14

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет внутрішніх справ

Поняття та природа захисту права на кореспонденцію

Мігащук Мар'ян Ілакович -

здобувач кафедри цивільного права та процесу

В статті досліджується поняття захисту права на кореспонденцію та його природа. Автор доходить висновку, що право на захист кореспонденції - це суб'єктивне право, яке існує лише в межах охоронного правовідношення та є самостійним і виникає з моменту порушення регулятивного суб'єктивного права на кореспонденцію чи його оспорювання.

Ключові слова: захист, право на захист, кореспонденція, право на кореспонденцію, суб'єктивне право, охоронні правовідносини.

Постановка проблеми. Динаміка правовідносин щодо здійснення права на кореспонденцію передбачає відповідність реальної поведінки їх учасників ідеальній моделі, закріпленій у правовій нормі. Відхилення від юридично встановленої моделі поведінки одними учасниками може викликати несприятливі наслідки для інших суб'єктів, що виявляються у порушенні належних їм прав і законних інтересів. Однією з найбільш важливих проблем цивільного права є визначення поняття та природа захисту суб'єктивних прав. На думку В.П. Грибанова, надане особі право, але не захищене від його порушення необхідними засобами захисту, є лише "декларативним правом" [1, с.104]. Підтримуючи наведену тезу можна стверджувати, що захист є однією з найбільш ефективних гарантій існування суб'єктивного цивільного права. Це пов'язано, насамперед, з тим, що не завжди суб'єктивні права залишаються у непорушному стані або їх здійснення відбувається безперешкодно. В ч.1 ст.15 ЦК України зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Право на кореспонденцію, безперечно, посідає важливе місце серед суб'єктивних цивільних прав особи. Це пов'язано не тільки з тим, що воно є особистим немайновим правом, що забезпечує соціальне буття людини, а й спрямоване на встановлення та підтримку комунікативних зв'язків у суспільстві, обміну відомостями, що мають обмежений доступ тощо. Наведене вказує на актуальність обраної теми дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В межах досліджень особистих немайнових прав такі науковці як В.І. Бобрик, Н.О. Давидова, Л.В. Красицька, З.В. Ромовская, В.О. Сліпченко, Р.О. Стефанчук та інші, якщо і розглядали право на кореспонденцію, то лише в межах загальних положень. Воно не ставало предметом самосійного дослідження. Тому особливості об'єкта, носіїв права на нього, зміст та особливості здійснення права залишилися здебільшого по за увагою дослідників. У свою чергу, питаннями захисту суб'єктивних прав займалися такі вчені, як:

П.А. Варул, К.І. Голубев, С.В. Нарижний, В.М. Гордон, В.П. Грибанов, О.В. Іванов, Т.І. Ілларионова, О.О. Красавчиков, М.С. Малеїн, Є.Я. Мотовиловкер, Н.В. Павловська, В.П. Паліюк, О.А. Пешкова, В.С. Синенко, Н.В. Устименко, А.П. Федосюк досліджували питання захисту суб'єктивних прав.

Невирішені раніше проблеми. Однак, незважаючи на те, що питання захисту завжди визнавалися одними з ключових питань правової науки, що були предметом багатьох досліджень у правовій науці взагалі і в цивілістиці, зокрема, на сьогодні не вироблено єдиного підходу до визначення поняття захисту права на кореспонденцію.

Метою цієї статті є визначення поняття захисту права на кореспонденцію та його природа.

Виклад основного матеріалу.

Дослідження сутності цивільно-правового захисту неможливе без використання деяких загальнотеоретичних положень. Слід зазначити, що правовий захист нерозривно пов'язаний з правовою охороною, але, як відзначає З.В. Ромовська, ці поняття не ідентичні, їх взаємозаміна, яка зустрічається у літературі, позбавлена достатніх підстав [2, с.9].

На думку В.А. Тархова, охорона кожного права існує постійно і має на меті забезпечення його здійснення, недопущення його порушення, а до захисту прав з'являється необхідність вдатися лише за умови порушення або загрозі їх порушення [3, с.259-260]. Аналогічної думки дотримувався і М.С. Малеїн, який під захистом прав розумів заходи, передбачені в законі на ті випадки, коли право вже порушене [4, с. 19]. Аналіз наведених думок дозволяє зазначити, що захист цивільних прав здійснюється під час вчинення правопорушення. Охорона ж є заходом, спрямованим як на попередження правопорушень, так і на ліквідацію їхніх наслідків. Таким чином, поняття охорони ширше за поняття захисту прав.

