Порівняльно-правове дослідження поняття "право власності" в контексті відповідності норм національного законодавства і практики Європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Порівняльно-правове дослідження поняття «право власності» в контексті відповідності норм національного законодавства і практики Європейського суду з прав людини

Бурденюк Сергій Іванович

аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України

У статті досліджено сутність розуміння поняття «право власності» на рівні національного і європейського законодавств. Проаналізовано недоліки системи захисту права власності в Україні та причини звернення громадян до Європейського суду з прав людини щодо захисту своїх майнових прав, визначено причини пріоритету міжнародних норм над нормами національного законодавства та необхідності впровадження судової практики Європейського суду з прав людини щодо захисту прав власності в національне законодавство України. право власність майновий

Ключові слова: право власності, майно, порушення права власності, захист права власності, судовий розгляд, Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, Європейський суд з прав людини.

В статье исследовано сущность понимания дефиниции «право собственности» на уровне национального и европейского законодательств. Проанализировано недостатки системы защиты права собственности в Украине и причины обращения граждан в Европейский суд по правам человека о защите своих имущественных прав. Определены причины приоритета международных норм по защите прав собственности над нормами национального законодательства и необходимость внедрения судебной практики Европейского суда по правам человека относительно защиты прав собственности в национальное законодательство Украины.

Ключевые слова: право собственности, имущество, посягательство на право собственности, защита права собственности, судебное рассмотрение, Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод, Европейский суд по правам человека.

S.I. Burdenyuk Comparative Research of the Concept “Right to Property” in the Context of Compliance of National Legislation with Practice of the European Court of Human Rights

The article deals with the essence of the notion “right to property ” at the national and European level. Lacks in the system of the protection of the right to property in Ukraine have been analyzed. Reasons for filing complaints to the European Court of Human Rights to protect property rights have been identified. Reasons for pre-emption of international legislation over the national one and the need to implement practice of the European Court of Human Rights related to the protection of property right in the national legislation of Ukraine have been identified.

The institute ofproperty right takes a special place in public opinion and public life of any state as the right to property is a basis and guarantee for normal existence and development of civil society.

No one shall be deprived of his possessions because the right to private property is inviolable.

Understanding of the objects of property right is narrower in Ukrainian legislation. Such a situation influences on the effectiveness of protection of the right to property by Ukrainian courts.

As for the international practice, the only international document which enshrines the right to free possession ofproperty is the Universal Declaration of Human Rights, which mentions this right indirectly (P. 1

Art.2 which declares prohibition of discrimination, including on property basis) and directly (P.1 Art.17, which declares the right to own property alone as well as in association with others).

As for the issues of the article it is essential to mention that ECHR evaluates independently the term “property”. Such evaluation can differ from one in the national legislation. This method of “independent” interpretation is widely used by the European Court.

But the court practice proves that the courts do not always follow a consistent approach to the application of legislation in such cases.

Protocol No. 1 to the Convention and the Constitution of Ukraine guarantee that no one can be deprived of the right to property. In all democratic states the right to property is the first right which is protected after the natural human rights. Unfortunately the situation is the opposite in Ukraine. The state does not fully contributes to the inviolability of the right to property. The state authorities do not always act effectively to respond to various violations of this right and the courts take decision by violating legislation. Such decisions do not protect but terminate the right of citizens and legal entities to property.

Implementation of the practice of ECHR in the national legislation of Ukraine shall play an important role. In other words, European court practice shall be the part of the national legislation during the settlement of disputes on the right to property, because the state takes a special place in regulation of relations which arise in the property law.

Keywords: right to property, property, violation of the right to property, protection of the right to property, trial, the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, the European Court of Human Rights.

Постановка проблеми. Інститут права власності посідає особливе місце в суспільній свідомості і загалом у суспільному житті будь- якої держави, оскільки право власності є базисом та гарантією нормального існування й розвитку громадянського суспільства.

Право громадянина на власність, як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства, задекларовано у відповідних нормах Конституції України. Так, форми власності встановлено в ст.ст. 13, 41, 142 та 143 Конституції України, ст.ст. 1, 13 закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності, гарантії права власності та обов'язки власників містяться у ст.ст. 13 і 41 Конституції України. Крім того, ст. 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, оскільки право приватної власності є непорушним.

