Підстави набуття права власності на земельні ділянки за цивільним законодавством України та Німеччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Підстави набуття права власності на земельні ділянки за цивільним законодавством України та Німеччини

Пилипенко Оксана Юріївна -- здобувач

Анотації

У статті досліджуються цивільно-правові підстави набуття права власності на земельні ділянки в Україні та Німеччині. Здійснюється детальний огляд нормативно-правового регулювання правового режиму земельної ділянки за цивільним законодавством обох держав. Автор резюмує, що в Україні та ФРН закріплюється концептуально подібний підхід до визначення правових підстав набуття права власності на земельні ділянки та їх розподілу на первинні та похідні підстави.

Ключові слова: земельна ділянка, право власності, правовий режим, цивільне законодавство, набуття права власності, речовий договір, набувальна давність.

В статье исследуются гражданско-правовые основания приобретения права собственности на земельные участки в Украине и Германии. Осуществляется подробный обзор нормативно-правового регулирования правового режима земельного участка по гражданскому законодательству обоих государств. Автор резюмирует, что в Украине и ФРГ закрепляется концептуально подобный подход к определению правовых оснований приобретения права собственности на земельные участки и их распределения на первичные и производные основания.

Ключевые слова: земельный участок, право собственности, правовой режим, гражданское законодательство, приобретение права собственности, вещный договор, приобретательная давность.

The article examines the civil legal grounds for the acquisition of land ownership in Ukraine and Germany. The work has carried out a detailed review of a regulatory legal regime of the land under the civil legislation of both countries. Settling in the analyzed legal acts, legal regime of land as an object of property rights and other rights, the legislator establishes the degree of ease or complexity of such a regime appropriate for participants of such relations. The author concludes that there is a conceptually similar approach to the determination of the legal basis of the acquisition of ownership of land and its distribution to primary and derivative base in Ukraine and Germany. It is also stated that there is a single common primary method of acquiring title to the land, which is usucaption and there are two derivative grounds, which include civil contracts (real agreement with the previous conclusion of a binding contract - in Germany and only an obligation based on an obligatory contracts - from the point of Ukrainian legislation) and inheritance. The author also proves that the institution of acquiring title to land by usucaption reflects a concept enshrined in Germany, aimed to protect the rights of actual, direct holder (so called unmittelbarer Besitzer). On the basis of the research the author also proposes changes to the national legislation concerning the legal regime of civil legal grounds of the acquisition of ownership of land in Ukraine from the point of usucaption as the only primary ground of land ownership in both countries.

Keywords: land plot, ownership, legal status, civil law, the acquisition of ownership, rem contract, usucaption.

Із підписанням важливих для нашої держави документів про інтеграцію до Європейського Союзу здійснення компаративіських наукових досліджень вітчизняного права та права країн-членів ЄС стає не лише актуальним, але й перетворюється на неодмінну умову поступального розвитку вітчизняного правопорядку. Головним чином це стосується базових, засадничих понять та інститутів, які складають як підвалини конституційного устрою, так і правового режиму цивільного обороту. Одним з таких правових інститутів є інститут права власності на земельні ділянки, порівняльно-правове вивчення якого на тлі цивільного законодавства України та Німеччини, слід розпочинати з підстав його набуття.

Дослідженню цивілістичних аспектів права власності на земельні ділянки в контексті порівняльного аналізу законодавства України та зарубіжних держав, присвячені праці О.М. Клименко, В.М. Коссака, П.Ф. Кулинича, В.В. Носіка, І.В. Плахіної, С.Б. Розновської, Я.М. Шевченко, А.П. Щербачова, В.П. Яніцького та інших науковців.

Попри все зростаючий інтерес до компаративістських наукових досліджень взагалі та вивчення правових положень численних інститутів цивільного законодавства Німеччини, зокрема, мало дослідженим залишається правовий режим права власності на земельні ділянки у ФРН. У світлі цього, відсутні будь-яку ґрунтовні напрацювання щодо цивільно-правового регулювання набуття права власності на земельні ділянки за законодавством України та Німеччини.

