суспільство і держава не відокремлені одне від одного, вони є взаємозалежними, перебувають у правовому зв'язку, тобто мають взаємні права та обов'язки. Тому пропонується таке визначення: громадянське суспільство - це система відносно самостійних і незалежних від органів публічної влади індивідів, їх асоціацій та відносин, які взаємодіють між собою в різних формах, що не суперечить чинному законодавству.

До того ж Ю.М. Тодика писав, що «не має підстав жорстко протиставляти державу і громадянське суспільство, оскільки вони перебувають у діалектичному взаємозв'язку [11, с. 34]. Слід погодитись із цим, оскільки громадянське суспільство і держава не можуть окремо існувати одне від одного, їх можна розглядати як мету і засіб, де громадянське суспільство є метою, а держава - засобом. До того ж, як зазначає В.І. Борденюк, «держава є публічно-правовою формою організації суспільства» [5, с. 231], яка усіма засобами повинна організовувати і забезпечувати гідне життя людей. Так, наприклад, панування в державі принципу верховенства права, обмеження державної влади правом, прийняття органами державної влади правових законів та їх виконання спрямовані на досягнення головної мети - захист прав і свободи людини і громадянина,, визнання людини в державі найвищою соціальною цінністю.

Підтвердженням цього є думка П.М. Люб- ченка про те, що рівень розвитку громадянського суспільства визначається не заможністю його громадян, а ступенем забезпеченості базових цінностей, серед яких: людська гідність, права і свободи людини і громадянина, свобода, демократія і дотримання принципів верховенства права, справедливості, плюралізму, толерантності [8, с. 55].

Слушно зазначає А.Р. Крусян: «Безумовно, рівновага, баланс інтересів держави і людини та партнерство між цими суб'єктами є привабливими науковими концепціями розвитку сучасного суспільства. Проте важко конструювати партнерські відносини між суб'єктом (державою), який має владу та всі притаманні їй засоби та атрибути, і суб'єктом (людиною), який не має такої влади, а тільки є носієм свободи. Тому у їхніх взаємовідносинах завжди буде присутнім елемент субординації. Водночас природні права людини дають їй суверенне право вимагати від держави визнання, забезпечення та гарантування індивідуальної свободи в системі взаємозв'язків з іншими людьми, суспільством та державою» [7, с. 159].

До того ж людина, визнана державою я к найвища соціальна цінність, громадяни у своїй сукупності становлять народ, який є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України № 6-рп/2005 від 5 жовтня 2005 р., в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною невідчужуваною [19], тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу. Отже, один суб'єкт (народ) наділяє іншого суб'єкта (державу) владними повноваженнями, головне при цьому, щоб органи публічної влади не узурпували владу.

Узурпація публічної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади або органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами або їх об'єднаннями тощо. Гарантією недопущення узурпації публічної влади є, зокрема, положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [19]. До того ж Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який має прояв, передусім, у конституційному визначенні обов'язків держави (ст. ст. 3, 16, 22). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності як застосування заходів публічно-правового (у цьому разі конституційно-правового або міжнародно-правового) характеру до держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків [20].

Підтримуючи цю позицію, необхідно підкреслити, що у відносинах між державою і людиною має діяти принцип взаємної відповідальності, коли і людина, і держава належним чином виконують свої обов'язки, жодним чином не порушуючи прав інших людей. А в разі завдання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, ії посадовими і службовими особами при здійсненні своїх повноважень шкоди людині (порушення її прав) вона має право на відшкодування за рахунок держави або місцевого самоврядування відповідно до Конституції України (ст. 56).

Тому уявляється принципово важливим під час конструювання партнерських відносин між людиною та державою, щоб держава, місцеве самоврядування, їх органи, посадові і службові особи не ставили себе вище понад людину (адже не має вищої цінності, ніж людина), суворо дотримувалися Конституції та законів України і всіляко сприяли реалізації та захистові прав і свобод людини і громадянина, впроваджуючи нові форми (або механізми) взаємодії між цими суб'єктами.