В українському законодавстві під правом власності розуміється право особи на річ (майно), яке вона реалізує відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 Цивільного кодексу України, далі - ЦК). А отже, до об'єктів права власності віднесено не тільки речі, що є предметами матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 ЦК), але й майно, що визначається як особливий об'єкт права власності, до якого відносять окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190 ЦК). Окремими видами майна вважають підприємство, як цілісний майновий комплекс та валютні цінності.

Але в той же час розуміння об'єктів права власності в українському законодавстві залишається дещо вужчим, що позначається на ефективності здійснення захисту права власності органами судової системи України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Відображення питань щодо національної імплементації Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) містяться в роботах П. М. Рабіновича, І. М. Панкевича, Н. М. Радановича, С. В. Шевчука, питання загальної характеристики міжнародно-правових зобов'язань за Конвенцією досліджує А. Л. Федорова, значну увагу в сфері співвідношення міжнародного права і національного законодавства у своїх роботах приділяють В. Н. Денисов, В. І. Євінтов, М. В. Буроменський. В контексті судової правотворчості й суддівського права, окремі проблемні питання містять в працях М.І. Козюбри, О.О. Мережка, С.П. Погрібняка, О.Ф. Скакун, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Л.Д. Тимченка, С.В. Шевчука, С.С. Алексєєва, М.М. Коркунова, Ж.-Л. Бержеля, Р. Давіда, Г. Кельзена та ін.

Невирішені раніше проблеми. Необхідно зазначити, що в Україні сьогодні, нажаль, немає жодного спеціального монографічного дослідження щодо захисту права власності, хоча багато різних питань у тому числі і дискусійних відображаються в роботах багатьох вітчизняних і закордонних науковців, теоретиків права і практичних фахівців. Гострою проблемою залишається саме практичний аспект застосування суддями України практики ЄСПЛ під час розгляду справ пов'язаних із захистом права власності.

Метою даної статті є порівняльно- правове дослідження поняття «право власності», а також розгляд цього інституту в контексті відповідності норм національного законодавства і практики Європейського суду з прав людини.

Виклад основного матеріалу. Що стосується міжнародної практики, то єдиним міжнародним актом загального характеру, що закріплює право людини на вільне володіння своєю власністю є Загальна декларація прав людини, що називає це право і опосередковано (ч. 1 ст. 2, де проголошується заборона дискримінації у тому числі на ґрунті майнового стану) і прямо (ч. 1 ст. 17). Універсальні міжнародні договори про права людини, які були укладені відразу після прийняття Загальної декларації, враховували право на володіння власністю лише у випадках укладання цих договорів соціально однорідними державами (Конвенція про статус біженців 1951 р.) У свою чергу, Пакт про громадянські і політичні права обмежується наголосом на неприпустимості пов'язувати обсяг прав людини з майновим станом [1].

Аналізуючи українське законодавство щодо власності на предмет його відповідності європейським стандартам, насамперед Конвенції, зокрема, ст. 1 Протоколу № 1, слід акцентувати увагу на деяких дуже важливих аспектах.

Так, ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції визначає, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів».

За своєю структурою ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції включає в себе три основні правила, які можна визначити таким чином:

перша норма, яка визначена в першому реченні першого абзацу, встановлює принцип поваги права власності;

друга норма, яка міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення майна і встановлює для цього певні умови;

третя норма, яка закріплена в другому абзаці, визначає право Договірних сторін, крім іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів [2].

У своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) звертав увагу на те, що ці три норми є «різними», але це не можна розуміти в такому сенсі, що вони не пов'язані одна з одною: друга та третя стосуються особливих випадків посягання на право мирно володіти своїм майном і повинні, таким чином, тлумачитись у світлі загального принципу, який закріплений у першій нормі [1].

У контексті широкого застосування ст. 1 Протоколу № 1 і юриспруденції ЄСПЛ з цього питання важливим є порівняльний аналіз поняття майна, що міститься в українському законодавстві про власність та в Конвенції.

Оскільки право власності як окреме право не було виділене у Конвенції, то поняття «власності» і «майна» у значенні ст. 1 Протоколу № 1 досить широке. Це цілий спектр економічних інтересів, які потрапляють у сферу дії права власності, включаючи рухоме й нерухоме майно, майнові та немайнові інтереси. І на практиці поняття власності отримало доволі широке тлумачення та застосування.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, поняття «майно» включає в себе, як «фактичне майно», так і майнові цінності, в тому числі боргові вимоги. Питання про майно виникає тільки тоді, коли особа може претендувати на відповідну власність, тобто мати на неї право. Саме по собі право на майно може розглядатися за змістом ст. 1 Протоколу № 1, якщо таке право буде конкретним, належним чином визначене у заявах, які подаються до ЄСПЛ.