Основним завданням цього наукового дослідження є здійснення комплексного порівняльно-правового аналізу підстав виникнення права власності на земельні ділянки за цивільним законодавством України та Німеччини як одного з ключових елементів правового режиму земельної ділянки у цивільному праві обох держав, виокремлення та систематизація спільних і відмінних рис між ними, з ціллю запозичення позитивного досвіду цивільно-правового регулювання ФРН.

Зосереджуючись, перш за все, на аспектах юридичної техніки правового регулювання підстав набуття права власності та звертаючись до основних актів цивільного законодавства України та Німеччини, зазначимо, що крім найменуванні книги 3 («Право власності та інші речові права» в Україні та «Речове право» у ФРН), що здійснюють речово-правове регулювання, між Цивільним кодексом України (далі - ЦК України) та Німецьким цивільним уложенням (Deutsches Bьrgerliches Gesetzbuch - далі BGB), у першому з яких робиться акцент на праві власності, а у другому використовується загальна категорія «речового права», помітні і інші відмінні риси більш фундаментального характеру. Так, ЦК України перший розділ книги третьої цілком присвячує праву власності, розкриваючи у окремих главах загальні положення, які стосуються цього права, включаючи поняття та зміст останнього, набуття права власності, його припинення, право спільної власності, окремо врегульовує загальні положення права власності на землю (земельні ділянки) та житло і питання захисту права власності. BGB, у свою чергу, лише частину 3 (із заголовком «Власність») своєї третьої книги відводить на встановлення у кількох розділах змісту права власності, набуття та втрати права власності на земельні ділянки та, окремо, на речі рухомі, закріплює зміст вимог, заснованих на праві власності й у розділі 5 цієї частини регламентує правові положення спільної власності.

Важливим у контексті регулювання правового режиму земельної ділянки є наявність у BGB окремої частини 2 третьої книги, присвяченої загальним положенням про права на земельні ділянки, що не належать до частин, присвячених праву власності або іншим речовим правам та, становлять, таким чином, самостійний структурний елемент книги 3 «Речове право» аналізованого німецького кодифікованого акту. Зміст та значення такого підходу із можливостями запозичення позитивного зарубіжного досвіду у національній правовій системі розглянемо далі.

Також, на відміну від основного акту цивільного законодавства України, BGB не містить окремих частин або розділів, присвячених питанням підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, здійсненню цивільних прав, їх меж та виконання обов'язків (чому присвячена глава 2 книги першої ЦК України) та «мовчить» щодо загальних положень, які стосуються захисту цивільних прав (глава 3 книги першої ЦК України). Єдині норми, які стосуються загальних положень здійснення прав, самозахисту та самодопомоги містяться у відповідній частині 6 книги першої BGB, але врегульовують лише питання заборони зловживання правом з метою завдання шкоди іншій особі (шикани), необхідної оборони, крайньої необхідності та змісту права на самодопомогу із закріпленням його меж та особливих випадків. Тобто ЦК України передбачає наявність загальних правил щодо здійснення суб'єктивних цивільних прав, їх меж, виконання обов'язків та способів цивільно-правового захисту, які, у допустимих та передбачених законом рамках, диференціюються при регулюванні окремих цивільно-правових інститутів, зокрема і права власності на земельні ділянки та підстав його набуття. У той час як за BGB порядок, межі здійснення суб'єктивних цивільних прав та виконання обов'язків, як і способи їх захисту, встановлюються окремо для кожного з інститутів цивільного права та законодавства, не узгоджуючись із відповідними нормативно закріпленими загальними положеннями у зв'язку з їх відсутністю. З одного боку, німецький підхід сприяє усуненню можливих розбіжностей між загальними та спеціальними нормами і запобігає утворенню двоступеневої системи правового регулювання здійснення та захисту прав і виконання цивільних обов'язків. З іншого боку, декларування та закріплення вказаних правових положень як певних вихідних начал цивільно-правового регулювання слугує забезпеченню правової визначеності та системності інститутів цивільного права, перетворюючи вказані положення на норми-принципи, що є дієвим та важливим підґрунтям для становлення та розвитку молодого українського законодавства та держави загалом.