В науці цивільного права під охороною розуміють сукупність заходів, які забезпечують нормальний хід реалізації прав [5, с.86]. На думку З.В. Ромовської правова охорона повинна розглядатись на двох рівнях. На першому рівні вона полягає у регулюванні певних суспільних відносин, на другому рівні - об'єктом правової охорони виступають конкретні суб'єктивні права конкретних учасників правовідносин [2, с.10]. Такої ж, на наш погляд, слушної думки дотримується О.П. Сергєєв, який звертає увагу на те, що охорона права тлумачиться більш широко, ніж захист, адже включає будь-які засоби, спрямовані на забезпечення інтересів уповноваженої особи [6, с.683]. Наприклад, створення законодавства для регулювання відносин щодо кореспонденції, створення умов здійснення даного права через функціонування певних державних органів. С.І. Чорнооченко робить висновок, що цивільно-правова охорона кореспонденції за своїм функціональним призначенням може полягати в захисті від втручання з боку інших осіб та у забезпеченні права громадян самостійно визначати свою поведінку у власній життєдіяльності [7, с.15] стосовно такого блага як кореспонденція.

На наш погляд, не дуже вдалим є поняття "захист від втручання з боку інших осіб". Адже в кореспонденцію втрутитися неможливо. Що стосується права на кореспонденцію, то воно може бути порушено неправомірним її використанням з боку третіх осіб, неправомірним ознайомленням з її змістом, та його розголошенням, оспорюванням (привласненням), перекрученням, створенням управомоченій особі перешкод у здійсненні тощо. Як бачимо, категорія "втручання" є не дуже вдалою. Скоріше мова повинна йти про протиправне посягання на благо, на право на кореспонденцію, але не про втручання.

Захист цивільних прав, як правова категорія, у юридичній літературі, в нормативно - правових актах може застосовуватися у значенні певної системи організаційно-правових заходів, що використовуються у разі порушення цивільних прав [8, с.12]. Ю.Г. Басін та

А.Г. Діденко розуміють правовий захист як передбачену законом з метою боротьби з правопорушеннями систему заходів, які спираються на державний примус і спрямовані на те, щоб забезпечити недоторканність права, його здійсненність та ліквідацію наслідків його порушення [9, с.4].

В цілому погоджуючись із наведеним поняттям, зазначимо, що воно носить дещо різнонаправлений характер. З одного боку, мета держави - боротьба з правопорушеннями. З іншого боку, інтерес приватної особи полягає у забезпеченні недоторканості права, його здійсненності, усуненні наслідків порушення. Відомою є теза, яку вживали ще юристи стародавнього Риму, про те, що приватному праву властиві приватні інтереси. Виходячи з цієї думки, на наш погляд, визначення поняття правового захисту, запропоноване М.С. Малеїним, більше відповідає традиціям цивільного права. Так, вченим висловлена позиція, за якою правовий захист є системою правових норм, спрямованих на профілактику правопорушень та усунення їх наслідків [10, с. 192]. Разом з тим, цей автор також стверджує, що захист - це система норм і, таким чином, робить наголос на охороні порушеного права, а не на захисті.

Захист права на кореспонденцію означає здійснення учасником відповідних відносин його можливостей, а саме, альтернативно реалізувати своє право, що закріплене чинним законодавством. Для того щоб ці можливості втілились у конкретне суб'єктивне право, необхідний механізм охорони і захисту, в тому числі й права на кореспонденцію. Складовою такого ефективного механізму є право на захист, що закріплене чинним законодавством як самостійне суб'єктивне право, яке має бути реалізоване у випадку порушення чи оспорювання досліджуваного права. В юридичній літературі відзначено, що право на захист - це юридично закріплена можливість управомоченої особи використовувати заходи правоохоронного характеру для припинення дій, які порушують права [11, с.263]. Звичайно, право на захист розглядають у єдності його матеріального змісту та процесуальної форми, яка полягає в тому, що можливості матеріально - правового характеру, які надаються уповноваженій особі, можуть бути реалізовані шляхом їх здійснення у встановленому законом процесуальному порядку [12, с.11]. Зміст цього права визначається комплексом норм матеріального і процесуального характеру, які встановлюють: власне зміст правоохоронного заходу; підстави його застосування; коло суб'єктів, управомочених на його застосування; процесуальний і процедурний порядок його застосування; матеріально-правові і процесуальні права суб'єктів, щодо яких застосовується даний захід.