З іншого боку, положення ст. 1 Протоколу № 1 не гарантують жодного права на те, щоб стати власником того чи іншого майна. Права в сфері користування власністю не можуть бути абсолютними, а тому можуть бути обмежені державою.

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово зауважував, що не існує ніякого володіння власністю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. «Заявления права» може означати «володіння майном», про яке йдеться у ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, якщо є достатні підстави для забезпечення цього права через суд у примусовому порядку.

Для того щоб довести, що втручання у право власності відбулося, необхідно показати, що гарантії захисту, передбачені ст. 1 Протоколу № 1, було порушено.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Протоколу № 1 забороняє будь-яке

невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому під «законом» Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (forseable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону [3].

ЄСПЛ у своїх рішеннях нагадує, що незважаючи на те, що держави мають широкі рамки розсуду при визначенні умов і порядку, за яких приватна особа може бути позбавлена своєї власності, позбавлення останньої, навіть, якщо воно переслідує законну мету в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Протоколу № 1, якщо не була дотримана розумна пропорційність між втручанням у права фізичної чи юридичної особи й інтересами суспільства. Також буде мати місце порушення ст. 1 Протоколу № 1 й у випадку, коли наявний істотний дисбаланс між тягарем, що довелося понести приватній особі, і переслідуваними цілями інтересів суспільства.

На сьогоднішній день прецедентна база ЄСПЛ дозволяє вивчати сферу застосування ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, яка є однією із найбільш застосовуваних статей.

За предметом звернень ст. 1 Протоколу № 1 тісно пов'язана з іншими статтями Конвенції, наприклад, із ст. 6 (право на справедливий судовий розгляд), ст. 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), ст. 14 (заборона дискримінації), ст. 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

Потрібно зазначити, що ЄСПЛ самостійно оцінює визначення терміну «майно», при цьому оцінка може розходитися з визначеннями й оцінками, що зазвичай застосовуються у внутрішньому (національному) праві. Цей метод «автономного» тлумачення широко застосовується Європейським судом.

Однак судова практика свідчить про те, що суди не завжди дотримуються єдиного підходу до застосування законодавства у цій категорії справ.

Протокол № 1 Конвенції та Конституція України дає нам гарантію того, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. В усіх демократичних країнах світу право власності є першим правом, яке захищається після природних прав людини. На жаль, в Україні, ми бачимо протилежну ситуацію - держава не зовсім сприяє утвердженню непорушності права власності, навпаки: органи влади не завжди діють ефективно щодо реагування на різного роду порушення цього права, а суди виносять рішення з порушенням норма права, які не тільки не захищають, а навпаки припиняють право власності у громадян та юридичних осіб [4].

Звичайно, чинним законодавством України, а саме главою 29 ЦК, передбачені механізми захисту права власності. Зокрема, ст. 387 ЦК закріплено право на витребування власником свого майна від особи, яка без відповідної підстави ним заволоділа.

Первісний власник, керуючись вищевказаною нормою, з метою повернути втрачене майно, звернувся до суду, відповідно до ст. 16 ЦК з проханням визнати за ним право власності на нежитлові приміщення та витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Прикрим є те, що замість того, щоб «призупинити» дії, що спричиняють порушення такого права та чинять перепони для власника у володінні його майном, судова гілка влади лише підтримала та допустила такі дії.

Доцільно звернути увагу, що за приписами ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, аналізуючи судову практику, стає очевидним, що ефективність захисту права власності в Україні є досить низькою, а недотримання строків розгляду справи перевищує розумні межі [4].

Таким чином, не знаходячи справедливості у своїй державі, громадяни України змушені звертатися до ЄСПЛ. Україна зажила репутації держави, з якою особливо активно позиваються громадяни в ЄСПЛ і займає стабільні позиції у п'ятірці лідерів за кількістю поданих скарг та першість щодо невиконаних рішень Страсбурга. Представники влади, коментуючи невтішну статистику поданих туди звернень, посилаються на значну поінфомованість українських громадян, які, мовляв, «зрозуміли, куди скаржитися». Вітчизняні правозахисники іншої думки. Вони наголошують, що наші співвітчизники масово звертаються до ЄСПЛ лише тоді, коли власна держава не надає їм можливості захистити свої права [5].