Таким чином регулювання питань виникнення, здійснення, припинення та захисту права власності на земельні ділянки за ЦК України здійснюється за допомогою системного поєднання загальних та спеціальних правових норм, що містяться у книзі першій (глави 2-3, які стосуються загальних підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, здійснення та захисту прав і виконання обов'язків) та розділі I книги третьої ЦК України із можливістю виділення положень, які стосуються права власності взагалі (глави 23-26 та 29, що стосуються загальних положень права власності, підстав його набуття та припинення, права спільної власності та механізмів захисту) та права власності на земельні ділянки зокрема (глава 27, яка охоплює ст.ст. 373-378).

Крім цього, окремі спеціальні правові норми, що стосуються правового режиму земельної ділянки у цивільному праві, зустрічаються як у зазначених вище структурних елементах ЦК України (за межами глави 27), наприклад, ст. 394 цього Кодексу, якою в загальних рисах регулюється відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв'язку із зниженням їх цінності, так і в окремих інших нормах ЦК України, зокрема у ч. 1 ст. 182 Кодексу, за якою право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. У зв'язку з останнім правове регулювання легалізації виникнення права власності на земельну ділянку здійснюється також Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року.

Дещо іншим підходом до нормативного закріплення права власності на земельні ділянки та пов'язаних з ним аспектів, як і більшою визначеністю та чіткістю правового регулювання характеризується BGB, який у цьому відношенні опирається на норми частини 2 книги 3 «Загальні положення про права на земельні ділянки», якими, окрім ключових аспектів набуття та припинення права власності, врегульовується також широкий спектр інших правомочностей та відносин, об'єктом яких виступає земельна ділянка, зокрема визначається механізм її обтяження правом та припинення такого обтяження, обмеження у праві розпорядження тощо. При цьому, найвагомішим моментом є врегулювання нормами вказаної частини книги 3 BGB публічно-правових аспектів вказаних вище елементів правового режиму земельної ділянки як об'єкта права власності шляхом правової регламентації: а) вимоги здійснення реєстрації права власності на земельну ділянку та її обтяжень шляхом внесення змін до поземельної книги; б) встановлення старшинства речових прав, виходячи з послідовності реєстрації прав у останній; в) передумов, наслідків та інших питань, пов'язаних із внесенням попереднього запису у поземельну книгу; г) законної презумпції належності права власності особі, у випадку реєстрації такого права на її ім'я у поземельній книзі (як і реєстрації припинення такого права) та принципу публічної довіри до змісту останньої; д) питань набуття права власності за набувальною давністю, припинення незареєстрованих прав та деяких інших. Питання набуття та втрати права власності на земельні ділянки уже з позицій суто приватних відносин між відчужувачем та набувачем (за виключенням кількох положень) регулюються розділом 2 частини 3 цієї ж книги 3 BGB.

Зі сказаного вище випливають два важливих висновки. По-перше, визначаючи правовий режим земельної ділянки як об'єкта права власності та речових прав загалом, німецький законодавець виходить не з позицій його врегулювання з огляду на земельну ділянку та прав на неї у контексті складових елементів правовідносин власності, обмежених речових прав тощо (тобто як їх об'єкту), а з позицій самого об'єкту - земельної ділянки та особливостей її правового режиму як такої. Тобто ключові аспекти, пов'язані з речовими правами на земельні ділянки та правовим режимом останніх як об'єктів речових прав зібрані у одному структурному елементі BGB, що сприяє досягненню уніфікації та визначеності правового регулювання. Не містячи загальних положень щодо умов та меж здійснення цивільних прав, їх захисту та виконання обов'язків, як і декларативних норм, що закріплювали б особливий статус землі як основного національного багатства, BGB, тим не менш, відводить правовому режиму земельних ділянок особливе місце у речово-правовому регулюванні. земельний цивільний україна німеччина