Найбільше прихильників, на нашу думку, знаходить визначення захисту, сформульоване С.С. Алексєєвим, який тлумачить правовий захист як державно-примусову діяльність, яка спрямована на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку, та як особливе правове явище, яке виражає зміст охоронних правовідносин на певному етапі розвитку, обумовлених, зокрема, прийняттям особливих правозастосовних актів [13, с.78]. Проте, як правильно помічають З.В. Ромовська та І.О. Дзера, визначення захисту цивільних прав лише через реалізацію державним органом заходів примусу щодо правопорушника не відповідає фактичному стану справ, тому що суб'єкт у межах і засобами, встановленими законом, може своїми діями захищати свої права [8, с.9; 2, с.14].

На нашу думку, більш вдалим та лаконічним є наступне визначення. Захист цивільних прав - це дії по запобіганню, припиненню порушення прав або відновленню порушених прав фізичних та юридичних осіб [14, а 28]. Воно передбачає як власні дії управомоченої особи, так і дії управомочених органів. Ґрунтуючись на цьому визначенні, виведемо визначення поняття захисту права на кореспонденцію, як дії по оспорюванню, запобіганню, припиненню порушення права на кореспонденцію або його відновленню.

Також необхідно відрізняти такі поняття як "захист права" та "право на захист". Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їх порушення. Відносини формуються і розвиваються та знаходяться у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб'єктів відповідає вимогам закону. Фізичні особи та організації повинні наділятися можливістю захисту своїх прав. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначені права і обов'язки, які ця санкція охороняє чи дотримання яких забезпечує. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону.

В.П. Грибанов, який вивчав питання захисту у матеріально-правовому аспекті, зазначав, що у цивілістичній науці питання захисту цивільних прав як самостійне право довго не вивчалося. Не прижилося в цивілістиці та практиці і саме поняття "право на захист". У зв'язку з цим, звичайно, виникає питання про правомірність його застосування [5, а 153].

У правовій науці існує декілька підходів до характеристики права на захист. Так, частина вчених розглядають право на захист як одну з правомочностей суб'єктивного права. Зокрема, В.П. Грибанов писав, що з матеріально-правової точки зору немає перешкод для того, щоб розглядати право на захист у його матеріально - правовому аспекті, як одну з правомочностей самого суб'єктивного права [1, а 106]. Такої ж думки дотримуються й інші вчені [15, а 75; 16, а 248]. На їх думку, забезпеченість суб'єктивного права можливістю державного примусу - це його невід'ємна властивість і така можливість існує не паралельно з іншими, закріпленими у суб'єктивному праві можливостями, а характерна їм самим, оскільки без нього вони не були б юридичними можливостями [17, а 73-74; 18, а 281].

Такому розумінню захисту протистоїть інша точка зору. Її прихильники виходять з того, що можливість захисту не є правомочністю суб'єктивного права, а є самостійним суб'єктивним правом. Ця наукова позиція сьогодні є найбільш сприйнятою у цивільному праві [19, а 137; 20, а 106-116; 21, а 159-192; 22, а 19; 23, а 218] та базується на класифікації суб'єктивних прав на регулятивні й охоронні. Виходячи з цього, право на захист є охоронним суб'єктивним правом, яке виникає у вигляді правової можливості у носія регулятивного права лише в момент його порушення чи оспорювання і реалізується в межах охоронних цивільних правовідносин. Така точка зору, вважаємо, є більш переконливою.

Природою права на захист (його нерозривного зв'язку з суб'єктивним правом) визначаються його характер і зміст. По-перше, це виражається у тому, що право на захист, як і суб'єктивне право у регулятивних правовідносинах, є мірою можливої поведінки управомоченої особи, але поведінки цільової і більш вузької за об'ємом - спрямованої на досягнення відновлювально-припинювальної мети і пов'язаної з використанням заходів правоохоронного характеру. По-друге, заходи правоохоронного характеру повинні відповідати характеру самого суб'єктивного права. По-третє, право на захист, як і суб'єктивне право в цілому, включає в себе декілька можливостей, що забезпечують реалізацію суб'єктивного права на різних її етапах і в різних випадках.