Однак, Україна не єдина держава, де порушуються захист прав власності. Як свідчать дані судової статистики, категорія спорів щодо власності залишається однією із найбільш поширених у судах всіх юрисдикцій, характер цих спорів є надзвичайно різноманітним, а судова практика щодо їх вирішення залишається неоднозначною. При цьому за кількістю випадків, констатованих ЄСПЛ, порушення права власності у європейських країнах посідає друге місце після порушення права на справедливий суд [6].

Як би там не було, але фактом залишається те, що національне законодавство повністю не спроможне захистити право власності як фізичних, так і юридичних осіб. Більше того, фактично створена конкуренція цих норм при застосуванні Цивільного кодексу (права власності фізичних осіб) та Господарського кодексу (права власності переважно юридичних осіб).

Найбільша кількість рішень ЄСПЛ стосувалася невиконання або тривалого невиконання рішень національних судів, що були пов'язані із захистом володіння своїм майном та рішень, якими кошти стягнуто з державного бюджету. Процедура виконання таких судових актів, як правило, затягується на роки.

Примусове виконання рішень судів здійснює Державна виконавча служба, центральний орган виконавчої влади, діяльність якого скеровує Міністерство юстиції. Культура підкорення судовому рішенню в Україні досить низька. Навіть державні органи та їх посадові особи, програвши в суді, оскаржують вочевидь справедливе рішення аж до останньої інстанції та всіляко ухиляються від його виконання. При цьому, більшість рішень про стягнення коштів, зобов'язання боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення виконуються примусово. Зважаючи на ці чинники, середнє річне навантаження на одного державного виконавця становить кілька тисяч проваджень [5].

У більшості справ, що стосуються захисту права власності, не дотримуються строки розгляду. Більше того, ці строки перевищуються настільки, що інколи втрачається актуальність цього захисту. Суди вчиняють процесуальні порушення щодо незабезпечення позову. Зокрема, у справах, що стосуються захисту права власності, часто позивач просить заборонити відповідачеві чи третім особам вчиняти певні дії щодо його майна, наприклад, будувати будинок (іншу нерухомість) на спірній ділянці, вирубувати дерева, зносити огородження тощо, проте такі заяви всупереч процесуальному закону залишаються судом без реагування. Це спричиняє порушення права власності і неможливість його подальшого захисту, навіть у разі позитивного рішення для цієї особи [5].

Окрім цього, досить вагомою проблемою у судовій практиці щодо захисту прав власників є часто однобока позиція суддів.

Багато справ в Європейському суді стосуються проблеми невиконання рішень українських судів по соціальних справах, які пов'язані з тим, що держава не виконує свої зобов'язання по забезпеченню законодавчих гарантій щодо соціально-економічних прав.

Слід сказати, що держава як боржник за судовим рішенням поводить себе не краще за приватного боржника. Відтак, невпинно росте кількість скарг до ЄСПЛ щодо невиконання рішень судів.

Не можна не зазначити і той факт не всі програні в національних судах справи можуть дійти до ЄСПЛ. Це насамперед пов'язано з тим, що не всі, хто позивається в ЄСПЛ, обізнані з процедурою подання звернень, особливостями прецедентного права, що його практикує Страсбург, або з попередніми рішеннями суду, які надають тлумачення правам та свободам, записаним у Конвенції. Саме тому велика кількість звернень - нефахові. При цьому, адвокати, які ведуть справу в національний юрисдикції, особливо у континентальних правових системах, не завжди адекватно висвітлюють проблему для ЄСПЛ, зокрема, якщо вони не обізнані з правилами його роботи [5].

Навіть якщо справу взято до розгляду, це зовсім не гарантує перемоги.

Не краща ситуація з утіленням рішень Європейського суду. Механізм обов'язкового їх виконання є одним із найважливіших у функціонуванні європейської системи захисту прав людини. Його контролює Комітет міністрів Ради Європи. Він перевіряє виплати грошових компенсацій і може, залежно від обставин, вимагати поновлення порушених прав, скасування вироків, знищення інформації, зібраної з нехтуванням приватністю, виконання рішення національного суду, скасування постанови про екстрадицію особи з країни, якщо там є реальна загроза тортур, тощо.

Слабкість і неефективність судового захисту права власності в Україні було відзначено і міжнародними експертами при підготовці Світового індексу верховенства права, в якому Україна зайняла десяте місце з кінця. «Урядові установи неефективні у сфері дотримання виконання законів (91-е місце серед усіх досліджуваних країн і друге з кінця серед країн з доходами нижче середнього). Суди, попри те, що доступні, є неефективними і корумпованими. А захист права власності слабкий», - йдеться в Індексі.