По-друге, вказані положення, навіть будучи ключовими та найбільш загальними, очевидно, не можуть врахувати специфіку речово-правового регулювання права власності на земельні ділянки, його виникнення та припинення, обтяжень земельної ділянки, окремих обмежених речових прав на неї тощо з точки зору правомочностей, які належать тій чи іншій особі та їх можливого обсягу. Проте розробники BGB і не ставили собі цього за мету - призначення частини 2 книги 3 основного акту цивільного законодавства Німеччині у розробленні загальних умов (канви), в межах яких повинні здійснюватись усі речові права на земельні ділянки. При цьому, вказаним положенням притаманний яскраво виражений публічно-правовий характер, врегулювання речових прав на земельні ділянки з приводу їх легалізації та визнання державою, інформування про їх наявність усіх інших учасників цивільного обігу та встановлення юридично окреслених взаємозв'язків між кількома правами, що належать різним особам і є обтяженнями однієї й тієї ж земельної ділянки (норми, які вирішують питання старшинства при наявності кількох прав). Також у абзаці другому § 873 BGB міститься вказівка на додаткове врегулювання питань реєстрації права власності на земельну ділянку та її обтяження правом відповідно до вимог Положення про поземельні книги (Grundbuchordnung - GVO), що органічно доповнює вимоги BGB у частині регулювання порядку внесення відомостей у останні.

Закріплюючий у проаналізованих нормативно-правових актах правовий режим земельної ділянки як об'єкта права власності та інших речових прав, законодавець встановлює ступінь сприятливості чи несприятливості такого режиму для учасників відповідних відносин. Особливо важливим з огляду на сказане є дослідження підстав набуття права власності на земельні ділянки як вихідних начал та основних елементів правового режиму цивільно-правового обігу землі за законодавствами обох держав.

Під підставами набуття права власності у цивілістичній науці прийнято розуміти певні юридичні факти, за наявності яких виникає право власності [3, с. 359], оскільки саме з ними пов'язує його виникнення закон [4, с. 160]. Хаскельберг Б.Л. підкреслює, що підстави набуття права власності слугують фундаментом, на яких базується саме право [5, с. 350]. Носік В.В. резюмує, що набуття права власності на землю включає певну сукупність юридичних дій, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення правовідносин. Заслуговує на увагу і твердження, що для набуття права власності на земельну ділянку недостатньо лише одного юридичного факту, а має бути ще юридичний склад [7, с. 81].

Відповідно до проведеного вище аналізу нормативно-правового регулювання правового режиму земельної ділянки як об'єкта права власності за ЦК України та BGB, а також з огляду на визначене раніше співвідношення положень цивільного та земельного законодавства України, до цивільно-правових підстав набуття права власності на земельні ділянки законодавець відносить: а) договори та інші правочини: набуття за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни тощо (п. 1 ч. 2 ст. 11, ч. 1 ст. 328 ЦК України, п. а ч. 1 ст. 81, п. а ч. 1 ст. 82, ст. ст. 127, 131 Земельного кодексу України - далі ЗК України [8]); б) спадкування (ст. 1225 ЦК України, п. г ч. 1 ст. 81, п. в ч. 1 ст. 82 ЗК України); в) набуття права власності за набувальною давністю (ст. 344 ЦК України, ст. 112 ЗК України).

Окремо слід відзначити виділення у ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України такої підстави набуття права власності на земельну ділянку, за якої до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором (так званий перехід права власності за принципом «два в одному» [9, с. 13]).

BGB не містить чіткого та закріпленого у якійсь одній правовій нормі переліку підстав набуття права власності на земельні ділянки, на відміну від українського законодавства, де це здійснюється одночасно за допомогою загальних положень ЦК України щодо набуття цивільних прав та права власності, зокрема, та спеціальними нормами ЗК України, які одночасно відсилають до основного акту цивільного законодавства у частині інших, окрім договору купівлі-продажу земель державної та комунальної форм власності, цивільно-правових договорів та аспектів спадкування права власності на земельні ділянки. Незважаючи на це, системне тлумачення і дослідження норм BGB дозволяє констатувати загально цивілістичну подібність правових підстав набуття права власності на земельні ділянки, які, втім, за своєю сутністю сильно різняться від подібних українських та є наступними:

речова угода (die Auflassung), що укладається між відчужувачем та набувачем, що відповідно до положень § 873 та § 925 потребує одночасної реєстрації нового права власності у поземельній книзі та сповіщення про факт укладення такого договору компетентному органу, що займається веденням поземельних книг, нотаріусу або закріплений у мировій угоді, що укладається у судовому порядку або у наділеному законною силою плані проведення процедури неплатоспроможності. Ключовим аспектом, що відрізняє речовий договір, за яким переходить право власності на земельну ділянку у Німеччині від українських договорів купівлі-продажу, міни, дарування та інших є відсутність у першого природи зобов'язання - речовий договір, відповідно до § 925a та § 311b BGB укладається та заява про його укладення може бути здійснена нотаріусу лише на основі попереднього укладення зобов'язального договору (купівлі-продажу або дарування), за яким одна сторона приймає зобов'язання передати або набути право власності на земельну ділянку і який, у свою чергу, теж потребує нотаріального посвідчення, недотримання якого веде до дійсності договору в цілому лише за умови, якщо відбудеться передача права власності та внесення запису у поземельну книгу. Таким чином, німецький BGB підходить до питання встановлення набуття права власності на земельні ділянки на підставі речової угоди шляхом закріплення у кількох правових нормах численних юридичних фактів, які входять до юридичного складу, необхідного для переходу права власності на земельну ділянку від відчужувача до набувача за цією підставою. Ними є: а) укладення зобов'язального договору купівлі-продажу або дарування, що іменується BGB у § 925a «основою угодою» та містить зобов'язання укласти речовий договір та передати за ним земельну ділянку; б) укладення речової угоди та здійснення заяви компетентному органові у присутності обох сторін із наданням або одночасним укладенням зобов'язального договору; в) внесення змін у поземельну книгу про передачу права власності на землю. За словами відомого дослідника речових договорів у німецькому праві - Л.Ю. Василевської, така процедура, прийнята законодавцем з приводу передачі права власності на земельну ділянку, обтяження її правом тощо, зумовлена необхідністю забезпечення гарантій земельного обігу та слугують його врегулюванню, крім цього, виключають неправомірні дії сторін з передачі права власності на земельні ділянки [10, c. 229-230];

набуття права власності на земельні ділянки за набувальною давністю (регулюється §§ 900, 927 BGB) суттєво відрізняється від цієї ж підстави в українському законодавстві, що відповідно до ст. 344 ЦК України врегульовується спеціальним нормою - ст. 119 ЗК України. Зокрема, у вказаних параграфах BGB розглядаються два можливих варіанти набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю: 1) у випадку, якщо така особа була зареєстрована у поземельній книзі насправді не набула власності, але протягом 30 років з внесення запису до поземельної книги володіла земельною ділянкою як власною; 2) у разі, якщо така особа не була зареєстрована як власник у поземельній книзі, але протягом цього ж строку володіла земельною ділянкою як власною. У цьому випадку, якщо справжній власник (який не володів земельною ділянкою протягом визначеного строку) був зареєстрований у поземельній книзі, то позбавлення його права власності і набуття такого права фактичним володільцем, що відбувається шляхом, так званого, викличного провадження, допускається лише якщо такий власник помер або вважається безвісно відсутнім і протягом 30 років, що потрібна була його згода, зміни у поземельну книгу не вносились. Особа ж, яка отримала рішення суду в порядку викличного провадження, набуває права власності шляхом його реєстрації у поземельній книзі у якості власника.

Таким чином, інститут набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю також відображає закріплену у BGB концепцію захисту прав фактичного, безпосереднього володільця (unmittelbarer Besitzer), слідуючи висловленому ще Г.Ф. Шершеневичем принципу правової охорони будь-якого володіння, що зумовлено самим життям та потребою у захисті володіння від насилля та сваволі [11, c. 212-213].

Нормою ст. 119 ЗК України такий захист залежить від аспектів добросовісності, відкритості і безперервності користування особою земельною ділянкою протягом 15 років та пов'язаний із необхідністю набуття права власності або права користування за відсутності документів, які б свідчили про наявність у заявника відповідних прав на цю земельну ділянку. У такому випадку такий користувач має право звернутись до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