Аналіз теоретичних напрацювань у сфері визначення терміна «соціальне замовлення» надає підстави стверджувати, що більшість вчених розглядають соціальне замовлення як механізм взаємодії між органами публічної влади, громадянським суспільством та, в деяких випадках, - бізнес-сектором.

Так, на думку Л.К. Абрамова, однією з найбільш ефективних форм установлення партнерських відносин недержавних організацій з державою є соціальне замовлення [21].

К.В. Дубич зазначає: «Практика переконує, що в сучасних реаліях найбільш адекватною формою міжсекторальної взаємодії та реалізації соціальної політики є соціальне замовлення, яке базується на договірних відносинах - контракті щодо надання соціальних послуг, який укладається між органом державної влади або органом місцевого самоврядування та юридичною особою» [22].

Російський вчений Н.Л. Хананашвілі також підтримує цю думку, зазначаючи, що соціальне замовлення є формою взаємодії всіх трьох секторів, коли виконавець (як правило, представник третього сектора) для виконання державного (або муніципального) соціального замовлення, затвердженого органами державної влади (або органами місцевого самоврядування), може залучити кошти або будь-які інші ресурси бізнесу [23, с. 105]. Слід зазначити, що це скоріше виключення, ніж правило, особливо коли йдеться про взаємовідносини між органами місцевого самоврядування та громадськими і благодійними

організаціями у сфері соціального замовлення. Інколи громадські та благодійні організації залучають або власні кошти, або спонсорські кошти (бізнес-структур), але, як правило, основна сума на реалізацію договору на соціальне замовлення надається органами місцевого самоврядування, як замовником за договором соціального замовлення, з місцевого бюджету.

А.І. Колісниченко, Т.О. Славко під терміном «соціальне замовлення» розуміють договірні відносини (укладення контракту) між державою (замовником) і недержавним суб'єктом (виконавцем), який надає соціальні послуги населенню за рахунок фінансування (з державного або місцевого бюджетів) на основі проведення відкритого конкурсного відбору (тендеру). Важливою умовою ефективного функціонування цього механізму є делегування державою недержавним суб'єктам, що надають соціальні послуги, повноважень і ресурсів, в обсягах, достатніх для реалізації визначених контрактом завдань, покладання на останніх адекватних обов'язків і відповідальності, а також здійснення моніторингу і контролю за якістю цих послуг [24, с. 9].

Висновки

Залучаючи інститути громадянського суспільства як виконавців соціального замовлення для надання соціальних послуг уразливим верствам населення, органи публічної влади більш ефективно виконують свої повноваження. Таким чином, завдяки цій взаємодії поступово відбувається роздержавлення соціальної сфери суспільного життя.

Системний аналіз теоретичних розробок, опублікованих Л.К. Абрамовим, К.В. Дубич, Н.Л. Хананашвілі, А.І. Колісниченко, Т.О. Славко, Т.М. Лазарєвою, свідчить, що всі вони є прихильниками розгляду соціального замовлення як форми міжсекторної взаємодії (Н.Л. Хананашвілі, К.В. Дубич). Різниця полягає тільки в назвах: чи то доручення з боку держави, місцевого самоврядування неприбутковим організаціям (Т.М. Лазарєва); форма установлення партнерських відносин недержавних організацій з державою (Л.К. Абрамов), чи то договірні відносини між державою і недержавним суб'єктом (А.І. Колісниченко, Т.О. Славко).

Література

1. Арістотель. Політика : пер. з давньогр. та передм.

О.Кислюка. - К. : Основи, - 2000. - 239 с.

2. Гегель Г Ф. В. Философия права : пер. с нем. / Г. В. Ф. Гегель ; ред. и сост. Д.А. Каримов и В.С. Нерсесянц. - М. : Мысль, 1990. - 524 с.

3. Дж Локк. Два трактати про врядування / Дж. Локк. - К. : Основи, 2001. - 265 с.

4. Бондарь Н.С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обеспечение прав и свобод в местном самоуправлении / Н.С. Бондарь. - М. : ОАО «Издательский дом «Горо- дец», 2004. - 352 с.