Аналізуючи практику Європейського суду та національних суддів України можна зробити невтішний висновок - в українській правовій системі питання невиконання та/або тривалого виконання судових рішень залишаються невирішеними.

Невиконання судових рішень в Україні, що захищають власність, набуло загрозливого характеру. Це визнають навіть судді. Найбільшим порушником експерти називають державні органи влади, які хронічно не виконують законні вимоги громадян.

В Україні виконується тільки кожне третє рішення суду. Зростає кількість звернень позивачів до ЄСПЛ, які скаржаться на затягування виконання рішень національних судів. Невиконання майже половини рішень його установи органами державної влади - становить загрозу дотриманню прав людини і закликав парламент запровадити відповідальність за це державних органів і чиновників [8].

Домогтися виконання судових рішень органами державної влади в Україні більш проблематично, ніж забезпечити виконання судового рішення щодо приватної особи чи недержавного підприємства. Спроби держави створити ефективний механізм, який би вирішував проблему невиконання судових рішень, де боржником є держава, поки що важко назвати успішними.

З метою вирішення цієї проблеми Верховна Рада України ще 5 червня 2012 року прийняла Закон «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Згодом, 19 вересня 2013 року, Верховна Рада Законом № 583-УП доповнила розділ II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону. Але як зазначалось правозахисниками в Щорічних доповідях «Права людини в Україні» ці дії держави кардинально не вирішували проблеми, оскільки містили численні недоліки і не враховували важливі аспекти виконання судових рішень.

3 вересня 2014 року Кабінет міністрів України здійснив наступну спробу змінити ситуацію на краще. Так, було прийнято Постанову якою затверджено Порядок погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою.

Попри певний позитив від цього кроку і вирішення деяких процедурних проблем є суттєві сумніви щодо реальності виконання цих обіцянок, оскільки поки що в бюджеті не прописано достатньої кількості фінансових ресурсів, які мають бути виділені на ці цілі. А якщо цієї ключової проблеми не буде вирішено, то відповідно судові рішення можуть і надалі залишатимуться не виконаними і роками будуть знаходитися у відповідному реєстрі [7].

Ратифікувавши у 1997 році Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, Україна, прагнучи надалі розвивати співробітництво в рамках Ради Європи, визнала юрисдикцію ЄСПЛ стосовно тлумачення і застосування Конвенції.

Наступним кроком у визнанні конвенційних прав та прагненні ефективно забезпечувати їх реалізацію згідно Конвенції стало прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», згідно ч. 1 ст. 17 якого рішення ЄСПЛ визнаються джерелом права в Україні.

Втім, таке нормативне положення заклало чи не мало дискусій стосовно питання визнання рішень ЄСПЛ джерелом права, адже Україна історично відноситься до країн романо- германської правової системи, у законодавстві яких судова практика є суто допоміжним джерелом права.

Крім того, належних правових механізмів для застосування практики ЄСПЛ в Україні немає.

Так, згідно ч. 2 ст. 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», для цілей посилання на рішення та ухвали ЄСПЛ та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень ЄСПЛ та ухвал Комісії, надруковані у виданні, передбаченому в ст. 6 цього Закону (спеціалізованим у питаннях практики ЄСПЛ юридичним виданням, що має поширення у професійному середовищі правників). А далі, згідно ч. 3 ст. 18 Закону вказано, що у разі відсутності перекладу рішення та ухвали ЄСПЛ чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом.

Отже, у разі відсутності офіційного перекладу, суддя повинен самостійно опрацювати Рішення ЄСПЛ або наймати перекладача. Тобто суддя повинен або досконало знати офіційні мови ЄСПЛ, або ж отримати додаткове фінансування для залучення перекладача [8].

Натомість, Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 року взагалі не містить посилання на те, що суддя при розгляді справ повинен посилатись на практику суду ЄСПЛ

У будь-якому випадку для того, щоб суди могли використовувати практику ЄСПЛ, вони повинні її знати та розуміти.