Погоджуючись із думкою М.А. Самбора, що обґрунтовує неправильність звернення такого заявника спочатку до органів державної влади або органів місцевого самоврядування, оскільки такі органи направлять особу до суду для встановлення відповідного юридичного факту - володіння та користування земельною ділянкою впродовж 15 і більше років [12, c. 274-276] та, засновуючись на окреслених вище положеннях німецького BGB, пристосовуючи її до українського правового режиму врегулювання набуття права власності на земельні ділянки за набувальною давністю пропонуємо змінити норму ч. 1 ст. 119 ЗК України таким чином: «1. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до суду із заявою про визнання юридичного факту користування земельною ділянкою у порядку окремого провадження. На основі відповідного рішення суду особа може звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування відповідної земельної ділянки. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом». Виходячи з цього також потрібно внести доповнення до ч. 1 ст. 256 ЦПК України щодо переліку юридичних фактів, які встановлюються судом у порядку окремого провадження, додавши п. 10 такого змісту - Суд розглядає справи про встановлення факту: «10) факту володіння та користування земельною ділянкою впродовж 15 і більше років за відсутності документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку». Таким чином уможливлюється і передбачений BGB порядок виклику «справжнього» власника земельної ділянки, що, у випадку відсутності спору про право, буде залучений у якості заінтересованої особи. У випадку, якщо власник «знайдений» не буде - фактичний користувач (володілець) набуватиме права власності у передбаченому ЗК України порядку, а у разі появи власника та виникнення спору про право - згідно з ч. 6 ст. 235 ЦПК України, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

1. також до підстав набуття права власності на земельні ділянки BGB відносить спадкування, хоча безпосередньо про перехід речових прав у спадщину у книзі 3 основного акту цивільного законодавства Німеччини йдеться лише у § 857, за яким лаконічно закріплюється, що володіння переходить до спадкоємця. Детальніше зупинимось на аспектах правового режиму земельної ділянки за спадковим законодавством України та Німеччини у відповідному підрозділі дисертаційного дослідження.

Висновки

Отже, слідуючи прийнятому у науці розподілу підстав виникнення права власності на первинні та похідні на основі критерію наявності чи відсутності факту правонаслідування (залежності набувача від прав попередників та їх обсягу [13, с. 9]) констатуємо закріплення у ЦК України та BGB єдиного спільного первинного способу набуття права власності на земельні ділянки - за набувальною давністю та виокремлення двох похідних підстав, до яких належать цивільно-правові договори (речова угода, з попереднім укладенням зобов'язального договору - у BGB та виключно зобов'язальні договори - в українському законодавстві) та спадкування.

Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV // Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - Ст. 461.

2. Deutsches Bьrgerliches Gesetzbuch mit Einfьhrungsgesetz / пер. с нем. ; науч. редакторы А. Л. Маковский [и др.]. - М. : Волтерс Клувер, 2004. - 816 с.

3. Гражданское и торговое право зарубежных государств : учебник. / отв. ред. Е. А. Васильев,

4. С. Комаров. - 4-е изд., перераб. и доп. В 2-х т. - Т. I - М. : Международные отношения, 2004. - 560 с.

5. Ахметьянова З. А. Вещное право : учебник / З. А. Ахметьянова. - М. : Статут, 2011. - 360 с.

6. Хаскельберг Б. Л. Основания и способы приобретения права собственности (общие вопросы) / Б. Л. Хаскельберг // Цивилистические исследования: Ежегодник гражданского права. Выпуск второй (2005) / под ред. Б. Л. Хаскельберга, Д. О. Тузова. - М. : Статут, 2006. - С. 335-377.

7. Носік В. В. Виникнення права власності на землю: теоретичні і практичні аспекти / В. В. Носік // Право України - 2004. - № 9. - С. 81-85.

8. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т. / відповід. ред. О. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - Т. 1. - 832 с.

9. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-Ш // Офіційний вісник України. - 2001. - № 46. - ст. 2038.

10. Бородкін О. Перехід права на землю при придбанні нерухомості за принципом «Два в одному» / О. Бородкін, Л. Журбелюк // Земельне право України: теорія і практика. - 2010. - № 3. - С. 13-19.

11. Василевская Л. Ю. Учение о вещных сделках по германскому праву / Л. Ю. Василевская. - М. : «Статут», 2004. - 538 с.

12. Шершеневич Г. Ф. Курс гражданского права / Г. Ф. Шершеневич. - К. : Типо-лит. Имп. Казан. ун-та, 1901. - 474 с.

13. Самбор М. А. Набуття права власності на земельні ділянки на підставі набувальної давності: український досвід / М. А. Самбор // Право України - 2011. - № 2. - С. 270-277.

14. Черепахин Б. Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву / Б. Б. Черепахин. - М.: Госюриздат, 1962. - 162 с.

Размещено на Allbest.ru