5. Борденюк В.І. Місцеве самоврядування і сфера виконавчої влади / В.І. Борденюк // Актуальні проблеми держави і права. - 2005. - Вип. 24. - С. 230-242.

6. Звонар В.П. Міжсекторне партнерство як механізм реалізації регіональної соціальної політики: концепція для України : [монографія] / [В.П. Звонар]. - Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2009. - 300 с.

7. Крусян А.Р. Сучасний український конституціоналізм : [монографія] / [А.Р. Крусян]. - К. : Юрінком Інтер, 2010. - 560 с.

8. Любченко П.М. Конституційно-правові основи розвитку місцевого самоврядування як інституту громадянського суспільства : [монографія] / [П.М. Любченко]. - Х. : Одісей, - 2006. - 352 с.

9. Орзих М.Ф. Конституционный строй государства и общества / М.Ф. Орзих // Основы правоведения : [учеб. по- соб.] / [под ред. С.В. Кивалова и М.Ф. Орзиха]. - О. : АстроПринт - 2000. - 356 с.

10. Тимченко С.М. Теоретико-правові проблеми взаємодії громадянського суспільства і правової держави в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / С.М. Тимченко ; Нац. ун-т внутр. справ. - Х., 2001. - 18 с.

11. Тодика Ю.М. Конституційні засади формування громадянського суспільства в Україні / Ю.М. Тодика // Вісник Академії правових наук України. - 2003. - N» 1(33). - С. 34-44.

12. Фрицький О.Ф. Конституційне право України : [підручник] / [О.Ф. Фрицький]. - К. : Юрінком Інтер, 2002. - 536 с.

13. Нижник Н. Співвідношення державного регулювання регіонального розвитку та регіонального управління / Н. Нижник, В. Керецман, В. Саєнко // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 1. - С. 275-279.

14. Про Концепцію нової Конституції України : Постанова Верховної Ради УРСР від 19 червня 1991 р. № 1213-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 35. - ст. 466.

15. Про проект нової Конституції України : Постанова Верховної Ради України від 1 липня 1992 р. № 2525-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 37. - ст. 550.

16. Про проект нової Конституції України : Постанова Верховної Ради України від 8 жовтня 1993 р. № 3494-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 42. - ст. 403.

17. О гражданском обществев Украине : проект Закона Украины [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://vybor.ua/artide/grazhdanskoe_obschestvo/proekt-zakon- ukrainy-o-grajdanskom-obshchestve-v-ukraine.html.

18. Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2001 р. № 18-рп у справі про молодіжні організації // Офіційний вісник України. - 2001. - № 51. - ст. 2310.

19. Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 р. № 6-рп у справі про здійснення влади народом // Офіційний вісник України. - 2005. - № 41. - ст. 2605.

20. Рішення Конституційного Суду України від 30 травня 2001 р. № 7-рп у справі про відповідальність юридичних осіб // Офіційний вісник України. - 2001. - № 24. - ст. 1076.

21. Абрамов Л.К. Соціальне замовлення як форма залучення бюджетних грошей для реалізації місцевих цільових програм / Л.К. Абрамов [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.lacenter.org.ua/the-community/58-2010-03-30-06-30-21. html.

22. Дубич К.В. Соціальне замовлення - ефективний механізм надання соціальних послуг в Україні / К.В. Дубич [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.academy.gov. ua/ej/ej17/PDF/14.pdf.

23. Хананашвили Н.Л. Правовое регулирование партнерського взаимодействия неправительственных некоммерческих организаций и органов местного самоуправления (сравнительные аспекты гранта и соціального заказа) : дисс. ... кандидата юрид. наук : 12.00.02. / Н.Л. Хананашвили. - М., 2008. - 200 с.

Колісниченко А.І. Теоретичні та практичні аспекти соціального замовлення як одного із способів реалізації муніципальної соціальної політики / А.І. Колісниченко, Т.О. Славко // Наукові праці. - Т. 69. - Вип. 56. - Політичні науки. Правознавство. - С. 8-12.

Размещено на Allbest.ru