З точки зору інституту захисту цивільних прав важливою межею є умови, що стосуються об'єкта захисту. Таким об'єктом захисту є суб'єктивне право. Однак не всі суб'єктивні права можуть бути об'єктом захисту, а лише ті, які визнані цивільним правом і відповідають вимогам цивільного законодавства.

Спираючись на викладене, можна дійти висновку, що право на захист кореспонденції - це суб'єктивне право, що існує в межах охоронного правовідношення, та, яке є самостійним і виникає з моменту порушення чи його оспорювання суб'єктивного права на кореспонденцію в регулятивних правовідносинах.

захист право кореспонденція суб'єктивне

Як і будь-яке суб'єктивне право, право на захист кореспонденції передбачає можливість вчинення управомоченою особою власних дій та можливість вимоги певної поведінки від зобов'язаної особи. Разом з тим, зміст права на захист викликав в теорії права дискусію. Так, на думку М.І. Матузова, сутність вимоги, зверненої до зобов'язаної особи полягає в тому, що коли вона добровільно не виконує свої обов'язки, то її реалізація можлива через правовий механізм захисту. З цього, похідним є те, що можливість правоохоронного характеру - це єдина можливість звернутися з вимогою про захист до компетентних органів [24, с.109; 25, с.18]. Подібної позиції дотримуються О.С. Йоффе та М.Д. Шаргородський, які вважають, що можливість застосувати силу державного апарату існує не паралельно з іншими, закріпленими у суб'єктивному праві можливостями, а властива їм самим, оскільки без неї вони не були б юридичними можливостями [26, с.223].

Аналізуючи наведені точки зору, зазначимо, що суб'єктивне право у регулятивних правовідносинах, як справедливо зазначає Д.М. Чечот, як і суб'єктивне право на захист у охоронних правовідносинах, не зводиться тільки до вимоги, хоча без примусової сили воно існувати також не може [27, а 134-135]. Зведення його тільки до державного примусу приведе до однобічного розуміння захисту та не дасть можливості реально відобразити існуючий у цивільному праві механізм правового регулювання відносин щодо усунення наслідків правопорушень.

Різноманітні погляди щодо змісту суб'єктивного права, які існують в теорії цивільного права єдині в тому, що визнають наявність в його структурі позитивної поведінки управомоченої особи та можливості вимагати певної поведінки від зобов'язаного суб'єкта [25, а 20]. Ця вимога має дві сторони. Одна містить вимогу матеріального характеру, що адресується до зобов'язаної особи. Інша - це вимога процесуального характеру, яка може бути адресована державі в особі її юрисдикційних органів. У тому випадку, коли можливість пред'явлення вимоги реалізується через юрисдикційні органи держави, мова має йти про примусове здійснення вимоги управомоченої особи.

У зв'язку з наведеним вище, досить сумнівним виглядає твердження про те, що право на захист є елементом правового статусу особи, що дає можливість, у разі правопорушення, звернутися до заходів примусу [28, а 108-112]. "Правовий статус" - одне з найбільш загальних понять юридичної науки, воно є узагальнюючим, збірним [25, а 21]. Його загальна дефініція змодельована багатьма вченими. Наприклад, М.

І. Матузов під правовим статусом у широкому значенні розглядає юридично закріплене становище особистості у суспільстві. Воно виникає із появою особи як суб'єкта права. Далі, на думку автора, відбувається встановлення та закріплення за особою певного кола прав та обов'язків [29, а 48].

Та позиція, прихильники якої вважають, що право на захист є складовою правового статусу суб'єкта, має ряд спірних положень. Зокрема, до таких можна віднести думку про те, що право (мається на увазі об'єктивне право) не наділяє суб'єктів суб'єктивними правами. Об'єктивне право встановлює міру поведінки, тобто модель. Його норми носять абстрактний характер. Відповідно, ні у кого не повинно виникати сумнівів про абстрактний характер прав та обов'язків об'єктивного права. Ці норми адресовані невизначеному колу осіб.