Однак в Україні активно формується практика національної імплементації ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції через формування відповідної судової практики, що ґрунтується на використанні «прецедентів» ЄСПЛ. Аналіз процесуальних актів українських судів загальної юрисдикції свідчить, що така практика поки не є системною, механізм звернення залишається невідпрацьованим, в окремих випадках без чіткого розуміння причин такого посилання, суди застосовують різні схеми апелювання до таких «прецедентів». 1. Українські суди зверталися до принципів Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. 2. Українські суди зверталися

до витлумаченої ЄСПЛ ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. 3. Українські суди можуть робити текстуальне посилання на рішення ЄСПЛ та вказують його назву. 4. Українські суди самостійно тлумачать норми ст. 1 Протоколу 1 до ЄСПЛ і тим створюють власне праворозуміння Конвенції. 5. Існують приклади так би мовити «ритуальних» звернень судів до тексту ст.1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, коли таке звернення є зайвим. Поліпшенню ситуації сприяло б, на нашу думку, висловлення позиції Верховним Судом України у відповідній Постанові Пленуму [1 ].

Висновки

Таким чином, справи українських громадян щодо порушення прав власності у практиці ЄСПЛ відображають не стільки специфіку України, скільки спільні для постсоціалістичних країн проблеми, що виникали внаслідок неефективності судового захисту майнових прав. В значній мірі під впливом цієї практики позиція ЄСПЛ зазнала суттєвих трансформацій. Зокрема, це стосувалось перегляду обмежень передбачених ст.35 Конвенції, згідно з якими заявник може звернутись до Суду лише після вичерпання національних засобів захисту; визначення суб'єктності відповідальності держави за порушення права власності на основі принципу гайопе ре^опае; оцінки балансу інтересівдержави та особи, що мало принципове значення для визначення правомірності обмежень права власності; проблеми позитивних зобов'язань держави.

Як зазначив керівник проекту Європейського Союзу «Підтримки реформ у сфері юстиції в Україні» Віргіліюс Валанчюс, важливим є послідовне тлумачення та застосування на практиці права власності та особливу роль в цьому відіграє такий дієвий інструмент як забезпечення єдності судової практики [9].

При цьому, саме впровадження судової практики ЄСПЛ в національне законодавство України повинно відігравати значну роль. Тобто європейська судова практика повинна бути частиною національного права при вирішенні спорів щодо права власності, оскільки держава посідає важливе місце в регулюванні відносин, які виникають в сфері права власності.

Не можна не наголосити і на значенні принципу справедливого балансу, який полягає у тому, що у випадку експропріації або націоналізації державою майна, яке належить особі, мають враховуватися інтереси суспільства, держави та особи. Обов'язковою умовою проведення державою експропріації є виплата особі компенсації, яка має бути розумною, а також важливим є дотримання принципу пропорційності, оскільки виплата суми, яка не відповідає базовій вартості майна, - це порушення прав особи.

В державі має не лише гарантуватися право володіти майном, але й обов'язково має реалізовуватися на практиці захист права власності.

Список використаних джерел

Яковлєв А. А. Міжнародно-правове співробітництво у захисті права власності в системі Ради Європи : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11 / А. А. Яковлєв ; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. - Харків, 2009. - 183 а

ХІ. Право власності. Права людини в Україні - 2005. Доповіді правозахисних організацій [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://helsmki.org.ua/mdex.php?id=П50828918.

Сурник В. Захист права власності [Електронний ресурс] / В. Сурник // Український юрист - Режим доступу : http://golaw.ua/ua/knowledge/publications/sumyk-pravo-vlasnosti.

Захист права власності в Україні: міфи та реальність [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.i-law.kiev.ua/.

Лазарева А. Європейський суд як символ останньої надії / А. Лазарева, Г. Сеник // Український тиждень. - 2013. - № 13. - С. 18-20.

Право власності: європейський досвід та українські реалії [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakarpattya.net.ua/News/147033-Zakarpatski-suddi-vzialy-uchast-u-mizhnarodnii-konferentsii- Pravo-vlasnosti-ievropeiskyi-dosvid-ta-ukrainski-realii.

Права людини в Україні 2014. Доповідь правозахисних організацій X. Право власності [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://helsinki.org.ua/index.php?id=1432462497.

Іванов В. Європейський суд з прав людини та податкові спори в Україні [Електронний ресурс] /

В. Іванов // Юридичний журнал. - Режим доступу : http://semperlegal.com/ua/novosti/publikatsii/147- evropeisikiy-sud-z-prav-liudini-i-nalogovie-spori-v-ukraine.html.

Кузнєцова Н. Неможливість виконання судового рішення, винесеного на користь заявника, тлумачиться Європейським судом з прав людини як порушення права на мирне володіння майном [Електронний ресурс] / Н. Кузнєцова. - Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua.

Размещено на Allbest.ru