Суб'єктивні права, разом із обов'язками, складають зміст правовідносин, в тому числі і охоронних. Їх сутність полягає не в тому, що вони в рівній мірі належать кожному. Вони виникають на підставі юридичних фактів. Що ж стосується можливої поведінки управомоченої особи при здійсненні захисту, то її вибір залежить виключно від наміру особи. Більше того, здійснення захисту прав осіб, дієздатність яких є частковою, неповною, обмеженою реалізується через їх представників, опікунів, піклувальників. Однаковою мірою це стосується і суб'єктів, які визнаються абсолютно недієздатними.

Висновки. Таким чином, захист порушеного права на кореспонденцію відбувається через здійснення суб'єктивного права на захист, а правовий статус особи є лише передумовою виникнення досліджуваного права. Конкретне призначення суб'єктивного права на захист полягає в тому, щоб досягти певної поведінки відповідних суб'єктів. Коли реалізується суб'єктивне право потенційна можливість перетворюється в реальну дійсність.

В результаті проведення аналізу загального поняття права на захист необхідно приєднатися до висловленої у правовій літературі позиції про те, що право на захист особистих немайнових прав полягає у можливості використання в межах, визначених законом, засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого права чи інтересу [30, с.183].

Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

- вимагати утримання від порушення цих прав;

- вимагати припинення всіх дій, якими порушуються ці права;

- вимагати відновлення особистих немайнових прав у випадку їх порушення;

- вимагати визнання права або усунення сумнівів щодо належності суб'єктивного права особі.

Використовуючи дедуктивний спосіб наукового дослідження, коли окреме виводяться із загального, визначимо поняття права на захист суб'єктивного права на кореспонденцію. Отже, право на захист кореспонденції - це суб'єктивне право, яке існує лише в межах охоронного правовідношення та є самостійним і виникає з моменту порушення регулятивного суб'єктивного права на кореспонденцію чи його оспорювання.

Як і будь-яке суб'єктивне право, право на захист кореспонденції містить в собі можливість вчинення управомоченою особою власних дій та можливість вимоги певної поведінки від зобов'язаної особи. Його структура вбирає в себе позитивну поведінку управомоченої особи та можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаного суб'єкта. Ця вимога має двоякий характер. З однієї сторони, вона має матеріальний характер та адресується до зобов'язаної особи, з іншої сторони - має процесуальний характер та адресується до держави в особі її юрисдикційних органів. У тому випадку, коли можливість пред'явлення вимоги реалізується через юрисдикційні органи держави, то мова повинна йти про примусове здійснення вимоги управомоченої особи.

Змістом права на захист кореспонденції є: вимога не порушувати це право; вимога припинення всіх дій, якими порушується право на кореспонденцію; вимога щодо відновлення права на кореспонденцію, у разі його порушення; вимога визнання права на кореспонденцію за

особою. При цьому захист права на

кореспонденцію - це дії по запобіганню,

припиненню порушення права на

кореспонденцію або відновленню чи визнанню цього порушеного права.

Проведене дослідження має не тільки практичне, а й теоретичне значення. Воно вказує на необхідність подальших наукових досліджень права на захист кореспонденції. Зокрема, малодослідженими залишаються способи та форми захисту права на кореспонденцію, форми, способи та об'єм відшкодування (компенсації) шкоди, завданої управомоченим особам тощо.

Список використаних джерел

1. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав / В.П. Грибанов - М.: Статут, 2000. - 411 с.

2. Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве / З.В. Ромовская. - Л.: Вища школа, 1985. - 180 с.

3. Тархов В.А. Гражданское право. Общая часть: курс лекций / В.А. Тархов. - Чебоксары: Чуваш. кн. изд-во, 1997. - 331 с.

4. Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством / Н.С. Малеин. - М.: Наука, 1985. - 386 с.

5. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защита гражданских прав / В.П. Грибанов. - М.: Изд-во МГУ, 1972. - 283 с.

6. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации / А.П. Сергеев. - М.: Теис, 1996. - 704 с.

7. Чорнооченко С.І. Особисті немайнові права, які забезпечують соціальне існування фізичних осіб в Україні: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03/С.І. Чорнооченко; ХНУВС. - Х., 2000. - 20 с.

8. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні / І.О. Дзера. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 256 с.

9. Басин Ю.Г. Защита субъективных гражданских прав / Ю.Г. Басин, А.Г. Диденко // Юридические науки. - Алма-Ата, 1971. - Вып.1. - С.3-11.

10. Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СРСР / Н.С. Малеин. - М.: Юрид. лит., 1981. - 216 с.

11. Молявко О.М. Охорона та захист цивільних прав та інтересів у корпоративних відносинах / О.М. Молявко // Перші юридичні диспути з актуальних проблем приват. права, присвячені пам'яті Є.В. Васьковського: мат. Міжнар. наук. - практ. конф. (15-16 квіт. 2011 р.) / відп. ред.І.С. Канзафарова; ред. кол.: І.С. Канзафарова, В.В. Валах, О.О. Нігреєва; Одес. нац. ун - т ім.І.І. Мечнікова. - Одеса: Астропринт, 2011. - С.262-264.

12. Андрійцьо В.Д. Примусове виконання обов'язку в натурі як спосіб захисту цивільних прав: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03/В.Д. Андрійцьо. - НАН України; Інститут держави і права ім.В.М. Корецького. - К., 2004. - 186 с.

13. Алексеев С.С. Общая теория права / С.С. Алексеев. - М.: Юридическая литература, 1981. - Т.1. - 361 с

14. Сліпченко С.О. Цивільне та сімейне право: конспект відповідей на заліку та екзамені: навч. посібник / С.О. Сліпченко, О.І. Смотров, В.А. Кройтор. - Вид.3-е, випр. і доп. - Х.: Еспада, 2007. - 336 с.

15. Цивільне право України. Академічний курс: підруч. у 2 т. / [А.Ю. Бабаскін, Т.В. Боднар, Ю.Л. Бошицький та ін.]; за заг. ред.Я.М. Шевченко. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. - Т.1. - 520 с.

16. Советское гражданское право. Часть первая / В.Ф. Маслов, А.А. Пушкин, М.И. Бару и др. [под общ. ред. В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина]. - К.: Вища школа, 1983. - 412 с.

17. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность / С.Н. Братусь. - М.: МГУ, 1976. -

18. 136 с.

19. Гражданское право: учебн.: Ч.1. / [под ред.А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого] - М.: ТЕИС, 1996. - 600 с.

20. Жорнокуй В.Г. Немайнові права учасників господарських товариств: 12.00.03: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03/В.Г. Жорнокуй; ХНУВС. - Х., 2012. - 183 с.

21. Жорнокуй Ю.М. Суб'єктивне корпоративне право: універсальна єдність чи множинність прав / Ю.М. Жорнокуй // Вісник Академії правових наук України: зб. наук. пр. / редкол.: В.Я. Тацій та ін. - Х.: Право, 2011. - № 3 (66). - С.106-116.

22. Курылев С.В. Формы защиты и принудительного осуществления субъективных прав и право на иск / С.В. Курылев // Труды Иркутского госуниверситета. Серия юридическая. Вып.З. - Иркутск, 1957. - Т.2. - С.159-193.

23. Мотовиловкер Е.Я. Возникновение права на защиту / Е.Я. Мотовиловкер // Проблемы права на защиту и юридическая ответственность. - Воронеж, 1987. - С.6-34.

24. Цивільне право України: підруч. у 2 кн. - Кн.1/[О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.]; за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 720 с.

25. Матузов И.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. / И.И. Матузов. - Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1972. - Кн.1. - 263 с.

26. Тимченко Г.П. Способы и процессуальные формы защиты гражданских прав: дисс. канд. юрид. наук: 12.00.03/Г.П. Тимченко; Национальная юридическая академия Украины им. Ярослава Мудрого. - Х., 2002. - 203 с.

27. Иоффе О.С. Вопросы теории права / О.С. Иоффе, Д.М. Шаргородский. - М.: Госюриздат, 1961. - 380 с.

28. Чечот Д.М. Субъективное право: природа, гарантии, перспективы / Д.М. Чечот // Вестник ЛГУ. - 1968. - Вып.4. - С.134-135.

29. Елисейкин П.Ф. Право на судебную защиту - элемент правового статуса гражданина / П.Ф. Елисейкин // Цивилистические проблемы правового статуса личности в социалистическом обществе. - Саратов, 1982. - С.108-112.

30. Матузов Н.И. Правовая система и личность / Н.И. Матузов. - Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1987. - 201 с.

31. Харитонов Є.О. Цивільне право України / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. - К.: Істина, 2003. - 761 с.

Размещено на Allbest.ru